Religion.in.ua > Історія > Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр. Частина друга

Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр. Частина друга


29 05 2012
Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр. Частина другаВелика Вітчизняна війна стала ареною діяльності для всіх бажаючих мати хоч яку-небудь користь з цієї війни для себе, зокрема для альянсу ОУН з ГКЦ.

Портал «Релігія в Україні» продовжує публікацію дослідження протоієрея Олексія Добоша, присвячену діяльності митрополита Андрія Шептицького. Першу частину своєї статті автор присвятив життю Греко-Католицької Церкви в перші роки другої світової війни. Друга частина говорить про події, що розгорнулися після вступу в Галичину німців.

Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр. Частина друга
Червень 1941 р. Львів зустрічає німців

2. 1941-42 рр.: нові надії та втрати

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. З першого дня вона перетворилася в єдину кроваву трагедію всіх народів Радянського Союзу, але з того ж дня вона стала ареною діяльності для всіх бажаючих мати хоч яку-небудь користь з цієї війни для себе, зокрема для альянсу ОУН з ГКЦ.

22 червня стало днем консолідації українських націоналістів. Був скликаний консолідаційний конгрес, серед 113 членів якого знаходились три уніатських священики. Був проголошений маніфест про необхідність створення незалежної держави та створено урядовий орган — Український народний комітет. Тим самим С. Бандерою був взятий курс на створення незалежної України з одночасним формуванням українських збройних сил, без сумніву на боці Німеччини. Ця тактика ОУН була настільки парадоксальною, що через вісім років той же С. Бандера присвятить їй цілу статтю, намагаючись вибілити свої дії на початку війни1. І дійсно, адже керівники ОУН знали, що плани гітлерівського “Drang nach Osten” не містили в собі ніякої ідеї української державності, цим самим тверезо усвідомлювали, що проголошення української держави на окупованій території буде розцінено Берліном як нелегальний акт. Вони лише авантюристично надіялись, що коли своїм актом проголошення самостійної України поставлять Німеччину перед здійсненим фактом, застрахувавшись при цьому “глорифікуванням” Гітлера, то це дозволить в дальшому майбутньому дочекатися благосприятливого моменту реалізації ідеї Розенберга — створення маріонеткових держав під протекторатом Німеччини2.

Тому, коли 30 червня радянські війська залишили Львів, першим у нього ввірвався “Нахтігаль” (на сім годин раніше німців). І за ці сім годин офіцери батальйону проголосили Я. Стецька прем’єром Крайового Уряду, а після цього відправились до собору Святого Юра, де їх зустрів сам владика. “Митрополит Шептицький вислухав отця І. Гриньоха, якого знав як свого учня, благословив легіонерів і український уряд”3. Не вдаючись в аналіз ситуації, яка склалась і, очевидно, керуючись лише відомим прислів’ям “куй залізо, доки гаряче”, новоспечений уряд того ж 30 червня на три години дня скликав “Національні збори Західної України”.

Збори відкрив замісник “провідника” ОУН Я. Стецько, він зачитав “Акт проголошення Української держави”:

“... На Західних землях України створюється українська влада, підлегла Українському національному урядові, котрий буде створено в Києві...

Новостворена Українська держава буде тісно співпрацювати з Великою Німеччиною, яка під керівництвом свого вождя Адольфа Гітлера створює новий лад в Європі і допомагає українському народу звільнитися від московської окупації. Українська національна армія разом із союзною німецькою армією буде боротися дальше проти московської окупації і за новий порядок в усьому світі...”4.

“Потім виступив отець І. Гриньох, багаторічний душпастир українського студентства, а тепер польовий духовник легіону Степана Бандери, в сірому військовому мундирі — він передав привіт від сотника Романа Шухевича і всіх українських воїнів...

Єпископ Йосиф (Сліпий) поздоровив збори від імені митрополита Андрія (Шептицького), заявив, що митрополит всім серцем і душею вітає цей великий історичний почин поновлення української державності і закликає всіх вірних, весь народ негайно стати до праці для цієї великої справи...

Збори передали вітання керівнику ОУН С. Бандері. Вітання творцю і вождю Великої Німеччини Адольфу Гітлеру.

Вітання славній непереможній німецькій армії.

Вітання митрополиту Андрію.

Всі присутні гаряче вітали присутніх тут високих німецьких старшин”5.

Слід звернути особливу увагу на те, що обидва ці документи “Звіт національних зборів” і “Акт проголошення Української держави” повністю і точно були опубліковані лише один раз у “Зборівських вістях” 31 липня 1941 р. у Львові. Вони були настільки прямими і ганебними доказами корисливого співробітництва ОУН і ГКЦ з фашистами, що після війни друкувалися лише у скороченій формі. Про це свідчить один із учасників зборів, а пізніше український історик в еміграції Кость Паньківський: “Ні один із творців акту 30 липня 1941 р. не хоче подавати автентичного тексту цього акту”6.

Митрополит Андрій з приводу такого розвитку подій видав спеціального “Пастирського листа”:

“По волі Всемогутнього і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалась нова епоха в житті Соборної Самостійної України. Народні збори, які відбулися вчора, утвердили і проголосили цю історичну подію.

Повідомляю тебе, український народе, про таке вислуховування наших молитв, і закликаю тебе до прояву вдячності Всевишньому, вірності Його Церкві, а також до прояву послуху властям.

Воєнні часи вимагають від нас ще багато жертв, але справа почата в ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведена до успішного кінця.

Жертви, необхідні для досягнення нашої мети, проявляються передусім у слухняному підкоренню Божим законам, непротивленню розпорядженням влади...

Переможну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі віддаємо належний послух. Визнаємо Головою Крайового Правління західних областей України пана Ярослава Стецька”7.

Ейфорія самостійності продовжувалась. 1 липня в усіх греко-католицьких храмах служився подячний молебень, звучали многоліття в честь німецької армії, зачитувались послання владики Андрія. А він тим часом “літав мріями над Східною Україною, яку німці легко займали, так як воїни радянської армії, зламані і збентежені, масово здавались в полон. Митрополит виношував думки про самостійну Україну і об’єднання Церков”8. Кров і страждання мільйонів людей, тягар війни, ганебне іго німецької окупації — все це приймалось Шептицьким в якості підмостків унійної діяльності. І цей спогад заслуговує повного довір’я, так як належить він найближчому сподвижнику владики Андрія — майбутньому капелану дивізії СС “Галичина” о. Василю Лабі.

Голові ГКЦ вторив весь єпископат: єпископи Йосиф (Сліпий), Микола (Чарнецький), Микита (Будка) служили урочисті молебни; в Перемишлі єпископ Йосафат (Коциловський) влаштував пишний бенкет для офіцерів гарнізону.

5 липня митрополит Андрій звертається до віруючих з другим пастирським словом: ”Переможну німецьку армію, яка зайняла вже майже весь край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога... Закликаю вас, отці і брати, до вдячності Богові, ...до послушності владі і посиленої праці... Кожний душпастир повинен в найближчу неділю відслужити подячне богослужіння і після пісні “Тебе Бога Хвалимо” возгласити многоліття німецькій армії та українському народу”9.

6 липня остаточно сформувався новоз’явлений уряд. У нього ввійшли 26 міністрів, 11 з них були членами ОУН. В той же день німецька армія і самостійна Україна сподобились благословення останнього до цих пір мовчавшого ієрарха — Станіславівського єпископа Григорія (Хомишина). Недавній ворог правих націоналістів, він відслужив урочисте богослужіння в честь “армії визволительки”, після котрого закликав до послуху С. Бандері.

10 липня Львівський митрополит видає “Послання до духовенства”, в якому зобов’язує своїх священників “мати приготовлений прапор німецької армії — червоне полотнище, а на ньому вишита на білому фоні свастика — який можна вивісити на своєму будинку”10. Але доля зле посміялася над такою прихильністю митрополита до фашизму і оунівців. Німцям навіть і в голову не приходило визнати самостійність України, навіть у формі якої-небудь автономії чи протекторату! А ця пишно звеличена подія утворення українського крайового уряду була для “визволителів” цілковитою несподіванкою, яку вони розцінювали як спробу державного перевороту11. Німецька влада почала давити на С. Бандеру, щоб він, як керівник ОУН, відмінив проголошення “самостійної України”. Відмова С. Бандери призвела до того, що німці, ніскільки не церемонячись, заарештували його, а 11 липня 1941 р. — весь уряд на чолі із Стецьком. Арештованих відправили в Берлін, а потім в концтабір Заксенхаузен. Незавидна доля спіткала і два батальйони добровільних прихвоснів — ”Нахтігаль” та “Роланд”. Вони були силою відправлені в Нойгаммер (Німеччина), частина особового складу арештована, а решта ввійшли в склад поліцейського батальйону, котрий пізніше брав участь у боротьбі проти білоруських партизанів, а в грудні 1942 р. був повністю розпущений.

6 липня 1941 р. разом з урядом УНР була створена і “Рада Сеньйорів”, котра повинна була служити своєрідним парламентом при цьому уряді. Очолив “Раду Сенйорів” сам митрополит Андрій (Шептицький), під керуванням якого в першій своїй резолюції парламентарії поспішили виявити глибоку відданість “Великій Німеччині”: “Представники львівської громадськості, зібрані 6 липня 1941 р., вітають непереможну німецьку армію під керівництвом великого вождя Адольфа Гітлера, котра принесла українському народові визволення від більшовицького гніту...”12. 9 липня д-р Кость Левицький (замісник президента) був призначений керуючим справами парламенту у зв’язку з фізичною неможливістю Шептицького виконувати свої обов’язки.

Таким чином, до кінця першого місяця окупації “самостійний” уряд Я. Стецька був заарештований, боєздатні частини ОУН депортовані; німецька влада поки що терпіла лише “Раду сеньйорів”, неодноразово радячи їй обмежити свою діяльність добросовісним виконанням вказівок гітлерівського командування. Все це повинно було хоч трохи охолодити запал натхненника вищевикладених починань — митрополита Андрія, але в протиріччя здоровому глузду 25 липня він звертається до Галицького селянства з безпрецедентним для церковного діяча зверненням “До хліборобів”:

«Шановні хлібороби! Німецька армія визволила вас із тяжкого рабства. Сьогодні ви можете вільно працювати для добра вашої сім’ї і вашого народу. Одначе, ваше звільнення накладає на вас обов’язок по відношенню до власного і до німецького народів. Беззастережно виконуйте розпорядження ваших сільських властей і німецької армії. Більшовизм приніс вам тільки зло і нещастя. Тепер ви повинні самі піклуватися, щоб ваші діти та весь народ досягли кращого життя!

Весь урожай, якого не потребуєте самі, не зволікаючи доставляйте на збірні пункти за відповідну винагороду. Хто продає своє зерно в інші руки, крім збірних пунктів, грішить проти Бога, держави і народу і підлягає суровому покаранню...»13.

Ніколи більше — ні перед тим, ні після — владика не писав стільки, як в цей місяць, і в усіх зверненнях був один лейтмотив: послушність владі і заклик до співробітництва з нею, а будь-який опір німцям розцінювався як гріх проти Церкви.

Події, тим часом, розвивалися далі. Бачучи, що німці не збираються змінювати свого відношення до заарештованого уряду Я. Стецька, “Рада сеньйорів” 30 липня 1941 р. реорганізувалась в Українську Національну Раду; президентом її залишався все той же Львівський митрополит. Цей парламент намагався прийняти на себе реальні повноваження по управлінню Західною Україною, але вже наступного дня — 1 серпня 1941 р. — за розпорядженням гітлерівської влади, Галичина була введена до складу Польського генерал-губернаторства. УНР і її президенту німці не залишили ні найменших політико-адміністративних повноважень, і цей “парламент” фіктивно проіснував до 4 березня 1942 р. Його члени пробували тихенько обурюватися, але сам владика із приводу цього публічно не висловлювався.

19 вересня гітлерівці зайняли Київ, у зв’язку з чим митрополит Андрій, забувши недавні образи і розчарування, звертається до фюрера з улесливим поздоровленням: “Як голова Української Греко-Католицької Церкви я передаю Вашому Превосходительству мої сердечні поздоровлення по поводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі — Києвом!... Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане запорукою миру для Вашого Превосходительства, німецької армії і німецького народу”14. Плодами цієї перемоги німців бажала скористатися інша фракція ОУН під керівництвом А. Мельника. 4 жовтня 1941 р. в Києві відбулися збори “представників української громадськості”, на яких була створена Київська Українська Національна Рада; її головою був вибраний професор Микола Величковський. Цій Раді німці дозволили існувати всього лише сім неділь. Представники ГКЦ в її діяльності участі не брали.

7 листопада 1941 р. митрополит Андрій вислав до Апостольської столиці запізнілу відповідь на прохання нунція охарактеризувати ситуацію ГКЦ під час радянської окупації. Шептицький інформував: “Депортація із його діацезії становила біля 200 тис. чоловік; із всієї Західної України — приблизно 500 тис., 12 священиків вбито “совєтами” у Львівській діацезії, а 33 депортовано; у Перемишльській діацезії вбито 20 священників. Одначе активність релігійного життя за ці два роки радянської окупації навіть збільшилась: храми повні, маси народу приступають до сповіді, приходять навіть такі, які раніше взагалі не сповідались, ведеться катехізація”15.

Про німецьких визволителів Шептицький ще волів мовчати і для цього були дуже вагомі причини. Незважаючи на попрання всіх політичних “самостійницьких” інтересів, більшість із котрих були інспіровані уніатським єпископатом, гітлерівці в перші місяці війни досить добре відносились до ГКЦ.

Митрополиту Андрію були повернуті його націоналізовані радянською владою земельні угіддя у передмісті Львова Кайзервальді, єпископи одержали дотації із німецької казни, духовенству видавались продовольчі карточки16. Уніатське парафіяльне священство охоче брало участь у формуванні місцевих органів самоврядування. Вищою оцінкою діяльності ГКЦ в цей період, мабуть, можуть служити слова губернатора Галичини Карла Ляша, наведені в газеті “Львівські вісті”: ”Я з особливим задоволенням відзначаю, що Греко-Католицька Церква відноситься до німецької влади з повним довір’ям. Я переконався у цьому під час відвідання митрополита графа Шептицького і на основі бесіди з ним. Ми підтвердили, що наші думки і наші плани єдині”17.

Але найбільшою радістю наповнили серця західноукраїнських греко-католиків слова одержаного в кінці 1941 р. листа від кардинала Тіссерана. Пам’ятається в переддень війни 26 вересня 1940 р. Пій XІІ позбавив митрополита Шептицького всіх надзвичайних унійних повноважень, раніше ним одержаних. Тепер же, через п’ять місяців радянсько-німецької війни позиція Риму в цьому питанні стала полярно протилежною: “Приймаючи до уваги переможний хід німецьких армій на Сході, Папа Римський підтвердив номінації всіх уніатських екзархів. Митрополиту Шептицькому надав повноваження вище екзархів, “делегата апостольського”, котрі повинні були подавати важливі проблеми на його розгляд”18. Про це повідомляв і кардинал Тіссеран владиці Андрію окремо: “Святий Отець утвердив номінації екзархів, призначених Вашою Екселенцією, і санкціонував їх юридичні акти”19.

Окрилений підтримкою Риму, митрополит Шептицький 30 грудня 1941 р. видає чергове послання: “До всіх Високопреосвященних і Преосвященних архієреїв Православних на Україні і українських землях”20. У виключно доброму і коректному дусі “дружньої турботи” про стан Православ’я, голова ГКЦ закликає православних архієреїв до створення на звільненій від більшовиків Україні Православного Патріархату під головуванням... Папи. На що сподівався Шептицький, оприлюднюючи цю відозву, — невідомо. Можна лише припустити, що засліплений ілюзією можливості окатоличення України, він не віддавав собі звіту в тому, як парадоксально-негативно буде сприйнята його спроба корисного паразитування унії на всенародній трагедії. Навіть симпатизуючий уніатам автокефальний митрополит Мстислав Скрипник так писав про цю відозву: “Шептицький цим посланням втратив дуже багато із свого авторитету. Він думав, що по знищенню більшовиків на Україні залишилось вільне поле діяльності, але це було не так”21.

З початку 1942 р. німці почали господарювати на українських землях в дистрикті Галичина як у власній колонії. Створювались гетто і масово знищувались євреї, цілеспрямовано винищувалась польська інтелігенція, почалась боротьба проти підпільників і партизанів всіх напрямків — від комуністичного до оунівського. Це викликало зростаюче невдоволення і народу, і уніатського духовенства; а митрополит в цей час “застерігав в особистих розмовах високих німецьких старшин, які відвідували його, перед результатами такого свавілля”. Серед своїх соратників глава ГКЦ проповідував всебічну лояльність: “Оцінюючи німців, ми повинні зрозуміти мотиви і спосіб їх мислення. Сліпа ненависть — лихий порадник”22, а насправді почав 1942 рік з підтримки заходів по збільшенню контингентів і мобілізації працездатного населення. По селах створювались “Українські допоміжні комітети” по виїзду в рейх. 15 із 32 таких комітетів очолювали уніатські священики.

Дуже своєрідним було відношення ГКЦ і її митрополита до трагедії євреїв у роки Другої світової війни. Відповідно даних Тетяни Беренштейн на серпень 1941 р. у Львівській області нараховувалось близько 670 тис. євреїв, через рік війни до вересня 1942 р. їх залишилось лише 278 тисяч23. Що характерно, з самого початку акції екстермінації євреїв, гітлерівці залучали до неї сили ОУН, українську допоміжну поліцію і навіть населення. Благословенна уніатами ОУН підготовила кадри для допоміжної поліції, яка приймала участь в усіх антиєврейських акціях, навіть охороняла гетто. Лише у лютому 1942 р. митрополит пише скаргу начальнику СС Гімлеру, в котрій не стільки протестує проти самих лиходійств, скільки заявляє, що “українці-християни не повинні залучатися до цих мародерств”24. Митрополит сам переховував кілька равинів, з допомогою монахинь студиток і базиліанок було врятовано близько 250 єврейських дітей. Про участь інших єпископів ГКЦ у справі врятування євреїв інформації немає.

Виходить цікава картина: всі ці 8 місяців окупації владика Андрій на весь голос вихваляв німців; з лютого 1942 р. почав тихенько обурюватися але, фактично, мовчки — адже цей лист до Гіммлера не було ніде опубліковано, його цитують тільки по свідченнях очевидців25; а по суті — на рівні свого духовно-суспільного положення не зробив за цей період ні єдиного реального кроку як для приборкання своїх підлеглих греко-католиків, так і для протистояння німецькій політиці екстермінації. Але навіть із такої малої долі його особистої участі сьогоднішні уніатські історики створюють образ владики — рятівника євреїв. Забувають лише вияснити, чому він це робив. Із архівних документів можна зробити висновок про наявність не стільки самарянського милосердя митрополита у цій справі, скільки фундаментальних ідеологічних основ його зв’язку з євреями. Голова ГКЦ і тут виявляється виступав у ролі християнського місіонера, переконуючи євреїв у необхідності навернення в католицизм! Збереглася в архіві передмова (ненадрукована) до статті для єврейського читача: “Народ єврейський, пригнічений з усіх боків тяжкими умовами і переслідуваннями, запитує себе — що далі? І це питання веде його до Христа”26. А в одному із листів Краєвій сіоністській організації у Львові владика Андрій прямо заявляє: ”Я завжди був прибічником ідеї відродження єврейського народу. Сіонізм є реальна ідея, побудована на основі найвищої людської етики. Дякуючи сіонізму, єврейство стає ближче нам. Моя симпатія на вашому боці, і я із задоволенням констатую розвиток сіонізму”27. Чи був процес навернення євреїв частиною грандіозної унійної програми, чи особистою ініціативою Шептицького — достовірно відповісти не можна, тим паче, що він висловлювався і проти євреїв, причому саме в еклезіологічному плані28.

Заглибившись у національно-політичну діяльність, єпископат ГКЦ не забував і про свою основну місію — розширення католицизму на схід. Швидке просування німецьких військ у перші місяці війни і активне співробітництво з ними націоналістичних сил, здавалось, відкрили реальні можливості для унійної діяльності на всій Україні. За перше півріччя 1942 р. у Львові було проведено три архідіацезіальних Синоди, на яких розглядались, в основному, два питання: послух новій владі і окатоличення України. Внутрішні християнські цінності відсувались на задній план, а декретами цих Соборів проголошувалась єдина нова мета: “Ми повинні вважати роботу по об’єднанню церков за наш моральний обов’язок любові до Бога, яка хоча і проявляється у християнській любові до ближнього, але також є і важливим конституційним елементом нашого християнського патріотизму”29. Оригінальне тлумачення в доброму старому дусі Йосафата Кунцевича — любов до Бога у відношенні до ближнього проявляється, а основним елементом окатоличення вважається.

Що нове — за ці два роки найвищого розгару війни — 1942-1943 рр. — уніатський єпископат пробує вже не тільки закликати, але й дати найширше “теологічне” пояснення необхідності процесу окатоличення православних. Декрети одного із цих Соборів визначають: “До всього доброго, що є у Православії, добавлені помилки, які є дійсним і великим нещастям східних людей, і які необхідно ненавидіти... Такими помилками є лжевчення православних богословів, котрі до правдивої віри семи Вселенських Соборів примішали справжні єресі і видають їх за правди віри”30. В силу такого розуміння саме ГКЦ брала на себе роль позбавлення православних від їх омани: “Братам нашим на Великій Україні тільки ми можемо відкрито і чистосердечно сказати, що вважаємо їхню церкву за частину Вселенської Церкви, насильством переможців відірвану від пня Вселенської Церкви”31. Правда, завіса над справжньою суттю такої відкритості і чистосердечності була припіднята ведучим ідеологом ГКЦ Іваном Гриньохом лише через двадцять років після цих декретів: “Вся підготовка основи для об’єднання повинна вестись в одному напрямку: необхідно змінити духовність наших неприєднаних братів так, щоб вони самі бажали об’єднання з Католицькою Церквою і прагнули до цього”32.

Такої глобальної зміни духовності православних уніати надіялись досягнути шляхом широкомасштабної роботи, розраховуючи при цьому на певну підтримку німецької влади. Робота екзархів поки що не приносила ніяких результатів і Шептицький знову вирішив брати ініціативу на себе. 24 березня 1942 р. він звертається до кардинала Тіссерана з черговою просьбою: “На окупованих територіях серед православних є багато людей, котрі могли б приймати Таїнства від священиків ГКЦ”. І далі просить кардинала відповісти, чи має Львівський митрополит юрисдикцію над Кам’янець-Подільською діацезією, що фактично йому ніколи не належала, тому що він “має відомості про готовність визначених осіб до прийняття католицької віри і хотів би їм вислати католицьких священиків”. 25 вересня секретаріат курії повідомив, що “для налагодження церковного життя в Росії митрополиту Андрію (Шептицькому) достатньо прав від 30 травня 1940 р., крім чого нема приводу для надання нормальної юрисдикції над Кам’янецькою діацезією”33. Відповідь Риму була черговим неприємним сюрпризом для владики Андрія — адже його екзархам Ватикан дав право унійної діяльності на території всього СРСР, а йому, що все життя носив титул єпископа Кам’янець-Подільського, забороняли навіть сунутися туди.

Але найсильніший удар місіонерським сподіванням ГКЦ був нанесений з того боку, звідки його ніяк не сподівались — від німців. В кінці 1941 р. єпископ Йосиф (Сліпий) намагався приступити до виконання своїх обов’язків “Екзарха Великої України”. Він урочисто покинув Львів, але німці не дозволили йому навіть перетнути Збруч, про що він з великим обуренням повідомив на ІІІ Архідіацезіальному Соборі 10 червня 1942 р.34

Перед цим 24 березня 1942 р. єпископ Хомишин доповідав, що при переході кордону західних областей по лінії Збруча уніатських священиків німці не затримували, але видавали їм тільки короткотермінові тимчасові перепуски, по яких неможливо було вести парафіяльну діяльність35. Ще гірша була справа з уніатськими екзархами. Антоній Неменцевич — екзарх Білорусії — був заарештований гітлерівцями, як тільки з’явився в Мінську. Переведений в берлінську тюрму, він помер там у 1943 р.36 Інші екзархи до виконання своїх функцій так і не приступили і були пізніше арештовані радянською владою у 1945 р.

Силами місіонерів-священиків вдалось за роки війни організувати лише два приходи в Києві і біля тридцяти по центральних та південних областях України. Це був безумовний провал грандіозних унійних планів. Позбавлений безпосереднього зв’язку з Римом, єпископат ГКЦ не міг докопатися до справжньої причини такої поведінки “визволителів” — адже греко-католики всіх рівнів, від мирян до митрополита, гітлерівців так радісно зустрічали, за перемогу німецької зброї молились, цій перемозі всіма силами — від церковної проповіді до “гільфсполіцаївського” бандитизму — сприяли, а німці, відвівши для унії її історично визначені території, завзято протидіяли її просуванню на схід.

Історик Едвард Прусс розцінює цей факт як результат протистояння між Берліном і Ватиканом, яке зайшло так далеко, що Гітлер 10 червня 1942 р. видав наказ: “Ватикан, який стверджував, що під час війни не може визнавати будь-яких територіальних змін без відповідного підтвердження їх міжнародними договорами, автоматично позбавляється всіх офіційних зв’язків з територіями, інкорпорованими після 30 вересня 1939 р.”37 Цю точку зору можна приймати лише як частково правдиву гіпотезу — адже німці опиралися уніатському місіонерству і до цього часу, значить повинні бути інші причини. Повна правда у цьому питанні закрита замками на архівах Ватикану і ІІІ Рейху.

3 березня 1942 р. владика Андрій видає “Лист до української віруючої інтелігенції”, в якому спочатку зображає процес окатоличення єдино необхідним для самого Православ’я: “На такому примиренні не ми українці вселенської віри, а вони православні більше виграють... Адже при піднесенні Київського престолу до рівня патріархату ми ж будемо підлеглі цьому патріархату, якщо цей патріархат визнає владу Вселенського Архієрея...”, а далі митрополит скромно пояснює, чому він сам, 70-літній старець, 12 років прикований до інвалідського крісла, не може бути патріархом...38

Результатом роботи ІІ Архідіацезіального Синоду, який проходив у Львові 7 травня 1942 р. стали “Головні правила душпастирства”, в новій редакції прийняті на ІІІ Синоді 10 червня 1942 р. Причому, основну увагу було звернено не на парафіяльну діяльність, а на створення нових приходів на всій території СРСР. ІV-й розділ “Правил”, який носив назву “Створення приходів і душпастирська робота”, наказував: “Якщо хто-небудь із духовенства знаходиться на території неприєднаної Православної Церкви, то має право заснувати прихід... При цьому слід мати на увазі декілька особливостей, зокрема в таких приходах потрібно залишити по-старому всі традиції в обрядах, науках віри і моралі, які не протирічать католицькій вірі. Поминати за Літургією ім’я Папи можна лише, добре зорієнтувавшись в ситуації, щоб з першого разу не відштовхнути прихожан від себе... Дозволяється залишати в таких храмах ікони тих святих, які не визнаються в Католицькій Церкві, щоб не викликати обвинувачень в латинізації...”39. Шлях до придбання для унії старообрядців повинен пролягати через повну толерантність до всіх їх обрядів: “Залишити все як було, за виключенням молитв про святого Отця”40.

Крім патетичного піднесення всіх закликів греко-католицького єпископату про рівноправне об’єднання православних з уніатами, ця програма, мабуть, найбільш глибоко розкриває страшну суть благ, які готувалися православним: ні слова про будь-які духовні категорії, тільки підкорення Риму шляхом випробуваних єзуїтських способів.


Далі буде

1 Бандера С. Слово до українських націонал-революціонерів // Українська держава. Збірка документів. Київ, 1990. С. 23-26.

2 Там же. С. 26.

3 Паньківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк, 1957. Т. 2. С. 26.

4 Зборівські вісті. Львів, 1941. Ч. 1. 31 липня 1941 р.

5 Там само.

6 Паньківський К. Перед п’ятнадцятьма роками. Лист до приятелів. Торонто, 1956.

7 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 34. Л. 1. Лист Їх Екселенції митрополита Андрія від 1 липня 1941 р.

8 Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. Люблін, 1990. С. 60.

9 ЦДІАЛ. Ф. 358. Оп. 1. Спр. 11. Л. 25.

10 Послання Їх Екселенції митрополита Андрія Шептицького до духовенства // ЛАЄВ. 1941. Липень (№7).

11 Гунчак Т. Україна: Перша половина ХХ ст. С. 226.

12 ЦДІАЛ. Ф 201. Оп. 4 “В”. Спр. 2626. Л. 1.

13 Послання Їх Екселенції митрополита Андрія Шептицького до хліборобів // Українські щоденні вісті. Львів, 27 липня 1941 року.

14 Партархів інституту історії партії при ЦК Компартії України. Ф 57, оп.4. Спр. 338. Л. 131-132.

15 Actes et documentes. ІІІ, І. S.491. № 1.

16 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4 “б”. Спр. 2665. Л. 133.

17 Львівські Вісті. 24 вересня 1941 року.

18 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 195.

19 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 6114. Л. 27-28.

20 Письма-послання митрополита Андрея з часів німецької окупації. Йорктон, 1969.

21 Heyer F. Dіe Ortodoxe Kіrche. Munchen, 1968. S. 178.

22 Паньківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк, 1957. Т.2. С.83.

23 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. s. 195.

24 Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. Люблін, 1990. С. 136.

25 Тожецький Р. Митрополит Андрій Шептицький і національні проблеми // Варшавські українознавчі записки. Варшава, 1989. С. 203.

26 ЦДІАЛ. Ф. 358. Оп. 1. Спр. 57. Л. 177-178.

27 ЦДІАЛ. Ф. 358. Оп. 1. Спр. 145. Л. 138-139.

28 Тожецький Р. Вказ. праця. С. 205.

29 Із декретів собору 1942 р. // ЛАЄВ, 1942. Ч. 11. С. 61.

30 Там само. С. 197.

31 Правила Архієпархіального собору // ЛАЄВ. 1942. Ч.5. С. 91.

32 Гриньох І. Слуга Божий Андрей — благовісник єдності. Мюнхен, 1961. С. 118.

33 Actes et documentes. ІІІ, І. S.423-425. № 289.

34 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 6114. Л. 139.

35 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 40. Спр. 2994. Л. 55.

36 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 196.

37 Pruss E. Władyka śwіętojurskі. Warszawa, 1985. S. 235.

38 ЛАЄВ. 1943. Ч. 3-4. — С. 37.

39 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. С. 6114. Л. 218.

40 ЦДІАЛ. Ф. 201, оп.1. Сп р.6114. Л. 218.






Повернутися назад