Критика невдячності. Частина 2. Квантовий парадокс

Вимагати вдячності - це невдячна справа. І смисл твого діяння втрачається, і замір шляхетного дару перетворюється на нікчемний взаємозарахунок. Від шляхетного поруху серця залишається лише примітивна «угода». Лише купа втрачених моральних сил. 

Володимир Волковський, кандидат філософських наук, н.с., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

Частина перша тут

Модель вдячності для християнина - звісно, Жертва Христа, Дар життя і спасіння, Тіла і Крові, що і є Євхаристія, Подяка. Цей Дар і ця Жертва - безмежні, тотальні, неповторні, абсолютні, апріорі асиметричні, апріорі ВСЕ або нічого. Це - не річ серед речей, не вид і рід, це - абсолютне Ти в його непроминальній та незвідній присутності «тут і тепер». Це - абсолютне, сингулярне, лише саме собі ідентичне.  На Все можна відповісти лише Всім - єством, актом, ставленням, жестом. Але ця відповідь для людини недоступна, неможлива - бо настільки нескінченний, неосяжний, безмежний абсолютний Дар, настільки несумірна Жертва, настільки Інший Даритель, що будь-яке відношення еквівалентності, симетричності, взаємооберненості (мутуальності) просто неможливе an sich.

Подяка, Євхаристія - це акт цієї непозбутньої несумірності і неспівставності. Це акт відчаю перед нескінченною величчю, що є немислима і неможлива, але тим не менше реальна і дійсна, дійсна і дієва. 

В менш драматичній, але не менш реальній мірі - це постійна вдячність за дар буття, мене, всесвіту,  мого ближнього. Любов - ніщо інше, як дарування блага і буття (де одне перетікає в інше), вічна еманація нескінченного океану буття, сказали б неоплатоніки.  

Очевидно, що звідси випливає по аналогії, що вдячність у взаєминах між людьми - також перебуває у цьому ж трикутнику Дару, Жертви і Подяки.

 Євангеліє  постійно говорить: стосунки з Богом і стосунки  з Ближнім - фундаментально і принципово паралельні. Це дуже перегукується з єврейською філософією Бубера. В основі - ставлення Я-Ти, і ставлення до Бога і до ближнього однаковісінько являє собою ставлення до Ти, що відкривається мені і якому відкриваюсь Я.  Можна сказати, що в цьому - головна ідея Євангелія і християнства - паралель між Богом і ближнім як Ти. «Що зробили одному з малих цих, те Мені зробили». «Милості хочу, а не жертви». Христос - це кожен з ближніх, а «ближній» - це і найдальший, це кожен, що приходить до мене  і звертається як Ти. 

В цьому світлі  вдячність моя до кожного - це еманація моєї вдячності Творцеві, це продовження Євхаристії у нескінченному потоці людського спілкування. 

Справа подяки пов'язана з поняттями Дару і Жертви. Це завжди - нееквівалентні, нерівноправні акти, де нема розрахунку і злічуваності.  Це неможливо полічити, втиснути у межі чогось кількісно скінченого. Тут - принципова асиметричність та анізотропність.

Мова не про законну відплату за роботу - те, що регламентується ще в Старому Завіті: затримка зарплати робітникові ще тоді вважалась за один з найтяжчих гріхів. Робота - це не про дар і вдячність, а про взаємну послугу і відповідальність. (Те, що християнські церкви вічно про це забувають, і тишком-нишком воліють перевести стосунки роботи у стосунки вдячності - це окрема тема, доки триватиме експлуатація «пожертви во славу Божу»). Мова не про обмінні стосунки, а саме про вдячність. 

Робота і відплата пов'язані із договором і обов'язком. Це - завжди еквівалентні, симетричні, експліцитні стосунки, де існує математична розрахункова розмірність «я тобі, ти мені», що можна розрахувати та обрахувати. Навіть якщо один - пан, а інший - слуга, або роботодавець та робітник, лічильний механізм працює, справа лише в порядку величин та відношенні між різними величинами. 

Але горе тому, хто переплутав Я і Ти, хто свій обов'язок почав накладати на плечі іншим.

Тут вмикається дивовижний квантовий парадокс.

Коли я вимагаю вдячності мені  - я автоматично знищую сам акт Дару і Жертви. Така вимога просто позбавляє сенсу мою дію. Вимога «благодарности» вбиває «Дар». 

Це виглядає так само  абсурдно, як коли хлопець, що дарував дівчині подарунки, очікує від неї, що вона з ним буде зустрічатись. І якщо вона абсолютно вільно відмовляється, він ображається, звинувачує в корисливості і вимагає від неї віддати його подарунки.

Подарунок - на те і подарунок, що я забуваю про нього одразу, як тільки я його вручив. Він вже не просто твій, він уже ніколи не був моїм. 

Ідеально влучно про це писала Леся Українка:

"Ви скажіть моєму пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я щось дарую,

То назад не відбираю".

Схоже ми, християни, бачимо у Таїнстві Сповіді і прощення гріхів - унікальне властиве християнське Таїнство. Бог не просто прощає і відпускає гріхи. Він їх повністю очищує: «криваві рештки перетворює на білий сніг». Бог не пам'ятає «про себе», щоб пригадати колись, якщо ти будеш неслухняний, мовляв, «я тебе тоді простив, а ти!». Бог ніколи вже не згадає це, Він повністю і насправді стер ці записи зі Своєї Книги. Він забув що це було, забув усе минуле, бо ти лише тепер ось предстоїш перед Ним. 

Цей акт прощення - абсолютно асиметричний і безмежно абсолютний. І він можливий лише у виконанні Бога - бо лише Бог є настільки Інший і відмінний, що спроможний на таку асиметричність і нееквівалентність, повну невзаємозараховуваність. Бо лише Бог є безсмертний і незалежний, лише Він є за визначенням абсолютне Буття і абсолютна Свобода, яку нездатна вразити жодна наша дія. Вимагати від людини «прощати як Бог» - це або лицемірство, або знущання. Це  - неможливо. Бо ми скінченні. 

«Потреба»? Це законна річ, і цілком справедлива. Так, для християн це звучить інакше.  Чекати зовнішньої оцінки - давно не наша справа. Мало того, що лише Божий «лайк» нас турбує, так ще й Євангеліє вимагає «чесноти заради чесноти», бо найвищий дар є той, що не очікує відплати. В цьому Ніцше відчув християнство краще за багатьох богословів: коли прославляв «чесноту заради чесноти», дію заради дії, а не заради схвалення за життя чи по смерті. Мій чин «доволіє собі». Так окрім цього ще ж Євангеліє нагадує, що «ви не від світу», тому ви будете гнані і переслідувані. Моральна чеснота - діяти морально, всупереч тому, що тебе переслідують. Левінас це назвав «етичною невзаємністю». 

Франко у Каменярі вловив це дуже тонко:

Вимагати вдячності - це невдячна справа. І смисл твого діяння втрачається, і замір шляхетного дару перетворюється на нікчемний взаємозарахунок. Від шляхетного поруху серця залишається лише примітивна «угода». Лише купа втрачених моральних сил. 

І ще один квантовий парадокс. Якщо сама вимога вдячності призводить до самознецінення дару, то вимога до відсутності вимоги вдячності сама собою підтверджує невдячність. 

Коли я кажу тобі, що ти не повинен вимагати від мене вдячності, я автоматично стаю невдячним або захисником невдячності. 

Поява спостерігача змінює рух світла. Заява щодо вдячності анігілює вимір вдячності, той чи інший.

Закінчення буде