Звідусіль лунали вибухи. Понівечена, пошматована, обпалена російськими «градами» земля, немов згорьована мати, окам’яніла від нестерпного болю.
Ще донедавна живе селище Хрящувате на Луганщині перетворилося на суцільну руїну: потрощені фруктові дерева, занедбані двори, розбиті будинки... Біля одного з таких згарищ зупинився український боєць Руслан Кашаюк. Увагу чоловіка привернуло жалісливе скрипіння єдиної вцілілої в будинку кватирки. Розмірено погойдуючись від вітру, вона неначе скаржилася йому, яке жахіття з нею сталося. Співчутливо зітхнувши, Руслан уже хотів було йти, як раптом відчув на собі пронизливий погляд... Божої Матері! Великі та виразні очі Богородиці із сумом дивилися на нього. Хлопець підійшов і простягнув руки до понівеченої ікони. І тут серед уламків він побачив ще одну.
Це була ікона Миколи Чудотворця, заступника усіх скривджених і покровителя дітей. Обережно притиснувши образи до грудей, український воїн пішов до побратимів. Знайдені Русланом ікони займуть своє почесне місце в будівлі,
де триматимуть оборону українські захисники. Поруч лунатимуть вибухи, сипатимуться численні осколки, але бійці залишаться живими та неушкодженими — якась велика сила оберігатиме їх. І хлопці твердо знали,
що захист рідної землі — свята справа! Пізніше ці образи святих Руслан помістить у капличку, яку власноруч збудує в передмісті Щастя.
«Ти — добра людина! Ти маєш бути і жити в миру. Тут ти повинен узяти все найкраще і з Богом у серці піти до людей!» — сказав якось Руслану монах, який сім років був на Афоні.
Любов до слова Божого і до церкви Руслану прищепили в дитинстві його дідусі та бабусі. Ще в юнацькі роки Кашаюк прийшов до печерного монастиря в місті Інкермані. Там він пізнавав життя, старанно молився, вивчав псалми, допомагав монахам по господарству, дбав про малечу з дитячого будинку, яким опікувався монастир.
Молитва завжди вела Руслана по життю та була надійною підтримкою в лихі години. Особливо хлопець це відчув на Майдані під час Революції гідності та війні. Саме на Сході України під ворожими обстрілами молитва не-одноразово допомагала Руслану залишитися живим.
Чоловік пригадує, що тільки-но почалася війна, він потайки від рідних подався до війська. Маму заспокоїв тим, що знаходиться на спокійному військовому полігоні, а сам тим часом у складі «Айдару» брав участь у бойовому виході під селищем Червоний Яр — Вергунський роз’їзд. І таких ситуацій, де поруч чатувала небезпека, було безліч. Руслан і досі пам’ятає все до дрібниць, у снах щоночі знов і знов вирушає на бойові завдання, втрачає побратимів... Тяжка контузія і пережите в АТО не дають чоловіку спокійно спати.
— На шевроні нашого підрозділу написані гарні слова: «З нами Бог!», — розповідає Руслан. — На цей вислів я звертав увагу своїх побратимів і запитував у них: «А ви з ким?» Таким чином я говорив усім, що Бог має бути завжди у нашому серці. Завжди!
Пізніше надійною підтримкою для Руслана в донесенні сили молитов до побратимів і ваги Божого слова на війні став капелан отець Михайло Бучак з Тернополя та саме життя...
Це сталося 22 серпня 2014 року. Перед підрозділом Кашаюка поставили завдання звільнити Хрящувате і тим самим відрізати терористам дорогу на Сєверодонецьк. У цьому бою взяли участь бійці 2-ї роти «Айдару» — «Захід», підрозділів 51-ї бригади та двох взводів «вісімдесятки». Завдання успішно виконали. Проте рота Руслана зазнала втрат. Були і поранені, і вбиті.
Самого ж Руслана під час артилерійського обстрілу ударною хвилею сильно відкинуло та вдарило об бетон. Контужений і завалений уламками будівлі чоловік залишився живим. Як вважає сам боєць, його врятували Бог і побратими.
Період лікування в Луцькій обласній лікарні став для Кашаюка особливим, адже доля подарувала знайомство з майбутньою дружиною.
— Під час лікування мене запросили до Інституту мистецтвознавства, щоб я розповів студентам про буремні події на Сході держави, — пригадує боєць. — Там і зустрів свою Вікторію.
Жінка вразила Руслана чарівністю своїх очей, мелодійною мовою, душевністю та спорідненими поглядами на життя. Усе свідчило: вона — його доля! Він закохався і запропонував Вік-торії свої руку і серце.
Після лікування Руслан повернувся на передову. Тим часом відбувалися зміни в організаційній структурі Збройних Сил України. Підрозділ, у якому Кашаюк проходив службу, перепідпорядкували 81-й аеромобільній бригаді. Тож її кістяк утворили добровольці з «Айдару», «Донбасу», «Київської Русі» та мобілізовані. Так сержант Кашаюк став десантником. Проте на заваді його подальшій службі став несподіваний інсульт: у чоловіка відібрало мову. Попереду — довгі місяці реабілітації, фізичного та морального відновлення.
У цей нелегкий період життя Руслана підтримала Тетяна Мялковська, жінка, яка допомогла йому оволодіти мистецтвом малювання та вишивання бісером.
Відтак обдарований від природи чоловік знайшов себе в малюванні і вишиванні образів святих, неабияк збагативши свою практику оздоблення ікон, яку почав ще під час перебування в монастирі.
Малюнки Кашаюка та інших бійців неодноразово демонструвалися на виставках образотворчого мистецтва в Луцьку та інших містах України. Більше того, за підтримки української діаспори роботи художників-атовців, серед яких і чотири найкращі малюнки Руслана, були представлені в Бельгії.
Охоплений жагою до малювання ікон Руслан закінчив у Києві курси іконопису та вступив до Інституту мистецтвознавства.
Нині він продовжує малювати. Окрім ікон, художник Кашаюк зображує людей: побратимів, друзів, волонтерів. Так, захоплений роботою, він навіть не помітив, як створив серію картин «Волонтери».
— І досі тяжко даються мені роботи, на яких хочу відобразити побратимів, які віддали своє життя за Украї-ну, — ділиться митець. — Нервове збудження заважає зосередитися. У голові виникають картини тяжких боїв і гірких втрат. Оголюються почуття, біль.
Оговтатися від пережитого Руслану допомагає благочинність. Кошти від проданих художніх робіт чоловік переказує на лікування онкохворих дітей та бійців, котрі після поранень мають тяжкі захворювання.
— Я не можу і не маю права чинити інакше, — говорить Руслан. — Адже я добре пам’ятаю тих, хто був зі мною поряд, хто творив добро, навіть іноді жертвуючи собою. І на запитання: «З нами Бог! А ви з ким?», яке я задавав побратимам, я знаю відповідь!
І в цьому вся правда іконописця Руслана, чиї роботи — це «роботи душі», де немає нічого випадкового і штучного, де лінії, фарби і символи надихають на чистоту помислів, на молитви та благочестя. Недарма кажуть, що рукою іконописця рухає сам Бог!
Viysko.com.ua
Теги:
dutchak1 написал: