Religion.in.ua > Богослов'я > Догматичні різниці між Православ’ям і Католицизмом. Стаття п’ята: Марійські догмати — Непорочне Зачаття і Пречиста, Внебовзяття Богородиці

Догматичні різниці між Православ’ям і Католицизмом. Стаття п’ята: Марійські догмати — Непорочне Зачаття і Пречиста, Внебовзяття Богородиці


3 05 2012
Догматичні різниці між Православ’ям і Католицизмом. Стаття п’ята: Марійські догмати — Непорочне Зачаття і Пречиста, Внебовзяття БогородиціДогмат про Непорочне Зачаття Богоматері став офіційним вченням Католицької Церкви 8 грудня 1854 р. Перед цим папа опитав думку католицького єпископату — приблизно 90 % висловили своє схвалення цього вчення...

 

Стаття перша: Філіокве і єдиноначаліє Отця
Стаття друга: Чистилище і митарства
Стаття третя: Відпусти (індульгенції) і епітимія
Стаття четверта: Створена благодать і нестворені енергії

Догмат про Непорочне Зачаття Богоматері став офіційним вченням Католицької Церкви всередині ХІХ століття — 8 грудня 1854 р. папа Пій ІХ буллою „Ineffabilis Deus“ проголосив, що «Блаженнійша Діва Марія в першій хвилі її зачаття єдиною в своєму роді благодаттю та привілеєм всемогутнього Бога, зважаючи на заслуги Христа Ісуса Спасителя людського роду, була збережена незаторкнутою від всякої плями первісної провини (in primo instanti suae conceptionis fuisse singulari omnipotentis Dei gratia et privilegio, intuitu meritorum Christi Iesu Salvatoris humani generis, ab omni originalis culpae labe praeservatam immunem[1]. Перед цим папа опитав думку католицького єпископату — приблизно 90 % висловили своє схвалення цього вчення. Це показує, що папа не хотів вводити чогось нового — в Західній Церкві віддавна панувало відповідне переконання, що не було офіційно затверджене.

Свято Непорочного Зачаття Богородиці бере свій початок уже на початку другого тисячоліття в Англії[2], ще до остаточного розколу між Сходом і Заходом[3]. Пізніше воно мало й противників, особливо поміж домініканськими богословами (котрі в цьому пункті притримувалися позиції найбільшого католицького богослова Середньовіччя Томи Аквінського — цей був домініканцем), тоді як францісканці були його найревнішими захисниками. Великий святий Західної Церкви Бернар Клервоський був переконаним противником свята Непорочного Зачаття[4]. Критика цього вчення вказувала в першу чергу на універсальність Христового спасіння, котрого потребувала й Богородиця. Визначний богослов-францісканець Дунс Скот розвіяв відповідні побоювання, обґрунтувавши, що відкуплення Богородиці Христом відбулося саме через її збереження від первородного гріха[5]. З того часу вчення про Непорочне Зачаття Богоматері здобувало все більше прихильників. Його свято святкувалося не повсюдно, а місцями чи навіть цілими державами, причому деякі католицькі проповідники все ще відкрито виступали проти нього як такого, що не має під собою офіційного догматичного підґрунтя. Але вже в 1483 р. папа Сікст IV заборонив вважати Непорочне Зачаття Пречистої Діви єрессю[6], а 1661 р. папа Олександр ІІ вказав на те, що цієї віри на той час уже додержувалися «більшість відомих університетів і майже всі католики» та поновив висловлену його попередником заборону заперечувати Непорочне Зачаття Богородиці[7]. Тридентський собор у своєму декреті про первородний гріх (1546 р.) виразно вказав на те, що відповідне вчення собору не стосується «блаженної і непорочної Діви й Богородиці Марії»[8]. Об’явлення Богородиці в французькому Люрді, що розпочалися 1858 р. — через кілька років після проголошення догмату і під час яких вона сама назвала себе «Непорочне Зачаття», вважається вагомим небесним доказом правдивості цього догмату, як і той факт, що тіло візіонерки Бернадет Субіру після її смерті залишилося нетлінним. Люрд славиться також численними чудесними уздоровленнями, тому туди звершують паломництва багато хворих людей.

 

Проголошення догмату про Непорочне Зачаття Богородиці було першим практичним застосуванням вчення про непомильність папи[9] і відбулося ще за півтора десятиліття до офіційного затвердження догмату про непомильність римського єпископа на Першому Ватиканському соборі в 1870 р.

Богословська логіка догмату виходить із того юридичного поняття первородного гріха, котре в своїй боротьбі проти єресі пелаґіанізму[10] випрацював один із найбільших західних отців Церкви, св. Августин Гіппонський. Оскільки Пелаґій заперечував необхідність Христової благодаті для спасіння людини, перед Августином стояло завдання обґрунтувати цю необхідність, що він і зробив своїм поняттям первородного гріха. Згідно з ним, всі люди народжуються на світ з провиною, успадкованою від праотців, а ця автоматично стягає вічне прокляття, тому людство є massa damnata (проклята маса). В Хрещенні ми благодаттю Божою звільняємося від гріха Адама і Єви, який ми успадкували через народження, а тому Августин був великим прихильником охрещення немовлят. Августинівське богослов’я благодаті можна означити як антипелаґіанізм, він розвинув його в боротьбі з пелаґіанською єрессю, а тому воно не позбавлене певного радикалізму в негативній оцінці павшої людської природи, особливо що стосується свобідної волі людини.

Отож та, що породила Бога, не могла бути під владою диявола — вона завжди мала бути в стані освячуючої благодаті. Саме тому Бог зробив виняток із усіх людей і звільнив її від первородного гріха наперед, з огляду на її важливу роль в історії спасіння. Богородиця також потребувала спасіння своїм божественним Сином, згідно з католицькою вірою Вона є відкуплена Христом[11]. Отже, збереження Богородиці від первородного гріха було випереджувальною формою спасіння Христом, воно було дароване їй Богом, який наперед знав про її пізнішу згоду, народити Спасителя світу. Вирішальна відмінність між Христом — який також був народжений вільним від первородного гріха з одного боку, і Богородицею з іншого боку, полягає в тому, що тоді як Христос прийняв первісну, незаплямовану людську природу на основі іпостасного єднання цієї з божественним Лоґосом, створивши її сам, його Мати прийняла цю з благодаті Божої, бувши створеною Богом вільною від гріха праотців. Отже, Непорочне Зачаття Богородиці є плодом і наслідком Непорочного Зачаття Христового, в якому і тільки в якому Бог подолав ту прірву, яка відділяла людину від Нього з часів її гріхопадіння. Хоча перше передує в часі другому, друге є джерелом і причиною, бо воно є онтологічною передумовою першого. Можна виразити це наступним образом: як місяць світить не від себе, а тільки відображає світло сонця, так і Непорочне Зачаття Богоматері є відблиском Таїнства Спасіння, що звершилося в Христі. Тому не може бути й мови про те, щоб Богородиця була «співвідкупителькою», оскільки вона й сама є однією з людей, відкупленою своїм божественним Сином. Єдиним Відкупителем і Спасителем людства є Господь Ісус Христос, який як Боголюдина взяв на себе гріхи людства й обожив людську природу. Однак у Католицькій Церкві й справді є досить впливові кола, які вимагають проголошення нового догмату, що Богородиця є „Coredemptrix“ — Співвідкупителька.[12]

Інколи можна почути критику цього догмату, що зводиться до наступного: непорочне зачаття Богородиці мало б наслідком, що цій не потрібно було б докладати надто багато зусиль для спасіння — всяка духовна боротьба, притаманна життю християнина, в такому випадку відпадає, а це є приниженням Богородиці. Однак звільнення від провини праотців зовсім не означає того, що Богородиця абсолютно не могла грішити, бо воно не тягнуло за собою позбавлення її свобідної волі. Теоретично Богородиця могла згрішити так само, як це зробили Адам і Єва, Вона могла навіть відмовитися народити Спасителя. Цей аргумент не бере до уваги також того, що збереження Матері Божої від первородного гріха не мало наслідком скасування його негативних наслідків для людської природи, що панують у нашому світі. Що може зрівнятися з стражданням Марії, коли вона бачила свого божественного Сина розп’ятим на хресті?

Православна Церква, яка не має догмату про Непорочне Зачаття Богородиці, а тому й не святкує відповідного свята, поминає її зачаття 9-го (22-го) грудня під назвою «Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці». Натомість очищення Марії від первородного гріха деякими богословами приводиться в зв'язок із сходженням на неї Святого Духа в момент зачаття Христа. Але це пояснення містить певну внутрішню суперечність, бо зразу ж постає наступне запитання: якщо Богородиця була звільнена від влади цього гріха аж у Воплоченні Сина Божого, тоді як пояснити безгрішне життя Марії до того, як вона була осінена Святим Духом?

Догмат про Непорочне Зачаття Богородиці не є ні православним, ні анти-православним — він є просто католицьким. Як такий, що постав головно в другому тисячолітті, він є передусім витвором спекулятивної західної теології, а тому й не претендує на те, щоб виражати віру нерозділеної Церкви. Однак це не означає того, що догмат є хибним. Радше це теологумен — богословська думка, що має право на існування, доки Церква не скаже щось інше. Питання в тому, наскільки правильним є висхідний пункт цього догмату — вчення Августина про первородний гріх, «відповідно до якого первородний гріх передає моральну пляму чи юридичну відповідальність нащадкам Адама» (слова Константинопольського патріарха Варфоломія). Єрессю цей догмат не є, бо не заперечує жодної істини християнської віри. У цілому контексті західного вчення про первородний гріх цей догмат був майже неминучим, але це не означає того, що він мав би сенс у сукупності східного богослов’я. Радше західна теологія вирішила цим догматом проблему, котру сама ж собі й створила раніше, і це є справді позитивною стороною догмату про Непорочне Зачаття. Адже в контексті вчення Августина про первородний гріх почитання Богородиці мусило зіткнутися з проблемою її перебування під владою зла, котру й вирішив відповідний догмат.

Офіційної позиції Православної Церкви щодо цього догмату не існує, бо тема Зачаття Богородиці ніколи не займала визначного місця в східному богослов’ї. Це пояснюється не тільки тим, що на Сході не було віку спекулятивної схоластики, який відзначався глибоким засвоєнням грецької філософії в теології. Східна Церква ішла своїм власним богословським шляхом, а тому вона має трохи інше поняття первородного гріха, ніж августинівське. Воно не є юридичним, тому так би мовити відпадає потреба «рятувати» Матір Божу від засудження й полону диявола вже при її зачатті. Первородний гріх розуміється в православній традиції радше як схильність до гріха, яку отримала природа людини внаслідок гріха праотців і яка реалізується в конкретних гріхах. Така антропологія оминає крайнощі негативного образу людини в св. Августина, водночас реально оцінюючи стан людини після гріхопадіння. У своєму вченні про Богородицю Православна Церква слідує отцям Церкви і Вселенським соборам. Східна Церква величає Богородицю Пресвятою і Пречистою, що вказує на те, що ця була безгрішною — в цьому вона погоджується із Західною Церквою, і це є спільним знаменником й водночас виявом того, що в своїй суті вчення про Богоматір на Сході й на Заході є однаковим. У ньому є теологічні відмінності, але немає принципових богословських протиріч. Також для Православної Церкви Богородиця є Непорочною (хоча й не стверджується, що Вона є непорочно зачатою), але ця непорочність здійснювалася в щоденному земному житті Марії, що відзначалося надзвичайним і єдиним у своєму роді послухом Богові. З огляду на це, первородний гріх ніколи не приніс у ній поганого плоду. Отже, Схід і Захід мають однаковий погляд на Богоматір, але вони відрізняються в його поясненні. Якщо Захід пояснює надзвичайну святість Богородиці тим, що ця була наперед збережена від первородного гріха, а тому й не мала гріховного нахилу, притаманного всім іншим людям, то для Сходу Марія є радше найбільшою подвижницею у святості, що несла на собі всі наслідки первородного гріха, але ніколи не піддалася злим нахилам павшої людської природи. Але тут виникає питання: якщо Марія не згрішила, то навіщо ж тоді їй було потрібне спасіння, принесене Христом? Здається, що вся логіка ікономії спасіння вимагає Непорочного Зачаття як такого, що уможливлює виняткову святість Богородиці, водночас містячи її спасіння Христом.

Питання в тому, чи не можна сумістити обидва пояснення святості Богородиці. Оскільки збереження Богородиці від первородного гріха не виключає принципової можливості гріха з її боку як невиконання чи порушення волі Божої, то воно цілком може суміщатися з винятково святим життям Богородиці як подвижниці. Особливо якщо взяти до уваги те, що Матір Божа піддавалася єдиному поміж усіма людьми всіх часів випробуванню на віру — вона породила Христа як людину, але оскільки людська природа Христа була невіддільно пов’язана з божественною в єдиній особі вічного Слова Божого, то вона воістину була Богородицею — «з неї було народжене святе розумною душею наділене тіло (σώματος ψυχωθέντος λογικῶς), з котрим Лоґос i поєднався іпостасно»[13]. Це випробування знайшло свою кульмінацію при розп’ятті Христа, коли здавалося б виявилися неправдивими слова ангела Гавриїла, що Ісус «буде Великий, і Сином Всевишнього назветься, і Господь Бог дасть Йому престол його батька Давида, і повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця» (Лк 1,32-33). Надзвичайне подвижництво Богородиці полягало саме в тому, щоб не зневіритися в божественності Того, Кого вона породила як людину, але знала і як Бога, особливо коли вона переживала його страждання і смерть.

Наостанок не завадить згадати, що в Непорочне Зачаття Богородиці вірували й деякі великі православні святі, особливо українські й російські, зокрема Димитрій Ростовський (Туптало)[14]. Звичайно, це пояснюється значним впливом латинської теології в післямогилянську добу на Україні, але це також є доказом того, що цей католицький догмат в принципі не є якоюсь жахливою єрессю, що суперечила б православній вірі. Він не є інтегральною частиною православної догматики, але його суть можна побачити в православному благочесті — у прославі Пречистої, і саме тому деякі католики бачать цей догмат імпліцитно наявним у Православ’ї. Якби папа Пій ІХ був не проголосив його в 1854 р. офіційним католицьким вченням, то цілком можливо, що Непорочне Зачаття Богородиці не сприймалося б тепер православними як щось типово католицьке. Цей догмат не повинен стати каменем спотикання й у православно-католицькому діалозі.

Догмат про Внебовзяття Богородиці з душею і тілом був проголошений папою Пієм ХІІ порівняно недавно — в 1950 р., чому передувало опитування католицького єпископату. Він гласить, що «Непорочна Богородиця і Повсякчасдіва Марія після завершення бігу земного життя була з тілом і душею взята до небесної слави (Immaculatam Deiparam semper Virginem Mariam, expleto terrestris vitae cursu, fuisse corpore et anima ad caelestem gloriam assumptam[15]. Богословська логіка цього догмату є наступною: оскільки Христос є новим Адамом, через якого перемагається влада гріха, то Богородиця є новою Євою, а тому Марія мала неначе наслідувати долю Христа. Але тоді як Христос вознісся на небеса власною божественною силою, Богородиця була взята туди Божою силою. Син Божий отримав своє людське тіло від неї, а тому і її тіло мало бути нетлінним.

Відповідне передання існувало не тільки на Заході, а й на Сході, що зокрема відображається в святі Успіня Богородиці. У цілому святому Переданні немає жодної згадки про мощі Пречистої, а тільки розповідь про її гріб у Єрусалимі. За іншою традицією, Марія померла в Ефесі, де жила під опікою апостола Івана — те, що св. євангелист Іван, якому Христос на хресті довірив Свою Матір, довго жив у Ефесі, достовірно засвідчене переданням Церкви. У всякому разі, щонайпізніше від середини V століття (Халкидонський собор) існувало передання, що Богородиця померла в присутності апостолів у Єрусалимі, але коли її гріб пізніше відкрили, то він виявився порожнім — отже, тіло Марії було забране разом із її душею до неба. У світлі західного догмату про Непорочне Зачаття можна також сказати: оскільки Богоматір була збережена від первородного гріха, то вона була збережена і від такого його наслідку як тлінності тіла. Питання, чи Успіня Богородиці означає її смерть, у католицькому богослов’ї остаточно не вирішене[16], але більшість середньовічних західних богословів вважали, що Пречиста дійсно померла[17].

Православна Церква святкує свято «Успіня Пресвятої Владичиці Нашої Богородиці і Приснодіви Марії» 15(28) серпня. Догмат про Внебовзяття Богородиці не суперечить православній вірі, оскільки він опирається на спільне передання нерозділеної Церкви. Також православні отці Церкви навчають, що душа і тіло Богородиці були піднесені Христом на небеса[18]. Радше навпаки, зміст догмату є доказом того, що вчення про Богоматір не роз’єднує, є об’єднує обидві Церкви, бо воно має спільні джерела — Св. Письмо і Передання Церкви. Протестанти відкидають його тому, що для них св. Передання не є джерелом віри, а лише Святе Письмо.

Все ж таки виникає питання: навіщо оголошувати догматом те, щодо чого в Церкві ніколи не було великого спору? Конституція папи „Munificentissimus Deus“, яка проголосила цей догмат, стверджує, що це відбулося з благородною метою — «на примноження слави його (Христової) величної Матері та на радість і ликування цілої Церкви»[19]. На жаль, ніхто тоді не подумав про те, що таке одностороннє проголошення нового догмату Католицькою Церквою не матиме позитивних наслідків для екуменізму, а радше навпаки: зазвичай цей догмат зараховують до тих, що стоять на перепоні відновленню єдності, хоча це зовсім не так — його вчення цілком відповідає православній вірі. Скоріш за все, проголошення цього догмату мало за мету випробувати, як функціонує інший католицький догмат — про непомильність папи, адже Внебовзяття Богородиці є фактично єдиним догматом Католицької Церкви, який римський єпископ проголосив „ex cathedra“ після того, як непомильність папи стала офіційним догматом Католицької Церкви.

Відкидати цей догмат тільки тому, що він був проголошений папою, було б у корені неправильно, бо Православ’я — це не Антикатолицизм. За цією логікою можна легко впасти і в єресі, бо католицьке віровчення в основних догматах першого тисячоліття співпадає з православним — вони є спільним надбанням з часів єдності між Сходом і Заходом. Маріологія єднає обидві Церкви, водночас чітко відділяючи їх від протестантизму. Адже із п’яти «марійських догматів» Католицької Церкви — що Марія є Богородицею, Повсякчасдівою, Всесвятою, Непорочно Зачатою, Внебовзятою[20] — Православна Церква поділяє щонайменше чотири, бо всі вони належать до спільного передання нерозділеної Церкви першого тисячоліття.



[1] DH (Denzinger, Heinrich (Засн.) / Hünermann, Peter (Вид.), Kompendium der Glaubensbekenntnisse und kirchlichen Lehrentscheidungen, Freiburg 2005, 2803.

[2] Пор. Immaculate Conception, в: Catholic Encyclopedia (CE).

[3] Якщо вважати, що цей розкол відбувся 1054 р., як це прийнято, до проблематики цього твердження див.: Кроком М. Велика Схизма. Подія, якої не було.  

[4] Пор. напр. його лист LXV.

[5] Пор. Müller, Katholische Dogmatik 504-505, також „Immaculate Conception” в СЕ.

[6] Конституція „Grave nimis“ від 4.08.1483, DH 1425-1426.

[7] Бреве “Sollicitudo omnium ecclesiarum” — DH 2015.

[8] DH 1516.

[9] Пор. Weitlauff, Manfred, Die Dogmatisierung der Immaculata Conceptio und die Stellungnahme der Münchener Theologischen Fakultät, в: Schwaiger, G. (Hg.), Konzil und Papst. Historische Beiträge zur Frage der höchsten Gewalt in der Kirche, Festgabe für Hermann Tüchle, Paderborn 1975, 433-502, 479.

[10] До пелагіанізму пор. https://www.newadvent.org/cathen/11604a.htm, також DH 222-231, також Müller, Katholische Dogmatik, 784-785.

[11] Пор. Енцикліка Пія ХІІ “Fulgens corona“, 8.09.1953 р. — DH 3909.

[12] Див. напр. https://www.catholicsource.net/articles/coredemptrix.html, https://www.ewtn.com/library/MARY/z5mardogm.htm

[13] Другий лист Кирила Александрійського до Несторія, Третій Вселенський (Ефеський) собор 431 р. — DH 250.

[14] Пор. Roman, Alexander, The Immaculate Conception: The Holiness of the Mother of God in East and West.

[15] DH 3903.

[16] Пор. Müller, Katholische Dogmatik, 507.

[17] Пор. т. с., 506.

[18] Наприклад, св. Григорій Палама в своїй проповіді на свято Успіння — див. англ. переклад: https://oca.org/FSsermons-details.asp?SID=4&ID=9

[19] DH 3903.

[20] Пор. Beinert, Wolfgang, Maria/Mariologie, A: Systematisch, Neues Handbuch theologischer Grundbegriffe 3, München 1991, 306-315, 312-313.

Про автора

Микола Крокош, доктор богослов’я. Захистив докторат з догматики в університеті Людвіґа Максиміліяна (Мюнхен), формацію отримав у семінарії «Герцогський Ґеорґіанум», де свого часу навчався Папа Венедикт XVI.

Живе і працює в Чортківському районі Тернопільської області.






Повернутися назад