Портал «Релігія в Україні» продовжує публікацію серії статей Миколи Крокоша, присвячених розбіжностям між Православною та Католицькою Церквами. Його перша стаття, присвячена проблемі Filioque, викликала жваву дискусію серед відвідувачів порталу. Друга стаття містить в собі співставлення католицького вчення про чистилище з уявленнями Православної Церкви про так звані митарства.

 

Догматичні різниці між Православ’ям і Католицизмом. Стаття друга: Чистилище і митарства

При всій обґрунтованій критиці латинських «нововведень» православним богословам завжди треба пам’ятати, що західна теологія із найдавніших часів мала одну важливу рису, а саме, вона знаходилась під впливом давньоримського мислення, зокрема римського права. Justitia (лат. — справедливість) неначе вимагала того, щоб і в потойбіччі усі люди отримали «по заслузі». Не всі ті, котрі помирали в стані благодаті та входили у вічне блаженство, мали позаду однакову життєву історію — одні з них були великими подвижниками християнських чеснот, а інші навернулися в останню хвилину життя. Отже, багато людей помирало без належної їм за гріхи покути, що накладалася колись Церквою. Тому західноєвропейське відчуття справедливості вимагало для кожної людини відповідного покарання за її земні гріхи. Латинська Церква розрізняє між провиною і покаранням. Якщо провина за гріх прощається в Таїнстві Покаяння, то це однак ще не означає того, що належне за гріхи покарання відміняється. Цим і пояснюється виникнення ідеї чистилища — місця чи то пак стану[1] людини, в якому ця отримувала належну їй за земні гріхи кару, перед тим як очищеною потрапити до неба. Отож, всупереч загальноприйнятому уявленню, чистилище не є третім місцем перебування поряд із небом і пеклом, воно також не є чимось середнім між ними чи «мініпеклом». Це радше передуючий вічному блаженству стан, в якому людина дочасними (обмеженими часом) карами готується до переходу в небо — отже, чистилище виконує певну функцію для неба, є так би мовити належним до нього попереднім станом очищення, який можна логічно вивести з поняття справедливості Божої, опираючись на певні місця Святого Письма (Мф 5,25-26; 12,32; Одкр 21,27; Лк 12,59; 1 Кор 3,15; 1 Пет 1,7).

Вчення про чистилище було затверджене в Західній Церкві відносно пізно. Вперше його як офіційне католицьке вчення стверджує папа Іннокентій IV аж у середині ХІІІ століття — він бажає, щоб і греки прийняли вчення про «місце такого очищення (locum purgationis huiusmodi)»[2]. Другий Ліонський собор 1274 р. говорить про «чистильні кари (poenis purgatoriis)»[3], Флорентійський собор повторює це формулювання[4], а Тридентський собор повертається до формулювання «чистилище (purgatorium)»[5], анафематизуючи тих, що заперечують існування чистилища[6] (слід пам’ятати, що тоді Собор мав на увазі, перш за все, протестантів, а не православних).

Православна Церква не зобов’язана переймати вчення про чистилище як місце, де душі певний час караються перед їхнім остаточним вступом у небо. Цей догмат є продуктом типово латинського сатисфакторного мислення (від лат. satisfactio — задовільнення), в якому Бог представляється як справедливий суддя, що діє виключно згідно з правовим поняттям справедливості, яке вимагає обов’язкового покарання за вчинені гріхи. Однак євангельські притчі про блудного сина (Лк 15, 1-32) та про робітників у винограднику (Мф 20, 1-16) виявляють дещо інший образ Бога — справедливість нашого небесного Отця перевершує наше людське відчуття справедливості, бо вона полягає в його милосерді й щедрості, а не в ретельній відплаті за всі вчинені нами прогрішення. Любов доброго Отця завжди є незрівнянно більшою, ніж гріхи його земних дітей.

Що ж є ядром чи квінтесенцією вчення про чистилище? Це існування певного зв’язку між живими та померлими членами Церкви. Віддавна християни молилися за померлих, та й зараз це практикується як Православною, так і Католицькою Церквою. Молитви за померлих мають навіть дохристиянське коріння — вони сягають Старого Завіту (2 Мак 12, 42-46) і є також у сучасному юдействі. Тому вчення про чистилище в своїй суті не є єретичним, воно представляє радше західний теологумен, що має свої богословські недоліки і тому потребує певних коректур. Такі поняття як «місце» і «час», що зазвичай пов’язуються з чистилищем, є радше земними, після смерті вони втрачають притаманне їм значення, бо час і простір є вимірами нашого світу. Важливим є те, що і Православна, і Католицька Церква визнають легітимність і необхідність молитви за померлих. Те добро чи зло, яке людина чинить на землі, не обмежується часом її життя. Наприклад, через написану ним добру книжку письменник продовжує певним чином творити добро й після своєї смерті. Бог бачить не тільки земне життя людини, а й той добрий чи злий слід, який вона залишає по собі. Тільки Він стоїть понад часом і тому лише Він єдиний здатний об’єктивно й вичерпно оцінити людину. Саме тому Церква, котра хоче спасіння всіх, зобов’язана молитися за померлих, а особливо за тих, які передусім цього потребують — за найбільших грішників. Увійшовши в небо, вони в свою чергу будуть нашими заступниками перед Богом і молитимуться за наше спасіння. В бажанні молитися за померлих юдеї, православні й католики є єдиними — на відміну від більшості протестантів. Наприклад, для кальвіністів така молитва є безглуздою, оскільки за їхнім вченням про предестинацію (від лат. praedestinatio — напередвизначення). Бог начебто призначив одних людей для вічного блаженства, а інших на вічне прокляття, і тому ніхто нібито не може змінити їхньої долі.

Вчення про чистилище не належить до головних догматів Католицької Церкви, а тому від нього теоретично можна було б навіть зовсім відмовитися. Так сталося напр. із вченням про так званий лімб (limbus puerorum vel infantium) — місце перебування неохрещених дітей після смерті. В 2007 р. був оприлюднений висновок Міжнародної Богословської Комісії при Ватикані, до якої належать найкращі католицькі богослови з усього світу. В ньому вчення про лімб було оголошене богословською думкою, котра більше не підтримується учительським урядом Церкви, і неохрещеним дітям таким чином було «відкрито» дорогу до неба. Не виключено, що така ж доля може очікувати і вчення про чистилище.

У переданні Східної Церкви, зокрема в духовних творах багатьох святих Сходу і Заходу, відомі «повітряні митарства», через які мусять проходити душі померлих дорогою до вічності. За цим поняттям напевно стоять античні міфічні уявлення про те, що простір між землею і небом контролюється злими духами (пор. Єф 2, 2). Померлі піддаються різним випробуванням демонами, що намагаються потягнути душу в пекло, вказуючи їй на минулі гріхи, в яких людина не розкаялася достатнім чином[7]. Тій людині, яка в своєму духовному житті серйозно ставилася до Таїнства Сповіді, боятися митарств не потрібно. Але покаяння людини має бути істинним — воно має полягати в зміні нашого мислення: саме це значення має грецьке слово μετάνοια. Ми повинні збагнути суть гріха, а ця полягає в тому, що гріх руйнує людину, є її смертельним ворогом, і якщо ми в земному житті не звільнимося від поневолення нашими земними демонами-пристрастями, то ці заведуть нас туди, «де буде плач і скрегіт зубів» (Мф 8,12). Митарства відрізняються від чистилища передусім тим, що вони є продовженням, а радше навіть інтенсифікацією духовної боротьби за душу людини після смерті — це «тільки особлива й завершальна форма тієї загальної битви, яку кожна християнська душа веде все своє життя»[8]. Але це вже боротьба, в якій сама душа вже є радше пасивним спостерігачем, бо після смерті вона може допомогти собі винятково благаючи допомоги в інших. Проте й тут вона не залишається Богом напризволяще — в допомозі їй стають Пресвята Богородиця, святі й ангели, та особливо молитви християн. Тоді як чистилище розпочинається після індивідуального суду, митарства є «етапом індивідуального суду»[9] — вони передують остаточному визначенню долі людини у вічності.

Між чистилищем і митарствами є суттєва відмінність. Тоді як перебування в чистилищі містить гарантію входу в небо, проходження митарств може завершитися як «підйомом» у небо, так і «падінням» у пекло. Тому при сповіді треба завжди брати до уваги, що Таїнство Покаяння не є просто формальним очищенням від гріхів. Воно повинно стати ліками для оздоровлення душі, тим духовним еліксиром, який уможливлює поступ в духовному житті людини — її боротьбу з пристрастями, що відділяють нас від Бога.

Найбільш поширеною є думка, що митарств є двадцять — це перевірки на додержання Божих заповідей та християнських чеснот, що є неначе щаблями драбини, якою душа піднімається на небо. Протилежністю цих чеснот є пороки, за якими і названі окремі митарства, а саме: митарство пустослів’я, брехні, осудження, обжерства і п’янства, лінивості, злодійства, захланності, здирництва, неправосуддя, заздрості, гордості, гніву, злопам’ятності, вбивства, ворожби, блуду, подружньої зради, збочення, єресі, немилосердя (див. відому розповідь про митарства блаженної Феодори). Вирішальну роль під час проходження митарств відіграє земна прив’язаність людини до пристрастей — митарства є нічим іншим як екзаменом на духовну зрілість душі, «судом совісті»[10].

Було б великим спрощенням, ідентифікувати митарства з старозавітним і юдейським місцем перебування душ — Шеолом чи адом, підземним царством тіней[11]. Від останнього митарства відрізняються тим, що вони стоять під знаком остаточної перемоги Христа над злом і смертю в його Воскресінні, а тому всі митарства є шляхом до раз і назавжди відкритих дверей спасіння. Ікона Воскресіння виражає це зображенням сходження Христа в ад, звідки Він забирає з собою в небесну славу душі старозавітних праотців і пророків.

Вчення про чистилище і вчення про митарства не суперечать одне одному. Радше вони взаємодоповнюються, а головна думка, яка стоїть за ними, є однаковою: єднання з Богом вимагає від нас попереднього звільнення від пристрастей чи поганих звичок, а якщо ми не звільнимося від них у земному житті, то нам прийдеться працювати над собою в наступному віці. Отже, йдеться про те, щоб закликати нас до негайного самовдосконалення — до наслідування Христа. Водночас ці вчення є різними поглядами Західної і Східної Церкви на єдину посмертну дійсність, чи поглядами на одне й те саме з двох відмінних перспектив. Вони спричинені різними баченнями спасіння людини. Якщо Західна Церква розглядає спасіння передусім юридично як відкуплення (redemptio) — задовільнення (satisfactio) Богові за провини людини — за цим стоїть середньовічний образ Бога як феодала (тому й говориться про образу Божої Величі)[12], то для Східної Церкви спасіння людини полягає в її обоженні, до якого суттєво належить індивідуальний духовний поступ. Отже, різні уявлення про долю померлих є відображенням відмінних наголосів у сотеріології греків і латинян.



[1] Папа Бенедикт XVI вважає чистилище «внутрішнім станом», «внутрішнім вогнем, що оновлює людину».

[2] DH (Denzinger, Heinrich (Засн.) / Hünermann, Peter (Вид.), Kompendium der Glaubensbekenntnisse und kirchlichen Lehrentscheidungen, Freiburg 2005, 838.

[3] DH 856.

[4] DH 1304.

[5] DH 1820, 1867.

[6] DH 1580.

[7] Пор. Серафим (Роуз), иером. Душа после смерти (глава 6): «Існують тортури бісами, які появляються в страшному, нелюдському вигляді, обвинувачують новопреставленого в гріхах і буквально намагаються схопити його тонке тіло, яке міцно тримають ангели; все це відбувається в повітрі над нами і може бути побачене тими, чиї очі відкриті для духовної дійсності».

[8] Там само.

[9] Там само.

[10] Осипов, Алексей Ильич, Посмертная жизнь души.

[11] Цю помилку робить напр. католицький єпископ Müller, Katholische Dogmatik, 522.

[12] Це вчення детально розвинув Анзельм Кентерберійський (1033-1109 рр.) у своєму творі „Cur Deus homo“ (1098 р.), пор. Müller, Katholische Dogmatik, 381-383.

Теги: