Тетяна Деркач, релігійний публіцист

Сербська православна церква оприлюднила свою позицію щодо становища УПЦ: «На Соборі також обговорювалися духовні та геополітичні наслідки військових конфліктів та криз у всьому світі. З цієї нагоди також обговорювалася досі актуальна тема страждань Української Православної Церкви чинною владою в Києві, конфіскація її майна, храмів та монастирів, переслідування ієрархів, священиків та ченців цієї єдиної канонічної Церкви в Україні, позбавленої основних прав та свобод людини, гарантованих міжнародними конвенціями. Тому Собор знову і знову піднімає свій голос на захист позбавлених прав та переслідуваних православних братів, закликаючи всі відповідні міжнародні інституції не закривати очі на цю велику несправедливість».

Серби, які ще досі хворі на «веймарський синдром», перманентно роблять такі заяви, вперто не помічаючи, як стрімко змінюється і контекст, і світ.

Повнота картини з діркою посередині

Що ж, нічого принципово нового ми не почули, але дещо вкотре привертає увагу. СПЦ претендує на осягнення повноти картини: «На Соборі також обговорювалися духовні та геополітичні наслідки військових конфліктів та криз у всьому світі». Але ця «повнота» якась кастрована.

СПЦ знову і знову позиціонує УПЦ виключно як жертву київської влади — і жодного разу не згадує контекст, у якому відбуваються ці події: повномасштабне вторгнення Росії, яке вбило тисячі мирних жителів, у тому числі парафіян тієї самої УПЦ. Це класична фігура умовчання (чи вже замовчування?): технічно не сказано неправди про тиск на УПЦ (певні обмеження дійсно існують і дискутуються, і я про це часто говорю), але повністю вилучено причинно-наслідковий ланцюг, який в 2026 році просто соромно (якщо не злочинно) не помічати.

УПЦ: складна жертва

Як би не хотілось комусь бачити УПЦ «ідеальною жертвою», вона такою не є (і певна частина всередині УПЦ вже готова на це рефлексувати). Частина її ієрархів активно підтримувала російську агресію, виправдовувала вторгнення, а в деяких храмах і монастирях були виявлені свідчення прямої співпраці з окупантами. В даному випадку вся УПЦ знаходиться під дамокловим мечем колективної відповідальності за бурхливу діяльність тієї своєї частини, яку називають промосковським крилом. Але це крило, накатавшись з гірки, не хоче самостійно везти свої саночки наверх — воно розмазує відповідальність тонким шаром по всій структурі.

Ця репутаційна відповідальність нікуди не зникає від того, що українська влада часто діє надмірно або непропорційно. Але вона й не скасовує страждань тих, хто потрапив в лещата війни. Як то кажуть, мухи окремо, котлети окремо. Використовувати провини одних як привід ігнорувати біль інших — це не моральна позиція, а ієрархізація страждань, коли одним стражданням надається привілейований моральний статус, а інші фактично виводяться за межі морального розгляду. В політичній філософії це описується як асиметрія визнання: визнання чийогось болю є не нейтральним актом, а політичним вибором. СПЦ мовчазно присвоює «стражданням від київського режиму» статус справжньої трагедії, тоді як загибель тих самих парафіян від російських ракет у цю ієрархію просто не потрапляє. А це вже не богословська позиція, а політична.

Крім того, від такої вибіркової сліпоти є ще один побічний ефект. В заяві собору СПЦ згадується про якісну умову існування церковної спільноти, κοινωνία, яка «є не результатом людської згоди, а самим благодатним життям Тіла Христового, яке зберігається у вірі, любові та вірності порядку, який Святий Дух дав Церкві». Так от, промосковське крило УПЦ застосовує різні технології, щоб її κοινωνία переродилась якісно, зберігаючи штучну єдність під каталізатором страху та «гонінь».

Отже, СПЦ, проаналізувавши «духовні та геополітичні наслідки військових конфліктів» — тобто вони все розуміють! — якимось чином не вмістила жодного рядка про те, що:

  • парафіяни тієї самої УПЦ гинуть від російських ракет;
  • на окупованих територіях єпархії УПЦ примусово переводять під омофор патріарха Кирила;
  • священники УПЦ на окупованих територіях за відмову переходити в РПЦ піддаються жорстоким репресіям (як, наприклад, отець Костянтин Максимов із Токмака, який і досі перебуває в саратовській тюрмі).

Таким чином, називаючи УПЦ жертвою, СПЦ одночасно її знецінює. Вона співчуває «стражданням» тих, хто свідомо йшов на злочини проти держави і отримав правову оцінку держави, але справжні страждання невинних людей – парафіян, що гинуть під ракетами, священників, яких кидають у тюрми за вірність власній совісті, єпархій, що насильно поглинаються Москвою — все це повністю випадає з поля зору Собору.

З точки зору соціальної психології, перед нами класичний механізм селективної емпатії: співчуття активується лише тоді, коли жертва вписується у заздалегідь визначений наратив, і блокується, коли її страждання суперечать груповим інтересам. Соціологи називають подібну практику інструменталізацією жертовності — коли статус жертви використовується не для захисту постраждалих, а для легітимації власної позиції. В антропологічному вимірі це відтворення трайбалістської логіки «свій — чужий», перенесеної в інституційний релігійний дискурс: моральні норми діють всередині групи, але призупиняються на її межі.

Готтентотська мораль у соборному виконанні

Отже, перед нами — класичний приклад того, що в народі називають готтентотською мораллю, або подвійним стандартом. Це не моральний релятивізм з його «у кожного своя правда», а щось гірше — псевдоабсолютизм, який маскує корисливий інтерес під універсальний принцип.

Люди, що сповідують готтентотську мораль, не сумніваються в існуванні добра і зла — навпаки, вони абсолютно впевнені в їх існуванні. Просто під «добром» вони розуміють власну вигоду, а під «злом» — власний збиток. Моральний абсолютизм у них є, але він дивним чином збігається з особистим інтересом. Готтентотська мораль куди лицемірніша за моральний релятивізм: вона претендує на універсальність, але застосовує її вибірково.

У випадку СПЦ це працює так: існує абсолютний принцип — права православних віруючих є недоторканними, і будь-яке їх порушення є великою несправедливістю. Принцип на перший погляд звучить універсально. Але при ближчому розгляді виявляється, що він застосовується лише тоді, коли порушником є Київ. Коли ті самі права тих самих православних порушує Москва — примусово приєднуючи єпархії, ув'язнюючи священиків, знищуючи ракетами храми разом із парафіянами — принцип просто покривається мовчанням. А це і є готтентотська мораль у соборному виконанні, задекларована як християнська чеснота.

Біблія описала цю логіку задовго до появи Сербської церкви: «Горе тим, що зло називають добром, а добро — злом, що ставлять темноту за світло, а світло — за темряву. Горе мудрим у власних очах та розумним перед собою самим» (Іс. 5:20-21).

Козир трайбалізму

СПЦ перебуває в складній позиції: вона політично пов'язана з Московським патріархатом, історично близька до сербського консерватизму, який симпатизує «православному слов'янству». Але саме тому мовчання стає геополітичною позицією, за яку мають бути певні наслідки. «Хто виправдовує несправедливого, і хто засуджує праведного, — обидва вони Господеві огидні» (Прип. 17:15). Пророк Ісайя таких вартових прав і свобод називає німими псами: «Його вартівники всі сліпі, не знають нічого, всі вони пси німі, які гавкати не можуть, мрійники, лежні, що люблять дрімати» (Іс. 56:10).

Всі пам'ятають, як патріарх Порфирій відвідав Москву й повідомив Путіну, що двома тижнями раніше зустрічався в Єрусалимі з патріархом Феофілом III, який нібито сказав: православ'я має «один козир», і цей козир – сам Путін. Та сама людина, яка потім урочисто «підносить свій голос на захист позбавлених прав та переслідуваних православних братів» і закликає міжнародні інституції «не закривати очі на велику несправедливість». Не засуджуючи патріарха Кирила за благословення «священної війни» — від якої загинуло більше пастви УПЦ, аніж від усіх храмових конфліктів разом узятих — сербські ієрархи (і не тільки вони, це системне явище часткової сліпоти вселенського православ'я) стають моральними співучасниками злочину, і Господь їх спитає за невинну кров українського народу: «А той вартовий, коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, то він був би узятий за гріх свій, а його кров Я зажадаю з руки вартового» (Єз. 33:6).

Отже, документ, який претендує на моральне свідчення, але систематично замовчує половину фактів — це не пастирська заява. Це геополітичний маніфест, написаний мовою пастирського піклування. Якби СПЦ справді керувалася принципом захисту православних від переслідувань, текст мав би симетрично зафіксувати страждання з обох боків лінії фронту. Його відсутність — не редакційна недбалість. Це політичний вибір. І Господь спитає за кожне слово — та за кожне мовчання.

Теги: