5. Робочий проєкт

У цій останній частині мого доробку я хочу запропонувати той шлях, котрим на мою думку можна піти до зближення між римо-католицькою і православною Церквами. Цей шлях містить конкретні й певні кроки, які перебувають у співзвуччі з спільним канонічним, отцівським і історичним переданням першого тисячоліття і можливо могли би втішитися широкою згодою обох Церков. Вони є наступними:

1. Інтенсивне заняття спільних комісій діяннями собору 879-80 рр. і древньоцерковними джерелами, що відносяться до цього часу й текстами тих візантійських богословів, як то Івана Векка (напр. «Про єднання і мир між Церквами старого і нового Риму») і Йосифа Вриеннія («Порадна промова про поєднання Церков»), котрі в своїх творах тематизували відновлення церковної єдності, якого тоді шукали і до якого прагнули.

2. Участь римо-католицьких богословів у дискусії в Православ’ї на тему визнання собору 879-80 рр. Восьмим Вселенським Собором. Ця тема має бути введена в якості додаткової вагомої теми поряд із іншими темами на продовження Великого і Святого Крітського Собору. Тобто щоби Крітський собор неодмінно був доповнений і завершений подальшим собором, котрий як продовження повинен вважатися (за зразком П’ятошостого собору) його другою частиною.

3. Підтвердження збоку римо-католицької Церкви скликанням собору та соборовим голосуванням оросу собору 879-80 рр. та непряма, але чітка відмова від філіокве. Відтепер Нікео-Константинопольський символ віри повинен незмінно вживатися на кожній екуменічній молитві як вираз спільного церковного переконання і спільної віри.

4. Канонізація римо-католицькою Церквою папи Івана VIII і папських легатів (Петра, Павла Євгенія), котрі взяли участь у соборі 879-80 рр. і вирішальним чином співдіяли в деескалації кризи між Римом і Константинополем та зробили великий внесок у примирення між Західною і Східною Церквами. Приєднання до лику святих Православною Церквою Івана VIII та трьох папських легатів Петра, Павла і Євгенія. Відповідна канонізація великого Фотія римо-католицькою Церквою.

5. Папа римський має називатися іншими патріархами Сходу духовним отцем і братом (згідно з діяннями собору 879-80 рр.). Він є Primus inter pares у звершенні служіння любові і має древні прерогативи, що були урочисто й у тяглості запечатані Вісьмома Вселенськими Соборами. Папа римський має прерогативу, скликати вселенський собор (висланням енциклік), головувати на цьому соборі та підписувати його рішення і виконувати їх як „Primus inter pares“.

6. При всіх офіційних нагодах і в усіх документах, які потрібно приймати (спільно з православною Церквою), римо-католицькій Церкві ніколи більше не можна вживати й рецитувати віровизнання з додатком філіокве. У місцевих громадах або/і за особливих обставин (напр. екстрардинарний обряд) можна було б із певною стриманістю й надалі вживати Нікео-Константинопольський символ віри з філіокве в якості старого звичаю римо-католицької Церкви. З часом воно має відійти в забуття.

7. На завершення я хочу звернути увагу читача на останній пункт: На мою думку, потрібні догматична заява чи консенсусний текст від обох Церков, які мають тематизувати екуменічну масштабність і чинність Нікео-Константинопольського символу віри, богословське вчення про Св. Духа та відношення між іманентною і ікономічною Трійцею, а також розвинути й пояснити його згідно з догматичним переданням Patres Ecclesiastici.

Конкретніше кажучи, я дозволю собі привернути увагу читача до наступних пунктів:

1. Вважаю, що такий консенсусний текст повинен спершу мати за мету, показати й довести органічний союз між Старим і Новим Римами на основі солідних і визнаних усіма догматичних текстів (напр. оросу 879-80 рр.). Рим і Константинополь пов’язує об’ємне й важливе догматично-літургійне передання, котре, будучи відповідно оціненим, виявляється таким, що єднає, а не розділяє. Історія Церкви в першому тисячолітті є визначальною як для православ’я, так і для католицизму, бо найважливіші структури й догматичні фіксації були спільно зведені в цих історичних рамках.1

2. Він повинен запропонувати спільне визнання собору 879-80 рр. Вселенським Собором. Такий визначний акт стане на мою думку другим і подальшим кроком вперед після скасування анафем у 60-ті роки. Такий крок певно приніс би з собою також конкретні й дотичні догматичні результати (яких досі бракує).

3. З огляду на Нікео-Константинопольський символ віри, консенсусний текст мав би наголошувати беззаперечний авторитет і екуменічну масштабність цього древнього символу та запропонувати й виставити на передній план його спільне зачитування при кожному видимому акті церковного сопричастя – напр. на кожній екуменічній молитві, як знак єдиного церковного переконання.

4. Щодо вчення про Св. Духа і з огляду на філіокве, майбутній консенсусний текст повинен рухатися на лінії оросу 879-80 рр. і означити філіокве як таке, що не є прямо єретичним, але може ввести в єретичну оману та є недозволеною вставкою у віровизнання. Однак він також не повинен звинувачувати римо-католицьку Церкву в тому, що вона є носійкою єресі протягом більш тисячоліття. Зовсім навпаки, він має намагатися повернути вчення римо-католицької Церкви про Трійцю – напр. в особі св. Августина, що мислить Св. Духа як ineffabilis communio між Отцем і Сином, знов у русло вчення Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви першого тисячоліття, вказуючи на два важливі й засновані в отцівському переданні аспекти: зіслання Святого Духа як дару в історії спасіння Сином і його вічну маніфестацію-просяяння (ἀΐδιος ἔκφανσις). Обидва богословські аспекти є вкоріненими у патристичній традиції.2

Реалістично кажучи, католицька Церква ніколи не погодиться з тим, що вона ціле тисячоліття навчала єресь. Справді радикально й відразу викреслити філіокве з літургії не вдасться. Адже воно міститься напр. у численних переведених на ноти месах. Це було би брутальним розривом із культурою. Православна Церква якось мусить надати римо-католицькій Церкві можливість, і надалі зберігати філіокве в якості літургійно-обрядового звичаю. Тому потрібно вправлятися передусім в «ікономії», у тому принципі, що часто застосовується в православній традиції. Але в офіційних текстах, у читаній Літургії та в нових міссалах цілком можна було би відмовитися від філіокве.

5. Майбутній догматичний консенсусний текст мав би зайнятися також тонкою темою, а саме відношенням між theologia i oikonomia, та показати обмеженість аналогійного умомиводу від другої до першої. Застосовуючи важливі джерела, такий текст мав би звернути увагу на те, що точної відповідності між цими обома царинами, тобто між створеним (створіння) і нествореним (Бог), немає. Застосування категорій буття та образних форм мовлення може бути оманливим і не може повною мірою виразити істину.3 Всяке мовне поняття є засобом, спробою людини, аналогово описати істину буттєвими поняттями, не будучи насправді влучним.

Висловом у § I.3 своєї енцикліки Критський собор нагадав нам про важливість древніх соборів і їхніх догматичних рішень (horoi) як основ поєднання щодо текстів Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви. Можливо, що цим він хотів зробити нас пильними і збудити в нас готовність, знову більше й сильніше посилатися на ці собори древньої Церкви. Той ефект, який Крітський собор у майбутньому матиме не лише на православ’я, а й на ціле християнство, залежить від того, як і якою мірою православ’я в своїй сукупності засвоїть і позитивно оцінить ці дорогоцінні вислови собору про загальну чинність собору 879-80 рр. та ісихастських соборів. Адже собор 879-80 рр. і паламітські собори – це цінний спадок, що є суттєвим не лише для його подальшого життя і його позиціювання в третьому тисячолітті, а й спадком, що простягається на ціле християнство і стосується осердя його сотеріологічної суті. Дозволю собі належати до тих людей, котрі хочуть знову виставити на передній план цей духовно-інтелектуальний спадок православ’я, що був виражений вищезгаданими соборами, і цим самим надати нового поштовху екуменічним перемовинам.

Теодорос Алексопулос (Theodoros Alexopoulos)

Український переклад з німецької мови Миколи Крокоша. Переклад зроблений і опублікований за згодою автора публікації.

----------------------------------------

1 На спільний спадок канонічних принципів, канонічних регулювань і літургійних звичаїв у першому тисячолітті вказує прийнятий недавно документ «Соборовість і примат у першому тисячолітті. На шляху до спільного розуміння в служінні єдності Церкви» Спільної Комісії римо-католицької і православної Церков у К'єті від 21.09.2016 р. в § 21.

2 Greg. Kyprios, Apologia, PG 142, 240 BC. Цей аспект підхоплює недавно Б. Обердорфер (B. Oberdorfer) у його обміні думками з Ґунтером Венцом (Gunther Wenz): Geistreich beschwiegen. Überlegungen zur indirekten Selbstidentifikation des Heiligen Geistes im Gespräch mit Gunther Wenz, в: KuD 61 (2015), 304-320, тут: 315.

3 Див. Greg. Naz., Or. XXXI.33 (SC 250, 340, 10-342, 15 Gallay), PG 36, 172A: τέλος οὖν ἔδοξέ μοι κράτιστον εἶναι τὰς μὲν εἰκόνας χαίρειν ἐᾶσαι καὶ σκιάς, ὡς ἀπατηλὰς καὶ τῆς ἀληθείας πλεῖστον ἀποδέουσας, αὐτὸν δὲ τῆς εὐσεβεστέρας ἐννοίας ἐχόμενον, ἐπ’ ὀλίγων ῥημάτων ἱστάμενον, ὁδηγῷ τῷ Πνεύματι χρώμενον, ἣν ἐντεῦθεν ἔλλαμψιν ἐδεξάμην, ταύτην εἰς τέλος διαφυλάσσοντα, ὡς γνησίαν κοινωνὸν καὶ συνόμιλον [...] (Врешті-решт мені видалося найкращим, розпрощатися з образами і тінями, бо вони оманливі й віддалені від істини, та замість цього під проводом Св. Духа дотримуватися тих понять, що краще відповідають благочестю, і як правдивого супутника й товариша, зберігати до кінця те просвічення, котре я отримав від Нього). Див. S. Papadopoulos (це його переклад), Theologie und Sprache. Erfahrungstheologie – Konventionelle Sprache, Göttingen 2007, 34-35. 

Фото Facebook 


Теги: