Однією з центральних постатей історії Української Греко-Католицької Церкви є митрополит Андрій Шептицький. Навколо його не тільки церковної, але й широкої суспільно-політичної діяльності точаться суперечки вже не перше десятиліття. Особливо складним був останній період його життя, що збігся з роками Другої світової війни. Власний погляд на діяльність митрополита Андрія у воєнні роки пропонує у своїй статті протоієрей УПЦ Олексій Добош.

1. Перші роки війни (1939-1941)

Європа стояла на порозі війни. Гітлер захопив Австрію і Чехословаччину, Муссоліні — Ефіопію. В Іспанії воював Франко, Японія вела війну проти Китаю. На фоні цих подій якось непомітно для світової громадськості пройшла чергова зміна на Римському престолі. Не доживши кілька місяців до початку Другої світової війни 10 лютого 1939 р. у 82-річному віці помер Папа Пій XІ, а вже 12 березня був вибраний Папою Еудженіо Пачеллі з іменем Пій XІІ. Народився він у Римі 2 березня 1876 р. в сім’ї ватіканського адвоката. Дванадцять років (з 1917 по 1929) він був нунцієм у Німеччині, потім статс-секретарем при Пію XІ. Містик, стриманий політик, добрий дипломат — ці риси поєднувались в ньому з органічною відразою до комунізму. До фашизму у 1939 р. він відносився з певною симпатією — нагородив генерала Франко, 11 червня 1939 р. приймав на урочистій аудієнції у Ватикані три тисячі іспанських фалангістів, не осудив ні одного воєнного акту фашистів, разом з тим пробував скликати загальноєвропейську коаліцію для мирного врегулювання наростаючої небезпеки війни.

Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.

Одначе, сильні світу цього рішали його долю не питаючи благословення Апостольської столиці. 23 серпня 1939 р. Радянський Союз і Німеччина підписали “Пакт про ненапад”. Документ цей був дуже короткий — всього сім статей і таємне доповнення. Друга стаття доповнення гласила: “На випадок територіально-політичного розділення польських земель, кордони сфери інтересів Німеччини і Радянського Союзу будуть проходити лінією рік Нарви, Вісли і Сану”1.

1 вересня 1939 р. Німеччина почала воєнні дії проти Польщі і через три тижні окупувала її. 17 вересня радянська армія перейшла польський кордон і почала свій рейд по землях Західної України. 28 вересня Сталін і Гітлер заключили “пакт приязні”, відповідно до якого Москва відступала Німеччині Люблінське воєводство — українські землі Холмщини, Підляшшя і Побужжя, а взамін отримувала Литву2.

Таким чином, до першого жовтня 1939 р. Українська Греко-Католицька Церква (ГКЦ) була розділена радянсько-німецьким кордоном на дві частини. Львівська, Станіславівська і більша частина Перемишльської єпархії виявились зайнятими радянськими військами, а західна частина Перемишльської єпархії з Апостольською Адміністратурою на Лемківщині увійшли до території, окупованої німцями. В німецькій зоні окупації залишились 147 приходів і близько 254 тисяч мирян ГКЦ. Під час цих воєнних дій всі уніатські єпископи Західної України знаходились на землях, зайнятих радянськими військами, в силу чого єпископ Перемишльський Йосафат (Коциловський) призначив свого вікарія єпископа Григорія (Лакоту) керуючим західною частиною єпархії, зайнятою німцями.

Весь цей час митрополит Андрій безвиїзно перебував у Львові, зачинившись у своїй резиденції і не наважуючись публічно висловити своє відношення до того, що діялось. 15 вересня німці бомбили Львів, декілька бомб упало на семінарію, церкву Святого Духа, бібліотеку — все це, в тому числі більша частина архіву, було знищено; 22 вересня у Львів ввійшла радянська армія; партія УНДО — дитя митрополита — закликала до захисту Польщі; праві націоналісти вже активно співробітничали з німцями, плекаючи надії про створення незалежної держави; основна маса галичан сприймала прихід радянських військ з вичікувальною настороженістю — з одного боку були налякані вістями про жорстокі реалії сталінського режиму в Радянській Україні, а з другого — полегшено усвідомлювали, що яким би незаконним з боку СРСР не був акт вторгнення в Галичину, він все ж таки скасовував тягар анексії Східної Галичини Польщею (відповідно рішенню Ради Послів від 14 березня 1923 р.). Більшість все-таки зустрічала радянську армію як визволительку3.

Але радість тривала недовго — у новостворених західних областях СРСР почалось інтенсивне перетворення місцевого соціально-політичного ладу на радянський: націоналізація промисловості і банків, реорганізація політичної влади і системи освіти, конфіскація поміщицьких земель. Практична реалізація цих пропагандистських фраз була типовою для сталінського режиму: непомірні податки, шалена пропаганда атеїзму, запис у комсомол, примусова безплатна праця на оборонних спорудах. До цього додавалися масові депортації і арешти: за два роки радянської влади із Галичини було депортовано близько чотирьох тисяч ”ворогів народу”, в 1941 р. лише за два місяці — травень і червень — тільки у Львові було арештовано шість тисяч чоловік4.

Митрополита Андрія у 1939-1941 рр. власті не чіпали зовсім, нікого не заарештували із кафедрального кліру і прислуги владики, будинок його залишили в повній недоторканості. Тим не менше, відношення до ГКЦ новий режим формував, виходячи із своїх невід’ємних принципів войовничого атеїзму, які він втілював тут всього лиш трохи обережніше, ніж на решту території Радянського Союзу. Всі монастирі були розпущені, релігійні видавництва закриті, приміщення Львівських духовних шкіл були віддані під університетські гуртожитки. Лише частково функціонувала римо-католицька семінарія (тут навчалось тридцять студентів) і в домі владики Андрія вдалось організувати підпільне навчання 12 студентів греко-католиків5.

Все ще перебуваючи в невідомості відносно справжньої підоснови таємних відносин релігійних і політичних сил у зав’язаній світовій драмі (Папа Пій XІ перед самою смертю збирався виступити із засудженням фашизму, Пій XІІ відмовчувався, намагаючись посадити Францію, Англію і Німеччину за стіл переговорів; несподівано для всіх Гітлер і Сталін домовились про сфери впливу і почали свої “визвольні” походи), митрополит Андрій, не дивлячись на свої попередні заклики до боротьби з комунізмом, не наважився публічно висловити своє відношення до нового режиму. Лише у листі до кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 р. він дає оцінку перших місяців радянської окупації:

“Це є система, в якій знищено все, що могло би бути любов’ю, чи просто чистосердечністю. Натовпи робітників, чиновників, представників влади київських і московських, і всі вони, здається мені, уповноважені до будь-якого свавілля, не маючи ніяких визначених завдань. НКВС вербує в свої ряди молодь, погрозами роблячи із неї послушних виконавців своєї волі. Вся освіта стала державною. Викладання релігії заборонено, натомість визначено чіткі тенденції до розбещення молоді через пропаганду фанатичного атеїзму. Після комедії плебісциту, парламент у складі 1 400 делегатів одноголосно проголосував за ліквідацію монастирів і приватної власності на землю. Монастирі розпущені. При храмах і виховних закладах працює ще певна кількість священиків, монахів і монахинь, котрі обслуговують ці заклади у світському одязі, як прислуга. Торгівля повністю націоналізована в той спосіб, що без всякої компенсації просто конфіскували всі товари, об’явивши їх власністю держави. Всі католицькі школи, сирітські приюти, інститути розпущені, а їх майно конфісковано. Почалась конфіскація майна громадян. Не має суддів, адвокатів, нотаріусів, контрактів, апеляцій, не має прав, не має представників центральної влади, а місцеві чиновники змінюються як у кадейдоскопі...

В усіх парафіях ведеться формальне обрання церковних комітетів, більшість в яких надається лівим елементам. Від них залежить існування парафій і настоятеля. Центральна влада прикидується, що не хоче конфіскації церковних земель, але в багатьох випадках це роблять самі селяни, безнаказанно розділяючи церковні землі між собою...

У Львові влада конфіскувала приміщення семінарії, організовуючи український університет на 35 кафедр. Академія і кафедра теології ліквідовані. Євреї в дивній кількості оволоділи господарським життям краю... Збереження в банках переоформлені в такий спосіб, що навіть найбільші з них складають не більше 3 000 карбованців (30 злотих до війни).

Дякуючи набожності людей, духовенство ще може працювати в усіх приходах і церквах. Деяка кількість священиків, не маючи з чого жити, перебуваючи під впливом депресії і паніки, переходили на територію, зайняту німцями.

Не можна охарактеризувати цей режим по-іншому як масове диявольське наведення”6.

Як видно із цього листа, хоч владика і називає нову владу диявольською, він взагалі не схильний розглядати її як якесь апокаліптичне знамення, швидше навпаки: дії нової влади істотно обмежили і защемили інтереси ГКЦ, але не були направлені на її ліквідацію. Радянська влада в цей період, закривши монастирі і духовні школи, не руйнували приходів і структур управління ГКЦ, а своїми випробуваними радянськими методами намагались поставити їх під контроль “народу”. Ддя прикладу, із 1 267 уніатських парафій Львівської архієпархії не була закрита ні одна7, в силу великого авторитету священства новоутворені церковні комітети на діяльність приходів істотного впливу не мали. Найбільшій небезпеці з боку атеїстичної пропаганди підлягали 400 так званих приходів-філій, які не мали своїх настоятелів. Цю проблему ієрархія ГКЦ досить успішно вирішила за рахунок монахів: базиліани, студити, редемптористи із розпущених монастирів були призначені на обслуговування приходів-філій, багато із них ставали напівлегальними катехізаторами по селах.

Але всі ці недоліки меркнули перед тою вигодою, котру автоматично створював новий режим для реалізації “життєвих діянь” митрополита Андрія — його східних унійних планів. Ще в 1908 р. він одержав від Пія X великі повноваження для створення Греко-Католицької Церкви в Росії. Владика використовував їх лише декілька разів в період Першої світової війни. Тепер же, у зв’язку з приєднанням до СРСР території цілої Львівської єпархії, Шептицький вимушено став громадянином Радянської України, що, на його думку, повторно відкривало для нього можливості відновлення унійної акції. З цією метою вже у вересні 1939 р. в соборі Святого Юра була скликана нелегальна конференція “Марійний з’їзд”. Документальних даних про його учасників і хід роботи не має, і лише двадцять років по тому “Християнський голос” опублікував спогади про цю подію, програмну спрямованість якої виразив Йосиф Сліпий у вступному слові. Він зобов’язав жінок Галичини до “світського апостольства українських жінок на Великій Україні, яка з двадцятих років не знає сонця віри Христової”8.

Залученням жінок до унійної роботи плани Шептицького безумовно не обмежувалися. Не маючи ні парафій, ні парафіян за межами Галичини, він приступив до створення організаційно-адміністративних структур ГКЦ, які повинні були поширитись на всій території Радянського Союзу. 9 жовтня 1939 р., не поставивши до відома Рим, митрополит Андрій скликав у Львові Синод ієрархів ГКЦ, на якому, крім розгляду питання діяльності Церкви в нових політичних умовах, головна увага зібраних була приділена організації структури ГКЦ на території Радянського Союзу. Рішенням цього Синоду передбачалось утворити на території СРСР чотири екзархати, керівники яких повинні були підпорядковуватися Львівському митрополиту. Священик Йосиф Сліпий був призначений екзархом Великої України, єзуїт із Дубно Антоній Неменцевич — екзархом Білорусії, ігумен студитів Климент Шептицький (брат митрополита Андрія) очолив екзархат в складі Росії, Фіндляндії і Сибіру; жертва протистоянь “Східного Обряду” і Брестської унії апостольський візитатор Волині Микола Чарнецький був поставлений на чолі Волинського екзархату. Уніати Молдавії, Дону, Криму, Кубані і навіть Кавказу повинні були знаходитися у підпорядкуванні Йосифа Сліпого, а духовно опікуватися державами Прибалтики було доручено Антонію Неменцевичу9.

В архівних документах, що висвітлюють роботу цього Синоду, нема ні слова про хоч які-небудь пояснення, мотиви, дебати із приводу такого рішення. Складається враження, що це було вираженням волі однієї людини — митрополита Андрія, який в черговий раз використав сприятливі політичні обставини для приведення православних Росії до Римського Престолу. Але на цей раз задум був настільки безумний, що навіть Рим змушений був згодом дати йому негативну оцінку. А самі греко-католики скромно внесли цей факт в “Артикули по процесу беатифікації і канонізації слуги Божого митрополита Андрія (Шептицького)” під номером 69, давши йому своєрідне пояснення: “У зв’язку з тим, що багато українського духовенства і мирян було вивезено в Росію, Кир Андрій побажав поновити апостольську діяльність у Радянському Союзі”10. (Забувши, правда, уточнити, що ні в Крим, ні на Кавказ, ні в Білорусію, а тим більше в Прибалтику нікого не вивозили).

На другий день після Синоду Шептицький пише листа Папі Римському, в якому викладає рішення Синоду і просить підтвердити повноваження, надані йому ще Пієм X, але ніде не оприлюднені і дуже потрібні саме тепер для ведення унійноі діяльності в СРСР. Крім цього, Шептицький звернувся із просьбою про призначення Йосифа Сліпого своїм наступником, так як його вікарний єпископ Іван (Бучко) відбув в Америку, а також просив надати йому надзвичайні повноваження для діяльності в екстремальних умовах “радянської окупації”, як-то: служіння Літургії та зберігання Дарів і антимінсів по хатах поза храмами11.

Відповідь, датована 2 листопада 1939 р., прийшла до Львову 27 листопада. Але надіслав її не Пій XІІ, а кардинал Тіссеран. Секретар Конгрегації Східних Церков повідомляв про іменування священика Йосипа Сліпого архієпископом-коад’ютором з правом наслідування митрополичого престолу і приводив “реєстр надзвичайних повноважень”. Кардинал схвалив унійні наміри митрополита Андрія, але офіційного підтвердження його повноважень не дав12.

Тим часом Галичина, ввійшовши у склад Радянської України, вже в повній мірі почала відчувати на собі весь тягар “свободи совісті”. Спроба греко-католицької ієрархії перешкодити цьому не увінчалась успіхом, тому митрополит Андрій 27 листопада звернувся до уряду з першим протестом, в якому виступив проти конфіскації церковних земель: “Землі надані духовенству конкордатом, котрий і дальше залишається обов’язком польського уряду в еміграції, а Радянська влада не має права без дозволу цього уряду приймати закони на шкоду ГКЦ”13. Потім він направив протест проти засилля атеїстичної пропаганди на ім’я голови Львівського обласного відділу освіти Жарченка, проти податків на духовенство і відмови сповіді у лікарнях писав владика Андрій навіть голові Раднаркому М. Хрущову. Всі ці звернення залишались безрезультатними.

Одержавши відповідь із Риму, митрополит був в значній мірі розчарований — він не міг зрозуміти причину мовчання Риму з приводу своїх захоплюючих унійних планів. Але доводилось задовольнятися меншим. Маючи підтвердження номінації Йосифа Сліпого, митрополит Андрій здійснив його єпископську хіротонію. Сам єпископ Йосиф писав про це: “Я був таємно інсталірований в архієпископи в день Непорочного Зачаття Діви Марії 22 грудня 1939 р. в Митрополичій капітулі їх Екселенцією митрополитом, єпископом Микитою (Будкою) і Миколаєм Чарнецьким”14.

Через чотири дні Шептицький знову пише два листи в Рим — Папі і кардиналу Тіссерану, в котрих, коротко охарактеризувавши стан Церкви в Західній Україні, знову наполегливо просив підтвердити свої повноваження для ведення унійної роботи на всій території СРСР. В кінці листа до Пія XІІ владика після двадцятилітньої перерви знову висуває проблему своєї особистої мартирології — він просить благословення Папи на мученицьку смерть: “Прошу Вашу Святість благословити мене на смерть за віру і єдність Церкви. Через мою смерть Церква не тільки нічого не втратить, але навпаки виграє. Так потрібно, щоб хтось став жертвою окупації”15. Титул мученика і “царського в’язня” митрополит вже мав з часів Першої світової війни, тепер намірявся стати жертвою радянської окупації. Правда, радянська влада його не зачепила, але саме прохання, не дивлячись на дуту штучність, зіграє свою роль через півроку.

До цих листів Шептицький прикладає 6 фотографій документів своїх попередніх повноважень16. Сам факт наявності цих повноважень багатьма вченими багаторазово заперечувався, але ці фотографії є незаперечним доказом їх існування, а заодно якнайкраще висвітлюють тіньову сторону екуменізму по-римськи. Ці два листи були вислані митрополитом Андрієм через німецьку репатріаційну комісію, яка працювала у Львові.

1940 р. ознаменувався новими унійними починаннями Шептицького, а новизна ця полягала в тому, що радянську окупацію він почав розглядати як позитивний фактор у своїх проектах. І якщо в 1939 р. митрополит лише теоретично намірявся приступити до насадження унії на всій території СРСР, то на початку 1940 р. він просто об’явив конкурс на парафії в Києві, Одесі, Вінниці, Харкові і Полтаві. Від кандидатів на ці приходи вимагалось ”готовності до будь-яких жертв, які будуть потрібні”17. Не особливо розраховуючи на самопожертвування своїх місіонерів, владика прагне здобути прихильність влади. 7 квітня 1940 р. він пише: “Я комунізм ніколи не називав і не називаю нашим ворогом чи ворогом Церкви... Я збираюся звернутися до уряду СРСР, щоб він дозволив мені і десяткові духовних осіб ведення роботи... за східним кордоном нашого краю”18. І ці наміри, при всій абсурдності, були настільки сильними та постійними, що Шептицький через два місяці підтвердив свої слова навіть в розмові з представником польського підпілля В. П’єховською: “Він виразно дав зрозуміти, що коли б радянська влада дозволила поширення унії на цілій Україні, то в той же момент він зі всією ГКЦ був би готовий до співробітництва з СРСР”19.

Тією ж весною, не дивлячись на притиснення влади, помітно активізується і внутрішня діяльність уніатів. 2 травня 1940 р. у Львові відкрився єпархіальний собор, на якому були присутні делегати всіх єпархій ГКЦ. За двохмісячний період роботи собору було видано 46 постанов, серед яких — цілий ряд канонічних і літургійних нововведень: для мирян була введена “Присяга католицькому віросповіданню”, священство було зобов’язане до ведення місіонерської діяльності, а 46 постанова гласила: “За прикладом латинської церкви вводимо в наш обряд свято Серця Ісусового... Божому серцю присвячуємо цілу Україну, духовенство Православної Церкви і весь православний народ”20. Очевидно, що всьому православному народу залишалося лише проникнутися глибокою вдячністю за таку турботу про себе.

Друга половина 1940 р. принесла крах унійних планів з того боку, звідки його зовсім не чекали. 30 травня 1940 р. Пій XІІ анулював попередні права Шептицького, надавши йому нові досить-таки скромні повноваження: “Рахувати скасованими всі надзвичайні повноваження дані в порядку виключення митрополиту Андрію (Шептицькому) через Пія X, Бенедикта XV, Пія XІ на письмі чи усно, які мали силу до цього дня"21. Цей папський документ від 2 червня 1940 р. був відісланий у Львів лише через чотири місяці. Тим часом Шептицький, не надіючись на такий поворот справи, 18-19 вересня скликав черговий Синод ГКЦ з участю всіх своїх екзархів. Дводенний період роботи Синоду обіцяв бути дуже результативним: були підтверджені всі постанови Синоду в Петербурзі 1917 р., розроблені нові положення місіонерської діяльності відповідно вимог часу і це все укладено у 100 правилах. Доктринальною новизною Синоду була постанова, згідно якої екзархи нових унійних територій повинні підкорятися безпосередньо Риму, а не польському примасу, як греко-католицька ієрархія Західної України і Закарпаття22.

Через кілька тижнів після Синоду митрополит Андрій одержав листа Пія XІІ від 2 червня 1940 р. Це був грім серед ясного неба — знаходячись на території СРСР, Шептицький не був посвячений в усі тонкощі ватіканської політики. Він не знав, що позиція підтримки Ватиканом фашизму в 1939 р. змінилася у 1940 р. обережним дипломатичним вичікуванням. Більше того, Папа почав висловлюватися проти продовження війни в Європі, пробуючи посадити потенційних ворогів за стіл переговорів. Нічого цього не знав Шептицький, тому, одержавши листа, він кілька днів перебував в стані повної прострації, не бувши в силах навіть пояснити непередбачену реакцію Риму на свої райдужні мрії.

Одначе розпорядженню Папи доводилось підкорятись. Митрополит зібрав екзархів, поінформував їх про зміну ситуації, сказав, що змушений повністю утриматися від подальшої місіонерської діяльності і навіть не має права прийняти відставку екзархів, які таким чином повинні самі визначитися, що робити далі.

Після кількамісячних роздумів екзархи на зборах 21 січня 1941 р. постановили: “Приймаючи до уваги духовні потреби греко-католиків, вивезених в Сибір, зосередити свою діяльність на них до нового розпорядження Риму”23. Вони вирішили також залишити свої титули, але до практичної діяльності не приступати. А через три дні після зборів ієрархами ГКЦ і титулярними екзархами було складено і відправлено листа до кардинала Тіссерана, в якому крім прохання про визнання унійних повноважень екзархів викладалось дещо зовсім нове: єпископи, голосно трублячи про монопольні права ГКЦ називатися єдиною національною Церквою України (всі інші — окупаційні), накінець-то визнали, що все це нонсенс по суті. Адже уніати України підпорядковувались не Римові безпосередньо, а католицькому примасу в Польщі. Зв’язана умовами прямого підкорення голові польських католиків і жорстокими вимогами конкордату польському уряду, ГКЦ України була, по суті, лише складовою часткою польського національно-релігійного апарату пригнічення українців. Уніатські єпископи тепер прямо писали кардиналу Тіссерану, що “підкорення греко-католицького обряду польській ієрархії, яке мало місце до 1939 р., було помилкою і принесло справі ГКЦ багато лиха”, просили надати уніатам Закарпаття і Галичини право прямого підпорядкування Риму24.

Не вгамовуючись у своїх місіонерських домаганнях, ієрархи ГКЦ за декілька днів до початку війни 13-16 червня 1941 р. провели ще один Синод. Питання піднімались ті ж самі: кордони екзархатів, форми таїнств для новонавернених і т. ін. Рішення цього Синоду були також надіслані кардиналу Тіссерану.

Все більше незрозумілими становали в ці два передвоєнні роки відношення уніатської ієрархії, зокрема митрополита Андрія, до поляків. З вересня 1939 р. анексія Польщі над Галичиною була ліквідована, але митрополит у своїх скаргах радянській владі посилається на конкордат як на діючий документ, вважаючи, що територія Західної України знаходиться у підпорядкуванні польського уряду за кордоном25. В той же час він встановлює контакти з польським підпіллям. В липні 1940 р. до нього добирається група Добровольського, тоді ж відбулась розмова між Шептицьким і Владиславою П’єховською, що фактично означало переговори з метою нормалізації польсько-українських відносин. Домовились: клір уніатський впливає на своїх націоналістів, а польське суспільне представництво — на свої організації і католицький клір. Користуючись нагодою, була досліджена можливість створення спільного польсько-українського антирадянського фронту. Схваливши саму ідею, митрополит, проте, обмовився, що якщо би радянська влада дозволила поширення унії по всій Україні, то він був би готовий до співпраці з СРСР. Такий поворот справ був повною несподіванкою для В. П’єховської і подальша розмова була попросту безглуздою26.

Ці ж два передвоєнні роки були періодом повної переорієнтації уніатської ієрархії у національно-політичному плані. Слід пригадати, що парафіяльне духовенство вже з середини 1930-х років було прибічником політики правих націоналістів, в той час як ієрархія ще підтримувала УНДО. До 1940 р. УНДО розпалось, а в керівництві ОУН стався розкол: Степан Бандера, вийшовши з тюрми, звинуватив Андрія Мельника у повному підкоренні німцям, внаслідок чого 10 лютого 1940 р. утворилось дві фракції ОУН. Старі досвідчені стримані політики залишались з А. Мельником, а С. Бандера очолив молодих войовничо налаштованих бойовиків. Сьогодні деякі апологети уніатства, прагнучи обілити співробітництво ГКЦ з бандерівцями, намагаються подати останніх в ролі самовідданих патріотів, що на всі фронти боролись тільки за “самостійність України”. Проте безпристрасні дослідження свідчить про інше: “Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, перед нападом Німеччини на Радянський Союз вони переслали Гітлеру два меморандуми, в котрих просили його підтримки у справі поновлення української держави в її етнічних кордонах”27. Звичайно, плани гітлерівців ніяк не співпадали з політичними намірами ОУН, але до певного часу вони про це мовчали. Саме тому оунівці, з одного боку співробітничали з німцями, а з другого — самі шукали шляхи вирішення національних проблем28.

На відміну від обережного А. Мельника С. Бандера з самого початку діяв дуже войовниче. Утворивши свою фракцію, він в негласній війні за півроку знищив біля 400 мельниківців. Цим самим новоз’явлений вождь здобув собі таку підтримку абвера, що одержав можливість формування українського легіону в складі двох батальйонів “Роланд” і “Нахтігаль”.

Військовим капеланом легіону був призначений уніатський священик Іван Гриньох, його помічниками стали священики В. Дурбак і Р. Лободич. Призначені вони були самим Шептицьким у відповідь на прохання С. Бандери29. З цього часу починається активне співробітництво ГКЦ з бандерівцями, правда, пізніше декілька раз воно буде затьмарюватися безадресним осудженням Церквою оунівського тероризму, але беззаперечним залишається факт добровільної участі уніатського духовенства в лиходійстві ОУН. Вслід за призначенням капеланів до С. Бандери сам владика Андрій посилає священиків Йосипа Кладочного, а пізніше ще 16 духовних опікунів в підпільні формування Климова, які переховувалися в лісах біля Золочева. Німеччина готувалася до війни з Радянським Союзом, ОУН — з “більшовицькими окупантами”, а ГКЦ в усьому цьому вбачала широчезні перспективи для завоювання православних душ. Кожен йшов до війни зі своїми цілями.


1 Kleіst P. Zwіschen Hіtlep und Stalіn. Bonn, 1950. S. 290.

2 Іbіdem. S. 290.

3 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. Metropolіta Andrej Szeptyckіj. Studіa і materіały pod. red. A. Zęby. Kraków, 1994. S. 192.

4 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. Київ, 1993. С. 250.

5 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 201.

6 Actes et documentes du Saіnt Sіege relatіfs ala seconde querre mondіale. ІІІ. S. 168-173. № 79.

7 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 198.

8 Християнський голос. Мюнхен. 14 травня 1963 р.

9 Центральний Державний Історичний Архів України, м. Львів (далі — ЦДІАЛ). Ф. 201. Оп. 1. Спр. 6114. Л. 18-32.

10 Світильник істини. Торонто, 1976. Ч. 3. С. 208.

11 Actes et documentes. ІІІ, І. S. 134. №52.

12 Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архієреїв. Рим, 1979. Ч. 3. С. 393.

13 Світильник істини. Торонто, 1973. Ч. 2. С. 192.

14 Львівські Архієпархіальні Відомості (далі — ЛАЄВ). 1939. Ч. 9-10. С. 1.

15 Actes et documentes. ІІІ, І. S. 168-173. № 9.

16 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 194.

17 Pruss E. Władyka śwіętojurskі. Warszawa, 1985. S. 78.

18 Іbіdem. S. 78.

19 Torzeckі R. Polacy і ukraіńcy. Warszawa, 1993. S. 107.

20 Світильник істини. Торонто, 1973. Ч. 2. С. 192.

21 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 6114. Л. 18-25.

22 Prace komіsjі wschodnіoeuropejskіej. S. 195.

23 Actes et documentes. ІІІ, І. S. 135. № 52.

24 Іbіdem.

25 Світильник істини. Торонто, 1973. Ч. 2. С. 191-192.

26 Torzeckі R. Polacy і ukraіńcy. S. 107.

27 Гунчак Т. Українська суспільно-політична думка. Київ, 1992. Т. 3. С. 25-27.

28 Гунчак Т. Україна: Перша половина ХХ ст. С. 225.

29 Український самостійник. Монреаль, 1968. № 126. С. 74-75.

Далі буде


Про автора

Протоієрей Олексій Добош — клірик Кам’янець-Подільської єпархії Української Православної Церкви, кандидат богослов’я, доцент Київської духовної академії.

Теги: