Помилки в оцінках церковної ситуації в Україні найчастіше пов’язуються з іґноруванням вирішального впливу на конфесійну ситуацію суспільних реалій посткомуністичного суспільства. Чинник, безсумнівний для американського громадянина, - що релігійна віра є особистою справою людини, - в Україні може декларуватися, але не сприймається всерйоз жодною політичною силою. Причому традиційно атеїстичні партії виявляють у конфесійних справах несподівану активність. Не знаю, чи бачили тут, у США, передвиборчий расистський відеокліп партії проґресивних соціялістів Наталі Вітренко. Там побожна бабуся в церкві звертається до високого монаха в клобуці за благословенням. Той раптом повертається – аж він чорношкірий! Бабуся злякано відсахнулася, а на екрані видні титри: «Защитим каноническое православие!»

Слово «канонічний» увійшло до політичного сленґу як синонім слова «московський», належний до російської обрядової традиції. Цим словом лякають людей. «Неканонічний» - означає «неправильний», «підозрілий», «гірший за секту». Я знаю одного клирика, якого після висвяти в УАПЦ залишила дружина: вона сповідалася в російського батюшки, а той сказав, що краще цілувати собаку, ніж «розкольника». Забороняючи ходити до наших церков, деякі священики застерігають: краще зайдіть до секти. Практикується перехрещуванння, перепечатування гробів російськими священиками після відправи нашим отцем таїнства хрещення або чину похорону.

УПЦ-МП

Партія реґіонів, комуністи, соціялісти, різного роду проросійські політики мають власну диференціяцію Церков в Україні: є канонічний Московський Патріярхат, і є неканонічні – всі інші. «Канонічна» Церква є знаряддям створення «русского міра» і партнером у політичній та економічній діяльності. Якщо при створенні УПЦ-МП 1990 р. її належність до Московського Патріярхату замовчувалася або й заперечувалася, то нині ця належність активно декларується. Ніколи «проукраїнська» частина УПЦ-МП не відігравала в ній вирішальної ролі. Владика Володимир (Сабодан) є не більше як статистом, якого використовують для прикриття в політичній грі. Реальна сила в УПЦ-МП – владики Агафангел (Савин), Іларіон (Шокало), Августин (Маркевич), Сергій (Генсицький), Онуфрій (Березовський), Павло (Лебідь), тобто архиєреї, активно пов’язані з промосковськими партіями. Сьогодні вони є фактично панівною церквою. З ними узгоджуються позиції влади щодо інших церков. Заборона виділення землі в Одесі УГКЦ – показник впливу УПЦ-МП на релігійну політику влади.

Стратеґія «приєднання розкольників» була вироблена в Донецьку, центрі сучасної владної партії, наприкінці вересня 2010 р. на спеціяльній нараді. Після цього вже перша церква УАПЦ в Києві була передана УПЦ-МП. Вже ніби випадково була оприлюднена ідея скасування реєстрації УПЦ-КП. З посиленням позицій режиму Віктора Януковича після наступних виборів можна передбачити активний наступ на національні церкви в реґіонах. Адже об’єднання православної спільноти в єдиній Церкві розглядається як чинник відновлення СССР.

УПЦ-КП

УПЦ-КП створювалася як державна церква. Її предстоятель Філарет (Денисенко) не звик бути в опозиції. Він належав до політичних і економічних еліт за президента Леоніда Кравчука, а тим більше за президента Віктора Ющенка. Влада відплачувала йому політичною, а подекуди й фінансовою підтримкою – коли йшлося про культурні пам’ятки, як Скит Манявський.

Для того, аби привабити парафіян і не змінюватися самим, керівництво УПЦ-КП намагається в усьому наслідувати Московський Патріярхат. Але образ української церкви як подоби московської, лише з іншими політичними пріоритетами, виявився неефективним. Богословський рівень освіти духовенства вразливий. Поширена корупція. Монастирі півпорожні й не мають духовного авторитету. Низка архиєреїв має скандальну репутацію. Втрата підтримки влади означає за цих умов прямування в глухий кут.

В разі відходу патріярха Філарета й остаточного зникнення з політичного активу його прихильників УПЦ-КП зіштовхнеться з неминучою кризою Частина духовенства може перейти в Московський Патріярхат. Адже національні переконання клиру УПЦ-КП неглибокі, залишаються на рівні декору. Після приходу в президентське крісло Віктора Януковича УПЦ-КП перебуває в інформаційному вакуумі.

Показовий характер мали корупційні скандали в Рівному, історія заборони в служінні протодиякона Олега Ведмеденка в Луцьку, які набули суспільного резонансу.

УАПЦ

УАПЦ в Україні від початку відродження спрямовувалася посткомуністичною владою на шлях ізоляції від УАПЦ в діяспорі. Події 2000 р., коли на противагу митрополитові Константину предстоятелем був обраний Мефодій (Кудряков), засвідчують це. Мефодій виконав свою місію – УАПЦ дискредитована, розколота, причому поділ іде не лише між УАПЦ і нашою єпархією, але й усередині мефодіївської структури, де старі єпископи ізольовані й дискредитуються власною прес-службою.

Належність до УАПЦ втратила престижність. Відчуття ідентичности УАПЦ чуже для оточення Мефодія. Колишня Церква Патріярха Мстислава стала притулком для безхатченків у рясах, висвячуваних за гроші або обіцянки вірного служіння конкретній особі.

Частина священиків, що перейшли до УАПЦ з Московського Патріярхату, з ностальгією згадують спокій і упорядковане життя, асоціюючи його з РПЦ. Постійно підтримується стан очікування на об’єднання з РПЦ. Це нереально, оскільки РПЦ не визнає паритетности УАПЦ. Йдеться про приєднання з пересвятами. Парафіяни навряд чи це сприймуть. Перешкодою для ліквідації УАПЦ та приєднання її до УПЦ-МП є наша єпархія, котра б могла в разі приєднання Мефодія до УПЦ-МП забезпечити юрисдикцію для його колишніх парафій.

Розколи

Існування уламків УАПЦ, що голосно декларують своє право репрезентувати всю Церкву, покликане підтримати образ зруйнованої та непевної спільноти, секти, якою представляють УАПЦ її опоненти. «Соборноправна» або «канонічна» УАПЦ Мойсея – найбільш виразний приклад. Вона не була зареєстрована, але активно діяла в Києві й реґіонах.

Т. зв. «Апостольська православна церква» утворилася, коли Петро Петрусь і Михаїл Дуткевич залишили УАПЦ. Михаїл Дуткевич був тоді проголошений митрополитом, устиг висвятити кількох колеґ. Нині вона заявляє про існування єпископату, але навряд чи є там парафії й парафіяни.

Нещодавно я мав загадковий дзвоник із Прикарпаття. Якийсь молодий чоловік представився архиєпископом чи навіть митрополитом ще однієї конфесії, що декларує себе як православна. Назви я навіть не запам’ятав.

Влада була не від того, аби виникало побільше подібних частинок. Нашу єпархію спонукали до реєстрації її статуту як окремої конфесії. Лише завдяки короткому періодові перебування церковних справ у підпорядкуванні Міністерству юстиції на чолі з Сергієм Головатим вдалося добитися реєстрації статуту і Харківсько-Полтавської єпархії, і єпархіяльної консисторії й повернення нам леґальних прав. Але навіть коли нам вдалося великими зусиллями досягти реєстрації єпархіяльного статуту, до назви єпархії додали «оновлена» й недружні політики й чиновники стали заявляти, що це нова Церква.

Вихід

Вихід із кризи, який ще не втратив довіри в церковних колах України, - єднання довкола Вселенського Патріярха й наших зарубіжних єпископів. Авторитетним центром притягання при об’єднанні мала б бути Постійна конференція українських православних єпископів поза межами України.

Юридична форма такого об’єднання вже випробувана нашою єпархією. Адже вона зареєстрована на правах спадкоємства з Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ 1942 р. і визнання вищого духовного авторитету Вселенського Патріярха й блаженнішого митрополита Константина.

Але входження в юрисдикцію Вселенського Патріярха не може бути автоматичним включенням до складу Константинопольського Патріярхату самовправної церковної структури. Кандидати на єпископів повинні проходити сувору перевірку. Священики мають подавати документи до комісії, сформованої поза Україною й вільної від корупції, аби засвідчити свої свячення й богословську підготовку.

Необхідно однозначно розв’язати канонічні проблеми, накопичені в Україні, важлива не лише для нас самих, а й для майбутнього православної спільноти, яка стоїть перед загрозою брутального втручання в церковне життя Кремля. Відроджуючи тяглість традицій Київської митрополії Константинопольського Патріярхату, захищаючи канонічні права першого серед православних єпископів світу, ми тим самим захищаємо ідентичність нашої Східної Церкви, боронимо власне право на здійснення апостольської місії в світі. Тому роль УПЦ в США, як і УПЦ в Канаді та УАПЦ в діяспорі, може виявитися вирішальною, історичною. Ми в Україні покладаємо на вас великі надії й готові до найактивнішої співпраці.
<a href="http://risu.org.ua">Джерело публікації: risu.org.ua</a>