Воїн-іконописець

Ще донедавна живе селище Хрящувате на Луганщині перетворилося на суцільну руїну: потрощені фруктові дерева, занедбані двори, розбиті будинки... Біля одного з таких згарищ зупинився український боєць Руслан Кашаюк.

Звідусіль лунали вибухи. Понівечена, пошматована, обпалена російськими «градами» земля, немов згорьована мати, окам’яніла від нестерпного болю.

Ще донедавна живе селище Хрящувате на Луганщині перетворилося на суцільну руїну: потрощені фруктові дерева, занедбані двори, розбиті будинки... Біля одного з таких згарищ зупинився український боєць Руслан Кашаюк. Увагу чоловіка привернуло жалісливе скрипіння єдиної вцілілої в будинку кватирки. Розмірено погойдуючись від вітру, вона неначе скаржилася йому, яке жахіття з нею сталося. Співчутливо зітхнувши, Руслан уже хотів було йти, як раптом відчув на собі пронизливий погляд... Божої Матері! Великі та виразні очі Богородиці із сумом дивилися на нього. Хлопець підійшов і простягнув руки до понівеченої ікони. І тут серед уламків він побачив ще одну.

Це була ікона Миколи Чудотворця, заступника усіх скривджених і покровителя дітей. Обережно притиснувши образи до грудей, український воїн пішов до побратимів. Знайдені Русланом ікони займуть своє почесне місце в будівлі,

де триматимуть оборону українські захисники. Поруч лунатимуть вибухи, сипатимуться численні осколки, але бійці залишаться живими та неушкодженими — якась велика сила оберігатиме їх. І хлопці твердо знали,

що захист рідної землі — свята справа! Пізніше ці образи святих Руслан помістить у капличку, яку власноруч збудує в передмісті Щастя.

«Ти — добра людина! Ти маєш бути і жити в миру. Тут ти повинен узяти все найкраще і з Богом у серці піти до людей!» — сказав якось Руслану монах, який сім років був на Афоні.

Любов до слова Божого і до церкви Руслану прищепили в дитинстві його дідусі та бабусі. Ще в юнацькі роки Кашаюк прийшов до печерного монастиря в місті Інкермані. Там він пізнавав життя, старанно молився, вивчав псалми, допомагав монахам по господарству, дбав про малечу з дитячого будинку, яким опікувався монастир.

Молитва завжди вела Руслана по життю та була надійною підтримкою в лихі години. Особливо хлопець це відчув на Майдані під час Революції гідності та війні. Саме на Сході України під ворожими обстрілами молитва не-одноразово допомагала Руслану залишитися живим.

Чоловік пригадує, що тільки-но почалася війна, він потайки від рідних подався до війська. Маму заспокоїв тим, що знаходиться на спокійному військовому полігоні, а сам тим часом у складі «Айдару» брав участь у бойовому виході під селищем Червоний Яр — Вергунський роз’їзд. І таких ситуацій, де поруч чатувала небезпека, було безліч. Руслан і досі пам’ятає все до дрібниць, у снах щоночі знов і знов вирушає на бойові завдання, втрачає побратимів... Тяжка контузія і пережите в АТО не дають чоловіку спокійно спати.

— На шевроні нашого підрозділу написані гарні слова: «З нами Бог!», — розповідає Руслан. — На цей вислів я звертав увагу своїх побратимів і запитував у них: «А ви з ким?» Таким чином я говорив усім, що Бог має бути завжди у нашому серці. Завжди!

Пізніше надійною підтримкою для Руслана в донесенні сили молитов до побратимів і ваги Божого слова на війні став капелан отець Михайло Бучак з Тернополя та саме життя...

Це сталося 22 серпня 2014 року. Перед підрозділом Кашаюка поставили завдання звільнити Хрящувате і тим самим відрізати терористам дорогу на Сєверодонецьк. У цьому бою взяли участь бійці 2-ї роти «Айдару» — «Захід», підрозділів 51-ї бригади та двох взводів «вісімдесятки». Завдання успішно виконали. Проте рота Руслана зазнала втрат. Були і поранені, і вбиті.

Самого ж Руслана під час артилерійського обстрілу ударною хвилею сильно відкинуло та вдарило об бетон. Контужений і завалений уламками будівлі чоловік залишився живим. Як вважає сам боєць, його врятували Бог і побратими.

Період лікування в Луцькій обласній лікарні став для Кашаюка особливим, адже доля подарувала знайомство з майбутньою дружиною.

— Під час лікування мене запросили до Інституту мистецтвознавства, щоб я розповів студентам про буремні події на Сході держави, — пригадує боєць. — Там і зустрів свою Вікторію.

Жінка вразила Руслана чарівністю своїх очей, мелодійною мовою, душевністю та спорідненими поглядами на життя. Усе свідчило: вона — його доля! Він закохався і запропонував Вік-торії свої руку і серце.

Після лікування Руслан повернувся на передову. Тим часом відбувалися зміни в організаційній структурі Збройних Сил України. Підрозділ, у якому Кашаюк проходив службу, перепідпорядкували 81-й аеромобільній бригаді. Тож її кістяк утворили добровольці з «Айдару», «Донбасу», «Київської Русі» та мобілізовані. Так сержант Кашаюк став десантником. Проте на заваді його подальшій службі став несподіваний інсульт: у чоловіка відібрало мову. Попереду — довгі місяці реабілітації, фізичного та морального відновлення.

У цей нелегкий період життя Руслана підтримала Тетяна Мялковська, жінка, яка допомогла йому оволодіти мистецтвом малювання та вишивання бісером.

Відтак обдарований від природи чоловік знайшов себе в малюванні і вишиванні образів святих, неабияк збагативши свою практику оздоблення ікон, яку почав ще під час перебування в монастирі.

Малюнки Кашаюка та інших бійців неодноразово демонструвалися на виставках образотворчого мистецтва в Луцьку та інших містах України. Більше того, за підтримки української діаспори роботи художників-атовців, серед яких і чотири найкращі малюнки Руслана, були представлені в Бельгії.

Охоплений жагою до малювання ікон Руслан закінчив у Києві курси іконопису та вступив до Інституту мистецтвознавства.

Нині він продовжує малювати. Окрім ікон, художник Кашаюк зображує людей: побратимів, друзів, волонтерів. Так, захоплений роботою, він навіть не помітив, як створив серію картин «Волонтери».

— І досі тяжко даються мені роботи, на яких хочу відобразити побратимів, які віддали своє життя за Украї-ну, — ділиться митець. — Нервове збудження заважає зосередитися. У голові виникають картини тяжких боїв і гірких втрат. Оголюються почуття, біль.

Оговтатися від пережитого Руслану допомагає благочинність. Кошти від проданих художніх робіт чоловік переказує на лікування онкохворих дітей та бійців, котрі після поранень мають тяжкі захворювання.

— Я не можу і не маю права чинити інакше, — говорить Руслан. — Адже я добре пам’ятаю тих, хто був зі мною поряд, хто творив добро, навіть іноді жертвуючи собою. І на запитання: «З нами Бог! А ви з ким?», яке я задавав побратимам, я знаю відповідь!

І в цьому вся правда іконописця Руслана, чиї роботи — це «роботи душі», де немає нічого випадкового і штучного, де лінії, фарби і символи надихають на чистоту помислів, на молитви та благочестя. Недарма кажуть, що рукою іконописця рухає сам Бог!

Viysko.com.ua