Religion.in.ua > Богослов'я, Аналітика, Історія > Собор великого Фотія 879-80 рр. і його орос як основа для об’єднання розділених християн. Частина ІV (Висновки)

Собор великого Фотія 879-80 рр. і його орос як основа для об’єднання розділених християн. Частина ІV (Висновки)


8 07 2021

Також равеннський текст у § 33 прямо посилається на еклезіологічний аспект у проблематиці філіокве. Цитата: «Ясно, що одна й ця сама віра мусить визнаватися і житися в усіх помісних Церквах, ця сама єдина Євхаристія мусить відправлятися повсюди і один і той самий апостольський сан має бути в дії у всіх спільнотах. Помісна Церква не може видозмінювати визнання віри, сформульованого Вселенськими соборами, хоча Церква повинна завжди «давати належні відповіді на нові проблеми, відповіді, котрі опираються на Письмо і є в згоді й суттєвій безперервності з попередніми виразами догматів» (Барійський документ, n. 29). Рівно ж помісна Церква не може перемінювати одностороннім рішенням фундаментального пункту щодо форми сану, і жодна помісна Церква не може відправляти Євхаристію у навмисному відокремленні від інших помісних Церков, не порушуючи серйозно церковного сопричастя. В усіх цих справах заторкується сама зв'язка сопричастя – таким чином, саме буття Церкви»1.

Але як римо-католицька і взагалі Західна Церква могла обґрунтувати долучення філіокве до визнання віри? Розглядаючи його як пояснюючий додаток до Нікео-Константинопольського символу.2 Це ясно пізнається з декрету унійного Флорентійського собору про поєднання з греками (Laetentur Caeli, 6 липня 1439 р.): „Diffinimus insuper, explicationem verborum illorum ‚Filioque‘ veritatis declarandae gratia, et inaminente tunc necesssitate, licite ac rationabiliter Symbolo fuisse appositam3 [крім того ми визначаємо, що пояснення тих слів, тобто філіокве, було додане до визнання дозволеним чином і розумно, з метою унаочнення істини та через існуючу тоді необхідність]».

Із цього малого відрізка видаються два запитання: 1) Що це тоді була за така надзвичайна ситуація, котра зробила необхідним зробити такий додаток? 2) Як щось може бути уточненням чи поясненням такого тексту, богословські передумови й засновки якого (тобто Нікео-Константинопольського символу) суперечать цьому додаткові? Інакше питаючи: Як філіокве може мислитися в якості пояснюючого додатка до Нікео-Константинопольського символу, якщо воно є несумісне з основними троїчнобогословськими ідеями каппадокійців (особливо двох Григоріїв), вчення про Трійцю і пневматологія котрих були засвоєні та піднесені до офіційної чинності4 на соборі 381 року?

І в чому полягають ці основні богословські ідеї? а) Ідея монархії Отця, тобто неспричиненого причинителя як гаранта єдності в Трійці та b) Незмінність іпостасних властивостей, що забезпечує виважене співвідношення між трьома божественними особами. Обидві ці основні ідеї, котрими просякнуте богослов’я трьох каппадокійців і котрі були концептуальною основою для укладення Нікео-Константинопольського символу віри, роблять цілковито безпідставним твердження, що філіокве є поясненням до Нікео-Константинопольського символу віри. Цих обох богословських аксіом, встановлених трьома каппадокійцями, несхитно дотримувалися також усі наступні отці й богословські письменники Східної Церкви, так неначе їхнє вчення про Трійцю було би вірною копією каппадокійського. В цьому зв’язку я хочу процитувати думку лютеранського богослова Йоганнеса Цахгубера (Johannes Zachhuber), фахівця в дослідженні Григорія Ниссійського: «Східне вчення про Трійцю слідує (пізніше) з дивовижною вірністю тій моделі Трійці, що була розвинута каппадокійцями. Я був здивований, відкривши для себе те, наскільки це відповідає дійсності. Всі відомі мені пізніші грецькі автори спирають свої власні міркування на каппадокійське вирішення тринітарної проблеми в 4-му столітті».5

Якщо тепер розглянути першу альтернативу, тобто що філіокве було введене у Нікео-Константинопольський символ віри через особливу ситуацію, то постає запитання, яка саме ситуація і в які саме часи мається тут на увазі. Найімовірніше тут ідеться про боротьбу з аріанізмом. Але й щодо цього пункту позиція Фотія є очевидною. Якщо й існує така особлива ситуація (спростування єретичного погляду), то й тоді не дозволено розлядати як magnus consensus богословський розвиток окремого отця, що служить меті спростування (як це було у випадку Августина, котрий звертається проти аріанського єпископа Максіміна), тобто піднімати його до зобов’язуючого догмату без рішення вселенського собору. Тому що й досі бракує загальнохристиянського, екуменічного порозуміння в справі філіокве як коректури визнання, будь-яка зміна Нікео-Константинопольського символу віри була і є нелегітимною.

5. Римо-католицька Церква не називається в оросі ні по імені, ані в якості автора єресі. В догматичному вислові собору неможливо констатувати офіційного чи прямого засудження римської Церкви. Орос розумно й невизначено звертається проти тих, що насмілюються змінювати символ хибними поняттями. Під ними потрібно розуміти не римську Церкву в її сукупності, а радше франкських місіонерів, посланих тодішнім папою Миколою в Болгарію, котрі імпортували туди Нікео-Константинопольський символ із філіокве і цим самим розпалили конфлікт між Західною і Східною Церквами.6 Також Фотій у своїй полеміці проти підходу філіокве тоді ніколи не спрямовував свого нападу проти римської Церкви як інституції всередині пентархії, натомість він цілив на нелегітимне втручання франкських богословів у Нікео-Константинопольський символ і завжди вказував на правовірність римських пап.7 Цей науково доведений результат полегшує сьогодні значно становище римо-католицької Церкви і уневажнює позицію деяких православних, що походять із фундаменталістських кіл, котрі стверджують, що римо-католицька Церква тоді офіційно була засуджена як автор єретичного вчення.

6. Ознакою якісної переваги собору 879-80 рр. у порівнянні з собором 869-70 рр., який крім засудження Фотія позитивно висловився на тему ікон і засудив іконоборство, є визнання і зарахування Сьомого Вселенського Нікейського собору до Святих Вселенських Соборів, звершене за ініціативою Фотія у співпраці з папськими легатами (діяння V). Я вважаю це найвищим і найважливішим досягненням цього собору. Якщо уважно розглянути діяння, то спільне визнання і піднесення другого Нікейського собору до рангу вселенських соборів є примирювальним рішенням, яке мало запечатати відновлення розірваного сопричастя.8

Предвісником цієї ініціативи Фотія вважається відома (і позначена полемічним характером) енцикліка Фотія від 867 року, в якій патріарх закликає інших архиєреїв Східної Церкви, безсумнівно визнати ІІ Нікейський собор вселенським. Найважливіше джерело гласить:

«Ми також вважали, що необхідно додати і цю (тему) до нашого (окружного послання), щоб підпорядкованій вам церковній повноті (πλὴρώμα) було прищеплено, долучати і зараховувати святий і вселенський сьомий собор до шести святих Вселенських Соборів. Бо ми почули, що деякі (помісні) Церкви, що стоять під вашим апостольським престолом, не знають сьомого собору, перераховуючи вселенські собори тільки до шостого (вселенського) собору. […] Отож, існує така необхідність, щоб, як ми вже раніше сказали, також і цей собор разом із передуючими йому шістьма соборами оголосити Великим, Святим і Вселенським.

Ані не розпочати цього, ні не зробити цього, означає по-перше, завдати найбільшої кривди Церкві Божій, ігноруючи настільки важливий собор і в такій великій мірі розбиваючи і розриваючи його союз із (передуючими йому соборами) та його зв’язок (із ними). По-друге, існує така можливість, що іконоборці, безбожність котрих, як я добре знаю, ви ненавидите не менше, ніж безбожність інших єретиків, чванитимуться і надалі поширюватимуть свої тези. Адже іконоборці мають привід до крутійства, стверджуючи, що їхнє вчення не було засуджене вселенським собором, натомість спирається на вирок одного-єдиного єпископського престолу Церкви.

Із усіх цих причин як у синодальних листах, так і в усіх інших церковних звітах і дискусіях ми вимагаємо, і як брати братів закликаємо вас, зарахувати цей собор до святих вселенських шести соборів та до їх переліку, поставивши його сьомим після них, наводячи те, що вважаємо належним і доречним».9

Із процитованого джерела видається ясно те, що Фотій як константинопольський патріарх, здійснюючи свої прерогативи, до яких належить також збереження правовір’я і канонічного порядку, бере на себе ініціативу10 та з великою ретельністю виводить на передній план нову вкрай важливу тему в рамках собору 879-80 рр., тобто що другому Нікейському соборові (787 р.) без найменшого зволікання треба приписати ранг вселенського собору.

Патріарх наполегливо наголошує на необхідності, визнати Сьомий Вселенський Собор таким, тому що недооцінка чи зневага цього собору могли би мати непередбачувані наслідки для боротьби проти іконоборства. Фотій звертає увагу на те, що вирок лише одного єпископського престолу не є достатнім для того, щоб остаточно придушити єресь такого розмаху, якою була іконоборська єресь, натомість що це вимагає спільного засудження збоку всіх п’яти патріархів. У цьому зв’язку здається, що для засудження цієї вагомої єресі, залишки якої ще є відчутними, співдія римського престолу в рамках пентархії має вирішальне значення. Без співдії Риму йому не вдалося б зрушити з місця і довести до завершення настільки історично вагомий акт.

Співдія Риму при піднесенні собору 787 р. до рангу вселенського собору і цим самим при остаточній перемозі над іконоборством, тобто в такій справі, яка в ці часи найбільшою мірою заторкувала суть віри, набуває ще більшого значення, якщо глянути в діяння Сьомого Вселенського Собору. Там, за висловом диякона Івана, представника римського престолу, можна зробити висновок про те, що потрібно скасувати визнання за іконоборським Ієрейським собором (754 р.) ранг вселенського собору, бо в цій справі не співдіяли і не схвалили її ні Римська Церква через свого папу чи його легатів, ані інші глави Церков Сходу.11 Натомість іконоборський Ієрейський собор не може бути визнаний вселенським тому, що він не спирається на догматичні рішення попередніх шести (вселенських) соборів та не перебуває в згоді й співзвуччі з ними.12

Із цих міркувань можна ясно виділити наступне: Для визнання собору загально чинним і тому зобов’язуючим для цілої Церкви та для надання йому характеру вселенського собору в першому тисячолітті були потрібні гармонійна співдія, координація і однодумність пентархії. Співвирішування і однодумність цих п’яти єпископських престолів були ще більше „conditio sine qua non“ особливо в тих справах, що заторкували осердя, тобто одну з основних істин віри (напр. іконопочитання). Якби якийсь собор у богословсько-догматичному баченні перебував би в абсолютній згоді з вченням передуючих йому соборів і тому міг би вкластися у русло їх догматичного передання, то це автоматично означало б те, що цьому соборові можна було би приписати характер вселенського. Саме так було у випадку з Другим Нікейським (Сьомим Вселенським) Собором.

Отож, Рим і Константинополь пов’язує спільне визнання (в рамках собору 879-880 рр.) Другого Нікейського собору Сьомим Вселенським Собором. Тому я знову запитую, чому ж сьогодні те, що перебуває у догматичній згоді та співзвуччі з ранішими сімома вселенськими соборами, тобто собор Фотія, не може послужити основою для нового зближення наших Церков? У такому випадку ми разом визнали б вселенським такий собор, що визнав вселенським передуючий йому собор.

4. Висновки

1. Цей собор виконує всі зовнішні та внутрішні критерії для визнання його Восьмим Святим Вселенським Собором.13 На користь цього говорить безперечне свідчення древніших видатних осіб православної Церкви, напр. Ніла14 і Симеона Тессалонікійських15, Теодора Валсамона16, Марка Ефеського17, Ґеннадія Схоларія18, котрі надають соборові 879-80 рр. ранг вселенського собору. Комісії повинні знову дослідити ці древньоцерковні джерела.

У цьому зв’язку мені можна долучитися до видатної особи, котра значною мірою визначила перемовини про возз’єднання між Римом і Константинополем у 15-му столітті, а саме до Йосифа Вриеннія (Joseph Bryennius). В своїй восьмій промові про Пресв. Трійцю Йосиф Вриенній покликається на Сім Соборів древньої Церкви і розглядає отців, що взяли у них участь, як інструментів Св. Духа (ὄργανα τοῦ Πνεύματος).19 Вриенній емпатично вказує на безперервну послідовність Святих Семи Вселенських Соборів, у котрій один собор запечатував передуючі йому собори.20 Він прямо долучається до оросу Сьомого Вселенського Собору і цитує його: «ἡμεῖς τῇ ἀρχαίᾳ θεσμοθεσίᾳ τῆς καθολικῆς Ἐκκλησίας ἐπακολουθοῦμεν· ἡμεῖς τοὺς θεσμοὺς τῶν πατέρων φυλάττομεν· ἡμεῖς τοὺς προστιθέντας τι, ἢ ἀφαιροῦντας ἐκ τῆς καθολικῆς Ἐκκλησίας ἀναθεματίζομεν [Залишаємося вірними древньому законодавству католицької Церкви, зберігаючи неушкодженими закони отців; анафематизуємо й видаляємо з Церкви тих, які щось додають чи віднімають (від цих законів)]».21

Для Вриеннія цей вислів є чітким застереженням на адресу тих, що закликали б його сучасників, ввести „καὶ ἐκ τοῦ Υἱοῦ“ у віровизнання. Цей сьомий собор лише виклав і запечатав це древнє віровизнання, тобто те, що він знав і визнавав.22 Відразу ж після цього Йосиф Вриенній прямо посилається на Фотіїв собор і звертає увагу своїх читачів на те, що всі його учасники (в діянні VI собору 879-80 рр.) одноголосно вирішили, спільно зачитати передане отцями визнання, щоб виразити одне й це саме церковне переконання.23 Вриенній знову підтверджує те, що каже Фотій у своїх «Мистаґоґії» та листі до аквілейського архієпископа, тобто що «папа Іван через своїх легатів (ὑπογράψαντος αὐτοῦ δι’ἐκείνων) не дав жодної згоди на додавання чи віднімання від символу віри.»24 Він знову підтверджує наведену нами раніше тезу про те, що римо-католицька Церква зовсім не називається по імені як автор єресі. Згідно з Вриеннієм, собор Фотія справедливо погрозив анафемою всім тим, що з певною стриманістю (тобто таємно) наважувалися говорити що Св. Дух ісходить також від Сина.25

2. В VI діянні собору Нікео-Константинопольський символ віри виставляється на передній план як вираз спільного церковного переконання. Із VI і VII діянь видається наступна ідея: Все те, що було вирішено на соборі в дусі одностайності, любові, миру, єдності й глибокої пов’язаності, має запечатуватися зачитанням нікео-константинопольського догматичного рішення, тобто не новим чи таємно введеним рішенням (ὅρον τινὰ […] οὐ καινόν τινα καὶ παρείσακτον). Інакше кажучи: Все те, що було вирішено, потрібно було запечатати тим оросом, що був підтверджений і посилений протягом століть усіма вселенськими соборами.

3. На думку багатьох учених 20-го століття, Нікео-Константинопольський символ віри становить єдину в своєму роді й неповторну підвалину, що містить основоположні істини. Треба знову оцінити його важливість для екуменічного діалогу та звернути увагу вірян на на його безперечні зобов’язання і значення, котрих він набув на протязі століть і рішеннями Святих Вселенських Соборів. Також у кожній дискусії, що стосується взаємозближення християн, треба покликатися на цей символ.26

Це безперервно прославлене всіма вселенськими соборами віровизнання, котре вважається розширенням нікейської віри27, постало не «випадково», а з хитросплетіння богословських бродінь і обміну думками між різними групами та напрямками віри. Його піднесення до основи поєднання між різними богословськими голосами, до масштабу правовірності християн, певно вказує на те, що в древній Церкві розвинулися такі сили, які привели багатоголосе богослов’я, котре складалося з різних і зовсім не одноманітних голосів (омоюсіани, омії, каппадокійці), до зв’язної, і принаймні що стосується основних істин, однорідної системи. Адже одна і єдина правдива віра, одна і єдина істина неминуче шукає свого відповідного, тобто свого єднаючого, виразу.

Теодорос Алексопулос (Theodoros Alexopoulos)

Український переклад з німецької мови Миколи Крокоша. Переклад зроблений і опублікований за згодою автора публікації.

Далі див. Частину V

----------------------------------------

1 http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/ch_orthodox_docs/rc_pc_chrstuni_doc_20071013_documento-ravenna_ge.html (перекл. згідно з T. Hainthaler; стан від 18.1.2017).

2 Див. до цього думку лютеранського догматика W. Härle, Dogmatik, Berlin/New York 1995, 404. Герле певно не випадково прийшов до цієї ідеї, а через цей відрізок виданого декрету. Проте це не задокументовано в його книзі.

3 Enchiridion symbolorum, 419.

4 Див. проривне дослідження A. M. Ritter, Das Konzil von Konstantinopel und sein Symbol, Göttingen 1965, 293-303; пор. до цього також S. Papadopoulos, Γρηγόριος ὁ Θεολόγος, Aфіни 1971, 68 н.

5 Він зробив цей вислів усно з приводу міжнародного симпозіуму в Берліні (28-30.10.2016 р.) на тему: „The Polyphonic Theology of the Church Fathers“.

6 Див. Gemeinhardt, Die Filioque-Kontroverse zwischen Ost- und Westkirche im Frühmittelalter, 195. Ця теза підтримується також новоопублікованим історичним дослідженням E. Siecienski, The Papacy and the Orthodox. Sources and History of a Debate, Oxford 2017, 224.

7 Див. там само, 231.

8 Див. Tomos Charas, с. 364, Actio V.

9 Ep. 2 (Енцикліка), I, 52, 349-357; 374-53, 385 L/W, PG 102, 740B-741AB: „Καὶ τοῦτο δὲ προστεθῆναι χρεὼν τοῖς γράμμασιν ἡγησάμεθα, ἵνα τὴν ἁγίαν καὶ οἰκουμενικὴν ἑβδόμην σύνοδον, ταῖς ἁγίαις καὶ οἰκουμενικαῖς ἓξ συνόδοις συντάττειν καὶ συναριθμεῖν, παντὶ τῷ ὑφ’ ὑμᾶς τῆς ἐκκλησίας παραδοθείη πληρώματι. φήμη γὰρ ἧκεν εἰς ἡμᾶς ὥς τινες τῶν ὑπὸ τὸν ἀποστολικὸν ὑμῶν θρόνον ἐκκλησίαι, μέχρι τῆς ἕκτης τὰς οἰκουμενικὰς ἀριθμοῦσαι συνόδους, τὴν ἑβδόμην οὐκ ἴσασιν· [...] Χρὴ δ’ οὖν καὶ ταύτην, καθάπερ ἔφθημεν, μεγάλην τε καὶ ἁγίαν καὶ οἰκουμενικὴν καὶ ταῖς πρὸ αὐτῆς ἓξ συνόδοις συνανακηρύττειν. Τὸ γὰρ μὴ οὕτω διαπράττεσθαι καὶ ποιεῖν, πρῶτον μὲν ἀδικεῖν ἐστι τὴν τοῦ Χριστοῦ ἐκκλησίαν, τηλικαύτην ὑπερορῶντας σύνοδον, καὶ τοσούτῳ μέρει τὸν σύνδεσμον αὐτῆς καὶ τὴν συνάφειαν διασπῶντας καὶ διαλύοντας. Δεύτερον δὲ, καὶ καὶ τῶν εἰκονομαχούντων, ὧν οὐδὲν ἔλαττον τῶν ἄλλων αἱρετικῶν, εὖ οἶδ’ ὅτι μυσάττεσθε τὸ δυσσέβημα, πλατύνειν ἐστὶ τὰ στόματα· οὐχὶ οἰκουμενικῇ συνόδῳ τὴν αὐτῶν καθαιρεθῆναι δυσσέβειαν, ἀλλ’ ἑνὸς θρόνου κρίσει, τὴν δίκην ὑπέχειν πρόφασιν ἐχόντων εἰς τὸ τερατεύεσθαι. δι’ ἅπερ ἅπαντα ἔν τε τοῖς συνοδικοῖς γράμμασιν, καὶ ἐν ἄλλαις ἁπάσαις ἐκκλησιαστικαῖς ἱστορίαις καὶ συζητήσεσιν ἀριθμεῖν ταύτην καὶ συγκαταλέγειν ταῖς ἁγίαις καὶ οἰκουμενικαῖς ἓξ συνόδοις, ἑβδόμην μετ’ ἐκείνας τάττοντας, ἀξιοῦμέν τε καὶ ὡς ἀδελφοῖς ἀδελφοὶ, παραινοῦμεν, τὰ πρέποντα εἰσηγούμενοι“. На цьому місці можна добре побачити те, що введення тем із вирішальним значенням для поступу Церкви на Вселенських Соборах становило справу, повністю ввірену константинопольському патріархові, прерогативу, яку він міг здійснювати при нагоді.

10 Ґрунтовно ознайомитися з різними ініціативами Патріарха Константинопольського в рамках здійснення його канонічних прерогатив можна ознайомитися в дослідженні Katerelos, The Text of Ravenna and the Position of the Patriarchate of Moscow on the Issue of Primacy, 32-70.

11 Див. Mansi XIII, 208D: „πῶς δ’ αὖ μεγάλη καὶ οἰκουμενική, μὴ οὔτε ἐδέξαντο, οὔτε συνεφώνησαν οἱ τῶν λοιπῶν ἐκκλησιῶν πρόεδροι, ἀλλ’ ἀναθέματι ταύτην παρέπεμψαν; οὐκ συνεργὸν τὸν τηνικαὐτα τῆς Ρωμαἰων Πάπαν, ἢ τοὺς περὶ αὐτὸν ἱερεῖς, οὔτε διὰ τοποτηρητὰς αὐτοῦ [...].“

12 Див. там само, 209AB: „ἑβδόμη δὲ πάλιν πῶς, ἡ μὴ συμφωνήσασα ταῖς πρὸ αὐτῆς ἓξ ἁγίαις καὶ οἰκουμενικαῖς συνόδοις; πὰν γὰρ τὸ ἕβδομον ταττόμενον, τῇ πρὸ αὐτοῦ ἀριθμήσει προκειμένων πραγμάτων ἀκόλουθον ὀφείλει εἶναι.“

13 Див. до цього статтю I. Feidas, Die Ökumenizität des photianischen Konzils des Jahres 879/80 in Konstantinopel aus orthodoxer Sicht, в: Theologia 82/1 (2011), 247-258. Див. також доробок A. Jevtic, Ἅγιες Οἰκουμενικὲς Σύνοδοι: Ὀγδόη (879/80) καὶ Ἐνάτη (1351), в: Theologia 86/1 (2015), 19-44. Із цих обох доробків взяті й перекладені на німецьку мову подальші докази.

14 Див. Notitia, PG 149, 679A-680C: «Ἐπὶ γὰρ βασιλείᾳ τοῦ Μακεδονος, καὶ Φωτίου πατριάρχου, καὶ πάππα Ἰωάννου, οἰκουμενικῆς κατὰ τὴν Κωνσταντίνου πόλιν συκγροτηθείσης συνόδου, καὶ κοινῇ περὶ τῆς ἐκπορεύσεως τοῦ ἁγίου Πνέυματος σκεψαμένης ἀνεφάνη, τὴν προσθήκην τῶν Λατίνων ἄτοπον εἶναι, καὶ ἀναθέματος καὶ τῶν τοιούτων ἀξίαν. Ἐφ’ τὰ πράγματα τῆς ἐκκλησίας κατέστη, καὶ Γραικοὶ Λατίνοις ἐπείσαντο τὴν προσθήκην ἀπὸ τοῦ συμβόλου περιελοῦσιν [Підчас правління імператора Василія Македонянина і служіння патріарха Фотія та папи Івана VIII, після того як скликаний у Константинополі вселенський собор спільно ретельно перевірив тему ісходження Духа, виявилося, що додаток латинян (до Нікео-Константинопольського символу віри) суперечить здоровому глуздові та заслуговує на анафему й такі (заходи). Цим собором втихомирилося становище у Церкві і греки переконали латинян, викреслити додаток (філіокве) з визнання]».

15 Див. Dialogus contra Haereses IX, PG 155, 97D: «Ἑτέρα μὲν οὖν μετὰ τὴν ἑβδόμην οἰκουμενικὴ οὐ γέγονε σύνοδος, εἰ μὴ ἡ ὀγδόη λεγομένη, ἧς καὶ Λατῖνοι μέμνηνται. Καὶ τὰ πρακτικὰ ταύτης ἀπὸ μέρους τυγχάνουσιν ἐμφανῆ, έν οἷς καὶ περὶ τῆς καινοτομίας τῶν Λατίνων ἔστι μαθε ἀκριβέστερον· καὶ ὅπως ἡ σύνοδος αὕτη τοὺς ἐκ τοῦ Υἱοῦ τὸ θεῖον Πνεῦμα ἐκπορεύεσθαι τολμῶντας λέγειν ἀναθέματι καθυπέβαλε. Τηρεῖν τε τὰ τοῦ ἱεροῦ συμβόλου ἀμείωτα παντὶ τρόπῳ παρέδωκεν. Ἀλλ’ οὐκ οἶδ’ ὅπως Λατῖνοι ταῦτα παρεῖδον [...] [Отож, після Сьомого собору не відбулося жодного іншого, крім так званого Восьмого, котрий згадують і латиняни; і діяння цього собору ми частково можемо переглянути; в цих діяннях можна точно довідатися про новизну латинян і також про те, як цей собор анафематизував тих, котрі наважилися казати, що Св. Дух ісходить і від Сина. Він також прищепив нам, берегти в кожному відношенні все те, що містить святий Символ. Але я щось не розумію того, як латиняни цього недобачили]».

16 Див. Canones, PG 137, 1084-1085.

17 Див. (за свідченням про цей вислів Доситея Єрусалимського) Tomos Charas, 418-419. Також Feidas, Die Ökumenizität des photianischen Konzils des Jahres 879/80 in Konstantinopel aus orthodoxer Sicht, 251: «Ἀποδέχομαι καὶ ἀσπάζομαι πρὸ ταῖς εἰρημένας ἑπτὰ Συνόδοις, καὶ τὴν μετ’αὐτὰς ἀθροισθεῖσαν ἐπὶ τοῦ εὐσεβοῦς βασιλέως Βασιλείου Ῥωμαίων καὶ τοῦ ἁγιωτάτου πατριάρχου Φωτίου, τὴν καὶ οἰκουμενικὴν ὀγδόην ὀνομασθεῖσαν [Приймаю і вітаю перед названими Сімома (вселенськими) соборами також той, що був скликаний у часи благочестивого імператора римлян Василія і святійшого патріарха Фотія, та що також був названий вселенським]».

18 Див. De Additione ad Symbolum, PG 160, 720AB: «Παρίεμεν τὴν ὀγδόην οἰκουμενικὴν Σύνοδον τὴν ἐπὶ Φωτίου ἥτις τὴν ζ’ ἐκύρωσεν κατὰ τὴν τῶν οἰκουμενικῶν Συνόδων συνήθειαν, καὶ αὐτὸν τὸν μακάριον ἀνεστή­λωσεν Φώτιον, καὶ πάσης προσθήκης ἢ κατὰ διάνοιαν ἢ κατὰ λέξιν κατεψηφίσατο, καὶ τοὺς τότε ποτὲ τολμήσαντας ἐν τῷ συμβόλῳ ποιεῖν, κατεδίκασε πρέσβεων τῶν τοῦ πάππα παρόντων, ἧς δὴ συνόδου καὶ κανόνες ἐν τοῖς τῶν Ἱερῶν κανόνων τεύχεσι κεῖνταί τινες, ὑπὸ τῆς Ἐκκλησίας πάσης τῶν ὀρθοδόξων στεργόμενοι [Залишаємо без уваги Восьмий Собор (який відбувся) у часи Фотія, котрий за звичаєм вселенських соборів урочисто визнав і підтвердив Сьомий та відновив цього блаженного Фотія; він також строго засудив всяке додавання, думкою чи словом; а тих, що колись наважилися, зробити (такий додаток), він у присутності папських легатів засудив. Деякі канони цього собору самозрозуміло знаходяться в книгах Святих Канонів і підтверджуються й схвалюються цілою Церквою православних]».

19 Див. J. Bryennios, Λόγος 8. περὶ τῆς Ἁγίας Τριάδος, в: Ἰωσὴφ Βρυέννιου τὰ Εὑρεθέντα, 136.

20 Там само.

21 Mansi XIII, 416A. Див. також орос Сьомого вселенського Собору (376C): „μετὰ πάσης [...] ἀκριβείας ἐρευνήσαντές τε καὶ διασκεψάμενοι, καὶ τῷ σκοπῷ τῆς ἀληθείας ἀκολουθήσαντες, οὐδὲν ἀφαιροῦμεν, οὐδὲν προστίθεμεν, ἀλλὰ πάντα τὰ τῆς καθολικῆς ἐκκλησίας ἀμείωτα διαφυλάττομεν· καὶ ἑπόμενοι ταῖς ἁγίαις ἕξ συνόδοις [...]“

22 Див. Bryennios, Λόγος 8. περὶ τῆς Ἁγίας Τριάδος, 136-137.

23 Там само, 137: „τὴν ἕκτην πρᾶξιν τῆς συνόδου ταύτης μετὰ χεῖρας λαβόμενοι, εἴσεσθε ὅτι μετὰ τὴν γνώμῃ κοινῇ προτεθεῖσαν τοῦ ἱεροῦ συμβόλου ἀνάγνωσιν, οὕτω φρονοῦμεν, ἅπαντες οἱ πατέρες ἐβόησαν, οὕτω πιστεύομεν, εἰς ταύτην ἐβαπτίσθημεν τὴν ὁμολογίαν [...]“

24 Там само.

25 Т. с., „τοὺς μεθ’ ὑποστολῆς, ἤγουν μετά τινος ἐπικρύψεως, τὸ Πνεῦμα τολμῶντας καὶ ἐκ τοῦ Υἱοῦ ἐκπορεύεσθαι λέγειν, ἐκκηρύκτους θήσῃ τῆς Ἐκκλησίας, καὶ ἀπόβλητους, ὃ καὶ καλῶς ποιοῦσα πεποίηκε.“

26 Див. до цього: Kelly, Altchristliche Bekenntnisse; Pannenberg, Die Bedeutung des Bekenntnisses von Nizäa-Konstantinopel, 130; Schultz, Das Konzil von Konstantinopel (381); W. D. Hauschild, Das trinitarische Dogma von 381 als Ergebnis verbindlicher Konsensbildung, в: Glaubensbekenntnis und Kirchengemeinschaft. Das Modell des Konzils von Konstantinopel (381), видд. Lehmann/W. Pannenberg, Freiburg 1982, 48; Larentzakis, Die Pflicht der Orthodoxie zur Besänftigung und Einheit, 35-55.

27 Див. W. D. Hauschild, Dogmengeschichte, 2 томи, тут: том, 44; V. Feidas, Ἐκκλ. Ἱστορία, том I, 538.

Фото АР






Повернутися назад