Саме про цього духа ікономії та великої чуттєвості просить начебто папа Іван VIII у спрямованому до Фотія документі (що знаходиться лише між діяннями собору 879-80 рр.1, але на думку багатьох західних дослідників, є несправжнім2). У цьому листі підтверджується, що Римська Церква зберегла символ неушкодженим3 і що сам Іван є переконаний у тому, що Його Всесвятість (тобто Фотій) дуже добре усвідомлює собі те, наскільки важко було б змінити звичай, навіть якщо він не був би довголітнім.4 Тому найкращим і найрозумнішим є, не змушувати нікого відразу ж відмовлятися від додатку (філіокве), натомість проявити милостивість і заохочувати всіх до того, щоб вони поступово утримувалися від цього вчення.5

До рішення про те, чи є цей документ справжнім, а чи фальшивим, треба можливо орієнтуватися на дух листа і позитивно скористатися ним для теперішнього діалогу між Церквами. Я вважаю, що цей документ на початку третього тисячоліття цілком може бути добрим дороговказом для усунення проблеми філіокве. Чому саме? Тому що він вказує на шлях достосування до відповідних обставин, якого вимагає застосування ікономії. Тобто – що Західна Церква може й надалі вживати філіокве у своїх текстах, спрямованих до широкого спектру своїх громад і з душпастирською метою, проте не в своїх офіційних висловлюваннях чи в тих документах, які в майбутньому мають прийматися спільно з Православною Церквою.

2. Згідно з висловом собору 879-80 рр., Нікео-Константинопольське віровизнання становить ідентичність, посвідчення віри християн. Тільки цей символ має вселенську широкосяжність, загальну чинність і беззаперечний авторитет на протязі століть. Він є виразом спільного церковного переконання, єдиної Церкви, єдиного тоді церковно-політичного організму.

Це можна ясно показати на VI-му діянні собору 879-80 рр. Після того, як усі присутні власноручно в дусі одностайності підписали рішення собору, сам імператор Василій закликає всіх до того, щоб спільно промовити Нікео-Константинопольський символ віри: «Крім того я вважаю вигіднішим, якщо й Ви з цим згідні, після того як усі ми в дусі одностайності і глибокого миру поєдналися між собою і з Христом, Главою всіх, щоб зачитати догматичний текст (спільної) церковної настанови, не новий і таємно введений, а той, який встановив святий і великий собор у Нікеї (325 р. – Константинополі 381 р.) і який уклали та спільно вивищили всі наступні вселенські собори після нього».6

Згоду з цим закликом імператора, спільно зачитати підтверджене всіма вселенськими соборами визнання віри, і цим підтвердити відновлену єдність єднаючої віри, відразу ж (як можна побачити з діянь) виявили представник Антіохійського Патріархату й усі присутні митрополити.7 Потім щодо цього висловилися папські легати: «Як нас до цього закликав Богом (бажаний) імператор, і як сподобалося нашим співбратам і архиєреям, доречно, щоб не винаходити нового визнання, а зачитати й підтвердити це, що панує в усій Вселенній і є добропрославленим».8

Що зробили в цій хвилі папські легати? Хоча філіокве тоді вже давно вживалося в їхній традиції (особливо в Франкії після Аахенського собору 809 р.)9, вони залишилися вірними традиції Ecclesia Romana, за якою додержувався зміст тексту Нікео-Константинопольського символу віри без філіокве. Водночас вони стали в традицію вселенських соборів, котрі на протязі історії Церкви урочисто підтвердили і посилили Нікео-Константинопольський символ віри. Чи не мала б сьогодні Римо-Католицька Церква пригадати собі цю поставу трьох легатів, тобто відновити чинність зобов’язання цього прадревнього символу?

Якщо римо-католицька Церква прийме орос собору 879-80 рр. і надасть соборові 879-80 рр. ранг Восьмого Вселенського Собору, то вона передусім спочатку мовчки, а потім і явно відмовиться від вчення10 філіокве, котре суперечить тій моделі богослов’я Трійці древньої Церкви (збудованій головно каппадокійцями), що була закладена до 9-го століття. Цим самим її авторитет не буде порушений, і вона разом із тим покаже, що несхитно дотримується передання семи Вселенських Соборів. Тобто вона покаже, що належить до корпусу єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви та що вона не відчужилася від неї (в першому тисячолітті)!

Існує два вкрай важливих докази на підтримку вищепоясненого. Обидва вони походять від самого великого Фотія, патріарха Константинопольського:

а) «[…] послані звідти (тобто з Риму) замісники Івана, що належить до хору Cвятого – так неначе той сам був би присутнім і разом із нами обдумав би православ'я – власноручно, як цілковиті однодумці в голосі й язиці, підписали символ віри, що згідно з вченням Господнім як проповідувався, так і був підтверджений усіма вселенськими соборами».11

b) «Так просяяли й ці (тобто папи) благочестям і вони навчали, що Св. Дух від Отця ісходить. Мій Іван – (я зву його) «моїм» із різних причин, а передусім тому, що він більш ніж інші присвоїв собі нашу (думку) –; отож цей наш Іван, мужній у дусі, мужній у благочесті й мужній у тому, щоб гидитися всякою несправедливістю і безбожністю та перемагати, і також здатний, впроваджувати не лише релігійні, а й політичні устави, перетворювати безлад на порядок, цей сповнений благодаттю архієрей Риму через своїх богобоязних і славних замісників Павла, Євгенія і Петра, архієреїв і священиків Божих, що взяли участь у нашому соборі, так само як і католицька Церква та римські архієреї до нього, схвалив символ віри та думкою, словом і святими руками цих згаданих (раніше) славних і чудових мужів підписав його і запечатав. Так, і святий Адріан, що прийшов після нього, послав нам синодального листа, як це є древнім звичаєм, у котрому він звіщав і навчав ту саму віру, що Дух від Отця ісходить. Із цих святих і блаженних римських архиєреїв, що думали й навчали так у своєму цілому житті, та з одним і тим самим (віро-)визнанням перейшли від минущого життя до неминущого – котрих (із цих) могли б назвати ті, що захворіли єретичною хворобою, в якості тих, від кого вони напилися згубної отрути цієї великої безбожності, не звинувачуючи відразу ж і цих як противників тих, що просвітили Захід православною вірою?»12

Обидва представлені докази, що походять від самого патріарха Фотія, говорять на користь того, що римська Церква принаймні до часів Фотія додержувалася неушкодженості Нікео-Константинопольського символу віри як єдиного зобов'язуючого символу, що виражає єдину віру цілої Церкви, та берегла його за всяку ціну.13

Щодо зобов'язуючого і виняткового характеру Нікео-Константинопольського символу віри давно (в 20-му ст.) висловилося багато відомих дослідників, догматиків, патристиків та істориків Церкви, що походять із різних конфесій. Визнаний грецький богослов Іоанніс Карміріс наполягав на тому, що Нікео-Константинопольський символ у своєму загальному вжитку є єдиним офіційним і автентичним символом у православній і католицькій Церкві.14 Так само англіканський богослов Дж.Н.Д. Келлі (J.N.D. Kelly) наголошував на тому, що цей символ є єдиним символом, який може претендувати на вселенськість чи загальне визнання. Мовляв, цей символ є однією з небагатьох ниточок, якими можна втримати разом розірвані шмати розділеного хітону християнства.15

Римо-католицький догматист, кардинал і колишній голова Папської Ради Сприяння Єдності Християн – Вальтер Каспер, підкреслив те, що цей символ є найсильнішою екуменічною зв’язкою і його можна вважати основоположною формою християнської віри.16 Рухаючись на тій самій лінії, римо-католицький богослов Г. Й. Шульц (H. J. Schultz) сказав, що Нікео-Константинопольський символ є основоположним текстом, який спільно визнається і вживається Заходом і Сходом. Цей символ віри є найважливішим спадком усіх здобутків Вселенських Соборів.17

Подібний погляд представляв євангеличний богослов Вольфгарт Панненберґ (Wolfhart Pannenberg), який інтенсивно займався цією темою, тобто що Нікео-Константинопольський символ віри є єдиним символом із загальною чинністю та що він як зобов'язуючий символ Церкви втішається загальноприйнятністю і приймається нею тому, що в ньому знайшли і все ще знаходять основу для церковного розуміння Бога як Трійці.18 Панненберґ наголосив, що для єдності Церкви потрібен консенсус у центральних пунктах християнської віри між сьогоднішніми Церквами і їх теперішньою структурою та Церквою минулого в її апостольськості. Згідно з цим визнаним лютеранином, Нікео-Константинопольський символ віри є символом цієї єдності у вірі. В ньому сьогоднішні Церкви, котрі в своїй більшості виразно визнають цей символ, можуть віднайти ту єдність у вірі, що передує їхнім теперішнім розколам, пише Панненберґ.19

Як апогей усіх цих добре обґрунтованих заяв, що є слушними в ретроспективі історії догматів, тобто що Нікео-Константинопольський символ через своє особливе вселенське значення повинен представляти обов'язковий і зобов'язуючий вираз християнської віри, можна навести роз’яснення Папської Ради Сприяння Єдності Християн, прийняте 1995 року. Щодо Нікео-Константинопольського символу віри Рада висловилася наступним чином: «Католицька Церква визнає соборову, екуменічну, нормативну невідміниму чинність символу, визнаного грецькою мовою в 381 році у Константинополі Другим Вселенським Собором, як вираз спільної віри Церкви й усіх християн. Жодне віровизнання, що могло би бути властивим особливій літургійній традиції, не може суперечити цьому виразові віри, як її навчала і сповідувала нерозділена Церква».20 З цього можна зробити лише наступний висновок: відтепер Нікео-Константинопольський символ віри повинен зачитуватися на кожній спільній молитві як зобов'язуючий символ усіх християнських конфесій, бо це є єдиний символ, що був підтверджений і засвоєний усіма вселенськими соборами і тому здобув найвищий можливий авторитет для Церкви. Його всехристиянське і екуменічне значення заново відкривається і пізнається також у наші часи.21

3. Собор 879-80 рр. як такий

Треба неодмінно взяти до уваги й оцінити наступні пункти:

1. Собор 879-80 рр. привів тоді суперництво між Римом і Константинополем, що тривало понад 20 років, до такого кінця, який задовольнив обидві сторони.

2. Обом архиєреям, як папі римському, так і константинопольському патріархові, підчас собору 879-880 рр. прикладається означення «Οἰκουμενικός».22 Варто запитати, яке значення мала тоді ця назва. Для з'ясування цього питання велику цінність має одне древньоцерковне джерело з 9-го століття. Йдеться про листа, котрого папа Микола І послав Гінкмарові Реймському в жовтні 867 р., тобто незабаром після собору навесні 867 р., котрий його засудив. Згідно з цим листом, Фотій проголосив пониження Святого Римського Престолу з його провідного становища в усій Церкві. Крім того, він нібито започаткував ідею, що примат належиться константинопольському патріархові, особливо після того, як політична влада перейшла від Риму до Константинополя: «Дивно, що ці на таке зазіхають, бо ж вони також хваляться й стверджують, що тоді, коли імператори переселилися з Риму до Константинополя, також і примат римського престолу перейшов на Константинопольську Церкву; отож, разом із імператорськими клейнодами туди були перенесені й привілеї Римської Церкви, чому й той, хто вторгнувся в цю саму Церкву (пор. Ів 10,1-5), Фотій, у своїх творах сам називає себе Архієпископом і Вселенським Патріархом».23

Виникає запитання: Чи мав тоді Микола рацію в своєму закиді, спрямованому проти Фотія? Відповідь: Ні! Адже жоден константинопольський патріарх ніколи не приписував такого глобального значення поняттю «Вселенський Патріарх».24 Наступний документ, який був прийнятий 2007 р. Спільною Міжнародною Комісією для Богословського Діалогу між Римо-Католицькою Церквою і Православною Церквою в Равенні, може послужити дискусії про вселенський характер примату. Бо аж там поняттю „Οἰκουμενικός“ свавільно приписується зміст глобального, якого воно тоді зовсім не мало.25

Тут треба неодмінно розрізняти два аспекти. Одним є той, чи сьогодні за теперішніх всесвітніх розвитків і обставин (поширення християнства в цілому світі) є легітимним, наново тлумачити поняття „Οἰκουμενικός“ – і напевно що тут є рація – а іншим є те, як і з яким обґрунтуванням від цього новотлумаченого поняття можна зробити висновок про примат на вселенському рівні. І навіть якщо ми сьогодні й надаємо поняттю „Οἰκουμενικός“ вселенського значення і тому приписуємо приматові вселенський характер, то все-таки виникає запитання, як це узгоджується із рішеннями вселенських соборів (на котрі покликається равеннський текст26). Простіше кажучи: як обґрунтувати сьогодні на основі канонічних постанов древньої Церкви примат на вселенському рівні? Прийнятий у Равенні текст аж ніяк не показує «як», натомість він радше наперед робить про нього висновок.

Але чи не можна знайти цього обґрунтування у діяннях собору 879-80 рр.? У першому каноні собору наголошується, що привілеї (πρεσβεῖα) предстоятеля римської Церкви в жодному разі не можуть бути змінені також опісля (εἰς τὸ μετέπειτα)27. Отож, πρεσβεῖα τιμῆς не можуть бути змінені і їх не можна змінювати також у майбутньому. Що б це означало?

Підтвердивши прерогативи честі римського престолу (які самозрозуміло є пов'язані з конкретними канонічними прерогативами і не є самою лише назвою), собор водночас вказав на наступне: а) що всім цим п’яти єпископським престолам припадає величезна вага в історії Церкви і культурі, та вагома інтелектуальна, етична і духовна велич в історії людства з огляду на християнство; b) що всі п’ять патріарших престолів (переважно римський престол) набули значення центрів, у яких протягом століть відбувалися важливі церковні події та богословські процеси. Іншими словами: собор просто знову підтвердив давно вкорінену у церковній свідомості вартість цих патріарших престолів.

Ця констатація могла би стати видатним доказом для римо-католицької Церкви з огляду на її претендування на вселенський примат! Адже приписування вселенського характеру примату може сьогодні відбутися лише рішенням «вселенського» собору, котрий повинен мати передумовою визнання собору 879-80 рр. Восьмим Святим Вселенським Собором. На цьому соборі назавжди був затриманий встановлений Церквою древній ранговий устрій.

3. Собор 869 р., спрямований проти Фотія, був оголошений недійсним: „τὴν δὲ γενομένην κατὰ τῆς σῆς εὐλαβείας σύνοδον ἐν τοῖς αὐτόθι ἠκυρώσαμεν καὶ ἐξωστρακίσαμεν παντελῶς […] [собор, що відбувся проти Вашої Благочестивості, ми оголосили тут недійсним і цілковито його відкинули […]]“28;„οὐ γὰρ ἀπεδείχθησαν παρ’ αὐτῶν τὰ κατὰ τοῦ ἁγιωτάτου Φωτίου τυρευθέντα […] Πάντα γὰρ πέπαυται καὶ ἐξωστράκισται· πάντα τὰ κατ’ αὐτοῦ ἠκύρωται καὶ ἠχρείωται29 [не визнається те, що було вигадано і хитро затіяно ними проти святійшого Фотія […] Все проти нього відміняється і відкидається, уневажнюється і унікчемнюється]“.

На користь цього говорить і лист папи Івана VIII до імператора Василія, котрий був зачитаний на соборі 879-80 рр. і в котрому папа приймає патріарха Фотія у повне церковне сопричастя та оголошує недійсними і відкидає всі проведені раніше проти нього собори.30

Теодорос Алексопулос (Theodoros Alexopoulos)

Український переклад з німецької мови Миколи Крокоша. Переклад зроблений і опублікований за згодою автора публікації.

Далі див. Частину ІІІ

------------------------------------

1 Див. J. D. Mansi (Вид.), Sacrorum conciliorum nova et amplissima collectio, 53 томи, Флоренція 1759-1927, тут: том XVII, 523-526.

2 Про несправжність цього листа і конкретніше про його фальшування говорить P. Gemeinhardt, Die Filioque-Kontroverse zwischen Ost- und Westkirche im Frühmittelalter (= AKG 82), Berlin 2002, 269. Ґемайнгардт спирається переважно на J. Hergenröther, Photius: Patriarch von Konstantinopel. Sein Leben, sein Werk (Regensburg 1867) Darmstadt 21966, 3 томи, тут: том II, 542, прим.92, котрий стверджує, що аж Марко Ефеський на Ферраро-Флорентійському соборі (1438-39 рр.) першим вжив цього листа в якості аргументу. Ця остання інформація, котру подав Герґенретер, є не зовсім правильною. Бо як аргумент цього листа використав уже Йосиф Вриенний (пр. 1350/55-1431/38 рр.) у своїй VIII промові про Пресв. Трійцю (між 1419-1420 рр., тобто за кілька років до невдалого Ферраро-Флорентійського собору). У ній він цитує відрізок із цього листа майже дослівно і звертає увагу своїх читачів на те, що Фотіїв собор 879-80 рр. виразно висловився на користь правдивого вчення про Св. Духа та що він, як і інші (сім соборів) є гідний рангу вселенського собору: „Καὶ Φωτίῳ δὲ ὁ προῤῥηθεὶς ἁγιώτατος Πάπας Ἰωάννης ἐπιστέλλων τοιάδε φησί, „πάλιν οὖν παραδηλοῦμεν τῇ αἰδεσιμότητί σου, ἵνα περὶ τοῦ ἄρθρου τούτου, δι’ ὃ συνέβη τὰ σκάνδαλα μέσον τῶν ἐκκλησιῶν τοῦ Χριστοῦ, ἔχῃ πληροφορίαν εἰς ἡμᾶς, ὅτι οὐ μόνον οὐ λέγομεν τοῦτο, ἀλλὰ καὶ τοὺς πρώτως θαῤῥήσαντας τῇ ἑαυτῶν ἀπονοίᾳ τοῦτο ποῆσαι, παραβάτας τῶν θείων λογίων κρίνομεν, καὶ μεταποιητὰς τῆς θεολογίας τοῦ Χριστοῦ, καὶ τῶν ἁγίων πατέρων, οἳ συνοδικῶς συνελθόντες παρέδωκαν ἡμῖν τὸ ἅγιον σύμβολον, καὶ μετὰ τοῦ Ἰούδα αὐτοὺς τάττομεν […] αὕτη οὖν πασῶν τῶν συνόδων, περὶ τῆς τοῦ ἁγίου Πνεύματος ἐκπορεύσεως, ἡμῖν καὶ τῇ ἀληθείᾳ συνηγορεῖ· οὐ μόνον ὅτι ἐν τῇ βασιλίδι τῶν πόλεων, καὶ οἰκουμενική, καὶ γὰρ καὶ ἄλλαι“ [І вищеназваний святійший папа Іван (VIII) каже в одному листі до Фотія приблизно наступне: «Й окрім цього повідомляємо Вашій Благоговійнопревелебній Святості про це, щоб запевнити Вашу Святість щодо цього артикулу, через який постав скандал посеред Церкви Христової [«Божої» в Мансі], що ми не лише цього не не вимовляємо, а й засуджуємо тих, що спочатку з нерозуму наважилися це вчинити, як переступників божественних слів; (ми засуджуємо) їх як спотворювачів вчення Христа і святих отців [«решти отців» в Mансі], що за соборовим звичаєм зібралися і передали нам Святий Символ; а тих прирівнюємо до Юди […]; отож, цей собор є видатним у порівнянні з усіма (іншими) соборами щодо (вчення про) ісходження Св. Духа, заступник наш і істини. Не лише тому, що він відбувся в цьому царському місті всіх міст, а й тому, що він був таким же вселенським, як і інші (сім)].» Див. J. Bryennios, Λόγος 8. περὶ τῆς Ἁγίας Τριάδος, в: Ἰωσὴφ Βρυέννιου τὰ Εὑρεθέντα, вид. V. Regopoulos, Thessaloniki 1991, 3 томи, тут том I, 138; див. наявний відрізок у: Mansi XVII, 525B.

Аргумент П. Ґемайнгардта, що цей лист є пізнішою фальшивкою (Ґемайнгардт не дає жодних вказівок на час цього фальшування), тому що він не цитувався жодним грецьким полемістом до 14-го ст., хоча і є правильним, проте він на мою думку може також (як не дивно) говорити на користь автентичності листа. Адже якби цей лист був пізнішою візантійською фальшивкою з 15-го ст., то для чого тоді була потрібна така фальшивка? Інакше питаючи: якій меті могла послужити така фальшивка? Для перемовин у Феррарі-Флоренції? Хто міг би мати бажання і можливість, виготовити такого листа, котрий звбезпечував полеміку проти філіокве і з яким ніколи не могла би погодитися інша сторона (римо-католицької Церкви)? Ці запитання є легітимними, якщо взяти до уваги те, як у Візантії в ці часи намагалися як із огляду на богослов’я, так і політично зблизитися з Заходом. Бо ж не йдуть на перемовини, в яких готові віддати все, і подають там такий документ, який викликав би замішання в противника. Той факт, що цей лист не застосовується (ігнорується) грецькими критиками філіокве до 14-го ст., вказує на те, що цей лист найімовірніше був написаний не у Візантії. Обґрунтований результат можна отримати лише після критичного видання діянь собору 879-80 рр. На користь справжності листа висловився R. Haugh, Photios and the Carolingians. The Trinitarian Controversy, Belmont, MA 1975, 128-130, не подаючи однак переконливих аргументів.

3 Див. Mansi XVII, 525ΑΒ: «Καὶ γὰρ ἡ σὴ ἀδελφότης ἐπίσταται ὡς, ὅτε παρεγένετο πρὸς ὑμᾶς ὁ μικρῷ πρότερον ἀποσταλεὶς παρʹ αὐτῆς, περὶ τοῦ ἁγίου συμβόλου ἡμᾶς ἐδοκίμασεν, εὗρεν ἀπαράτρωτον, καθῶς ἀρχῆθεν παρεδόθη ἡμῖν διατηροῦντας καὶ μήτε προστιθέντας τι ἢ ἀφαιροῦντας, ἀκριβῶς εἰδότας, ὡς τοῖς τὰ τοιαῦτα τολμῶσι βαρεία καταδίκη ἀναμένουσα ἀπόκειται [і Ваше Братство дуже добре знає про те, що тоді, коли недавно Ваш посланець був прибув до нас (до нашого міста), він (ретельно) перевірив нас щодо Святого Символу і знайшов його неушкоджено (нами збереженим), так як він від самого початку був переданий нам (отцями), зберігаючи його, нічого не додаючи й не віднімаючи, бо ж ми достеменно знаємо, що тим, які на таке зважуються, загрожує вирок засудження].»

4 Див. Mansi XVII, 525C: „οἰόμεθα δὲ τὴν σὴ ἱερότητα ἀγνοεῖν, […] ὅτι πρᾶγμάτι θεότερον οὕτω ταχέως ματαλαβεῖν οὐδεὶς ἂν εὐκόλως δυνηθείη, καὶ βραχεῖ χρόνῳ τὴν ὕπαρξιν εἴληφε καῖ οὐκ ἔστι παγιωθὲν ἐκ πολλῶν ἐνιαυτῶν.“

5 Див. Mansi XVII, 525CD: „καὶ διὰ ταῦτα καλῶς ἔχειν ἔδοξεν ἡμῖν, ἵνα μὴ μετὰ βίας ἀναγκασθῇ τις παρ’ ἡμῖν ἐᾶσαι τὴν προσθήκην, ἥντινα ἔφθασαν ἐν τῷ συμβόλῳ προσθεῖναι· ἀλλὰ μᾶλλον μετ’ ἐπιεικίας καὶ οἰκονομίας παρασκεύασαι τούτους, κατὰ βραχὺ παραινοῦντες ἀποστῆναι τῆς βλασφημίας.“

6 Dositheou Hierosolymôn, Tomos Charas (Вступ – Коментар K. Siamakis), Thessaloniki 1985, 377, 5 н.: „πλὴν ἄμεινον ἡγοῦμαι, εἰ καὶ ὑμῖν συνδοκεῖ, πάντων ἐν ὁμονοίᾳ τε καὶ βαθείᾳ εἰρήνῃ ἑνωθέντων, καὶ Χριστῷ τῇ πάντων κεφαλῇ συναφθέντων, καὶ ὅρον τινὰ τοῦ ἐκκλησιαστικοῦ φρονήματος ἀναφωνηθῆναι, οὐ καινόν τινα καὶ παρείσακτον, ἀλλʹ ὃν ἡ ἁγία καὶ μεγάλη ἐν Νικαίᾳ Σύνοδος ἐθεμελίωσε, καὶ αἱ λοιπαὶ ἅγιαι καὶ οἰκουμενικαὶ Σύνοδοι συνεκρότησάν τε καὶ συνεπῳκοδόμησαν.“

7 Там само, 377, 7.

8 Т. с., 377, 7-378, 8: „Ὡς ἐκέλευσεν ὁ ἐκ θεοῦ μέγας βασιλεύς ἡμῶν καὶ ἤρεσε καὶ τοῖς ἀδελφοῖς καὶ συνιερεῦσιν ἡμῶν, πρέπον ἐστὶ μὴ ἕτερον ὅρον κανουργηθῆναι, ἀλλʹ αὐτὸν τὸν ἀρχαῖον καὶ ἀνὰ πᾶσαν τὴν οἰκουμένην κρατούμενόν τε καὶ δοξαζόμενον ἀναγνωσθῆναι τε καὶ ἐπιβεβαιωθῆναι.“

9 Див. Gemeinhardt, Die Filioque-Kontroverse zwischen Ost- und Westkirche im Frühmittelalter, 146-164, особл.: 163. Ґемайнгардт вказує на дисенс між Аахеном і Римом у справі філіокве. Цей дисенс виражається в наступному заході Лева ІІІ, про який повідомляє Анастасій Бібліотекар: „Hic vero pro amore et cautela orthodoxae fidei, fecit ubi supra scutos ex argento II, scriptos utrosque simbolo, unum quidem litteris grecis et alium latinis, sedentes dextra levaque super ingressu corporis [З любові й турботи про православну віру цей (тобто Лев) справа і зліва при вході до гробу поставив два щити з срібла, на котрих був написаний символ, на одному грецькими літерами, а на другому латинськими]“, Liber Pontificalis, вид. L. Duchense, 3 томи, Paris 1955, тут: том II, 26, 18-20. (Переклад за P. Gemeinhardt, т. с.).

10 Потрібні нарешті виклад і співставлення аргументів за і проти філіокве, щоб показати, в чому властиво полягає ця проблема. На мою думку, проблема полягає по суті в тому, яким чином можна найкраще зберегти і забезпечити якомога вищий ступінь єдності в Трійці: на основі каппадокійської моделі Трійці чи на основі того, що розвинув Августин? До теперішньої дискусії про питання філіокве дозволю собі вказати на дві публікації: Die Filioque- Kontroverse. Historische, ökumenische und dogmatische Perspektiven 1200 Jahre nach der Aachener Synode, видд. M. Böhnke/A. E. Kattan/B. Oberdorfer, Freiburg im Breisgau 2011; Ecumenical Perspectives on the Filioque for the Twenty-first Century, вид. M. Habets, London/New York/Sydney 2014.

11 Ep. 291 до Архієпископа Аквілейського (III, 150, 372-151, 378 L/W), PG 102, 820AB: „[…] οἱ ἐκεῖθεν ἀπεσταλμένοι τοῦ ἐν ἁγίοις Ἰωάννου τοποτηρηταί, ὡς αὐτοῦ παρόντος ἐκείνου καὶ συνθεολογοῦντος ἡμῖν τὴν εὐσέβειαν, τῷ συμβόλῳ τῆς πίστεως τῷ διὰ πασῶν τῶν οἰκουμενικῶν συνόδων κατὰ τὴν δεσποτικὴν φωνὴν καὶ κηρυσσομένῳ καὶ κρατουμένῳ ὡς ὁμόφρονες καὶ φωνῇ καὶ γλώσσῃ καὶ ἰδιοχείρῳ γραφῇ καθυπεσημήναντο.“

12 Myst., 89, PG, 380A-381A. „Ἀλλ’ οὕτω μὲν καὶ οὗτοι τὴν εὐσέβειαν ἤστραπτον καὶ τὸ Πνεῦμα τοῦ Πατρὸς ἐθεολόγουν ἐκπορεύεσθαι.Ὁ δὲ ἐμὸς Ἰωάννης (ἐμὸς γὰρ τά τε ἄλλα καὶ ὅτι πλέον τῶν ἄλλων ἐξῳκείωτο τὰ ἡμέτερα)· οὗτος τοίνυν Ἰωάννης ἡμέτερος, ὁ τὸν νοῦν μὲν ἀνδρεῖος, ἀνδρεῖος δὲ τὴν εὐσέβειαν, ἀνδρεῖος δὲ μισεῖν καὶ καταβάλλειν ἀδικίαν πᾶσαν καὶ δυσσέβειαν, καὶ οὐχ ἱεροῖς θεσμοῖς μόνον, ἀλλὰ καὶ πολιτικοῖς ἐπαρκεῖν δυνάμενος καὶ τὸ ἄτακτον εἰς τάξιν μεταβάλλειν· οὗτος ὁ κεχαριτωμένος τῆς Ῥώμης ἀρχιερεὺς διὰ τῶν αὐτοῦ θεοσεβεστάτων καὶ περιδόξων τοποτηρητῶν Παύλου καὶ Εὐγενίου καὶ Πέτρου τῶν ἀρχιερέων καὶ ἱερέων Θεοῦ ἐν τῇ καθ’ ἡμᾶς συνόδῳ παραγεγονότων ὡς ἡ καθολικὴ τοῦ Θεοῦ Ἐκκλησία καὶ οἱ πρὸ αὐτοῦ τῆς Ῥώμης ἀρχιερεῖς τὸ τῆς πίστεως ἀποδεχόμενος σύμβολον γνώμῃ καὶ γλώσσῃ καὶ χερσὶν ἱεραῖς τῶν εἰρημένων περιφανεστάτων καὶ θαυμασίων ἀνδρῶν ὑπέγραψέ τε καὶ ἐπεσφραγίσατο.Ναὶ δὴ καὶ ὁ μετ’ ἐκεῖνον ἱερὸς Ἀνδριανὸς συνοδικὴν ἡμῖν ἐπιστολήν, ὥσπερ ἔθος παλαιόν, ἀναπέμψας, τὴν αὐτὴν εὐσέβειαν δι’ αὐτῆς ἀνεκήρυττε καὶ τὸ Πνεῦμα τοῦ Πατρὸς ἐθεολόγει ἐκπορεύεσθαι.Τούτων δὴ τῶν ἱερῶν καὶ μακαρίων ἀρχιερέων Ῥώμης οὕτω διὰ βίου καὶ πεφρονηκότων καὶ διδαξάντων καὶ ἀπὸ τῶν ἐπικήρων πρὸς τὴν ἀκήρατον ζωὴν ἐν τῇ αὐτῇ ὁμολογίᾳ μεταστάντων, τίνας ἂν σχοῖεν εἰπεῖν οἱ τὴν αἱρετικὴν νόσον νοσήσαντες, ἐξ ὧν τὸ δηλητήριον φάρμακον τῆς τηλικαύτης ἀσεβείας ἐξέπιον, καὶ οὐκ αὐτίκα τούτους ἀντιπάλους τοῖς ὀρθοδοξίᾳ τὰ ἑσπέρια καταφωτίσασι θριαμβεύουσιν.“

13 У своїй Мистаґоґії Фотій покликається на правовірність римських пап і робить із неї влучний аргумент проти вставлення філіокве в NC. Див. PG 102, 360B-365A.

14 Пор. J. Karmiris, Dogmatica et symbolica monumenta orthodoxae catholicae ecclesiae, Graz 1968, том I, 53. Див. G. Larentzakis, Das Glaubensbekenntnis von Konstantinopel (381) und das Filioque in der heutigen Ökumene. Tendenzen und Erwartungen, в: Μνήμη Συνόδου Ἁγίας Β’ Οἰκουμενικῆς (ἐν Κωνσταντινουπόλει 381), том I, Οἰκουμενικὸν Πατριαρχεῖον. Πατριαρχικὸν Ἵδρυμα Πατερικῶν Μελετῶν, Thessaloniki 1983, 599.

15 Див. J. N. D. Kelly, Altchristliche Glaubensbekenntnisse. Geschichte und Theologie, Göttingen 1932, 294. Див. до цього G. Larentzakis, Die Pflicht der Orthodoxie zur Besänftigung und Einheit, 39-45. Ларентзакіс подає думку всіх важливих богословів, які емпатично висловлювалися щодо зобов’язуючого і вселенського характеру NC. Подальші докази взяті з його книги.

16 Див. W. Kasper, Der Gott Jesu Christi, Mainz 1982, 263 н.

17 Див. H. J. Schultz, Das Konzil von Konstantinopel. Eine Wegweisung für die Ökumene, I., в: KANN – Ökumenische Information, № 38, 16 вересня 1981 р., 6.

18 Див. W. Pannenberg, Die Bedeutung des Bekenntnisses von Nizäa-Konstantinopel für den ökumenischen Dialog heute, в: Ökumenische Rundschau 31 (1982), 129-140, тут: 132.

19 Там само.

20 Die griechische und die lateinische Überlieferung über den Ausgang des Hl. Geistes. Eine Klarstellung in Verantwortung des Päpstlichen Rates zur Förderung der Einheit der Christen, в: Vom Hl. Geist. Der gemeinsame trinitarische Glaube und das Problem des Filioque, видд. A. Stirnemann/G. Wilflinger, Münster 2005, 23-33, тут: 23.

21 Див. Larentzakis, Das Glaubensbekenntnis von Konstantinopel (381), 625-626.

22 Див. Tomos Charas 1985, 263, 24; 315, 106; 373, 40.42.

23 Mansi XV, 358D: „Sed quim mirum, sihaec si hoc isti praetendunt, cum etiam glorientur atque perhibeant, quando de Romano urbe imperatores Constantinopolim sunt translati, tunc et primatum Romanae sedis ad Constantinopolitanam ecclesiam transmigrasse et cum dignitatibus regiis etiam ecclesiae Romanae privilegia translata fuisse? Ita ut eiusdem invasor ecclesiae Photius etiam ipse se in scriptis suis archiepiscopum atque universalem patriarcham appellet.“ Див. Gemeinhardt, Die Filioque-Kontroverse zwischen Ost- und Westkirche im Frühmittelalter, 203; F. Dvornik, The Photian Schism. History and Legend, Cambridge MA 1948, 124.

24 Див. Dvornik, The Photian Schism, 125. Всупереч Дворнікові, Hergenröther (Patriarch Photius, тут том III, 170) представляє погляд, що Фотій проголосив такий догмат. Дворнік дуже переконливо спростовує думку Герґенретера на сторінках 125-129 свого дослідження. В східній традиції цей титул означає просто наступне: візантійський імперський патріарх, і означує першість честі Константинопольського престолу перед іншими східними патріархатами. Пор. F. Dvornik, Byzanz und der römische Primat, Stuttgart 1966, 91. Також V. Feidas, Ἐκκλησιατική Ἱστορία, 2 томи, Aфіни 1994, тут том II, 845-848. Такий титул не означав тоді претензії на вселенський примат і тому не мав би бути приводом до занепокоєння в Римі. Тезу, яка справедливо прийнялася і стверджує, що поняття „Οἰκουμενικός“ стосувалося привілеїв честі єпископського престолу Константинополя та що це поняття тоді не означало претензії на владу, натомість радше примат душпастирської відповідальності для збереження правдивої віри, підтверджує і щойно опубліковане дослідження K. Katerelos, The Text of Ravenna and the Position of the Patriarchate of Moscow on the Issue of Primacy, Thessaloniki 2015, 85.

25 Див. Там само, особл. пункт 3, §§ 32-46.

26 Прийнятий спільно (православною і римо-католицькою Церквою) Равеннський текст прямо посилається на Вселенські Собори і правильно розглядає їхні ухвали й догматичні рішення як плоди «вселенського» сопричастя і згоди між Церквами, що є чинними для всіх Церков і всіх вірян у всі часи (§ 35).

27 Див. CCCOGD 2014, 69: „[…] μηδὲν τῶν προσόντων πρεσβείων τῷ ἁγιωτάτῳ θρόνῳ τῆς τῶν Ῥωμαίων ἐκκλησίας μηδὲ τῷ ταύτης προέδρῳ τὸ σύνολον καινοτομουμένων μηδὲ νῦν, μήτε εἰς τὸ μετέπειτα.“

28 Див. ACTIO II, в: Tomos Charas, 292, 51; Mansi XVII, 416. Див. також у: Commonitorium (ACTIO III), 345, 58; Mansi XVII, 472: „θέλομεν ἐνώπιον τῆς ἐνδημούσης συνόδου ἀνακηρυχθῆναι, ἵνα ἡ σύνοδος, ἡ γεγονυῖα κατὰ τοῦ προρρηθέντος πατριάρχου Φωτίου ἐν τοῖς καιροῖς Ἀδριανοῦ τοῦ ἁγιωτάτου πάπα ἐν τῇ Ῥώμῃ καὶ ἐν Κωνσταντινουπόλει, ἀπὸ τοῦ παρόντος ᾖ ἐξωστρακισμένη καὶ ἄκυρος καὶ ἀβέβαιος καὶ μὴ συναριθμῆται αὕτη μεθ’ ἑτέρας ἁγίας συνόδους [хочемо повідомити перед цим домашнім (що засідає в Константинополі) собором (наступне), тобто що спрямований проти вищезгаданого патріарха Фотія собор, котрий був скликаний у часи святійшого папи Адріана в Римі й Константинополі, відтепер нехай буде відкинутий і нечинний та безпідставний, і що сам він нехай не рахується разом із іншими святими соборами]».

29 Див. ACTIO II, в: Tomos Charas, 282, 21; Mansi XVII, 401.

30 Див. ACTIO II, в: Tomos Charas, 281, 19-21.

Фото en.wikipedia.org


Теги: