Між міфом та національною ідеєю. Обличчя сучасного українського націоналізму

Що таке націоналізм та які ідеї визначають тотожність народу? Як роль відіграє релігія, що надалі залишається невід’ємною складовою суспільного і культурного життя, а подеколи і політичного в формуванні народної ідеї?

У цій статті я зосереджу увагу на розгляді понять націоналізму, народної тотожності та самого народу, ролі і функцій релігії в становленні української нації. Поняття укорінення та ролі релігії в країні, яка стала незалежною державою в 1991 році, наново набирає актуальності. Видається важливо порушити ці питання сьогодні для зрозуміння сучасних питань національного становлення, пошуків ідентичності та конфліктів сучасної мультикультурної і багатонаціональної Європи, а також України як молодої багаторелігійної держави з давньою традицією толерантності.

В Україні аналіз релігії відзначається особливим характером – з одного боку, маємо давню і багату християнську традицію, а з другого – живемо в пост-атеїстичній країні колишньої республіки Радянського Союзу. Час незалежності крім активності націоналістичних рухів був і весною релігій як історичних, що відбудовували свій культ і храми, так і пожвавлення й виникнення нових релігійних рухів, у тому числі неопоганських. Спостерігається також розвиток своєрідного націоналізму як спроби сакралізації народу і творення національних міфів.

Характерною українською рисою є плюралізм культурних і релігійних парадигм, а відтак й плюралізм національної ідеї. Видається, це свідчить не стільки про процес становлення національної ідеї, скільки про особливість країни, яка єднає впливи Сходу і Заходу ще від часів Київської Русі. Україна впродовж віків була позбавлена державності, а її землі становили частину різних держав: Польсько-литовського князівства, Речі Посполитої Польщі, Російської імперії, Австро-Угорщини та Радянського Союзу.

Розвиток народотворчих процесів «Весни Народів» Центральної і Східної Європи торкнувся також України. Вітчизняні мислителі у своїх роздумах над ідеєю націоналізму не завжди вважали релігію суттєвим чинником формування нації, хоч відзначали її роль в історичному процесі становлення народу. Головним фактором творення національної ідеї, що єднає ті часи з сьогоденням, була потреба протиставлення сусіднім народам. Зрештою виникнення греко-католицької Церкви можна властиво визначити як характерний приклад цієї тенденції – з одного боку існувала необхідність отримати патронат Риму, аби зберегти українське православ’я від впливів російської Церкви як засобу імперіалістичної політики Москви, а з другого – від полонізаційної діяльності римо-католицької Церкви Польщі.

Польський релігієзнавець Я. С. Бистронь зауважив цікаве явище, підтверджене сучасними дослідженнями, стосовно польсько-українських меж. Він стверджував, що на етнічній польсько-українській межі народна свідомість формувалась під сильним впливом приналежності до певного віросповідання, католицького чи православного. Науковець наголошував, що до другої половини, а можливо навіть й до кінця XIX ст., на терені Галичини (особливо східної) селяни не мали визначеного відчуття народної приналежності і часом протиставлялись «полякам». Тож головний вплив на становлення народної свідомості справила релігійна приналежність. Бистронь писав: «Хто ходить до латинської церкви, хоч би й не знав польської, вважався ближчим польсько-латинській культурі, ніж хтось, хто без знання руської, ходив до церкви уніатської чи православної. Догматичні розбіжності були байдужі народу, він не розбирався у засадничій відмінності вірувань […], але вважав їх зовсім окремими світами: світ католицької церкви і світ православної церкви, світ руський і світ польський¹».

Сьогодні цей давній етнорелігійний поділ та сформовані впродовж історії стереотипи «православний-українець» чи «уніат-українець» або «поляк-католик» з новою силою віджили разом з відродженням церков. Якось мій приятель повернувся з подорожі Західною Україною і розповів мені, як гід назвав власника замку в Олеську «колишнім українцем». Приятель вельми здивувався і відразу перепитав: «Скажіть, будь ласка, як це можливо бути «колишнім українцем»?» Той анітрішки не розгубившись роз’яснив: «Так, адже він став католиком». Це ще більше приголомшило мого знайомого. Я спробувала представити йому цей випадок як приклад стереотипів «українець-православний» та «поляк-католик», які викарбувались у ході нашої історії, але тільки більше його заплутала. Він відповів мені, що знає українців римо-католиків, і одне одному зовсім не заперечить.

Ця розповідь, з одного боку, яскраво показує актуальність старих етнорелігійних поділів та наслідки політики латинізації і католичення, яку проводили на українських землях поляки. Адже колись переписи населення здійснювались на підставі релігійної приналежності. З одного боку, історія вказує живість зв’язку релігії і нації в культурі, а з другого – відкриває її нові форми розвитку та актуальність культурного протистояння. Реакція мого приятеля становить свідчення нового, більш відкритого розуміння релігійності. Період примусового атеїзму за часів СРСР спричинив також часткову втрату в деяких середовищах цих етнорелігійних поділів, але також створив таким чином можливості нового, більш відкритого бачення релігійності та вибір віросповідання поза національними обумовленностями. Тим часом всередині церков, які відновили свою діяльність після розвалу СРСР, подеколи відбувається оживання старих етнорелігійних зв’язків і поділів. Передусім слід згадати УПЦ (МП), яка плекає ідею «русского мира», невід’ємну частку давньої експансивної політики Москви. Православну ідеологію детально розглядають в своїх статтях Оксана Горкуша і Олександр Саган². Зокрема це відображується в Почаєві, найбільш західній Лаврі російської православної Церкви. До революції в Російській імперії Почаївський монастир розглядали як плацдарм для входження на територію Галичини³. Про цю діяльність російської Церкви вже багато написано, особливо у зв’язку зі святкуванням хрещення Русі та фаворизацію цієї конфесії владою. Натомість УГКЦ своїм сильним пов’язанням з української культурою інколи претендує на ототожнення української нації та національної ідеї з греко-католицизмом.

У жовтні 2009 року, під час подорожі на IV конференцію «Україна-Ватикан. У контексті культурно-цивілізаційного діалогу: історія і сучасність» один із її співорганізаторів, греко-католицький священик, звернувся до учасників з наполегливою пропозицією замислитись, «наскільки ви є ватиканськими, а отже, українськими». Він був впевнений, що приналежність до католицької церкви є українською долею, додає відтінку респектабельності та європейськості, на відміну від «московщини», причетність до якої лише становить регрес. Ця друга розповідь вказує, що розуміння майбутнього України тільки з Ватиканом, є отаким своєрідним європейським вибором на ґрунті релігії цієї течії греко-католиків «західників» на чолі з Софроном Мудрим. Слід зазначити, що справді єдність з Римом допомогла українській Церкві зберегти візантійську спадщину і захиститись від латинізації – з одного боку, а з другого – від політичного впливу московської Церкви, що в сукупності сприяло розвитку нашої культури. У часи комуністичного режиму УГКЦ переслідувалась на рівні з українськими визвольними рухами, а набуття державою незалежності співпало з легалізацією церкви.

Українці на теренах Австро-Угорщини мали більше можливості розвиватись ніж у Російській імперії. Греко-католики завдяки протекції Ватикану мали рівні права з римо-католиками. З відкриттям духовних навчальних закладів і зросту авторитету священика духовенство в Східній Галичині стало уособленням інтелігенції суспільства.⁴ Саме тому ця церква «стала національним провідником і берегинею українства (…) УГКЦ була форпостом збереження національної самобутності в умовах загрози ополячення і латинізації українського народу Галичини»⁵. Митрополит Андрей Шептицький вчинив греко-католицьку Церкву культурним і духовним орієнтиром українського народу і суспільства. Він вбачав її головну роль у плеканні громадянських чеснот для розбудови держави⁶.

Греко-католики подеколи прагнуть бачити свою Церкву в основі відродження держави і суспільства, приписуючи їй визначальну роль консолідації нації як «оплот етнонаціональної самобутності» впродовж історії⁷. Переконання в ідейній єдності як неодмінній умови розбудови суверенної держави та провідній ролі церкви в цьому процесі як найкращого виразника національних прагнень становить тоталітарний постулат. Навіть якщо УГКЦ є дійсно характерним витвором української культури і духовності. Словами священика Олега Гірника «Греко-католицька церква є духовним відображенням української «туги за гармонією». Її історія – це постійний процес боротьби за європейську «гармонію контрастів» між візантійською літургійною традицією та католицькою догматикою. Одночасно фатальна українська «межовість» ніде так не проявила себе, як в історії УГКЦ»⁸. Безперечно також, що греко-католицьке духовенство було провідною верствою на Галичині. Тим не менш, це зовсім не відбиває ситуацію інших українських земель. У жодному випадку не можна приписувати цій церкві загальноукраїнське значення як основи національної свідомості⁹. Невже українці хочуть брати приклад у Росії, яка в основу своєї державницької політики і національної ідеї поклала православ’я, і від чого, власне, рятували самобутність своєї церкви через укладення Берестейської унії?! З другого боку, православ’я не завжди означає єдність з московською державницькою ідеологією. Згадаймо хоча б Петра Могилу і його відродження православної Церкви. Звичайно християнство лежить в основі української культури і творення нації, але слід пам’ятати про поліконфесійність країни та історичний поділ її між різними державами як характерну ознаку країни.

Врешті хочу зазначити, що в суспільно-політичній сфері Україна далі вписується в історичну закономірність формування національної ідеї поза державою. Якщо раніше не було власної держави, то сьогодні політика держави і культурне та релігійне життя зазвичай не сходяться. А подеколи слід протистояти владі задля збереження власної української самобутності. Державу складно назвати гарантом української ідеї, ба стає її ворогом. Тож українці змушені також у цьому випадку будувати народну ідею протиставляючись політиці власної держави.

Ототожнення греко-католицизму з національною ідеєю стає подеколи сакралізацією народу та його визвольної боротьби. Як пише вірянин Богдан Червак у своєму блозі на РІСУ, «віра зродила всю визвольну боротьбу» і в її центрі знаходилась різдвяна літургія. Він посилається на «Різдвяну відозву» О. Ольжича, який «у Містерії Різдва шукав і знаходив відповіді на виклики доби, яку образно називав «жорстокою вовчицею» ¹⁰. Цю тему як визначну для національно-визвольного руху порушував також ідеолог ОУН Юліан Вассиян у статті 1952 року «Різдвяна правда». Автори проводять паралель між народженням Боголюдини – як спасителя людства, та страждань Його хресної смерті – як перемогу істини і добра над злом. Іншими словами, визвольна боротьба українського народу свята, є своєрідним служінням «своєму Богові як син-воїн». «Нація яка розуміє і сприймає Містерію Різдва – не переможна, а отже – вічна»¹¹!

Римо-католицька Церква України традиційно складалась переважно з поляків. Безперечно, релігія як культурне явище глибоко укорінене у певній національній формі, набуваючи своєї оригінальності та неповторності. Католицизм приходив на українські землі з Польщі, тому й сьогодні не втратив виразного польського характеру. Це відображається, зокрема, у мові духовенства і чернецтва, рясно насиченій полонізмами. Так відбувається, певною мірою, з причини проходження ченцями формації у Польщі та часткове викладання і користування у семінаріях польськомовною теологічною літературою.

Однак на противагу цьому Ольга Недавня в своїй статті «Феномен українців в РКЦ: здобутки, проблеми, потенції» висунула тезу тенденції українізації римо-католицької Церкви, що відбувається через прихід неофітів-українців. Як приклад українізації подає перевагу богослужінь і духовної літератури українською над польською. На думку дослідниці, самі віряни здатні змінювати обличчя церков через реалізацію в них своїх духовних потреб. А їхня церковна практика впливає на залучення в суспільно-культурне відродження власного народу¹².

Принагідно у цьому моменті згадати мою розмову з сестрою з безгабітової конгрегації. Я назвала їх «українською» через те, що до конгрегації належать лише українки і вона має незалежну інфраструктуру для підготовки кандидатів в Україні. В той час більшість чернечих орденів римо-католицької Церкви мусять відряджати своїх послушників (які у переважній більшості – іноземці) проходити формацію за кордоном. Але це ствердження викликало протест співбесідниці й вона уточнила, що сестри мають польське походження і багато хто отримав «карту поляка». Можливо, ця третя розповідь доводить, що релігія приречена на зв’язок з нацією, а стереотипи – це ніщо інше, як культурні парадигми?

Безперечно, релігія як культурне явище глибоко укорінене у певній національній формі, набуваючи своєї оригінальності та неповторності. Я погоджуюсь з Ольгою Недавнею, що не варто плекати далі давні етнорелігійні стереотипи й оцінювати у їхній призмі церкви. Тим не менш, слід не забувати, що католицизм приходив на українські землі з Польщі, тому й сьогодні не втратив виразного польського характеру. Це відображається, зокрема, у мові духовенства і чернецтва, рясно насиченій полонізмами. Часто вони моляться польською мовою. Так відбувається, певною мірою, з причини проходження ченцями формації у Польщі та користування у семінаріях польськомовною теологічною літературою і бревіаріями для щоденної молитви. Донедавна також більшість читань зі Святого Писання на Різдво і Великдень були польською мовою.

Проте й серед вірян римо-католиків дуже поширене (особливо у перші роки незалежності після виходу церкви з підпілля) уподобання літургії і молитов польською мовою, що і зараз можна простежити у прагненні вірян не-поляків ту мову вивчати. Дійсно не можна не погодитись з пані Ольгою – багато неофітів-українців прийшло до цієї Церкви. Проте подеколи бувало й так, що саме священики-поляки (на відміну від їхніх колег-українців) наполягали на впровадженні української мови до богослужіння. Навіть повстали чисельні жарти щодо цього замилування польською мовою в церкві як «єнзика нашей вяри» – мови нашої віри. Певною мірою можна говорити про це явище як про тенденцію сакралізації польської мови у релігійному житті римо-католиків України.

Тож, гід з Олеська має рацію? У відповіді хотілось би звернути увагу на те, що після розпаду СРСР багато людей приходили або до католицької церкви – з огляду на її більш раціональний підхід в осмисленні християнської віри, або до протестантських церков – через їхній харизматичний характер і наголошення особистого зв’язку з Богом. Однак й всередині самої католицької Церкви відбувались зміни. Розвиток нових форм церковного життя, зокрема рух віднови у Святому Дусі, неокатехуменат, діяльність екуменічної спільноти з Тезе тощо, привертаючи людей з різних середовищ і національностей, розбивали старі етнорелігійні поділи. Ці рухи саме з огляду на міжнародний масштаб підкреслюють універсальний характер католицької церкви.

Можливо сила етнорелігійних зв’язків та стереотипів пояснюється потребою визначення власної тотожності в часі глобалізації. Потреба визначення власної тотожності є найміцнішою і найбільш загальною з людських потреб. Соціолог релігії Ганс Моль визначає її як те, що інтегрує людину, групу і спільноту в одне ціле. Це спільне переконання про власну здатність збереження внутрішньої стабільності і цілісності. Також зібрання ключових вірувань, цінностей та ідей особи або суспільної групи, а тоді, коли маємо на увазі простір у поточному значенні, називаємо це власним тереном (one’s turf)»¹³.

У формуванні суспільства велику роль відіграє творення міфів, які подеколи перемінюютья в політичний дискурс. Міфи можна поділити на два види. Перший є традиційним і пов’язаний з давніми символами і легендами, а другий – ідеологічний, тобто має свого автора, і пов’язує минуле з теперішнім, вказуючи перспективу в майбутнє¹⁴. Ототожнення греко-католицизму з національною ідеєю, месіанізм польських католиків та російських православних становлять міфи сучасності як види сакралізації народу через зв’язок з конкретним віросповіданням. Інший вид національних міфів пов’язується з посиланням на стародавність народу, зокрема як джерел світових цивілізацій. Яскравим прикладом служать українські неопоганські течії як виразники національної ідеї. Таким чином, виразно вимальовується різниця між націоналізмом і нацизмом.

Міф трипільської культури, датованої 4-3 тис. до н.е., яку її прибічники називають «найвищим культурним виявом Європи», «святиню землі української», ба «серцем українства». Позаяк той факт, що трипільська культура не є суто українським явищем, а поширювалася на значні території сучасних Молдови та Румунії, міфотворці не враховують. Детальніше про феномен Трипілля я писала у своїй статті¹⁵. Музеї селища Трипілля під Києвом становлять вираз археології-ідеології. Найбільш прикметна для трипільської культури кераміка прирівнюється до орнаментів українських народних вишивок, килимів, кераміки, писанках. Тому для нетямущих останні відразу поміщають поруч з археологічними знахідками в музеях без жодного обґрунтування їх пов’язання. Таким чином, відвідувачам музею, якими зазвичай є не науковці, але прості люди, свідомо нав’язують певну інтерпретацію історії. Наприклад, в обласному державному музеї висять ляльки у вишиванках, прикрашені трипільськими орнаментами.

Олександр Поліщук, директор в Історико-археологічного музею «Прадавня Аратта-Україна», називає його «музеєм національної ідеї»¹⁶. Саме ці слова становлять ідеологічний принцип інтерпретації трипільської культури. У центрі національної української ідеї знаходиться свастика як знак індоєвропейців або арійців. Українці постають перед нами не просто як нащадки наймогутнішої, найбільш стародавньої, духовно найрозвиненішої хліборобської арійської цивілізації, вони наділені винятковою місією для світу. Тож українці «це не те, що люди першого сорту, а вищі люди в світі»¹⁷. Представлений вид етнонаціонального міфу має яскраво виражене нацистське спрямування.

Насамкінець я хочу звернутися до думки Івана Франка. Письменник (який був також народознавцем) жив у часи поділеної України, коли на Галичині головною силою інтелігенції було духовенство греко-католицької Церкви, а інші землі перебували під впливом російського православ’я. Він зауважив небезпечність етнорелігійних зв’язків, хоч тісно пов’язував релігію з розвитком народу, розглядаючи другий як ланку в ланцюгу розвитку першої. Франко зауважив, що українська ідея невизначена, і часом стає предметом віри. Історія релігії – це водночас історія народу. Однак він застерігав ототожнювати націю з конкретним віросповіданням. Мислитель вирізняв дві підстави народності: географію, расу і мову як національну форму, й «культурний зміст», що здобувається у процесі життя.

Видається, франкова думка може стати своєрідною «критичною засадою», яка допоможе релігії не обмежуватись народною формою, не консервуватись на певному відтинку історичного розвитку. Адже релігія, що вказує на трансцендентну дійсність Бога, виходить поза межі знаків виразу. Франко розрізняв релігію і духовність, а церква як інституція може стати статичною структурою, що стримує живу динаміку віри. Так само релігія служить розвитку нації до певного моменту, але не становить його сутнісний елемент. Тож християнство як релігія діалогу не може бути причиною цементування і творення поділів.

1^ J. S. Bystroń. Kultura ludowa. – Warszawa, 1936. – С. 420-421.

2^ Оксана Горкуша. Універсальний ексклюзивізм «Православної цивілізації» на суперечливому тлі історичної пам’яті українців; Олександр Саган. Православна ідеологія: нові аспекти ХХІ століття

3^ https://www.zaxid.net/article/84141/

4^ Олег Білоус. Українське національне відродження першої половини ХІХ ст. в контексті політики Ватикану і Австрійської імперії // Україна і Ватикан. – Серія збірників наукових праць. – Випуск І. Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – Івано-Франківськ – Київ, 2008. – С. 37.

5^ Там само.

6^ Пор.: Митрополит Андрей Шептицький. Як будувати рідну хату… – Львів, 2003. – С. 5, 8, 28.

7^ Василь Марчук. УГКЦ і проблема формування української національно-державницької ідеології // Україна і Ватикан. – Серія збірників наукових праць. – Випуск І. Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – Івано-Франківськ – Київ, 2008. – С.83.

8^ Священик Олег Гірник. Крах «восточництва» в греко-католицизмі

9^ Там само. – С. 84.

10^ https://risu.org.ua/ua/index/blog/~chervak/39974/

11^ Там само.

12^ Ольга Недавня. Феномен українців в РКЦ: здобутки, проблеми, потенції  

13^ Hans Mol. The Identity Model of Religion // Japunese Jomal of Religious Studies 611-2 March-June 1979. – С. 9, 16.

14^ В. Єленський. Релігія і процес націє творення // Релігія і нація в суспільному житті України й світу / за ред. Л. О. Филипович. – Київ, 2006. – С. 189.

15^ Трипільське замкнене коло: утопічна подорож від свастики до української ляльки вуду

16^ https://www.arattaukraine.com

17^Олександр Поліщук: «Український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел», Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с.Трипілля

18^ Сергій Грабовський. Новоязичництво і проект "української України"