Володимир Волковський, кандидат філософських наук, н.с., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди
Частина перша тут
Модель вдячності для християнина - звісно, Жертва Христа, Дар життя і спасіння, Тіла і Крові, що і є Євхаристія, Подяка. Цей Дар і ця Жертва - безмежні, тотальні, неповторні, абсолютні, апріорі асиметричні, апріорі ВСЕ або нічого. Це - не річ серед речей, не вид і рід, це - абсолютне Ти в його непроминальній та незвідній присутності «тут і тепер». Це - абсолютне, сингулярне, лише саме собі ідентичне. На Все можна відповісти лише Всім - єством, актом, ставленням, жестом. Але ця відповідь для людини недоступна, неможлива - бо настільки нескінченний, неосяжний, безмежний абсолютний Дар, настільки несумірна Жертва, настільки Інший Даритель, що будь-яке відношення еквівалентності, симетричності, взаємооберненості (мутуальності) просто неможливе an sich.
Подяка, Євхаристія - це акт цієї непозбутньої несумірності і неспівставності. Це акт відчаю перед нескінченною величчю, що є немислима і неможлива, але тим не менше реальна і дійсна, дійсна і дієва.
В менш драматичній, але не менш реальній мірі - це постійна вдячність за дар буття, мене, всесвіту, мого ближнього. Любов - ніщо інше, як дарування блага і буття (де одне перетікає в інше), вічна еманація нескінченного океану буття, сказали б неоплатоніки.
Очевидно, що звідси випливає по аналогії, що вдячність у взаєминах між людьми - також перебуває у цьому ж трикутнику Дару, Жертви і Подяки.
Євангеліє постійно говорить: стосунки з Богом і стосунки з Ближнім - фундаментально і принципово паралельні. Це дуже перегукується з єврейською філософією Бубера. В основі - ставлення Я-Ти, і ставлення до Бога і до ближнього однаковісінько являє собою ставлення до Ти, що відкривається мені і якому відкриваюсь Я. Можна сказати, що в цьому - головна ідея Євангелія і християнства - паралель між Богом і ближнім як Ти. «Що зробили одному з малих цих, те Мені зробили». «Милості хочу, а не жертви». Христос - це кожен з ближніх, а «ближній» - це і найдальший, це кожен, що приходить до мене і звертається як Ти.
В цьому світлі вдячність моя до кожного - це еманація моєї вдячності Творцеві, це продовження Євхаристії у нескінченному потоці людського спілкування.
Справа подяки пов'язана з поняттями Дару і Жертви. Це завжди - нееквівалентні, нерівноправні акти, де нема розрахунку і злічуваності. Це неможливо полічити, втиснути у межі чогось кількісно скінченого. Тут - принципова асиметричність та анізотропність.
Мова не про законну відплату за роботу - те, що регламентується ще в Старому Завіті: затримка зарплати робітникові ще тоді вважалась за один з найтяжчих гріхів. Робота - це не про дар і вдячність, а про взаємну послугу і відповідальність. (Те, що християнські церкви вічно про це забувають, і тишком-нишком воліють перевести стосунки роботи у стосунки вдячності - це окрема тема, доки триватиме експлуатація «пожертви во славу Божу»). Мова не про обмінні стосунки, а саме про вдячність.
Робота і відплата пов'язані із договором і обов'язком. Це - завжди еквівалентні, симетричні, експліцитні стосунки, де існує математична розрахункова розмірність «я тобі, ти мені», що можна розрахувати та обрахувати. Навіть якщо один - пан, а інший - слуга, або роботодавець та робітник, лічильний механізм працює, справа лише в порядку величин та відношенні між різними величинами.
Але горе тому, хто переплутав Я і Ти, хто свій обов'язок почав накладати на плечі іншим.
Тут вмикається дивовижний квантовий парадокс.
Коли я вимагаю вдячності мені - я автоматично знищую сам акт Дару і Жертви. Така вимога просто позбавляє сенсу мою дію. Вимога «благодарности» вбиває «Дар».
Це виглядає так само абсурдно, як коли хлопець, що дарував дівчині подарунки, очікує від неї, що вона з ним буде зустрічатись. І якщо вона абсолютно вільно відмовляється, він ображається, звинувачує в корисливості і вимагає від неї віддати його подарунки.
Подарунок - на те і подарунок, що я забуваю про нього одразу, як тільки я його вручив. Він вже не просто твій, він уже ніколи не був моїм.
Ідеально влучно про це писала Леся Українка:
"Ви скажіть моєму пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я щось дарую,
То назад не відбираю".
Схоже ми, християни, бачимо у Таїнстві Сповіді і прощення гріхів - унікальне властиве християнське Таїнство. Бог не просто прощає і відпускає гріхи. Він їх повністю очищує: «криваві рештки перетворює на білий сніг». Бог не пам'ятає «про себе», щоб пригадати колись, якщо ти будеш неслухняний, мовляв, «я тебе тоді простив, а ти!». Бог ніколи вже не згадає це, Він повністю і насправді стер ці записи зі Своєї Книги. Він забув що це було, забув усе минуле, бо ти лише тепер ось предстоїш перед Ним.
Цей акт прощення - абсолютно асиметричний і безмежно абсолютний. І він можливий лише у виконанні Бога - бо лише Бог є настільки Інший і відмінний, що спроможний на таку асиметричність і нееквівалентність, повну невзаємозараховуваність. Бо лише Бог є безсмертний і незалежний, лише Він є за визначенням абсолютне Буття і абсолютна Свобода, яку нездатна вразити жодна наша дія. Вимагати від людини «прощати як Бог» - це або лицемірство, або знущання. Це - неможливо. Бо ми скінченні.
«Потреба»? Це законна річ, і цілком справедлива. Так, для християн це звучить інакше. Чекати зовнішньої оцінки - давно не наша справа. Мало того, що лише Божий «лайк» нас турбує, так ще й Євангеліє вимагає «чесноти заради чесноти», бо найвищий дар є той, що не очікує відплати. В цьому Ніцше відчув християнство краще за багатьох богословів: коли прославляв «чесноту заради чесноти», дію заради дії, а не заради схвалення за життя чи по смерті. Мій чин «доволіє собі». Так окрім цього ще ж Євангеліє нагадує, що «ви не від світу», тому ви будете гнані і переслідувані. Моральна чеснота - діяти морально, всупереч тому, що тебе переслідують. Левінас це назвав «етичною невзаємністю».
Франко у Каменярі вловив це дуже тонко:
Вимагати вдячності - це невдячна справа. І смисл твого діяння втрачається, і замір шляхетного дару перетворюється на нікчемний взаємозарахунок. Від шляхетного поруху серця залишається лише примітивна «угода». Лише купа втрачених моральних сил.
І ще один квантовий парадокс. Якщо сама вимога вдячності призводить до самознецінення дару, то вимога до відсутності вимоги вдячності сама собою підтверджує невдячність.
Коли я кажу тобі, що ти не повинен вимагати від мене вдячності, я автоматично стаю невдячним або захисником невдячності.
Поява спостерігача змінює рух світла. Заява щодо вдячності анігілює вимір вдячності, той чи інший.
Закінчення буде
Теги:
dutchak1 написал: