Про переформування українського православ’я. Андрій Юраш: Кожна сторона має чимось поступитися

12 05 2014 |
Розмовляв Юрій Чорноморець, Day.kiev.ua


Події останніх місяців на практиці показали, яким важливим є становлення єдиної помісної православної Церкви в Україні. Перемовини, на які є офіційне благословення керівництва УПЦ та УПЦ КП, так і не розпочинаються. Криза в Україні триває, потреба в єдності православ’я зростає, суспільство втомилося чекати змін завтра і вимагає їх сьогодні. Церковні діячі перебувають у певній розгубленості, і бояться виходити за межі стандартних слів та дій. Ситуація така, що нитку Аріадни втрачено, а щоб вибратися із лабіринту — недостатньо традиційних молитов та шаблонних закликів. Газета «День» звертається до експертів, які знають не лише минуле православ’я в Україні, а й розуміють — тектонічні зміни відбувалися й раніше, та звершуються прямо на наших очах. Перший серед таких експертів — відомий релігієзнавець зі Львова Андрій Юраш, кандидат політичних наук, вірний УПЦ КП.

— Як я зрозумів за останні місяці, ситуація в українському православ’ї така складна, що єдність сьогодні неможлива.

—  Через певні зовнішні обставини ситуація зараз дуже змінилася: подальше перебування системи міжправославних взаємин у тій конфігурації, в якій вона зараз є, навряд чи надовго можливе.

Але, на мій погляд, варто говорити не так про поєднання, як про переформатування існуючих відносин всередині православ’я. Як не можна сподіватись, що і в тому, і в тому таборі абсолютно всі будуть однозначно за об’єднання на якихось певних засадах.

Теоретично, звичайно, ніхто не виступає проти об’єднання, всі підтримують, але кожен його бачить відповідно до своїх догм, певних уявлень і багато хто не готовий поступатись, і це — суттєва проблема. Тому я не належу до прихильників ейфоричної оцінки ситуації. Обставини  є складними.

Але гадаю, є певні тренди, що свідчать про поступове наближення до тієї межі, яку можна називати критичною, логічною, віховою, коли відчуття змін є неминучим. І, звичайно, в даній ситуації зіграли основну роль зовнішні політичні обставини. Змінилась політична конфігурація і українці змінились, змінилися й певні уявлення. Релігійна ситуація відповідає цим змінам, або є підготовкою до змін, які, може, зараз ще не відчутні, але вони є.

Усіма констатоване тривале мовчання Патріарха Кирила про Україну. Хіба це не зміна? При тому, що він від часу обрання себе патріархом в кожній промові не забував згадувати Україну, в контексті агресивної вимоги її приєднання до концепції «Русского мира». А тут його політичний візаві розгортає кампанію й фактично на практиці реалізує ідеї Патріарха Кирила — той же мовчить.  Це не означає, що він проти, що він не підтримує чи йому байдуже — ні, він злякався того, що для його сфери принесе оце агресивне втручання в українську ситуацію. І відповідно він десь зараз намагається знайти важелі впливу на процеси в Україні. В цьому я абсолютно переконаний, як був переконаний раніше, що Патріарх Кирил і до цього активно провадить закулісну діяльність в Україні. Абсолютно ясно, що він не може допустити, щоб українська ситуація розвивалася самопливом: звичайно, в нього є багато можливостей, щоб на цю ситуацію, принаймні зараз, намагатись впливати через певних своїх агентів впливу — ієрархів, посередників, медіаторів, і тому він особисто просто утримується від будь-яких різких кроків, які б могли вже констатовані процеси підсилити чи радикалізувати. Тому він і до сьогодні відмовляється приймати у склад РПЦ три кримські єпархії УПЦ. Звісно, він хоче напряму підпорядкувати собі навіть Львівську та Закарпатську єпархії, не кажучи вже про Джанкойську, Сімферопольську та Феодосійсько-Керченську. У цьому сумнівів немає. Просто він розуміє, що кожен його необережний жест — це як сірники або бензин у вогнище. І це в ситуації, яка де-факто склалася в Україні, усередині УПЦ, коли з подання архімандрита Віктора Бедя формується рух, який відверто декларує утворення помісної церкви. Тому сьогодні Патріарх Кирил не намагається формально, візуально, зовнішньо впливати на цей рух, він не намагається якимось чином карати митрополита, можливо надто харизматичного і самостійного Софронія Черкаського. Так само формально він не прагне впливати на протилежну групу русофілів в УПЦ, яка існує.

Але, гадаю, що і для Патріарха Кирила, і для митрополита Іларіона Алфєєва, так само, як і для вищого керівництва в УПЦ, стає зрозуміло, що церква в Україні потребує різких кроків, які б призвели до зближення, до порозуміння між православними. Це є виклик своєрідний, який склався в унікальній конфігурації сьогодення: так уже сталось, що через позицію, радикальну і однозначну, УПЦ КП загалом та патріарха Філарета зокрема, останній отримав, особливо в перші дні протистояння Майдану і російської маріонетки Януковича, дуже багато козирів, дивідендів та переваг. І він їх одразу запустив у дію, закликавши об’єднатись. Звісно, на засадах автокефалії, тобто розриву алогічної залежності УПЦ від Московського центру. І певний час УПЦ пливла за течією. Такими сильними були в ті перші переможні дні відповідні суспільні хвилі, що для УПЦ треба було в авральному режимі збирати позаплановий Синод, терміново обирати дієздатного виконуючого обов’язки Предстоятеля, себто Місцеблюстителя,  який міг би формально представляти УПЦ, створювати комісію з діалогу щодо об’єднання.

І не треба думати, що констатований радикальний профіларетівський рух і відповідний тиск у суспільстві суттєво зменшується. Тобто, в жодному разі не треба забувати, що ті дивіденди, які є на боці Філарета, не лише і надалі присутні, але вони навіть зростають. Для цього не треба спеціально відстежувати ситуацію. Є речі, які змушують задумуватися. От вам нещодавні події, які лежать на поверхні: правоохоронці, що брали участь у протистоянні з Майданом, приходять пом’янути своїх загиблих колег у Михайлівський собор, а не в Лавру, хоча логіка ситуації в Україні передбачала б цілком інше: саме настоятель Лаври митрополит Павел молився і духовно підтримував карателів Януковича  у той час, коли Михайлівський монастир давав прихисток діячам Майдану, там відверто молилися за перемогу революції, підтримували і в імпровізованих госпіталях лікували жертв колишнього режиму. Тому опозиційна до Майдану сторона мала б молитись у Лаврі, але ні, вони йдуть саме до Михайлівського. Так само феодосійські піхотинці, хоч їх було небагато, тих, що лишилися вірними Україні, прийшли за духовною розрадою  і підтримкою до Патріарха Філарета, а не в Лавру, хоча я абсолютно переконаний, що вони є вірні УПЦ. Ці два приклади ще раз показують, що не треба скидати констатованого фактору з розрахунку: є однозначний пресинг самої історії, є моральне відчуття перемоги Майдану і є абсолютне  домінування в суспільстві ідеології та свідомості, яка хоче поєднання і яка бачить саме Помісну церкву як Церкву, яка репрезентує домінуючу в Україні православну традицію.

— Патріарх Філарет категорично відмовився йти у відставку, заявивши, що навіть Ісусу Христу не поступиться, сказав, що він не бачить жодного спадкоємця, ні в своїй Церкві, ні тим паче, в зовнішньому середовищі для продовження його справи, тому він залишатиметься до смерті Патріархом Київським. Як це можна прокоментувати?

— Тут можна коментувати по-різному, знову ж таки, я не є прихильником однозначностей. З одного боку, я вже казав про ті моральні пріоритети і дивіденди, які має Патріарх Філарет у контексті його чіткої, категорично прозорої, ясної і, я б сказав, дуже сміливої позиції під час Майдану та після Майдану. Тут ніхто не засумнівається, він багато разів звертався до влади, багато разів нагадував про моральну відповідальність влади, про неможливість та невідворотність Божого покарання за вчинені цією владою дії. Думаю, що перемога Майдану вселила віру у правильність власної позиції з боку Владики Філарета і дала йому впевненість: саме тому він одразу після перемоги Майдану звернувся зі своїм закликом до об’єднання. Причому це була навіть вимога щодо необхідності об’єднатися!

Але з другого боку, я абсолютно розумію, що доля всього православ’я в Україні не може залежати від думки однієї людини, якою б видатною, навіть виняткової з багатьох точок зору, вона б була. І тут, знову ж таки, треба всім шукати компроміс: лише це відкриє шляхи зближення. Для Патріарха Філарета треба шукати певні моделі, які б, можливо, не були однозначно прийнятними для нього, але б могли його зацікавити. Однак в жодному разі  не можна його «припирати» до стінки чи ставити ультиматуми!

Він є сильною фігурою, яка має винятковий досвід, яка має досить категоричні впливи на власне церковне середовище і, якщо серйозно думати з боку УПЦ про потребу діалогу, потребу об’єднання, то треба пропонувати реалістичні сценарії для нього особисто. Сказати йому категорично, що пора відпочивати чи, тим паче, просто поступитися — це заводити переговори у глухий кут. Де-факто — це відмова від об’єднання. Отож усе це значить, що треба шукати моделі, які б реалістично можна було обговорювати з Патріархом Філаретом. Що це може бути? Теоретично, пропонування йому якогось особливого почесного, можливо, номінального статусу в майбутньому об’єднанні.

Розумієте, всі зараз говорять про канонічну основу об’єднання, тільки на основі канонів. Я розумію, чому це говорить Патріарх Кирил — він вважає, що це та непереборна сила, яку ніхто не переступить у тому процесі, тобто, наполягання на канонічних засадах об’єднання унеможливить сам процес  об’єднання, воно не відбудеться. Я розумію, чому про це нещодавно заявив митрополит Онуфрій і деякі інші ієрархи УПЦ: у сьогоднішній ситуації це дозволяє пролонгувати існуючу ситуацію та проводити певні кроки для УПЦ, не втрачаючи існуючих стосунків з Москвою. Тобто слова про необхідність канонічності об’єднання — це така своєрідна ширма для УПЦ, якою можна прикриватися, чи то нічого не роблячи, чи роблячи щось таке, чого не сприймає українське суспільство у своїй більшості.

Але чіплятися за цю формулу так званого канонічного об’єднання — це абсолютно непродуктивно в теперішній ситуації.

Я  взагалі до канонів ставлюся дуже спокійно, щоб не сказати критично. Канони — це не є форми, встановлені Богом, вони встановлювались отцями Церкви, отцями Соборів, визначались постановами церковних зібрань, тобто, реальними смертними людьми, а тому їх можна так само скасовувати, як колись їх визначали. Це не є щось, що не можна змінювати. І в питаннях автокефалії тим більше.

Я знову ж можу називати як приклад Грузинську церкву, яку то визнавали, то не визнавали. Болгарську церкву, якій то давали автокефалію і патріарший стрій, то забирали. Сьогодні ми бачимо заяву Константинополя щодо невизнання канонічними виборів глави Церкви в Чехії і Словаччині. Очевидно, що канони, — це є річ, яку можна використовувати як ширму-прикриття: або як аргумент непереборної сили, або як інструмент, яким легко гратись.

Чому про це все говорю? Тому, що можна йти на сміливі рішення  і запропонувати особливий почесний титул, який гарантуватиме збереження за Владикою Філаретом його виняткового для Українського православ’я статусу. Звичайно, якщо реально об’єднання хочуть, а не граються, щоб затягнути час: мовляв, рано чи пізно ситуація  стабілізується, не відомо, якою буде влада, хто буде президентом та які будуть інші зовнішні фактори. А там, дивися, й «свої» повернуться... Я, звісно, жартую, хоча й упевнений, що є немало владик УПЦ, які ще не вірять у незворотність процесів в Україні та сподіваються, що «Путін прийде — порядок наведе».

Друга модель — пропонувати Філарету скликання певного Всеукраїнського міжцерковного собору. Тут постає питання: на яких пропорціях і якого? Напевно, архієрейського, бо якщо помісного, в якому беруть участь священики та миряни, то може початися анархія. І на цьому архієрейському Соборі шляхом демократичного вибору пропонувати обрати патріарха чи митрополита — главу майбутнього об’єднання. І нехай Філарет висуває свою кандидатуру. Якщо Бог благословить його, а більшість архієреїв підтримає кандидатуру владики Філарета, то чому цього боятися? Ситуації ж за умов вільного вибору можуть бути якнайрізноманітніші. Я можу навіть уявити цілком фантастичні, як на сьогодні, ситуації: скажімо, 45 архієреїв УПЦ вирішать, що вони «бачать Філарета своїм предстоятелем», або навіть 56, і саме його обирають разом із ієрархами УПЦ КП главою об’єднаної Церкви. Так само можливо уявити, коли 25 чи, наприклад, 31 єпископ  з УПЦ КП скажуть, що не хочуть обирати його главою Церкви і узгоджено з владиками УПЦ проголосують за якогось репрезентанта УПЦ як главу Помісної української церкви.

Одним словом, не можна підходити в цій ситуації з категоричною вимогою до Патріарха Філарета: «Ідіть відпочивайте». Патріарх Філарет зробив дуже багато для того, щоб ідея автокефальної церкви не просто не була забута, а навпаки — була максимально розвинута. Це УАПЦ максимально (свідомо чи несвідомо) долучилась, аби дискредитувати ідею автокефалії, процес українізації православ’я в Україні. Доклала до цього сили, у першу чергу свого предстоятеля —  митрополита Мефодія. До того ж настільки, що, власне, вже про УАПЦ як про цілісну структуру навряд чи можемо говорити.

Патріарх Філарет є ієрархом, який має найбільший священиче-архієрейський досвід. І Агафангел, і інші владики УПЦ, не кажучи вже про УПЦ КП чи УАПЦ, мають менший досвід, ніж він. І врешті-решт є його вплив на УПЦ КП, формальний та неформальний, і він, цей вплив, абсолютно визначальний. Якщо думати про об’єднання, не можна забувати, що позиція Філарета буде знаковою для більшості прихильників автокефалії у всіх церквах. Бо якщо Патріарх Філарет буде проти чогось і про це дізнаються, то вони скажуть, що навіщо їм процес, який буде принижувати гідність людей, ієрархів, церковних громад, які більше 20 років йшли важким, неоднозначним шляхом відстоювання своєї автокефальності, а тут «неофіти автокефалізму» намагаються перехопити ініціативу  і для всіх починають диктувати категоричні і, здебільшого, неприйнятні умови. Тому я вважаю, що треба повертатися у даній ситуації на вихідні позиції, які виникли у своїй «чистоті» ще наприкінці лютого, і йти до Патріарха Філарета не з вимогою відставки, а з вимогою та пропозиціями моделей, які будуть йому цікавими до розгляду.

Поширеною є теза, що УПЦ не поспішає брати участь в об’єднавчих процесах, бо не може жертвувати своєю єдністю і цілісністю в жодному випадку. Але якщо УПЦ реально хоче об’єднання, то не може орієнтуватися на 100-відсоткове об’єднання, бо такого в принципі не може бути. Сталість сучасної структури УПЦ й без об’єднання досить тяжко зберегти за теперішніх умов, а при об’єднавчих  зусиллях — тим паче. Для УПЦ навіть буде краще, коли від неї відпадуть всі маргінали, сталіністи, мракобіси і всі елементи, ворожі до ідеї України як такої. Це, звісно, за умови, що УПЦ прагне себе комфортно почувати у модерній, проєвропейській Україні.

— Скільки парафій не вдасться зберегти?

— Еклезіальні, ідеологічні, культурні, мовні відмінності всередині українського православ’я такі глибокі, що їх подолати чи всіх об’єднати у рамках однієї структури просто неможливо. УПЦ завжди втішалася ідеєю єдності, яку, мовляв, ця Церква берегла і вважала своїм найбільшим досягненням. Але знову ж таки виникає наступне питання:  якою єдністю можна пишатися? Абсолютної єдності точно ніхто не зберіг. Цю єдність було порушено ще 1989 року, коли УАПЦ утворилася, і вже тоді не було абсолютної єдності, оскільки сотні й тисячі парафій відокремлювалися від УПЦ.

Отож сьогодні як мантру повторюють: головне, щоб була єдина Церква в Україні, і то лише на базі УПЦ, бо вона начебто об’єднує і автокефаліста Софронія, і чорносотенця Агафангела, і в цьому, мовляв, сила УПЦ. Я ж вважаю, що це ніяка не сила. УПЦ на сьогодні — це тимчасовий гуртожиток, в якому всі поки що мають окремі квартири без серйозних комунікацій між собою. Тут позиція митрополита Володимира як коменданта гуртожитку  була визначальною — він нікого в принципі не чіпав. Але ця ситуація рано чи пізно має «зірватися». Поряд із маргінальними групами та елементами в УПЦ існує та зміцнюється, модерно кажучи, ідеологічно-організаційний мейнстрім — так звана  проукраїнська група. Однак швидше це навіть не стільки проукраїнська чи проавтокефалістська більшість, як неформальне єднання реалістів і прагматиків. Між ними і УПЦ КП більше єдності і порозуміння, ніж між ними та відвертими русофілами і російськими шовіністами у власному середовищі. Наприклад, із православними активістами типу Ігоря Друзя взагалі нічого спільного немає!

Тому сенс можливих змін у рамках обговорюваного об’єднавчого процесу полягає у переформатуванні існуючих розбіжностей  і церковних юрисдикційних поділів, які є на даний час. Зараз абсолютна більшість у «парафіяльному» вимірі  зберігається за УПЦ — це близько 12—13 тисяч парафій. УПЦ КП має до 4 000 громад, хоч на папері позначено 4 800. Десь до 700 парафій має УАПЦ, хоча вони пишуть про 1 200, але їх немає стільки в реальності. Якщо відбудеться плановане об’єднання здорових сил УПЦ КП, УПЦ, УАПЦ і якщо в результаті у рамках нової об’єднаної юрисдикції знайдуть себе 13—14 тисяч проукраїнських парафій, це було б суттєвим досягненням. Тим паче, якби вдалося об’єднати 15 тисяч!

А хто не хоче — вони мають право визначатися. І я не бачу навіть виняткової трагедії, коли не тільки в Одесі, Луганську чи Ізмаїлі, а навіть і в Києві окремі парафії чи монастирі будуть належати до Московського патріархату, а десятки чи навіть сотня парафій на Буковині та у Бесарабії увійдуть до Румунського патріархату. Якщо віруючі так захочуть, то ніхто не буде виганяти їх із храмів. Чому румуномовні парафії, які за своєю суттю є цілком іншими у культуральному сенсі, не можуть належати до своєї Румунської церкви? Я не бачу в тому трагедії.

Слід поводитись із самоповагою та мужністю, щоби свідомо обрати європейський шлях розвитку. Хай би як впливала на сьогоднішню УПЦ міфологізована свідомість ефемерної єдності, кінець її неминучий. Усі єпископи УПЦ канонічно грамотні, а тому добре знають, що автокефалія — законна річ. Треба лише усвідомити, що розмови, скажімо: «доки є хтось проти автокефалії — ми не можемо нічого робити», — безпідставні. Ніколи не може бути 100-відсоткової єдності. Це природа, це закон: не буває, щоб усі однаково мислили і діяли. Хтось завжди буде проти — і серед єпископів, і серед мирян. Тому не варто чекати всезагальної згоди. Зараз слід відмовитися від цілої системи міфологем, які створювали психологічний комфорт, точніше, створювали ілюзію цього комфорту. Потрібно йти на певні жертви.

— Добре, якщо з боку УПЦ перехід до автокефалії — то є велика жертва, відтак, може, й УПЦ КП мала б чимось пожертвувати? Можливо, на формальному етапі приєднатись до УПЦ, а потім уже разом просити про автокефалію?

— Однозначно. Об’єднання успішне лише тоді, коли обидві сторони йдуть на порозуміння. Якщо хтось опирається цьому — не буде об’єднання. І УПЦ КП також має жертвувати. Питання знову ж таки, чим? Але в будь-якому разі логіка мусить працювати безумовно і беззаперечно: якщо УПЦ погоджується з концептом автокефального розвитку, тобто де-факто визнає справедливість концепції, в якій існувала УПЦ КП 22 роки, а УАПЦ — цілих 25 років, то логіка стверджує: навіщо тоді повертатися до теперішнього статусу УПЦ МП — митрополії чи навіть неформалізованого самоврядування з підпорядкуванням якійсь іншій церкві? Отже, це вже буде не жертва — або це буде суто формальна фарисейська жертва, щоб за якусь годину чи день знову повернутись до автокефалії. Тож потрібно шукати інший механізм. Таким чином, не в цьому аспекті треба йти на жертву.

Треба жертвувати, скажімо, реальним співвідношенням впливів і, мабуть, чимось варто жертвувати й в ідеологічній площині — своєю статусною роллю в майбутньому утворенні, не вимагати чільного місця, а погодитися чи то на паритетні, чи то на пропорційні засади об’єднання. Отже, мабуть, Київському патріархату доведеться жертвувати амбіціями на лідерство. Бо якщо упродовж 22 років, від 1992 року, представляти відповідний тренд, то знову ж таки формальна логіка передбачала б, що ти маєш і далі очолювати відповідний рух, бо є значний досвід і, головне, — самопожертва та сповідування цієї ідеї, пронесені крізь десятиліття образ та принижень. До речі, принижень та образ, завданих не тільки з Москви, а й з боку багатьох ієрархів УПЦ. Отож, якщо УПЦ КП принесе в жертву свої амбіції та наміри щодо домінування у майбутній об’єднаній церкві, то це стане суттєвим внеском і справжньою пожертвою.

Не формальна, але жива логіка поєднання з боку УПЦ КП могла і мала би бути такою: ви визнаєте справедливість версії нашого розвитку, ви визнаєте логічність нашої концептуальної лінії, тож, з огляду на те, що ви маєте свій канонічний статус, який ви також ставите під загрозу, ми хочемо зробити наш внесок через жертвування своїм лідерством у цьому русі й хочемо, щоб ви дійсно відчули себе повноправними учасниками руху. А механізм можна елементарно запропонувати й відпрацювати у межах підготовчого процесу: або зважаючи на чисельність єпископату і єпархій у відповідних пропорціях при представництві на Синоді чи об’єднавчому Соборі, або через формулу: ваш предстоятель, а наш — секретар і більшість на Синоді тощо. Якщо реально приглянутися до ситуації, то стане очевидно, що практично при будь-якій комбінації чи моделі теперішня УПЦ у кожній конфігурації може мати переваги, беручи до уваги, щонайменше, два фактори: своє дотеперішнє канонічне становище і реальну вагу в релігійній конфігурації України. Себто об’єднання для УПЦ боятися не слід: вона реально може обирати своїх керманичів, вона може пропонувати певні моделі розвитку і домінувати в перебігу їх втілення в життя, і, коли постане питання предстоятеля на об’єднавчому Соборі — її вплив буде визначальним.

Зараз багато чого залежить саме від УПЦ, від того, яку лінію поведінки вона займе, наскільки вона інтегруватиметься в об’єднавчий рух. Тому на це і треба орієнтуватись. А УПЦ КП слід дотримуватися реалістичної позиції та пропонувати пакетне вирішення всіх проблем — і єдності церкви, і керівництва, і визнання церкви з боку інших православних церков.

— То єдину церкву визнає святе православ’я чи ні?

— Москва не визнає. І я думаю, що коли робити правильні кроки, провести відповідні переговори з Константинополем, то можна за певних обставин сподіватись на те, що єдину УПЦ визнає Константинополь і залежні від нього церкви: Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Румунська, яка перебуває у давньому конфлікті з Москвою через Бессарабську митрополію, а також, можливо, Болгарська і Польська, які, врешті-решт, мали б відчути свою відповідальність за церкву в Україні, яка потребує не фарисейського, а справжнього, живого сприяння й визнання з їхнього боку єдності віри в єдиному загальноєвропейському духовному просторі...

— Але ж для держави важливе існування єдиної помісної УПЦ?

— Вибачте, а що зробила держава для цього? Поки що нічого, і навряд чи зробить щось. Якщо для неї цей аспект є таким важливим, то потрібна системна, цілеспрямована праця. Так само й церкви нічого не роблять. Усім українським церквам не слід забувати, що питання взаємовідносин між церквами та об’єднання між ними — це справа всього українського суспільства, а не вузької касти кліру, тим паче — лише вищого духовенства. Перебування в закритих середовищах, таких як корпоративні спільноти, не завжди сприяє виробленню широких та вільних від упереджень поглядів на різні процеси. Отож, коли переговори й пошук об’єднавчих концепцій заходять у глухий кут, треба не соромитися і звертатися до тих близьких до церкви середовищ, окремих богословів, аналітиків, які готові пропонувати ідеї та моделі, що не консервують перемовин, а виводять їх на новий рівень, дають надію, головне — відповідають реальним запитам суспільства, вірян, тобто в такий спосіб мотивують ієрархію до дій, а не імітувати їх.

 

Day.kiev.ua

Теги:
1213







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
1   Onufriy
12 травня 2014 17:59

А там, дивися, й «свої» повернуться... Я, звісно, жартую, хоча й упевнений, що є немало владик УПЦ, які ... сподіваються, що Путін прийде

Та які там жарти!
Для УПЦ навіть буде краще, коли від неї відпадуть всі маргінали, сталіністи, мракобіси

А чому "навіть"? Однозначно краще, щоб ті безбожники і єретики відкинулися від УПЦ. І не "краще", а "необхідно"! Вже давно пора очистити православ'я від різних екзотичних вчень - "російського світу" і т.п.).
Взагалі не зрозуміло, як можна терпіти в Церкві те спотворення 


Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант