Світ від початку історії не був ніколи досконалим. Війни, злигодні, гноблення невпинно переслідують людство. Несправедливість спонукала людей шукати виходу, можливості ефективної реформи і вдосконалення суспільного і державного ладу. Утопічні повісті гуманіста Томаса Мора «Утопія» та священика Томмазо Кампанелли «Місто сонця» описують досконалі суспільства. Вони є своєрідним переосмисленням міфу землі обітованої, неторканого цивілізацією раю або ж цивілізаційного поступу людства. Це дві сторони одвічного людського прагнення щастя. Невдоволена своєю життєвою ситуацією тут і зараз людина споконвіку виходила поза межі ойкумени, відкрила Новий світ, створювала утопії й намагалась їх реалізувати на землі... Однак здебільшого новий лад замість справедливості впроваджував нові форми несправедливості.

Соціалістичні та комуністичні ідеї виникли на ґрунті християнських ідей. Ісус Христос оточує особливою увагою грішників, бідних і хворих. Сам Ісус народився у повній вбогості в родині тесляра, а серед його учнів бачимо звичайних людей. Саме тому деякі соціалістичні мислителі, зокрема Віссаріон Бєлінський, бачили в особі Христа прототип революціонера, який став на захист бідних і поневолених. Цей погляд відлунює у теології визволення, розвиненій у Латинській Америці. Це своєрідне поєднання католицької теології та політичної активності в справі запровадження соціальної справедливості та залучення до такої діяльності духовенства.

Головною відмінністю теології, зокрема соціальної доктрини церкви, та соціалістичними концепціями є поділ на сфери священного і профанного, земного на небесного життя. Слід дбати про свого ближнього та дотримуватись заповідей, шанувати права людини тощо аби наближувати Царство небесне. Проте суттю його є не запровадження досконалого суспільства, а близькості Бога. Натомість намагання побудувати на землі Царство Боже становило мету соціалістів. Маркс піддав критиці релігію як опіум народу, який замість змінювати соціально-економічну ситуацію, сподівається прийдешнього щастя в небі. Варто пригадати слова Ісуса «бідних завжди матимете, але мене ні», якими він відповів Юді на його вболівання з марнування мира, яке замість поливання вчителя можна було б продати та допомогти бідним. Юда був своєрідним прототипом соціаліста. Причини соціальних негараздів є природа людини, зіпсута первородним гріхом. Якщо соціалістичні мислителі мали шляхетну мету допомогти людськості, то ідеологи соціалістичних держав використали ці ідеї як підмурівок тоталітарних режимів. Комунізм став по суті новою світською релігією. Аби переконатись у цьому достатньо споглянути на комуністичну літературу, яка виславляє Леніна наче нового Бога, створює культ Сталіна, або на обряди світського шлюбу –  які повністю повторюють ритуал вінчання, але очищений з християнських молитов і звертання до Бога.

Сьогодні ж парадоксально можна зауважити зворотній зв’язок – вплив комуністичних форм виразу в сучасному житті церкви. Відразу зазначу, що я в жодному разі не хочу ототожнювати комуністичну ідеологію з сучасним римо-католицизмом, а лише вказати на небезпеку, яка полягає, передусім, в надмірному наголошенні самої структури церкви як досконалого суспільства. У римо-католицькій церкві, централізованій інституції, підпорядкованій державі-місту Ватикан, є виразна тенденція проводити своєрідну «лінію партії». Передусім це голова церкви – папа, напівмістичний вождь і намісник, своєрідний земний уповноважений Христа на землі. Мені навіть довелось одного разу почути з вуст італійського католицького священика, що папа – це живий Христос. До папи їдуть звідусіль: віряни, політики та керівники держав, діти після прийняття першого причастя. Так ніби їхня віра має зміцнитись саме від зустрічі з понтифіком. Процесії святково вбраних дітей, які радісно вітають папу прапорцями дуже нагадують марші по головній площі країни з привітанням генерального секретаря партії. Чисельні аудієнції, молитви та виступи є ретельно відпрацьованими урочистими церемоніями, які мають створити величний імідж сильної Церкви на чолі з папою. Зустрічі з вищими представниками католицької ієрархії також запрограмовані наперед. Наприклад посвячення Вищого Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського під час візиту Державного Секретаря Ватикану, кардинала Тарчізіо Бертоне у Києві 2008 р. відбулось за заздалегідь відредагованим слово в слово текстом програми виступів. Міжнародні з’їзди молоді, зібрання представників різних рухів віри та спільнот, зустрічі молоді з папою та паломництва бувають пересичені примітивними релігійними гаслами і лозунгами. Все це має на меті, як то кажуть HR-менеджери, створити командний дух і міцніше згуртувати молодь довкола церкви. Адже як можна молитися у багатотисячному натовпі? Один з найдієвіших та перевірених часом інструментів – невгамовне пропагування постатей святих. Ці герої від релігії повинні показувати юним католикам своїм прикладом, як насправді треба жити. А як слід думати - розкаже сама церква. Таким чином приділяється більше уваги зовнішнім формам ніж внутрішньому духу. Натомість Церква покликана сприяти зустрічі вірянина з Богом і підтримувати близькість з Ним, а не формувати згуртований колектив.

Явище «комунізування» церкви властиве не лише країнам постсоціалістичного блоку, що можна було б пояснити фактом виховання в цій системі. Мені живо згадується будинок для студенток, сестер-черниць у Барі, в південній Італії, де я жила під час навчання в Інституті св. Миколая. Вони вважали своїм душпастирським обов’язком «соціалізувати» дівчат наче у піонерському таборі: організовувати, наприклад, примусові святкування днів народжень або «політінформаційні» зустрічі зі священиком. Ми протирали очі зі здивування, що потрапили на «комсомольські» зустрічі саме у католицькій церкві за кордоном!

Курс на чітку «лінію партії» відображається також часто у підозрілому ставленні представників церкви, деяких течій як рух Неокатехуменальна дорога і духовенства до журналістів, небажанні зустрічатись і давати інтерв’ю. Якщо вдається зустрітись і поговорити, то матеріал обумовлюється чисельними умовами і заборонами його подачі, а інколи пропозиціями замінити його власними, вже готовими, офіційними текстами, виповненими церковним бюрократизмом. Скидається, що церковники бояться будь-якої живої думки, яка може вибитись з-під контролю. Виходить, що їм не залежить на висвітленні їхньої діяльності, хоча такій нагоді поділитись мали би тільки радіти. Це виникає також з їхнього переконання, що лише вони мають завдання вчити і висловлюватись про церкву. Проте Євангелія подають образ Христа, який був відкритий до всіх людей, що часом провокували його «незручними» запитаннями. Чи ж не уподібнюються ієрархи, обмежуючи свободу слова, до Великого Інквізитора з «Братів Карамазових» Федора Достоєвського?

Повстає питання, звідки така схожість церкви і комуністичної ідеології? Чи ж церква не виступала постійно проти комунізму в захисті свободи та прав людини? Чи ж вона не була переслідуваною в країнах соціалістичного блоку? Якщо у постсоціалістичних країнах міг спрацювати механізм проектування старих комуністичних форм виразу на презентацію життя церкви, то чому подібні процеси відбуваються також у країнах Західної Європи?

Крім надмірного підкреслення церкви як організації, тенденція централізації і авторитаризму певною мірою, звичайно, була зумовлена історичними обставинами, коли вона опинилась перед потребою зберегти свою тотожність і мусила мобілізувати свою діяльність, часто підпільно, у соціалістичних і тоталітарних державах. Сильна централізованість церкви та відгородження від оточення через підпільність та посилену обережність в умовах режиму допомагала церкві вистояти під час переслідувань у режимах. Сьогодні ж намагається таким чином утримати свій авторитет в обличчі секуляризації сучасного суспільства, який вже стукає у вікна церкви. Церква чимдуж намагається зберегти свій острівець досконалої спільноти серед океану безбожжя.

Централізація відображає тенденцію вивищення (якщо не обожнення) самої інституції церкви. Це виражається у сакралізації духовенства, якому належить послух, а будь-яка критика сприймається як вияв антиклерикалізму. За що мирянина гостро б засудили, духовника намагаються всіляко виправдати та пояснити його поведінку. Іншими словами, авторитет автоматично витікає з самої приналежності до духовного стану. У деяких орденах навіть поширюють думку, що священики після висвячення немов змінюють свій онтологічний статус, що, відповідно, підносить їх на вищий рівень порівняно з мирянами. Одна черниця з безгабітової конгрегації, пояснюючи мені поєднання безгабітовості з францисканською духовністю, навела як приклад покори те, що через мирський одяг їх подеколи сприймають за звичайних мирян і не вшановують належним чином як богопосвячених і духовних осіб.

Можна наводити багато прикладів схожості католицизму до комуністичних форм виразу, але головні риси – це догматизація, контроль і обмеження, цензура, перевага зовнішнього над внутрішнім. Навчаючись на двох факультетах у Кракові – теологічному і філософському я зустрілась з побоюванням серед студентів теології філософії. Наприклад, вони боялись викладача догматичної теології, який запроваджував під час лекцій елементи семінару та викладача етики, який заохочував до дискусії. Пострахом для них явився Ніцше, який «дофілософствувався» до ідеї смерті Бога, а єдиною правильною філософією приймали св. Тому Аквінського. Його філософія мала б, словами одного з католицьких діячів, «випростовувати» в голові молоді невідповідні ідеї. У деяких католицьких середовищах України і Польщі існує також поняття своїх спільнот як оазисів віри та «зіпсованого і безбожного Заходу», який геть секуляризувався і відійшов від віри.

Звичайно, ці крайні явища аж ніяк не характеризують всієї Церкви, але сигналізують існування в ній певної проблеми. У Церкві, орієнтованій на саму себе, догмат стає не орієнтиром істинної віри, а її цементуванням. Тим часом віра по своїй природі є динамікою, а не мертвою формою. Слід не відгороджуватись від світу з його секуляризацією і сваволею, а проробити домашнє завдання з думки Ніцше, аби побачити, чи життя у церкві відбувається за духом чи літерою християнської віри. Душпастирська діяльність церкви, різні рухи і спільноти мають бути не ідеологізованим табором, де молодь «підганяють під формат середньостатистичного римо-католика», але засобом допомоги краще розуміли власне віросповідання і навчитись жити духом любові, який «формує», а не «форматує» згідно образу Божого. Якщо ж догмати будуть не маяками, а лише прикордонними постами на шляху вірянина, то церква виховуватиме не вільних особистостей, а функціонерів системи.