Робочий проєкт на тему поглиблення єдності між християнами

з використанням енцикліки Великого і Священного Критського Собору 1

Присвячується:

Herwig Görgemanns

Johann Haureither

Peter Hofrichter

Adolf Martin Ritter

Скликаний за ініціативою Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія [за схваленням (συναίνεσις/συγκατάθεσις) і згодою (συμφωνία) всіх глав православних автокефальних Церков] Великий і Священний Собор Православної Церкви, що відбувся на острові Крит у червні 2016 р., зокрема вказав на важливість і екуменічну масштабність фотіївського собору 879-80 рр. у Константинополі, котрий скасував церковне не-сопричастя (ἀ-κοινωνησία) між Західною і Східною Церквами та зцілив травму тодішнього тимчасового розколу. Крім цього, на Великому й Священному Соборі на Криті було чітко і виразно зроблене посилання на надзвичайну важливість так званих паламітських соборів 1341, 1351 і 1368 років, які висловилися щодо сотеріологічного й нествореного характеру божественних дій (енергій) як центрального пункту віровчення Східної Церкви.

Великий і Священний Собор на Криті сформулював щодо цих соборів наступне:

«У своїй єдності й соборності Православна Церква є Церквою соборів, від Апостольського Собору в Єрусалимі (Ді 15,5-29) й аж до сьогодні. Церква, за апостольським словом «сподобалося Святому Духові й нам» (Ді 15,28), і сама по собі є собором, що був заснований Христом і керується Святим Духом. Вселенськими і помісними соборами Церква сьогодні як і тоді звіщає таїнство Пресвятої Трійці, що об’явилося (нам) через Влюдинення Лоґоса і Слова Божого. Соборовий чин (Православної Церкви) безперервно продовжується в історії пізнішими соборами, що є позначені вселенським авторитетом (і зобов’язаністю). До них належать напр. Великий Собор (879-80 рр.), що був скликаний у часи Великого Фотія, Патріарха Константинопольського, а також Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), що були скликані в часи св. Григорія Палами, котрими була підтверджена істина віри зокрема про ісходження Святого Духа й участь людини в нестворених божественних енергіях».2

Цей відрізок, у якому Великий і Священний Собор на Криті посилається на ці чотири важливі собори3 і характеризує їх як загальночинні й тому зобов’язуючі, на мою думку, становить найважливіший догматично-історичний вислів цього собору і тому він має бути відповідно оцінений.

Адже Православ’я відзначається саме цими соборами, котрі багато в чому мали вирішальне значення для догматичної (богослов'я Трійці), еклезіологічної і сотеріологічної позиції та перспективи Східної Церкви. Ці собори були важливими не лише тому, що вони у певний час і з приводу особливої богословської констеляції (суперечка про філіокве і про розрізнення між суттю і енергіями Бога) запропонували вирішення цих актуальних проблем, а й тому що вони (особливо паламітські собори) з догматичною точністю подали вдалий підсумок і огляд православного віровчення.

Я вважаю, що процитований вислів Критського Собору міг би бути дороговказом для екуменічного діалогу, котрий має за мету чи повинен мати б за мету, зцілити й подолати ті великі церковні розколи і богословські суперечності, які постали протягом історії. Хоча екуменічні потуги задля досягнення втраченої єдності, до якої закликав нас Христос (ἵνα πάντες ἓν ὦσι καθὼς σύ, πάτερ, ἐν ἐμοὶ κἀγὼ ἐν σοί, ἵνα καὶ αὐτοὶ ἐν ἡμῖν ἕν ὦσιν),4 через розпочатий у 1980-ті роки діалог любові й досягли багато чого, також багато чого важливого для зближення Церков-сестер,5 проте вони й досі не змогли вирішити існуючих важливих догматичних відмінностей. Для того, щоб просунути вперед і оживити екуменічний діалог, потрібним є сильний акт примирення між Східною і Західною Церквами, такий акт примирення, котрий приніс би з собою конкретні й дотичні результати в історії догматів. Іншими словами, потрібен сильний знак, який був даний напр. у 60-ті роки взаємним скасуванням анафем 1054 р. (патріархом Атенаґором і папою Павлом VI.)6, щоб відкрилася нова перспектива для екуменічного діалогу. Таким дотичним знаком було б на мою думку визнання обома Церквами, Римо-Католицькою і Православною, за собором 879-80 рр. загальної чинності і зобов'язаності для Церков-сестер та піднесення його до рангу Святого Вселенського Собору.7 Цю ідею сміливо запропонував уже великий православний богослов Джон [Іоанн] Меєндорф (на першому еклезіологічному колоквіумі між православними і римо-католицькими богословами 1-7 квітня 1974 р. у Відні). Тоді він вважав, що цим самим обидві Церкви автоматично позбудуться всіх своїх зобов’язань щодо нещасливих суперечок і трагедій епохи розколу.8 Джон Меєндорф поставив тоді зрештою запитання: «Чи не можна сьогодні спільно визнати вселенський характер собору 879-80 рр.?»9

Меєндорф вбачає значення даного собору в двох пунктах, що спричиняють наслідки як канонічного, так і догматичного характеру:

а) Канонічно й дисциплінарно, обидві Церкви визнали тоді одна одну найвищими інстанціями в їхніх відповідних юрисдикційних межах. Відповідно до цього, згідно з тлумаченням Меєндорфа не могло бути папської претензії на юрисдикцію на Сході (канон 1); проте римський примат було збережено, так само як і традиційні границі Римського Патріархату, включно з Іллірією.

b) Згідно з Меєндорфом, догматично собор 879-80 рр. підтвердив єдність у вірі, висловлену в збереженні оригінального тексту Нікео-Константинопольського символу віри обома Церквами: всяке додавання до цього тексту було формально відхилене й засуджене. Меєндорф стверджує, що тут ідеться про засудження філіокве, котре однак не заторкувало римського авторитету, бо тоді цей додаток ще не вживався у Римі; це засудження стосувалося – завжди згідно з Меєндорфом – франкського клиру, котрий розповсюджував цей розширений текст у слов'янських землях.10

Спільне визнання собору 879-880 рр. Вселенським мало би, згідно з Меєндорфом, певно більшу еклезіологічну вартість, ніж «чисто символічне» скасування анафеми 1054 року.11 Натомість на думку інших істориків Церкви, скасування анафем звичайно ж мало не чисто символічне значення, адже ці анафеми становили реальні «перешкоди»12 на шляху до поновного зближення, повернення до повної єдності єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви. Історик Церкви Власіос Фейдас (Vlasios Feidas) сказав щодо цього в 1974 р. наступне: «Викреслення анафем із пам’яті й середини Церкви»13 явно не містить у собі відновлення церковного сопричастя між обома престолами, навіть якщо у «Спільній заяві» припинення церковних відносин і бачиться наслідком, який звичайно ж виходив за наміри його авторів».14

Отож, якщо саме лише скасування анафем є недостатнім для того, щоб обидві Церкви могли прийти до відновлення церковного сопричастя, то що тоді для цього ще потрібно зробити? Я вважаю, що будівля возз’єднання може бути зведена в рамках так званого діалогу любові (між римо-католицькою і православною Церквою) тільки на чистому, несфальшованому і твердому фундаменті, і цим фундаментом, згідно з Фотієм, Патріархом Константинопольським, є лише те, що було постановлене вселенськими й загальними визначеннями (τὰ μὲν οἰκουμενικαῖς καὶ κοιναῖς τυπωθέντα ψήφοις).15 Тільки на ці тверді, зобов’язуючі й беззаперечні догматично-символьні документи і монументи першого тисячоліття, що були прийняті спільно, можна було би спертися нам сьогодні для того, щоб отримати плідний результат у поглибленні єдності між християнами.

Першим логічним кроком, який потрібно зробити в цьому напрямку, є на мою думку наступний: Треба заглибитися в ті древньоцерковні джерела (першого тисячоліття), котрі становлять догматичну основу для примирення (після довгого й багатошарового конфлікту між Західною і Східною Церквами), та винести з цих джерел цінні елементи для сучасного екуменічного діалогу. Орос собору 879-880 рр. напрошується в якості такої текстової основи.

1. Догматичне рішення (орос) («Вселенського») собору 879-80 рр.

„Τοῦ Κυρίου καὶ Σωτῆρος ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ τὴν σεπτὴν καὶ θείαν διδασκαλίαν τοῖς τῆς διανοίας κόλποις ἀδιστάκτῳ γνώμῃ καὶ πίστεως τεθεμελιωμένην καθαρότητι, καὶ τῶν αὐτοῦ ἁγίων μαθητῶν καὶ ἀποστόλων τὰς ἱερὰς διατάξεις καὶ τοὺς κανονικοὺς τύπους ἁπλανεστάτῃ κρίσει συνεξισοῦντές τε καὶ συνδιασώζοντες, ναὶ δὴ καὶ τῶν ἁγίων οἰκουμενικῶν ἑπτὰ συνόδων, ὡς τοῦ αὐτοῦ καὶ ἑνὸς Ἁγίου Πνεύματος ταῖς ἐπιπνοίαις ἰθυνομένων τε καὶ ἐνεργουμένων, τὸ κήρυγμα καὶ τοὺς κανονικοὺς θεσμοὺς ἀπαρατρώτους τε καὶ ἀκαπηλεύτους, εἰλικρινεστάτῃ τε καὶ ἀκλονήτῳ δόξῃ τιμῶντες καὶ συνδιαφυλάττοντες, ἀποβαλλόμεθα μὲν οὓς ἐξεκκλησίασαν, στέργομεν δὲ καὶ ἀποδοχῆς ἀξίους ἔχομεν οὓς οἷα δὴ ὁμοδόξους ἢ καὶ τῆς εὐσεβείας καθηγητὰς τιμὴν καὶ σέβας ὅσιον ὀφειλομένους ἀπέφηναν.Οὕτω περὶ τούτων φρονοῦντές τε καὶ κηρύττοντες, τὸν ἄνωθεν ἐκ πατέρων καὶ μέχρις ἡμῶν κατεληλυθότα τῆς ἀκραιφνεστάτης τῶν χριστιανῶν πίστεως ὅρον καὶ διανοίᾳ καὶ γλώσσῃ στέργομέν τε καὶ πᾶσι διαπρυσίῳ τῇ φωνῇ περιαγγέλλομεν, οὐδὲν ἀφαιροῦντες, οὐδὲν προστιθέντες, οὐδὲν ἀμείβοντες, οὐδὲν κιβδηλεύοντες. Ἡ μὲν γὰρ ἀφαίρεσις καὶ ἡ πρόσθεσις, μηδεμιᾶς ὑπὸ τῶν τοῦ πονηροῦ τεχνασμάτων ἀνακινουμένης αἱρέσεως, κατάγνωσιν εἰσάγει τῶν ἀκαταγνώστων καὶ ὕβριν τῶν πατέρων ἀναπολόγητον.Τὸ δὲ κιβδήλοις ἀμείβειν ρήμασιν ὅρους πατέρων πολὺ τοῦ προτέρου χαλεπώτερον.Διὸ τὸν ἐξ ἀρχῆς τῆς πίστεως ὅρον πόθῳ θείῳ καὶ διανοίας εὐθύτητι ἡ ἁγία καὶ οἰκουμενικὴ αὕτη σύνοδος ἐνστερνιζομένη τε καὶ θειάζουσα, καὶ τὸ τῆς σωτηρίας στερέωμα ἐν αὐτῷ θεμελιοῦσά τε καὶ Πιστέυω εἰς ἕνα θεόν, πατέρα, παντοκράτορα“, καὶ ἐφεξῆς μέχρι τέλους.ἀνεγείρουσα, οὕτω φρονεῖν καὶ κηρύσσειν πᾶσιν ἐκβοᾷ.„

Οὕτω φρονοῦμεν, ἐν ταύτῃ τῇ ὁμολογίᾳ τῆς πίστεως ἐβαπτίσθημεν, δι᾽ αὐτῆς πᾶσαν αἵρεσιν θραυομένην τε καὶ καταλυομένην ὁ τῆς ἀληθείας λόγος ἀπέδειξε∙ τοὺς οὕτω φρονοῦντας ἀδελφοὺς καὶ πατέρας τῆς ἄνω πολιτογραφίας ἐπιγραφόμεθα. Εἰ δέ τις ἑτέραν ἔκθεσιν, παρὰ τοῦτο δὴ τὸ ἱερὸν Σύμβολον, τὸ ἄνωθεν ἐκ τῶν μακαρίων καὶ ἱερῶν πατέρων ἡμῶν μέχρις ἡμῶν διαφοιτῆσαν, τολμήσειεν ἀναγράψασθαι καὶ ὅρον πίστεως ὀνομάσαι, συλῆσαι τὸ ἀξίωμα τῆς τῶν ἐκείνων θεσπεσίων ἀνδρῶν ὁμολογίας, καὶ ταῖς ἰδίαις εὐρεσιολογίαις τοῦτο περιάψαι, κοινόν τε μάθημα τοῦτο προθεῖναι πιστοῖς, ἢ καὶ τοῖς ἐξ αἱρέσεως τινος ἐπιστρέφουσι, καὶ ῥήμασι νόθοις ἢ προσθήκαις ἢ ἀφαιρέσεσι τὴν ἀρχαιότητα τοῦ ἱεροῦ τοῦτου σεβασμίου ὅρου κατακιβδηλεῦσαι ἀποθρασυνθείη, κατὰ τὴν ἠδὴ καὶ πρὸ ἡμῶν ἐκφωνηθεῖσαν ψῆφον ὑπὸ τῶν ἁγίων καὶ οἰκουμενικῶν συνόδων, εἰ μὲν τῶν ἱερομένων εἴη τις, παντελεῖ καθαιρέσει τοῦτον καθυποβάλλομεν, εἰ δὲ τῶν λαϊκῶν, τῷ ἀναθέματι παραπέμπομεν“.16

2. Переклад

«В цілковито непомильному судженні, прирівнюючи гідне вшанування і божественне вчення нашого Господа, засноване в глибині нашого мислення у несхитній рішучості й чистоті віри, до святих законів і канонічних розпоряджень його святих учнів і апостолів (тобто Апостольських правил і постанов) і (ретельно) дотримуючись їх разом, ба більше – шануючи й спільно підтримуючи непорушними й неспотвореними з цілковито чистим і несхитним змістом звичайно також звіщання і канонічні устави святих семи вселенських соборів, керованих і дієвих надхненням одного й того ж самого Святого Духа, ми відкидаємо тих, що їх (тобто вищезгадані собори) анафематизують; натомість ми вітаємо і вважаємо гідними до прийняття тих, що вказали на них (тобто на вселенські собори) як на товаришів по вірі (свідків тої самої віри) і вчителів страху Божого, котрим належиться честь і свята пошана.

Думаючи так про це і проповідуючи його, ми в своїх думках і мові дотримуємося того орієнтиру цілої чистої віри християн, що дійшов до нас від самого початку від отців та проникливим голосом звіщаємо його усім, нічого не віднімаючи, нічого не додаючи, нічого не перемінюючи, нічого не спотворюючи. Бо віднімання чи додавання, хіба що існувала би якась мотивована витівками лукавого єресь, веде до зневаги того, чого (ніколи) не можна зневажати, і до непростимої пихи щодо отців. Адже зміна догматичних рішень отців спотвореними словами є набагато гіршою, ніж перше. Тому цей святий і вселенський собор, (сповнений) божественним прагненням і щирим мисленням, беручи собі до серця17 (переданий) від самого початку декрет віри, та розглядаючи його як щось сповнене божественним надхненням, і засновуючи й зводячи на ньому міцну будівлю спасіння, повідомляє всім про те, що він (собор) думає і проповідує так: Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, і так далі аж до кінця.

Так ми думаємо, в цьому визнанні віри були ми охрещені, через це (віровизнання) слово істини виявило всяку єресь ламкою і згубною. Всіх тих, що так думають, ми рахуємо за братів, отців і тих, що отримали частку в громадянстві вишнього міста. А якщо хтось наважиться написати й назвати орієнтиром віри інший виклад віри поряд із цим святим символом, котрий від самого початку був переданий аж до нас від наших блаженних святих отців, та цим збезчестить гідність визнання тих божественних мужів, обґрунтовуючи це скарбочком власного багатства винахідливості, приписуючи це в якості загального вчення вірянам чи тим, котрі щойно відвернулися від якоїсь єресі, та ганебними промовами або додаваннями чи відніманнями насмілиться спотворити первісність цього святого й прославленого орієнтиру (згідно з повідомленим уже до нас рішенням святих вселенських соборів) – то якщо він належить до священичого стану, ми засуджуємо його до остаточного виключення з нього, а якщо він є мирянином, то ми його анафематизуємо».

Висновки, які потрібно зробити з цього важливого джерела, можна було б підсумувати наступним чином:

1. Орієнтиром правовірності є апостольське передання, передання отців, підтверджене й конкретизоване в рішеннях Святих Семи Вселенських Соборів. Це означає, що отці як окремі особи в їхній богословській спекуляції, у рамках богословсько-догматичного обміну думками чи спростування (як це напр. було в Августина, який полемізував із аріанським єпископом Максиміном) можуть і їм можна помилятися, проте собори, які керуються Святим Духом і знаходяться в співзвучності з переданнями і догматичними постановами попередніх вселенських соборів, не помиляються.18 Богословська думка одного окремого отця Церкви чи кількох із них не є зобов’язуючою для Церкви і її не можна підносити до догмату, хіба що рішенням вселенського собору цій думці буде призначена офіційна й загальна чинність.

Це переконання можна чітко продемонструвати на наступному вислові Фотія в його «Мистаґоґії»: «Згадані тобою отці (тобто Августин, Амвросій, Єронім) дійсно це (тобто філіокве) сказали. Але якщо вони (вчинили) це через якусь (особливу) обставину, чи в опорі проти шаленства язичників, чи то в боротьбі з іншим, єретичним поглядом (напр. аріанізмом), а чи то пристосовуючись до слабкості їхніх слухачів, або ж іще чогось такого, що приносить із собою щоденно людське життя: Отож, якщо їм із однієї чи з кількох цих причин трапилося те, що вони зробили такий вислів, то чому ж тоді ти робиш те, що вони висловлювали не в догматичному значенні, догматом і законом, і цим самим не лише собі самому готуєш погибіль, у якій немає допомоги, а й вкладаєш у це твоє честолюбство, щоб твоїм безумством затягнути за тобою ще й їх?»19

Сказане Фотієм щодо відносного й незобов’язуючого характеру того, що якийсь богослов чи отець Церкви розвиває в рамках свого інтелектуального старання і дослідження (γυμνασία καὶ ζήτησις,20 exercitatio mentis21), перебуває в цілковитій згоді з тим, що п’ятьма століттями пізніше розвине св. Григорій Палама відносно питання, що саме потрібно точно зважувати догматично, а що ні.

В рамках спростування, тобто богословського обміну думками, не є абсолютно необхідним, занадто ретельно зважувати поняття, натомість лише зосереджуватися на скопосі сказаного. Тому св. Григорій Палама пише: «Спростування задля захисту благочестивого вчення (ὑπὲρ τῆς εὐσεβείας ἀντιλογία) є чимось іншим, ніж визнання віри (ὁμολογία τῆς πίστεως). Й у випадку спростування той, хто займається цим спростуванням, не мусить надто ретельно і точно зважувати поняття, як каже й Василій Великий. У випадку ж визнання віри (догматична) точність зберігається і шукається у всьому».22

Із вищеназваних древньоцерковних джерел потрібно зробити наступний висновок: Переважно Августин та інші отці в рамках своїх інтелектуальних старань для роз’яснення християнської істини чи для спростування єретичних поглядів (аріанізм) розвинули й розгорнули вчення про філіокве. Однак це новорозвинуте вчення не має зобов’язуючого характеру для Церкви, бо властиво чинним, є лише те, що є визначене, підтверджене й підсилене Consensus Patrum, запечатане вселенськими соборами і тому має прийматися як зобов’язуючий догмат. Як концепт богослов’я Трійці, що виходить із довголітної богословської традиції латинської Церкви, філіокве має розумітися всіма як такий, чи навіть толеруватися як звичне вчення Західної Церкви. Проте воно не може бути зобов’язуючим догматом для всієї Церкви, бо ніколи протягом століть не було піднесене до догмату жодним вселенським собором. Відповідно до цього, Православна Церква повинна в дусі ікономії та з великою чуттєвістю (ἐπιείκεια) толерувати філіокве як таке вчення, що знаходиться в переданні латинської Церкви, але в майбутньому повільно й поступово вийде зі вжитку і вже не буде чинним.

Теодорос Алексопулос (Theodoros Alexopoulos)

Український переклад з німецької мови Миколи Крокоша. Переклад зроблений і опублікований за згодою автора публікації.

Далі буде

------------------------------

1 Перероблена форма першого проєкту, поданого 13.09.2016 р. в Римі Його Еміненції Кардиналові Куртові Кохові, голові Папської Ради Сприяння Єдності Християн.

2 Див. Енцикліку до собору на Криті від 13 липня 2016 р., § I.3. (Німецький) Переклад (трохи змінений) згідно з B. Hallensleben, Einheit und Synodalität. Die offiziellen Dokumente der Orthodoxen Synode auf Kreta 18. bis 26. Juni 2016, Münster 2016, 39 н. Дозволю собі вказати на деякі актуальні публікації до цього собору, напр. S. Athanasiou, Das ökumenische Abbild eines Konzilsprozesses, в: Pro Oriente Magazin 3/2016, 3–4; C. Hovorun, Pan-Orthodox Council and its Ecumenical Implications, в: MdKI 67 (2016), 69-70; J. Oeldermann, Die Synodalität in der Orthodoxen Kirche, в: Catholica 70/2 (2016), 133-148; V. Makrides, Zwischen Tradition und Erneuerung. Das Panorthodoxe Konzil 2016 angesichts der modernen Welt, в: Catholica 71/1 (2017), 19-32; A. Vletsis, Fragmentierung oder ökumenische Öffnung der Orthodoxie? Plädoyer für eine neue Beziehung zwischen Universalität und Lokalität der Kirche, в: там само, 44-51; V. Ionita, Der lange Weg zur Heiligen und Großen Synode der Orthodoxen Kirche und seine Perspektiven, в: там само, 64-71; A. Briskina-Müller, Das Konzil von Kreta als Anfang – oder: was zu tun bleibt, в: там само, 72-85.

3 В цьому зв’язку (§ I.3) йде мова також про інші Великі Собори, а саме про собор 1484 р., який не схвалив і оголосив недійсним унійний Ферраро-Флорентійський собор (1438-39 рр.) та про собори 1638, 1642, 1672 й 1691 рр. для засудження протестантських поглядів і вчень, а також собор 1872 р., що засудив етнофилетизм як еклезіологічну єресь.

4 Ів 17,21.

5 Див. K. Koch, Dienst an der vollen und sichtbaren Einheit. Das Ökumeneverständnis von Joseph Ratzinger – Papst Benedikt XVI. Цей доробок Кардинала Коха буде опублікований у серії студій Ратцінґера навесні 2018 року, в: Ut unum sint. Zur Theologie der Einheit bei Joseph Ratzinger/Benedikt XVI., видд. M. C. Hastetter/S. Athanasiou, Regensburg 2018.

6 Тоді були залагоджені події 1054 року. Як саме? У той спосіб, що обидва глави Церков прийняли мужнє рішення, викреслити взаємні анафеми 1054 р. із пам’яті Церкви та не вважати їх більше існуючими. Конкретніше, ІІ Ватиканський собор на своєму останньому відкритому засіданні і одночасно Вселенський Патріархат у храмі Св. Георгія на Фанарі заявили, «що вони жалкують про безпідставні закиди і огидні вчинки, що позначали і супроводжували сумні події цієї епохи з обох боків, що вони також жалкують про анафематизаційні вироки, що послідували за ними, згадка про які й досі стоїть на перешкоді зближенню в любові, що вони вигашують їх із пам’яті й середини Церкви та піддають їх забуттю; що вони нарешті жалкують про ті прикрі прецеденти і подальші події, котрі під впливом різних факторів, між іншим взаємного браку розуміння і недовіри з обох боків, зрештою привели до справжнього розриву церковного сопричастя». Див. Tomos Agapis, Rom-Istanbul 1971, 279-283, Dokument Nr.127.

7 Ця ідея не була вигадана автором, натомість вона давно була оприлюднена багатьма відомими догматиками й істориками Церкви. Див. J. Karmiris, Die Dogmatischen und Symbolischen Denkmale der Orthodoxen Katholischen Kirche, 2 томи, Афіни 1952, тут: том I, 319; A. Alivisatos, Das fünfte, sechste, siebte und achte ökumenische Konzil, в: Das Konzil und die Konzile. Ein Beitrag zur Geschichte des Konzilslebens der Kirche, в: B. Botte/H. Marrot (Вид.), Stuttgart 1962, 131-144, J. Meyendorff, Schwesterkirchen – Ekklesiologische Folgerungen aus dem Tomos Agapis, в: Auf dem Weg zur Einheit des Glaubens, вид. Pro Oriente, Innsbruck/Wien/München 1976, 41-53, тут: 45; W. Hryniewicz, Der pneumatologische Aspekt der Kirche aus orthodoxer Sicht, в: Catholica 31/2 (1977), 122-150, тут: 148 н.; V. Feidas, Geschichte der Unionsversuche nach der Trennung der Kirchen (1054-1453), грецькою мовою, в: Episkepsis 12, Nr. 262, від 15.11.1981, 11-12, тут: 12; G. Larentzakis, Das ökumenische Patriarchat von Konstantinopel und die Römisch-Katholische Kirche. Konvergenzen in der heutigen Ekklesiologie der zwei „Schwesterkirchen“, в: Μνήμη Μητροπολίτου Ἰακώβου, Афіни 1984, 229; ц. с., Vielfalt in der Einheit aus der Sicht der orthodoxen Kirche.Versuch einer Selbstdarstellung, в: OeFo 8 (1985), 65-87, тут: 72, Прим. 31; ц. с., Die Pflicht der orthodoxen Kirche zur Besänftigung und Einheit (= Collecta Academica XI), Thessaloniki 2014, 158-177; E. Theodorou, Die Theologische Ästhetik der Ikonen und ihre ökumenische Bedeutung, в: OeFo 10 (1987), 147- 168, тут:161.

8 Meyendorff, Schwesterkirchen – Ekklesiologische Folgerungen aus dem Tomos Agapis, 44-45.

9 Там само, 46.

10 Там само, 45. Православний богослов Дж. Драґас (J. Dragas), так само як і Меєндорф, вбачає в оросі собору 879-80 рр. канонічне й богословське підґрунтя для возз’єднання між Західною і Східною Церквами. Драґас вбачає у ньому також достеменне канонічно-богословське засудження філіокве. Див. J. Dragas, The Eighth Ecumenical Council: Constantinople IV (879/880) and the Condemnation of the Filioque Addition and Doctrine, в: GOTR 44 (1999), 357-369, тут: 359-360. Й. Драґас приєднується до Філіпа Зимаріса (Philip Zymaris), котрий так само бачить в оросі собору 879-80 рр. санкціонування філіокве в строго догматичному значенні. Див. до цього: Історична, догматична і канонічна важливість Константинопольського собору (879-80 рр.). Неопублікована дисертація (грецькою мовою), Тессалонікі 2004, 192-202.

11 Meyendorff, Schwesterkirchen – Ekklesiologische Folgerungen aus dem Tomos Agapis, 46.

12 Див. Tomos Agapis, 281: „[…] ἀναθέματα, ὧν ἡ ἀνάμνησις ἐπενεργεῖ μέχρι τῆς σήμερον ὡς κώλυμα εἰς τὴν ἐν ἀγάπῃ προσέγγισιν […]“.

13 Див. Tomos Agapis, прим. 6 вище.

14 V. Feidas, Anathema und Schisma – Folgen der Aufhebung der Anathemata, в: Auf dem Weg zur Einheit des Glaubens, 89-100, тут: 90.

15 Див. Photii Patriarchae Constantinopolitani Epistulae et Amphilochia, видд. B. Laourdas/L. G. Westerink, Leipzig 1987, том III, Ep. 290, 130, 200-205. Фотій у ширшому зв’язку робить тоншу, але чітку різницю між тим, що має зобов’язуючий характер для вселенської Церкви і тим, що було вирішено помісною Церквою, а також тим, що є „theologoumenon“, тобто чимось таким, що постало з богословської думки і дискутується на широкій основі. Див. там само, 200-205 L/W: „καὶ γὰρ ἔστιν ὄντως κοινὰ πᾶσιν, ἃ πάντας φυλάττειν ἐπάναγκες, καὶ πρό γε τῶν ἄλλων τὰ περὶ πίστεως, ἔνθα καὶ τὸ παρεγκλῖναι μικρὸν, ἁμαρτεῖν ἐστιν ἁμαρτίαν τὴν πρὸς θάνατον· ἔστι δὲ καὶ ἰδιαζόντως τισὶ παρεπόμενα, ὧν ἡ παράβασις, οἷς μὲν ἐδόθη κατέχεσθαι ἐπιζήμιος· οἷς δι’ οὐ παρείληπται, καὶ τὸ μὴ συντηρεῖν ἀκατάκριτον· καὶ τὰ μὲν οἰκουμενικαῖς καὶ κοιναῖς τυπωθέντα ψήφοις, πᾶσι προσήκει φυλάττεσθαι· ἃ δέ τις τῶν πατέρων ἰδίως ἐξέθετο ἢ τοπικὴ διωρίσατο σύνοδος, τῶν μὲν φυλαττόντων τὴν γνώμην οὐ παρίστησι δεισιδαίμονα.οὐ μὴν τοῖς γε μὴ παραδεξαμένοις τὸ παρορᾶν ἐπικίνδυνον [і справді є (речі) спільні для всіх, у чому всі змушені їх зберігати, а передусім ці речі, що стосуються віри, причому незначне відхилення є смертним гріхом (досл: прогрішенням, що веде до [духовної] смерті). Проте є також в особливий спосіб деякі інші (речі), які супроводжують ці, (і) порушення їх для тих, що отримали доручення, карається. А тих, котрим ці (речі) не були передані, за недотримання їх і не карають; і всім припадає обов’язок, зберігати постановлене вселенськими і загальночинними голосами; однак те, що особисто висловив хтось із церковних (отців) чи постановив помісний собор, ніхто не вважатиме єретичною думку тих, що зберігають (останнє); і певно що ніхто не вважатиме небезпечним невзяття до уваги таких визначень тими, котрим не було передано це постановлене (помісними соборами)].»

16 Поданий текст був опрацьований P. Gemeinhardt і знаходиться у виданні Corpus Christianorum Conciliorum Oecumenicorum Generalium Decreta (CCCOGD), що вийшло у світ два роки тому під назвою: The General Councils of Latin Christendom. From Constantinople IV (869-870) to Lateran V (1512-1517), том II/1, London 2014, 65-67.

17 Переклад «брати собі щось до серця» відповідає грецькому дієслову: ἐν-στερνίζομαι. У виданні CCCOGD, яке нещодавно побачило світ, стоїть дієприкметник ἐω-στερνιζομένη, що звичайно ж є помилкою друку.

18 Див. Photios, Spiritus Myst., 69-72, PG 102, 348C-353A.

19 Там само, 72, PG 102, 352C-353A: „Εἶπον οὓς σὺ λέγεις ταῦτα.Εἰ δὲ διά τινα περίστασιν ἢ πρὸς Ἑλληνιστῶν ἀντιφερόμενοι λύσσαν ἢ πρὸς ἄλλην αἱρετικὴν διαμαχομένην δόξαν ἢ τῇ τῶν ἀκροατῶν συγκαταβαίνοντες ἀσθενείᾳ, ἢ πόσα τοιαῦτα καθεκάστην ὁ ἀνθρώπινος ἐπιδείκνυσι βίος· εἰ οὖν ἐκείνοις διά τι τούτων ἢ καὶ διὰ πλείω τοιαύτην ἐκείνοις ἀφεῖναι συνέπεσε φωνήν, πῶς σὺ τὸ μὴ κατὰ δογματικὴν ἐκείνοις ἔννοιαν εἰρημένον, δόγμα καὶ νόμον ποιῶν σαυτῷ μὲν ἀνοήθητον τὴν ἀπώλειαν ἐπάγεις, ἐκείνους δὲ συγκατασπᾷν τῇ σῇ φιλονεικεῖς ἀπονοίᾳ;“

20 Див. Greg. Nyss., De Tridui Spatio (GNO IX, 286, 16 Jaeger).

21 Див. Augustinus, Soliloquia, II 20, 34: BA 5, 156.

22 Tomos Synodicos III, PG 151, 723B. Див. до цього K. Heyden, GREGORIOS AKINDYNOS: Der Verkannte Vermittler im Streit um die göttliche Energie (nicht nur) im 14.Jahrhundert, в: OS 62/2 (2013), 193-219, тут: 215.

Фото en.wikipedia.org

 

Теги: