27 вересня 2011 року в інтерв’ю радіо «Polonia» митрополит Львова архієпископ Мечислав Мокшицький заявив, що «Kościoł greckokatolicki […] poprostu zagrabił nasze kośсioły». Це викликало вкрай негативну реакцію громадськості (тексти о. Мирона Бендика, Катерини Новікової, Миколи Хмільовського та їхнє обговорення). У відповідь – ані пари з уст: ані вибачення, ані спростування. Це не могло не викликати побоювання, що неприємна ситуація невдовзі може повторитися. Що й не забарилося.

5 – 6 березня 2013 року у Варшаві відбулося 361 пленарне засідання Конференції єпископату Польщі у присутності гостей-єпископів із Білорусі, Казахстану, Литви, Молдови, Росії, Словаччини, Угорщини, України, Франції, Чехії. І ось на такому велелюдному та представницькому зібранні католицьких владик архієпископ Мечислав Мокшицький змушений був пояснювати учасникам та гостям пленуму, чому не відбулося анонсованого  підписання спільної заяви католицьких єпископів східного та латинського обрядів України з нагоди 70-річчя Волинської трагедії.

В Україні цю подію мало хто й помітив – одною заявою більше чи менше, підписав – не підписав, яка різниця – ані холодно, ані гаряче! В Європі вже маємо реакцію міністра закордонних справ Польщі  Радослава Сікорського, на черзі Рада конференцій єпископатів Європи (РКЄЄ), Ватикан, а там й прискіплива увага Євросоюзу. Справа не лише в тому, що церква – поруч з професійними організаціями та засобами масової інформації – є одним із китів громадянського суспільства, і будь-яка церковна подія має широкий розголос. Вирішальним є вклад Церкви в післявоєнне замирення Європи. В 1960-их роках було вироблено формулу «Вибачаємо і просимо пробачити», яку взаємно виказували один одному в ім’я своїх народів єпископати різних держав Європи. Минуле було віддано на суд Божий та на досліди істориків, і тим самим було відкрито шлях до побудови світу, в якому шанують життя, справедливість, злагоду і мир.

19–26 червня 2005 року у Львові й Варшаві було ухвалено й проголошено «Послання єпископів греко-католицьких України та римсько-католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Там було наголошено: «Піднесімося понад політичні погляди та історичні обставини, понад наші церковні обряди, навіть понад нашу національну належність — українську і польську. Пам'ятаймо насамперед, що ми діти Божі. Звернімося до Отця нашого з благанням: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А щоб молитва наша була цілком щирою, скажімо один одному слова: «Вибачаємо і просимо пробачити», – адже вони вже показали свою історичну силу в справі поєднання народів».

6 березня 2013 року владика М. Мокшицький поставив під сумнів, точніше, перекреслив українсько-польське католицьке порозуміння 2005 року. Чи стане вчинок владики тим камінчиком у сніговій лавині зречень, замовчувань, необов’язковостей, які зметуть напрацювання останніх десятиліть в царині загальноєвропейської безпеки та миру? Час покаже…

Що ж спонукало архієпископа о. Мечислава до такого неоднозначного поступування? За його словами, «strona greckokatolicka proponowała dwa projekty listu pasterskiego, w których pomijano sedno sprawy». Більше того, «dokument będzie kompromitował Kościół stanowiąc świadectwo relatywizowania odpowiedzialności moralnej». Тобто, ним по суті визнано запропонований греко-католицьким єпископатом текст нехристиянським, аморальним. Там, де йдеться про ціннісні характеристики, важко, практично неможливо бути відсторонено об’єктивним. Потрібно мати якийсь критерій, еталон для порівняння. На щастя, маємо! Це послання блаженного Івана Павла ІІ від 7 липня 2003 року нагоди 60-річчя трагічних подій на Волині. Ось цей текст мовою оригіналу. Подаємо в перекладі на українську мову:

ПОСЛАННЯ ІВАНА ПАВЛА II З НАГОДИ 60-РІЧЧЯ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ НА ВОЛИНІ


1. Я довідався, що 11 липня цього року, в 60-ту річницю трагічних подій на Волині, пам'ять про які жива ще й до сьогодні серед вас, синів двох народів, які мені дуже дорогі, відбудуться офіційні відзначення українсько-польського поєднання.
У вихорі Другої світової війни, коли невідкладнішою мала би бути потреба солідарності і взаємодопомоги, темні сили зла отруїли серця, а зброя довела до пролиття невинної крові. Тепер, після шістдесяти років тих сумних подій, в серцях більшості поляків та українців утвердилась потреба глибокого іспитування совісті. Відчувається необхідність поєднання, яке дозволило б новими очима подивитись на теперішнє і на майбутнє. Таке передбачливе внутрішнє настановлення спонукує мене піднести до Господа почуття вдячності, коли духовно єднаюсь з тими, які у молитві згадують усі жертви тих насильницьких . дій.
Нове тисячоріччя, яке щойно розпочалося, вимагає, щоб українці та поляки не залишались в'язнями сумних спогадів свого минулого, а, переосмислюючи з новим духом минулі події, подивились одні .на одних поглядом поєднання, зобов'язуючись будувати краще майбутнє для всіх.
Як Бог простив нам у Христі, так і віруючі повинні вміти взаємно прощати отримані кривди і просити прощення за власні прогрішення, щоб внести свій вклад для побудови світу, який би шанував життя, справедливість, злагоду і мир. Крім того, християни, знаючи, що "Того, хто не знав гріха, Бог за нас зробив гріхом" (2 Кор. 5, 21), покликані визнати помилки минулого, щоб розбудити власне сумління перед обличчям сучасних небезпек, відкриваючи серця до справжнього і тривалого навернення.


2. Протягом Великого Ювілею 2000 року, Церква, в урочистий спосіб, ясно усвідомлюючи події минулих часів, просила перед світом прощення за провини своїх дітей, одночасно прощаючи тим, які її скривдили у будь-який спосіб. Таким чином вона прагнула очистити пам'ять про сумні події від будь-якого почуття образи і помсти, щоб з довір'ям і натхненням далі вести діло побудови цивілізації любові.
Такий самий підхід Церква пропонує громадянському суспільству, заохочуючи всіх до щирого поєднання, в усвідомленні того, що не існує справедливості без прощення, а співпраця без взаємної відвертості була б непевною. Це стає ще невідкладнішим, коли взяти до уваги потребу виховування молодих поколінь в дусі поєднання і будування майбутнього без обумовлень історії, нашарувань недовір'я, упереджень і насильств, але в дусі примиреної пам'яті.
Польща і Україна, землі, які протягом довгих віків пізнали проповідь Євангелія і дали незліченні свідчення святості своїх синів і дочок, тепер, на початку нового тисячоріччя, бажають зміцнити свої дружні взаємини, визволяючись від гіркоти мину-лого і відкриваючись до братерських стосунків, освічених Христовою любов'ю.


3. Висловлюючи задоволення з того, що християнські спільноти України й Польщі стали ініціаторами цього відзначення, щоб дати свій вклад для загоєння і зцілення ран минулого, заохочую обидва братні народи незмінно тривати у пошуках співпраці і миру.
Щиро вітаючи усіх Єпископів, Духовенство і вірних ваших Країн, з пошаною звертаюся до Президентів та Державної Влади обидвох держав, а через них до польського і українського народів, які завжди присутні в моєму серці й молитвах, висловлюю побажання постійного поступу у злагоді та мирі.


Супроводжую ці побажання особливим Апостольським Благословенням, яке охоче уділяю усім тим, що братимуть участь у згаданих відзначеннях.

Ватикан, 7 липня 2003 року  


Якщо порівняти «Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства   Української Греко-Католицької Церкви  до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії» від 11 березня 2013 року з відповідним текстом блж. Івана Павла ІІ, то можна відзначити майже повну тотожність у змісті, у духовному наповненні/спрямуванні, у пафосі викладу. Тож інвективи архієпископа Мечислава Мокшицького щодо «Звернення греко-католицьких єпископів» дуже легко перенацілити на текст блж. Івана Павла ІІ:

- звернення блж. Іван Павло ІІ «o chrześcijańską ocenę wydarzeń jest raczej czystą retoryką, skoro nie wspomniano o przyczynie tragedii - ideologii nacjonalizmu»;

- чому блж. Іван Павло ІІ вдається «do różnych eufemizmów i unikanie właściwych i adekwatnych określeń: eksterminacja, ludobójstwo, czystki etniczne»;

- чому блж. Іван Павло ІІ не називає «po imieniu zabójstwa – zabójstwami, tortury – torturami, bestialstwo – bestialstwem»;

- чому блж. Іван Павло ІІ не вказує на «rzeczywistych sprawców zbrodni: ukraińskich nacjonalistów»;

- чому блж. Іван Павло ІІ не нагадує, «że współpracujący z hitlerowcami Ukraińcy mordowali masowo także Żydów»;

- чому блж. Іван Павло ІІ пропонує формулу «wybaczamy i prosimy o wybaczenie». То є «nonsensem [...]. Musi tu znaleźć się wyraźne słowo: przepraszamy i prosimy o wybaczenie*».

Легко запитувати – відповідати непросто! То що ж сталося за ці десять – з 2003 до 2013 – років? Що тоді – 2003 року – не знав блж. пам’яті папа Іван Павло ІІ та його особистий секретар о. Мечислав Мокшицький, а тепер – 2013 року – пізнав митрополит Львова архієпископ Мечислав Мокшицький? Може, було відкрито нові секретні архіви? Оприлюднено нові сенсаційні документи?

Опубліковано нові ґрунтовні дослідження? Ні, ані перше, ані друге, ані третє. Може, було внесено кардинальні зміни у вчення Церкви про гріховність вбивства, про вбивство як абсолютне зло? Ні, і ще раз ні! Може, перед нами найбанальніше, коли місце сидіння визначає точку видіння. І це – ні! То що ж?!

Відповідь криється у тому, що було «на потребу дня» для папи Івана Павла 2003 року, а що – тепер. Сьогодні Архієпископ переймається тим, що запропоноване спільне послання «nic nie wniesie w wyjaśnienie przyczyn wielkiego zła, które spowodowało śmierć ponad 120 tys. cywilów, a sam dokument będzie kompromitował Kościół [...]». Тобто, його цікавить «чистота мундира» церкви та вияснення причин Волинської трагедії, звичайно, «aby to zło, jakie miało miejsce w przeszłości nigdy więcej się nie powtórzyło».

Те зло вже ніколи не повториться – буде інше. Це так природно для людини вбивати. Штука – не вбивати. Не справа Церкви виясняти, чому Каїн вбив Авеля, досліджувати причини братовбивства, і тим самим ятрити рани минулого, повсякчас нагадувати про вчинене зло. Діло, покликання Церкви тлумити жагу помсти, збивати дух реваншу, і тим самим творити умови для мирного співжиття нащадків Авеля та Каїна.

Саме це мав на меті блаженний Іван Павло ІІ, коли 2003 року писав: «Нове тисячоріччя, яке щойно розпочалося, вимагає, щоб українці та поляки не залишались в'язнями сумних спогадів свого минулого, а, переосмислюючи з новим духом минулі події, подивились одні на одних поглядом поєднання, зобов'язуючись будувати краще майбутнє для всіх». Тепер про «честь мундира»: «Впродовж Великого Ювілею 2000 року, Церква, в урочистий спосіб, ясно усвідомлюючи події минулих часів, просила перед світом прощення за провини своїх дітей, водночас прощаючи тим, які її скривдили у будь-який спосіб. Таким чином вона прагнула очистити пам'ять про сумні події від будь-якого почуття образи і помсти, щоб з довір'ям і натхненням далі вести діло побудови цивілізації любові».

Чи вправі владика М. Мокшицький не як людина, а як церковний провідник цікавитися причинами Волинської трагедії. Не тільки вправі, але й зобов’язаний! Церква – це не лише Тіло Христове, це й громадська організація. Вона плекає духовне, але й переймається матеріальним, вона живе Небесним, але й є водночас одним із наріжних каменів суспільного буття, світського життя. Жива церква постійно здійснює вибір, визначає пріоритети. І тут найбільша складність – як зберегти/ втримати баланс пріоритетів: завжди, в усьому і всюди голосити слово Боже, бути голосом Отця Небесного, і при цьому ні на йоту – ані в чому, ніколи й ніде не відцуратися земного, світського…

Вибираємо і ми. Багатьом подобається позиція архієпископа Мечислава Мокшицького, для мене ближчою є постава блаженного Івана Павла ІІ.

* Пропонується подвійне вибачення: спочатку вклонитися, а потім стати навколішки.

 

PS. Хочу привернути увагу до Звернення патріарха Філарета з нагоди 70-х роковин масових вбивств на Волині, в якому було сказано братам полякам: «ми прощаємо і просимо вас про прощення».

70 років тому учасниками тих трагічних подій були, як правило, вірні римсько-католицької церкви в Польщі, з одного боку, а з другого – православні, яких до 1939 року окормляв єпископат Православної церкви в Польщі, в 1939–1941 роках – Російської православної церкви, в 1941–1944 роках частково єпископат Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським в духовному єднанні з митрополитом Варшавським і всієї Польщі Діонісієм Валединським та почасти Автономної православної церкви в Україні на чолі з митрополитом Олексієм Громадським в канонічній єдності з Московською патріархією.

І мені та й, думаю, багатьом цікаво (не так цікаво, як хочеться, щоб саме так і сталося, щоб почули й побачили!), чи почують, чи побачать відкриту долонь владики Філарета католицькі єпископи України і Польщі, котрі сьогодні ведуть до життя вічного нащадків, почасти ще й учасників тих страхітливих подій, чи «спільна молитва та заходи пам’яті у храмах та на місцях поховання жертв стануть добрим прикладом і свідченням примирення», словами Патріарха, в устах архієпископа Мечислава Мокшицького це так звучить: «konieczna jest też modlitwa zarówno za ofiary, jak sprawców tego mordu, oraz pokoju na tych ziemiach i na terenie całej Ukrainy», чи гору візьмуть резони пресловутої/«високої» церковної «оstpolitik», чи долучаться до спільної молитви за невинно убієнних на Волині 70 років тому єпископи та священики УПЦ МП, УАПЦ, котрі разом із співбратами УПЦ КП сьогодні ведуть до життя вічного нащадків, почасти ще й учасників тих страхітливих подій…

PPS. Щоб бути точним, нагадаю, що «Звернення Української Греко-Католицької Церкви  до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії» від 11 березня 2013 року не підписав єпископат ще одної католицької церкви sui iuris в Україні – Мукачівської єпархії візантійсько-русинського обряду.

Risu.org.ua

Теги: