Нещодавно напередодні державного свята сусідів — Дня Росії — ми звернулися до читачів та експертів «Дня» із запитанням: яку Росію ми любимо? І хоч безхмарних періодів в українcько-російських відносинах практично не спостерігалося, але ми завжди були переконані, що лише відкинувши упередженість, подвійні стандарти, ми навчимося слухати й чути, а отже — вести конструктивний і доброзичливий діалог, без якого нам не обійтися.
Росія-Україна: нервовий вузол перезрів Сьогодні — особливо. Оскільки нервовий вузол, що вимагає розв’язання, як то кажуть, перезрів — про це можна судити з нашої пошти, в цьому випадку — текстів двох авторів, які зустрілися сьогодні на сторінках «Дня». Не применшуючи кращого, що є в нашій спільній історії і культурі, не можна не помічати тривожних нових симптомів. Як сказав «Дню» заступник генерального директора Центру ім. Разумкова Валерій Чалий, «існує досить небезпечна тенденція, пов’язана з тим, що сприйняття України в Росії зараз досить негативне. Інформація подається односторонньо через центральні телеканали, що призвело до того, що Україна сприймається в Росії як не дуже дружня держава. В Україні також наявна тенденція йти вслід за російським підходом і через ЗМІ концентрувати увагу на проблемних моментах. Я вважаю, що це абсолютно неправильна лінія. Чим раніше політики і державні діячі двох країн зрозуміють її неприпустимість, тим краще буде для майбутнього двосторонніх відносин. Настав час переорієнтуватися на ті питання, що дозволяють співробітничати двом країнам і виробити спільну лінію. Це питання економічної та енергетичної взаємодії, кооперації у тих сегментах ринку, де ми не конкуруємо і можемо об’єднувати зусилля для виходу на зовнішні ринки. Потрібно проаналізувати наш порядок денний і виробити новий алгоритм взаємовідносин, аналізу ситуації та пропозицій із виходу з кризових моментів для налагодження співробітництва. Потрібно розуміти, що в будь-якому випадку наші відносини носять стратегічний характер і від того, як вибудують відносини Україна та Росія, багато в чому залежить стабільність і безпека в Європі.
Дуже важливим у наших взаємовідносинах є акцент на відносини між народами. Такі відносини мають ширший контекст, ніж відносини між президентами або головами урядів. Ми не втечемо від обговорення питань історії, історичної пам’яті. Цю частину порядку денного краще віддати історикам, а політики та державні діячі повинні думати про майбутнє двох країн. Без сумніву, це майбутнє визначатимуть наші народи. Без сумніву, ми вибудовуватимемо наші відносини взаємовигідно, конструктивно, розуміючи, що кожний виходить зі своїх національних інтересів, розуміючи, що ми є сьогодні двома незалежними державами, розуміючи, що ми завжди будемо разом, будемо партнерами і в цьому, власне, гарантія того, що політики навіть шляхом якихось штучних дій нікуди нас не відведуть з лінії стратегічного партнерства»
«День самої себе»
Росія-Україна: нервовий вузол перезрів День Росії — такою є тепер офіційна назва головного державного свята Російської Федерації. Дивно, але минуло начебто зовсім небагато часу відтоді як воно з’явилося, а правляча в Москві еліта та її пропагандистський апарат постаралися геть вивітрити з голів російських громадян його коротку історію. Чому? Відповідь виглядає більше ніж зрозумілою в контексті тієї державної (зокрема й зовнішньої) політики, яка сьогодні проводиться в Росії.
Нагадувати росіянам про генезис назви свята? Та воно спочатку називалося інакше — Днем незалежності Росії. Запитання: незалежність від кого? Від колись спільної для всіх країни (деталями ідеологічного змісту тут можна знехтувати)? Даруйте, але тоді на яких підставах дехто в Москві досі ніяк не може змиритися з таким самим статусом незалежної України — другої за чисельністю населення й економікою колишньої союзної республіки СРСР? А в тому, що це так, не надто й треба переконуватися — достатньо подивитися зміст і тональність передач державних російських телеканалів про події в Україні.
Наприклад, взяти хоча б позицію російських ЗМІ останніх днів усе з того ж таки «газового» питання. Підписана 23 березня декларація між Україною (повноправним власником) і Євросоюзом (підрядником) про модернізацію української газотранспортної системи досі діє на Росію (третю особу, яка не має стосовно операції за законами ринку жодних особливих прав) наче червона ганчірка на бика. Як це так, нас не запросили «в долю», хоча це наш газ іде українськими трубами?! У відповідь можна запитати: ну то й що? Сьогодні, наприклад, тече ваш газ, а завтра, коли зміняться ринкові умови, тектиме вже не ваш. Але труби при цьому є й будуть власністю суверенної Української держави! Так, можливо, саме незалежна міжнародна позиція України, але аж ніяк не газ і труби, є предметом вашого роздратування й, скажімо м’яко, не зовсім адекватної реакції щодо найближчого сусіда?
У цьому-то й річ, і тому згадка в контексті таких подій про «незалежність Росії» може спонукати мислячих росіян поставити своїй владі дуже незручні запитання, на які так не хочеться відповідати. І справа тут не обмежується однією Україною — у відносинах практично з усіма найближчими сусідами практикуються методи політики, гідні навіть не XX — у найкращому випадку XIX століття. Не будемо навіть наводити всім очевидний приклад із Грузією, щодо якої сьогоднішня Росія, яка називає себе «демократичною», провела фактичну анексію частини територій. Але ось Білорусь, країна, яку сама Росія аж до самого останнього часу називала основною (і мало не єдиною!) союзницею в усьому СНД. І що ж ми бачимо сьогодні?
Перебуваючи два тижні тому в Мінську разом зі своїм шефом В. Путіним, його заступник в уряді РФ і міністр фінансів А. Кудрін, коментуючи питання (яке давно узгоджене, але все ніяк не вирішується Росією) про надання Білорусії кредиту в 500 млн. доларів, звинуватив цю країну-союзницю в «утриманстві» й недвозначно натякнув, що рішення стосовно кредиту залежатиме від «економічної політики, яку проводить Білорусь». Ну, як вам це сподобається? Можна по-різному оцінювати стан справ у Білорусі, але кому-кому, але не сьогоднішній Росії й не її міністру фінансів вчити інших, яку економічну політику проводити!
Звернімося до цифр, відомих — сподіваємося! — й главі російського Мінфіну, і його безпосередньому начальнику. За офіційними даними Мінекономрозвитку РФ, падіння російського ВВП за чотири місяці поточного року становило 9,8 відсотка, тоді як у Білорусі — й на ці дані посилалося російське керівництво — за цей самий період зростання ВВП становило 1,2 відсотка. То що там стосовно ефективності економічної політики, пане Кудрін? І взагалі, як можна при таких економічних «успіхах» вчити будь-кого?
А ось іще цифри, які цього разу прямо стосуються його відомства. Сподіватимемося, що міністр фінансів Росії чув Бюджетне послання, з яким буквально напередодні зустрічі в Мінську виступив президент Д. Медведєв. То там у досить різкій формі говорилося, що дефіцит федерального бюджету Росії становитиме досить серйозну цифру в 7 відсотків від ВВП. А ось переді мною аналогічні цифри по Білорусі. Їх наводить не хтось, а Міжнародний валютний фонд (МВФ), і надруковані вони не де-небудь, а в опозиційній нинішній владі Білорусі «Белгазете», що, між іншим, видається в самій Білорусі й вільно продається в Мінську в кіосках (що, до речі, далеко не завжди можна сказати про аналогічні друковані ЗМІ в Москві). Читаємо: «МВФ чекає, що 2009 року бюджет Білорусі буде бездефіцитним. Повернення до дефіциту бюджету на рівні 1% ВВП допускається 2010 року». То чия ж фінансова політика здоровіша й чий дефіцит бюджету більш «утриманський»?
Однак засоби масової інформації тієї ж таки Білорусі на основі наведених даних не дозволяють собі неуважних оцінок російської економіки — так само, як і економік інших країн-сусідів. Можливо тому, скажімо, в тієї ж Білорусі з Україною — незважаючи на різницю в підходах до цілої низки міжнародних та інших проблем — складаються нормальні, дружні політично й взаємовигідні економічно відносини?
Але повернімося до Росії та її головного державного свята. Так от, слушне запитання: якщо ви, добродії з Кремля, по відношенню до свого «основного союзника» так поводитеся, то чого іншим чекати? Хто ж вам узагалі довірятиме? І питання це прямо кореспондується з тією політикою, яку проводить Росія, що називає себе «новою» в останнє десятиліття, — політику з головою, повернутою в імперське, тобто романовське ще, минуле, а якщо ще правильніше сказати, то в позаминуле. Факти? Та їх скільки завгодно — достатньо знову ж таки подивитися сюжети на державних каналах російського телебачення. Героями дедалі більшого її числа стають царі (причому найбільш відомі своєю жорстокістю, придушенням демократичних свобод або відвертою тупістю) або їхні слуги.
Причому апологетика царської Росії доходить часом до абсурду, ігноруючи навіть факти, що лежать на поверхні й відомі усьому світу. Наприклад, на головному державному телеканалі «Россия» співають дифірамби оборонній промисловості Російської імперії. Виходить, що заводи царської Росії (наприклад, Обухівський у Петербурзі) напередодні Першої світової війни виробляли найкращі сорти стали й мало не найпередовіші озброєння! Залишається дивуватися, як за такої передової організації справи царська Росія не виграла війну вже в перші місяці?! Адже факти свідчать зовсім про інше. «Независимое военное обозрение» не так давно нагадало: аж до 1914 року царська армія не отримала від своєї військової промисловості жодної (!) сучасної важкої гармати.
Недивно, що після початку генерального наступу кайзерівської армії на Східному фронті в середині 1915 року німецька артилерія за декілька днів повністю зруйнувала майже всі точки опору в найбільших західних фортецях Російської імперії (Варшава, Модлін, Ковно, Брест-Литовськ), які здалися після нищівного обстрілу або зовсім без бою у зв’язку з повною вогневою перевагою противника. Сучасним російським телеглядачам «забувають» нагадати про це, як і про те, що після початку німецького наступу генерали Миколи II здали північний захід України, всю Білорусь на захід від Мінська, половину Прибалтики аж до Риги.
Та що там важкі гармати! Цілковита непідготовленість царської Росії далася взнаки вже до кінця 1914-го — першого року війни. Лідер Партії кадетів П.Н. Мілюков, який представляв Державну думу в одній зі спільних комісій з урядом і Генеральним штабом, ознайомившись зі станом озброєнь армії, із жахом кричав у Думі: «А де ж гвинтівки?! Чому їх не вистачає на фронті?!» Недивно, що минуло зовсім небагато часу, й не лише гниюча в болотах армія, а й буквально вся Росія, включаючи найбільших підприємців і навіть великих князів — родичів Миколи II прокляла й відреклася від цього «самодержця» під час Лютневої революції 1917 року.
І це лише «військові заслуги» режиму останнього царя. А що там казати стосовно заборони під страхом кримінального покарання розмовляти в громадських місцях українською або польською, яку запровадив іще його батько — цар-реакціонер Олександр III і яку поділяв і підтримував сам Микола? А антидемократичний закон про вибори до Державної думи після фактичного державного перевороту 3 червня 1907 року, яким різко урізувалося представництво України, Польщі, Кавказу, а середньоазіатські області взагалі позбавлялися своїх депутатів? А ще багато всякого різного, про що людям, які називають себе «демократами», соромно навіть згадувати!
На жаль, владі сьогоднішньої Росії зовсім не соромно. Сам прем’єр В. Путін, відвідуючи не так давно Донський монастир у Москві, демонстративно покладав квіти на місце поховання не так давно повернутих до Росії останків білогвардійських генералів А. Денікіна і В. Каппеля, філософа І. Ільїна та письменника І. Шмельова. Прем’єр — фігура, м’яко кажучи, не приватна, а друга особа в системі російських федеральних органів держвлади, тому цілком доречним є питання: а чому така однобічність і вибірковість? Чи не непокоять його, наприклад, зв’язки консервативного філософа Ільїна з нацистами, про які повідомлялося в ЗМІ? А ті масові репресії серед мирного населення, які в ім’я міфічної «єдиної й неподільної Росії», якої на той час уже не було, проводили відповідно на Україні генерал Денікін, а серед народів Сибіру — генерал Каппель?
Напевно, не непокоять. І багато в чому саме тому Росія відзначає свято, яке вже не раз міняло офіційну назву і в умовах руху з повернутою назад головою може називатися тільки «днем самої себе».
Олег ЧЕРКОВЕЦЬ, доктор економічних наук, Москва

Дорогами генерала Денікіна
Про «історичне прокляття» українського народу — роз’єднаність сил і взаємне неприйняття лідерів...
Прагнення нинішніх керівників Росії виробити нову російську ідеологію цілком можна пояснити. Комунізм, що продовжив існування Російської імперії у формі Радянського Союзу, вичерпав свій вплив на маси. Між іншим, генерал Денікін, уже перебуваючи в еміграції, відверто сказав, що якби він знав, що більшовики збережуть імперію, то ніколи не став би проти них воювати. Однак сьогодні «червона» ідеологія може бути сприйнята лише частиною російського суспільства, до того ж не найбільшою. Та й куди в такому випадку подіти олігархів, одним з яких, якщо вірити московському політологу Станіславу Бєлковському, є й сам Путін? Тому були зроблені спроби створення ідеологічної амальгами, дещо штучної, але покликаної об’єднати «білу» та «червону» ідеї, так би мовити «схрестити їжака та вужа».
Проте, на відміну від вищеназваних тварин, у червоній та білій ідеї є деяка спільна база, що принципово дозволяє досягати консенсусу. Це — імперський шовінізм (який нині у лавах КПРФ надзвичайно посилився), це колосальна підозрілість щодо Заходу та демократичного устрою суспільства, це підсвідома переконаність у неповноцінності народів колишньої імперії, а також в особливому праві російського народу розпоряджатися долями іншої людської спільності, нести їм «світло» або комуністичної, або шовіністичної росієцентристської ідеї.
Перші кроки до формування такої ідеологічної амальгами, своєрідної ідеологічної мозаїки на імперській основі, вже зроблені і зроблені досить вдало. В. Путіну вдалося домогтися об’єднання Московського патріархату і в минулому несамовито антикомуністичної та антирадянської Російської закордонної православної церкви. Це не всіма в російському закордонні було сприйняте, багато віруючих з огидою відвернулися від того, що вони переживали як «союз чекістів із білою гвардією». У подібному контексті візит російського прем’єра до могил генерала Денікіна і філософа Ільїна абсолютно невипадковий. А якщо ще пригадати червоні кремлівські зірки укупі з білогвардійськими біло-синьо-червоними знаменами, серпи та молоти на рукавах російських адміралів разом з імперськими орлами на кокардах, то картина стане повнішою. Та й цікавість до цілком реакційної імперської політичної філософії Івана Ільїна виник у В. Путіна та Д. Медведєва не спонтанно, а досить закономірно.
Між іншим, ще на початку 90-х років минулого століття відомому Микиті Михалкову, предки якого були «постельничими» (тобто високопоставленими лакеями, комплекс чого й досі тяжіє над родом Михалкових у ставленні до влади) московських царів, що однак не завадило батечкові кіношника вчити нас любити пролетаріат і написати аж два тексти гімну СРСР, а після — гімн Росії, і все — на одну й ту ж саму музику, так ось, Микита Сергійович намагався приохотити до читання праць Ільїна тогочасного віце-президента РФ Олександра Руцького. Але в бравого авіатора читання не пішло...
Потрібно звернути увагу на той факт, що писання Ільїна є найпослідовнішим обгрунтуванням існування Російської імперії як свого роду сучасної Візантії, що покликана протистояти «розтлінному Заходу» і блокувати будь-які наміри народів, як усередині імперії, так і по сусідству, до «анархічного», тобто незалежного існування. Щоправда, в зверненні В. Путіна до ідейної спадщини Ільїна є один (та й не один!) пікантний момент. Московський історик і письменник Леонід Млєчін у своїх публікаціях наводить цікавий лист одного з далеко не останніх діячів російської білогвардійської еміграції Романа Гуля до Івана Ільїна. У цьому листі Роман Гуль докоряє філософу Ільїну написанням та опублікуванням у пресі хвалебних статей на адресу Адольфа Гітлера, а також у печерному антисемітизмі. Хорошого ж ідейного натхненника обрав собі В. Путін! І куди лише дивиться «антинацистська» комісія, створена Д.А. Медведєвим? Проте більше не будемо про цей грубий пропагандистський фарс Кремля.
Росія-Україна: нервовий вузол перезрів Генерал Антон Денікін багато в чому символізує не просто крах білого руху, а неминучість такого краху. У багатонаціональній Російській імперії лозунг «єдиної-неподільної» не давав жодних шансів на перемогу. І коли багато людей, які навіть дуже не любили більшовиків, побачили, що роблять денікінці в Києві (розстріли української інтелігенції, заборона української мови, розгін Української академії наук), в українських селах (страти і тілесні покарання), то тупий шовінізм Денікіна налякав навіть більше, ніж бузувірства більшовиків. До речі, коли денікінці під час походу на Москву взялися «наводити лад» у селах за допомогою шибениць та шомполів, Ілліч у Кремлі ожив і, радісно потираючи долоньки, сказав: «Усе! Мужик тепер наш!».
Колишній генерал російської імператорської гвардії барон Карл Густав Маннергейм, який розгромив комуністів у Фінляндії, міг одним ударом узяти Петроград. Але Маннергейм вимагав у своїх колишніх товаришів по службі визнання незалежності Фінляндії. Денікін відповів, що першим, кого він повісить після перемоги над більшовиками, буде зрадник Маннергейм. Відмовився визнати незалежність Фінляндії і адмірал Колчак. Поляки пропонували Денікіну спільні дії проти більшовиків, але натомість також вимагали визнати незалежність Польщі. Денікін, сам поляк за лінією матері, зарозуміло відповів польським лідерам: «Я Вітчизною не торгую». Його колега, генерал Юденіч, маючи головною базою своєї армії Естонію, навідріз відмовився визнати незалежність Естонії. Результат тупого шовінізму відомий.
Денікін, борючись з більшовиками, дуже великі сили кинув на «заспокоєння» горців Північного Кавказу. Щонайменше, третина його армії утихомирювала чеченців, інгушів, карачаївців тощо. Причому, діяли там генерали Денікіна так само, як наприкінці ХХ століття діяли в Чечні генерали Єльцина та Путіна. М. Булгаков, який перебував тоді на Північному Кавказі як мобілізований лікар, записав у своєму щоденнику: «Голову даю на відсіч — усе це закінчиться погано. І заслужено — не пали аули». Ще одна досить значна частина денікінської армії окуповувала Україну. Їй вдалося досить швидко розігнати Червону армію, потіснити армію УНР, але ось на півдні виникли великі проблеми з повстанцями Нестора Махна, які успішно утримували тисячокілометровий антиденікінський фронт. Із Махном Денікіну довелося воювати найсерйознішим чином. У військовому плані махновці виявилися гідними запорізьких предків. Денікінський генерал Слащов, ветеран Першої світової війни, у своїх повідомленнях до штабу оцінював армію Махна так: «Елемент у військовому плані — відмінний. Кіннота викликає захоплення». Якби ця армія об’єдналася зі збройними силами УНР, то хто знає, можливо, ми цього року святкували б не 18-ту, а, наприклад, 89-ту річницю незалежності України... Вкотре доводиться згадувати історичне прокляття українського народу — роз’єднаність сил і взаємне неприйняття талановитих лідерів...
Війна проти України виявилася для Денікіна й усього білого руху згубною. Цікаво, що Черчілль радив Денікіну не чіпати Україну, а йти прямо на Москву, не розпилювати свої сили. Але імперський інстинкт Денікіна виявився сильніший елементарного інстинкту самозбереження та здорового глузду. Чи не є в цьому значенні В.В. Путін істинним спадкоємцем А. Денікіна в його ставленні до України? Всупереч усім аргументам розуму і постулатам військової науки, білий генерал обрушився на УНР. До чого це призвело, описав у своїх мемуарах генерал армії УНР М. Капустянський: «На жаль, генерал Денікін, замість опертися на міцну підтримку Української армії та, стягнувши всі сили докупи, марширувати через Орел на Москву, прийняв безглузде стратегічне рішення: забезпечувати лівий фланг Добрармії війною з Україною. Тим зруйнував і наш фронт, і свій переможний похід».
Однак у боях з південноукраїнськими повстанцями Денікін утратив чималу частину своєї армії. Прості українські парубки розгромили добірні, елітні офіцерські полиці. Стрімким ударом махновська кіннота захопила Бердянськ, де Денікін втратив сотні тисяч снарядів і мільйони патронів. Як писав 1993 року в повісті «Під чорним знаменом» російський письменник Сергій Семанов: «Людська поголоска по всій Україні рознесла славу про Нестора Махна як про переможця Денікіна...».
Бої проти Денікіна на Одещині та Поділлі вела армія УНР, яка нанесла денікінцям важкі втрати. Крім того, проти денікінців билися численні загони повстанців на Наддніпрянщині (варто лише пригадати знамениту Холодноярську республіку). Денікінська імперська авантюра закінчилася тим, чим і повинна була закінчитися, — повним провалом. Армія Денікіна не лише була розбита на фронті, але й розклалася зсередини.
Певна частина нашої громадськості сприймає «білий» рух як представлений суцільно «поручиками Голіциними і корнетами Оболенськими». Насправді ж були масові військові злочини, «білий» терор (хоч який і дуже поступався за масштабами та садизмом червоному), грабежі, крадіжки, пияцтво і наркоманія. Барон Врангель, один із тверезих і прагматичних лідерів білих, заявляв: «Добровольча армія дискредитувала себе грабежами і насильствами. Тут все втрачене. Йти вдруге під тим самим добровольчим прапором не можна. Потрібен якийсь інший прапор... Армія, вихована на свавіллі та насильстві, грабежах і пияцтві, ведена начальником, який прикладом своїм розбещує війська, — така армія не могла створити Росію...».
Є ще одна похмура сторінка історії денікінської армії, про яку нинішні ідейні послідовники генерала вважають за краще мовчати. Йдеться про криваві масові єврейські погроми.
Те, що творилося в Києві та багатьох інших містах і містечках України під денікінською окупацією, описав у своїй статті «Пытка страхом» один з ідеологів білого руху Василь Шульгін: «Ночами на улицы Киева выходит средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий крик. Это кричат жиды. Кричат от страха... Во тьме улицы где-нибудь появится кучка вооруженных, со штыками людей, и, увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху донизу... Целые улицы, охваченные смертельным ужасом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за свою жизнь. Это настоящий непритворный ужас, настоящая пытка, которой подлежит все еврейское население. Русское население, прислушиваясь к ужасным крикам, которые вырываются из тысячи сердец под влиянием этой «пытки страхом», думают вот о чем: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи? Поймут ли они, что значит разрушать государства, которых они не создавали? Поймут ли они, что значит по рецепту «великого ученого Карла Маркса» натравливать один класс на другой? Поймут ли они, что значит осуществить в России принципы «народоправия»? Поймут ли они, что такое социализм, со дна которого вышли большевики? Поймут ли они, что им теперь надо делать? Проклянут ли они теперь во всех синагогах и молитвенных домах перед лицом всего народа тех своих соплеменников, которые способствовали смуте? Покается ли еврейство, бия себя в грудь, и, посыпав голову пеплом, покается ли оно в том, что такой-то и такой-то грех совершили сыны Израиля в большевистском безумии?» (Цит. по: Островский З. Еврейские погромы. 1918 — 1921., М.1926. с.17-18).
Ну, хоч вставляй ці «роздумізми» у «Майн Кампф»...
І що, може, А.І. Денікін ужив якихсь заходів проти цього, за В. Шульгіним, «виховного заходу»? На жаль, історія про це умовчує. Та й погляди Денікіна не відрізнялися від поглядів Шульгіна, а погляди Шульгіна — від поглядів нині шанованого російськими керівниками І. Ільїна.
Дуже показовим після кладовищенського виступу Путіна є мовчання комуністів Г. Зюганова та П. Симоненка, адже добровольці А. Денікіна з великим ентузіазмом вішали, рубали й розстрілювали більшовиків. Але мовчать товариші комуністи, що цілком закономірно. Адже ідеали Денікіна щодо «єдиної-неподільної» вже давно стали і їхніми ідеалами. Російські комуністи говорять про це відкрито, а комуністи України (язик не повертається назвати їх українськими) соромливо прикриваються фіговим листочком «братського союзу народів». Володимир Путін намагається здійснити ідеологічний та політичний синтез комунізму з білогвардійщиною. Поки що справа йде досить успішно. На перевіреній основі російського шовінізму та великодержавності.
А Антон Іванович Денікін до кінця днів так і не зрозумів причин своєї поразки. Судячи з усього, його ідейні послідовники також нічого в цьому не розуміють і нічому путньому не навчилися...
Ігор ЛОСЄВ

Теги: