Religion.in.ua > Публікації > «Світла» Церква з «чорним» піаром, або Томос-2018 як іспит на християнство

«Світла» Церква з «чорним» піаром, або Томос-2018 як іспит на християнство


3 11 2018
Не важко спрогнозувати, що після проголошення автокефалії Української Церкви суспільство одразу й надовго може втратити інтерес до релігійної тематики. Сучасне покоління молоді вичерпно задовольнить свою зацікавленість православ'ям, спостерігаючи за потоком брехні, зверхньої іронії, маніпуляціями святинями, брудного піару, що останнім часом люди рясно виливають одне на одного. «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти» (Мф 23, 13).

Жодна із православних конфесій в політичному герці за свої права не спромоглася згадати слова свого Основоположника-Бога: «Любіть ворогів ваших... благословляйте тих, хто вас проклинає...» (Мф5, 44-45).

Для більшості звичайних громадян України перепалки між українськими церквами схожі на популярне шоу «Бої без правил», за якими спостерігає мало не вся країна. У запалі боротьби українські церкви, на жаль, не помічають, як вичерпують свій моральний ресурс та втрачають авторитет у суспільстві.

У першу чергу це стосується вірних УПЦ (МП). Заявляючи, що саме ця Церква є єдиною законною Церквою в Україні, вони претендують посісти почесне місце морального судії українського народу. Але... «лікарю, зціли себе сам»!

Офіційна риторика УПЦ

19 жовтня цього року у всі єпархії УПЦ з Москви надійшов циркуляр «Всем архиереям РПЦ. Циркулярное письмо к исполнению». В п.1 цього документу з приводу надання автокефалії говориться так: «...поскольку наша Церковь на Украине таковую не просила...». Тобто  стверджується, що саме РПЦ не просила автокефалії – і ні слова про УПЦ чи Україну. УПЦ всіма силами опирається такому перейменовуванню себе на «РПЦ в Україні», а Московська Патріархія цим особливо не переймається і відкрито, на офіційному рівні, не вважає УПЦ окремою Церквою. 

РПЦ припинила євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом за його «неканонічні дії» на своїй канонічній території, тобто в Україні: «Для всіх священнослужителів Російської Православної Церкви неможливе співслужіння з кліриками Константинопольської Церкви, а для мирян – участь у таїнствах, що здійснюються в її храмах...». 

Після цієї офіційної заяви РПЦ слова предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія, сказані в Луцьку 23 жовтня під час святкування пам'яті Всіх Волинських Святих, виглядають відвертим лицемірством: «А що сьогодні Томоси якісь там обіцяють, непонятно шо... Ми маємо всі свободи і незалежності, церковні, адміністративні. Ми самі робимо все, як вважаємо за потрібне. Але ми маємо молитовні зв'язки з усіма православними, і з Росії, і з Америки, і з Греції... І ці зв'язки не можна рвати в угоду комусь...».

Голова інформаційного відділу УПЦ архієпископ Климент в офіційному коментарі щодо надання томосу про автокефалію для українських церков каже, що місія Церкви у світі – то спасіння людини, яке супроводжується її участю у таїнствах Церкви. Але у відповідь на запитання, чи  можна брати участь у таїнствах церков Константинопольського Патріархату, він заявляє:

«Между братскими и до недавнего времени Поместными церквями нет евхаристического общения. Это будет иметь безусловно очень серьезные последствия для миссии православной Церкви в мире… И это очень серьезный урок, который должны вынести все поместные православные Церкви... Конечно, для верующих людей будут определенные препятствия, сложности, но и для тех храмов, для тех монастырей, для тех епархий Константинопольской Патриархии, которые, будем говорить по-правде, жили за счет верующих из Русской Православной Церкви, из Украины, из Беларуси, из Молдовы, сегодня, думаю, для них начинается новая ситуация.

И это, безусловно, будет создавать повод для того, чтобы они подумали, насколько правильно поступили они, позарившись на каноническую территорию Украинской Православной Церкви». 

Вся еклезіологічна глибина цього конфлікту, на думку владики Климента, вичерпується дуже простою тезою: не хочете по доброму відступитися від нашого, то ми вдаримо по вам копійкою. Виходить, що миряни в цій ситуації – то засіб для шантажу економічно сильнішою церквою матеріально слабшої. Де ж тут братська любов? Це виглядає радше як «бійки» крамарів за вигідне місце на ринку.

Предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій офіційно заявляє про любов до своїх «ворогів», і навіть до політиків, які втручаються в церковні справи. У той же час УПЦ, яку він очолює, «неофіційно», але відкрито і цинічно дискредитує своїми діями і словами перш за все Православну Церкву, а потім вже нашу державу, її історію та культуру. 

Починаючи від рядового мирянина й закінчуючи деякими єпископами, члени нашої Церкви усно та через Інтернет  активно розповсюджують аморальний бруд з вульгарним гумором, що виготовляється на російській кухні піар-технологій. Гординя завжди іронізує над тими, хто морально вищий за неї:

«Світла» Церква з «чорним» піаром, або Томос-2018 як іспит на християнство

...Це скріни лише декількох православних сайтів, православних груп у Вайбері та Фейсбук-сторінок високопоставлених духовних осіб в Києві. Мені надзвичайно боляче, що чорний піар розповсюджується на сторінках багатьох священиків, архієреїв і мирян з купою схвальних, підбадьорливих коментарів. І ніхто нічого не забороняє, ніяких виховних бесід чи закликів до пристойності не чути. Все покривається мовчазною згодою. І таке ж ставлення виховують у семінаристів...

У той же час церковна влада забороняє у Мінську, що теж юрисдикційно належить до Московського Патріархату, служити хорошому і авторитетному священику. Це було зроблено лише за те, що він розмістив у себе в ФБ фото із зображенням патріарха Кирила в оточенні чисельної охорони, коректно прокоментувавши його в євангельському дусі. Гординя від найменшої кпини з наймилішої вівці перетворюється у наймерзеннішого монстра.

Нещодавно був створений новий канал («дешевенький» за якістю матеріалу, ведучих...) з гучною назвою «Україна.Ру» (тобто Україна як придаток Росії?). На ньому давав інтерв'ю владика Павло (Лебідь). Він захоплююче розповідав про наявність в Україні лабораторій, де американці розводять заражених комарів... Хіба це не мракобісся з очевидним політичним акцентом?

На тому ж самому сайті розміщений відеоролик про митрополита Олександра (Драбинко) з гучною  назвою "Предатели  из УПЦ Московского Патриархата". Сама назва цього сюжету красномовно свідчить, що творці цього ресурсу родом із ЧК. Це і не богословський коментар і не журналістське розслідування, а брудний піар, що має на меті морально роздушити свого супротивника. Представники офіційних органів РПЦ заявляють, що «за праве діло» можливо й фізично роздавити людину. 

Не гріх мати своє бачення життя Церкви в Україні, але гріх при тому прикривати  брудні політичні війни "боротьбою за Церкву Христову".

За останніх декілька років виникло декілька сайтів, які "освітлюють" православ'я в Україні: СПЖ, Украина.ру, Расколам.нет, Православная жизнь, Фраза.ua... Ці сайти разом із благеньким благочестивим моралізаторством розповсюджують  псевдорелігійні  тексти та псевдоцерковні заяви. На ці так звані "церковні новини" широко посилаються офіційні церковні інституції та велика кількість спантеличених мирян УПЦ.

Думаю, для неупередженого читача не важко буде перевірити достовірність наприклад ось цієї інформації: "Как мы ранее сообщали, Вселенский патриарх назначил в Украину своих представителей: офицера армии США и «чеченского повстанца»...." . Відверта брехня, наклепи на людей, які займають іншу позицію, та низьке блюзнірство на рівні "жовтої преси" називається в середовищі УПЦ МП "захистом віри Христової!".

Якщо чиясь думка, наприклад щодо автокефалії, розходиться з генеральною лінією Московської Патріархії, то вона вважається єрессю. Все, що залишається зробити з інакомислячими - це струїти «ворогів православ’я» жовчю: «Для меня Константинопольского патриархата не существует. В истории он был, для меня с 11 октября этого патриархата нет».   

Складається враження, що у спікерів УПЦ та РПЦ для спілкування зі світськими  діячами культури, освіти чи науки не вистачає ні культури, ні наукового підходу, ні звичайного виховання. В Церкві виникла своєрідна  церковна субкультура сектантського типу з неписаними правилами поведінки, своїми авторитетами та єдиною ідеологією. Вона знаходиться в мейнстримі церковної політики РПЦ та УПЦ. ЇЇ типовим представником і «пророком» є священик українського походження о. Андрій Ткачов. Ось його стислі але «вичерпні» роздуми про автокефалію: «Нужно это всё как бы херить!».

В публічних виступах офіційних представників УПЦ замість аналітики звучить перебирання одноманітних ідеологічних штампів на кшталт «якби держава не втручалась, то в нас би давно була своя автокефалія...». Після таких заяв автоматично виникає відразу декілька запитань.

Перше. Очевидно, що Російська держава активно втручається у справи РПЦ і наші архієреї відкрито та систематично їздять на засідання Синоду РПЦ у Москву, на якому виступає президент Росії. І це не є прямим втручанням влади у церковні справи, в тому числі й наші?

Друге. Автокефалія Російської Церкви була впроваджена у 1589 році лише завдяки політичній волі московського уряду. Чим тоді гірший Президент України за московського боярина Годунова?

Третє. Чи було за 27 років хоч щось зроблено УПЦ (МП) в цьому напрямку? 

У відповідь на конструктивну критику в свій бік духовенство та парафіяни УПЦ в більшості випадків "відгавкуються": "Ти в церкві коли був у останній раз?... Яке ти тоді  маєш право лізти у наші справи?"  І ні жодного сумніву в собі, поваги до опонента, чи хоча б якоїсь скромної поведінки, яка характерна для людей, яких нібито ображають. Впевненість у своїй безгрішності та правоті супроводжується постійним ниттям: "Ой ми бідні, нас женуть"...

Невже за стільки часу члени Церкви Христової не навчилися хоча б пристойної поведінки? Чому церковні люди дозволяють собі цю ницість, прикриваючись канонічністю і євхаристичною єдністю... Навпаки, мали б нести їх з честю... Нам в семінарії постійно розповідали про фарисейство католиків. Але фарисейство РПЦ і УПЦ сьогодні, на мою думку, перевершило всіх...

Патріарх Кирило розірвав євхаристійний зв'язок з патріархом Варфоломієм у односторонньому порядку. Він, як освічений богослов, прекрасно розуміє, що це можливо лише за духовно вагомих догматичних розбіжностей між церквами. Така реакція на дії Константинополя красномовно свідчить про те, що МП у своїй діяльності керується геополітичними мотивами, прямо віддзеркалюючи у Церкві ізоляційну політику Кремля.

Ієрархи УПЦ вже декілька років поспіль порівнюють сучасний уряд України з більшовицьким богоборчим режимом. Зокрема, настоятель Свято-Успенської Почаївської лаври митрополит Володимир називає нинішню владу «внуками Леніна».

«Світла» Церква з «чорним» піаром, або Томос-2018 як іспит на християнство

Які для цього приводи? Чи хтось бачив за останні чотири роки існування українського «проамериканського» «бандерівського» уряду 8 000 розстріляного духовенства УПЦ, як це зробили більшовики з духовенством РПЦ до 1921 року, за чотири роки існування більшовицької влади? Навряд чи хтось із членів Синодальної Комісії УПЦ зможе представити таку статистику.

Весь секрет гніву владики дуже простий - уряд тепер в Україні не  благочестивий. "Небогоугодний" президент України видає закони про декомунізацію, а от  "богоугодний" уряд Росії "свято почитає" гроб В. Леніна,  щодня виставляє почесну варту біля Мавзолею. Навіть ікона Володимирської Божої Матері не сподобилась такої честі і такого поклоніння у столиці «святої Русі».

Нещодавно митрополит Онуфрій виголосив проповідь про «Томос і кінець світу»: "Сьогодні мене питають люди: що твориться сьогодні твориться в церкві? То я, щоби не говорити вам дуже багато, я скажу такі слова: що ми живемо в останні часи. І це не є мій висновок. Про це говорить все: і нафта, яка закінчується, і руди всякі, і вода прісна, яка закінчується. І багато-багато інших явищ, які у природі, якими людина живе, ресурси закінчуються...".

Чому ж ми не чули подібних промов з уст молитвеника за наш народ раніше, до того, як президент України розпочав процес надання автокефалії для Української Церкви? Хіба залежить кончина віку цього від зміни політичного курсу України і відповідно статусу Української Церкви? 

А може варто хоча б припустити, що будь-які події приходять у наше життя не без Божого відома: «Раджу тобі не вірити ніякому передчуттю, яке навіює на тебе печаль та відсутність радості, а вірити тому, як Бог влаштує. А Бог усе влаштовує для нас завжди корисне і спасительне» (прп. Амвросій Оптинський).

Проте очевидно, що віряни та керівництво УПЦ не відчувають особливої радості від того, що «в результаті антиканонічної діяльності патріарха Варфоломія» ліквідовується розкол. Чомусь від того, що тисячі чи мільйони людей тепер повноцінно перебувають із Христом, у багатьох – глибока печаль. Можливо, тоді духовно корисним і спасительним буде  змиритися з волею Божою? А від смирення до любові, як пише св. Іоанн Ліствичник, один крок.

«Світла» Церква з «чорним» піаром, або Томос-2018 як іспит на християнство

Прикро, але відчуття, що наше церковне життя все далі й далі відходить від Христа, у мене зростає з кожним днем. Намагаючись очорнити конкурентів по віросповіданню, цькуючи християн одне на одного, керівництво та вірні православних церков поступово перетворюють стадо Христове у вовчу зграю.  "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного новонаверненого, і коли знайдете, то робите його гідним пекла, подвійно від вас гіршим" (Мф 23, 14-15).

Майбутнє нашої Церкви

Тривалий процес надання томосу для Української Церкви – то перший за 27 років існування в посттоталітарному суспільстві  попущений Богом серйозний іспит на християнство для православних конфесій. І ми його не склали!

Ще з початку 1990-х років на Православну Церкву в Україні покладалися великі надії. «Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів, – писав у своїх щоденниках «Благослови душе моя Господа» український письменник-дисидент Роман Іваничук, – і прагне очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до Церкви потрібно привертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив'ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви коло себе юнаків і дівчат двогодинними богослужіннями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру. А ті чисельні молебні без урочистих на те причин!... Спам'ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропагандистом!»

Нинішня проповідь УПЦ розрахована не стільки на сучасну людину, скільки на маси пострадянського покоління. Майже щотижня слухаєш на літургії  півгодинну (в кращому випадку) проповідь з поваги до сану батюшки і постійно відчуваєш себе якимось ошуканим: «Чи то може  в мене вже така черства душа, що нічого не розумію? Чи то може священик десь щось не допрацював? Чи то можливо в Церкві так прийнято?».

В значній кількості випадків православна проповідь немає прямого відношення ні до Євангелія, ні до реального життя. Це якась суміш, далеких від церковного Передання марновірства, апокрифів, та ідеологічних штампів, в які більшість духовенства та мирян реально вірить.  

«Тримайтеся віри ваших дідів та батьків, бережіть Церкву, як вони берегли!..», – мало не на кожній проповіді говорить предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій. Тільки сучасна молодь прекрасно знає, що саме це, хрещене в Російській імперії стомільйонне  покоління наших дідів, в обов’язковому порядку вчилося у недільних школах, причащалося і відвідувало храм під контролем держави. І саме воно вже до 1937 року вщент знищило найбільшу у світі помісну Російську Православну Церкву. А це майже триста тисяч в сані, або причетних до церковного служіння людей. Може, Господь відводить сучасну молодь ось від такої "віри наших пращурів"? 

Джерелом віри є Дух Святий, що подається в церковних таїнствах і допомагає триматися заповідей Божих тим людям, які бажають жити по-християнськи. Джерелом Передання Церкви є реальний духовний досвід життя у Христі святих отців, а не авторитет дідів, які виховали своїх синів-більшовиків і внуків комуністів.  «Церкву не потрібно спасати, в Церкві потрібно спасатись, а саму Церкву береже лиш Господь» (свщмч. Петро (Полянський)).

Православна Церква, йдучи сьогодні «шляхом дідів» та їх «внуків», практично втрачає своє майбутнє. Зараз уже добре видно, що дітей, яких тягнули в 1990-х у православні храми пострадянські батьки-неофіти, нині там немає. Їх причащали мало не на кожному богослужінні, розраховуючи, що після такого заряду благодаті вони приречені на святість. Але, отримавши свободу від своїх батьків, діти добровільно у  храм не повертаються. 

Куди ж вони йдуть? Є два шляхи. Перший: вони взагалі не хочуть мати справу «з таким християнством», яке бачили у своїй родині.  Другий: вони йдуть у протестантські, уніатські та католицькі заклади освіти, де мають можливість отримати сучасну освіту, яка базується на моральних християнських засадах.

В той час, коли православ’я "живе в останні часи", католики та уніати працюють на майбутнє, будують сучасні школи. Рівень підготовки пастирів, єпископів, вчителів РКЦ та УГКЦ сьогодні вражає. Сім'я, діти, місіонерство стоять у них на першому плані. Існує безліч проектів і ґрунтовна обізнаність в їх суті, співучасть в реалізації і зацікавленість в результаті...

Все, що може протиставити всьому цьому наша Церква, це недільні школи, які родом з ХІХ ст. Вони не дають молоді освіти і більше розраховані на затримання дітей біля храму. Однак, як показує практика, в багатьох випадках досягають рівно протилежного результату. 

Це відбувається тому, що священноначалієм УПЦ не цінуються людський ресурс. Православною Церквою масово будуються величезні храми та створюються чисельні сайти, що розповсюджують церковну пропаганду, здійснюються масові туристичні поїздки по святиням православного світу... На це витрачаються мільйони коштів, а звичайний викладач семінарії з двома дипломами про вищу освіту отримує від 640 до 2000 грн.

Православний священик не має доступу до світських закладів освіти, тому що його диплом не визнається державою. В той самий час дипломи навчальних закладів інших церков визнаються. І річ тут не в «богоборчому уряді» (це не було зроблено ні за Кучми ні за Януковича), а в байдужості священноначалія.

Православного священика в більшості випадків більше раді бачити в школі, ніж протестантського пастиря, тому що він представник традиційної релігії. Але й до нині УПЦ не має жодного добротного, сучасного підручника для викладання курсу «Християнської етики».

У єпархіях УПЦ матеріально не допомагають тим рідким пастирям-ентузіастам, які таки йдуть у наші школи. В більшості випадків вони намагаються самотужки забезпечити навчальну програму засобами навчання, але надовго їх не вистачає. Вони не можуть здолати той психологічний бар’єр, який ставить ще радянська за своїм походженням церковно-адміністативна система між Церквою та суспільством.  

Абсолютна більшість православних священиків сьогодні живе в умовах парафіяльного практицизму «служіння-життя-виживання». В умовах масштабної фактичної релігійної безграмотності вони не мають можливості системної пастирської та освітньо-виховної роботи на парафії. «Русь хрещена, але не просвіщена», - цей вислів столітньої давності, на жаль, відображає жахливі реалії приходського сьогодення. 

Розумних сумлінних священиків, які могли б зорганізувати навколо себе церковну громаду, зазвичай відправляють в якусь Тьмутаракань, щоб "не умнічали" і не виділявся своєю освітою на фоні безпросвіту благочинного чи архієрея. Традиційно апостольська благодать у нашій Церкві передається від брата до свата. А той сват часом навіть Євангеліє за все життя не встиг до кінця дочитати.

Щоб спастися в Православній Церкві потрібно дбати не про земне, тобто про парафіян, а про "небесне", тобто про начальство. Потрібно бігти в патріархію, каятися і купувати саму дорогу індульгенцію в рай, а не вкладати гроші в дітей, молодь, парафіяльне духовенство.

На тлі такого формалізму та індиферентності надзвичайну активність (і не без успіху) проявляють протестанти – від баптистів до єговістів та неохаризматів. На відміну від православної системи духовної освіти, яка, мабуть, на 99% орієнтована на підготовку кліру, протестантські церкви  в основу ставлять підготовку так званих «лідерів» для роботи з дітьми, молоддю та сім’єю. 

Оцих «безумців», протестантів, їх чекає «ад кромішній» і неможливість спасіння, а  вони сиріт рятують. Прямі ознаки духовної сліпоти - їм не відкрито, що ми живемо в останні часи. От ми православні - істинні сповідники останніх днів, бачимо що вже кінець світу, і сиротам вже і так нічого не світить, а от Моспатріархію треба рятувати і себе улюбленого спасати від конкурентів по конфесії. А молоддю та шукачами Бога нехай безблагодатні протестанти займаються, у нас є більш високі і благодатні цілі!

В абсолютній більшості наявних церковно-приходських школах та у пастирській роботі  в УПЦ майже повністю відсутній аспект етнізації освіти (навчання та виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій мудрості і духовності). Представники УПЦ КП вдало використовують це і створюють своєрідну монополію на формування духовно-національних цінностей народу, відповідно УПЦ (само)відсовується на задвірки суспільства.

За 27 років існування в незалежній Україні виявилось, що у нашій Церкві не накопичилось ні інтелектуального, ні духовного потенціалу для того, аби вести діалог з християнами іншої конфесії, не кажучи про сучасну молодь чи світське  суспільство. Проте накопичився високий заряд неприязні до всього того, що розбігається із здебільшого хибними, уявленнями про Церкву та її місце у Божому світі.

Звичайні миряни та духовенство, які беззастережно довіряють офіційній лінії УПЦ, готові до «кінця стояти» не за причетність до Церкви Христової, а за геополітичні інтереси патріарха всієї Русі, за «русский мир», який він скрізь просуває.

Після надання Українським церквам томосу про автокефалію УПЦ може залишитись на узбіччі духовного, культурного та освітнього життя України. За такого ставлення до власних кадрів в УПЦ не може бути майбутнього в сучасному Божому світі. Ця церковна юрисдикція ризикує перетворитись на маргінальну громаду «сповідників святої Русі» і провалитись в історичну прірву старообрядства. Що цікаво, прихильники такого напрямку є навіть серед співробітників офіційних структур РПЦ.

Томос і Промисел Божий

Христос часто полемізував з фарисеями. Вони особливо хизувалися  своїм походженням від Самого Господа Бога: Ми не народилися від розпусти, в нас один Батько — Бог (Ін 8, 42). Кров Авраама, яка текла в їхніх жилах та релігія істинного Бога, яку дарував їхнім отцям Ієгова, робила іудеїв непогрішимими в своїх очах: ходи в істинну Церкву, виконуй всі ритуальні приписи  і роби, що заманеться, бо тобі все рівно все проститься, адже ти з нашого стада.

Але той самий Бог, Яким вони настільки пишалися думав про них інакше: “Ваш батько — Диявол, і ви хочете виконувати бажання свого батька ” (Ін 8, 44). Так він охарактеризував ревних подвижників канонічного іудаїзму. Сам Господь Всесвіту, будучи істинною Людиною, вважав для себе необхідним дотримання Заповідей любові та людяності. Це є головним свідченням Його спорідненості з Богом  та духовної єдності з Ним Людини: “Як я виконую заповіді Батька й перебуваю в його любові, так і ви перебуватимете в моїй любові, якщо будете виконувати мої заповіді” (Ін 15, 10). 

Коли християнство в історії сповзало з наріжного каменю, який є Христос, в безодню розпусти та жорстокості, Бог Тим самим каменем знищував державну релігію, аби врятувати Свою Церкву.  Тому Церква й донині жива, а біля її підніжжя лежить прах християнських імперій.

Православна імперія Другого Риму — Візантія — загинула через національну гординю і аморальне життя її громадян. На тлі Візантії виникали різні великі і малі держави, які воліли мати свою Церкву, а не релігію імперії. Таким чином виникли автокефальні церкви, що сіяли по всьому світу Слово Боже.

Можливо нині Господь розпорошує Російську імперію Третього Риму в її церковному вимірі? Недостойна поведінка її представників перевищує міру допустимого. На тлі Російсько-Радянської імперії, можливо, будуть виникати нові автокефальні Церкви, аби охопити якнайбільше людей світлом Божої благодаті. Україна може стати добрим початком цього процесу.

Представникам УПЦ, які завжди пишаються своєю канонічністю, варто замислитись, а чи не гріх перешкоджати заради відмерлих імперських амбіцій доброму домобудівнику Богу, чи не виявиться боротьба за православ’я війною  проти Бога. Про це застерігає Святе Письмо: “Гамалиїл звернувся до Синедріону, сказавши: «Мужі ізраїльські, добре обміркуйте те, що ви збираєтеся зробити з цими людьми.... Залиште їх, бо якщо справа їхня йде від людей, вона провалиться. А якщо від Бога, то все одно Його не зупините. Тільки виявиться, що ви воюєте проти Бога! (Діян 5, 35-38).

Денис Таргонський






Повернутися назад