Християнські конфесії у своїх взаєминах відтворюють загальнолюдські архетипи трійці числа, фігури, відносин. Коли йдеться про високодуховні традиції, звісно, будь-які аналогії дуже вже умовні. Проте не можна не побачити у відносинах католиків, православних та протестантів складну

геометричну фігуру, складність якої полягає не у трьох кутах, а у постійних трансформаціях у залежності від контексту.

Начебто в неевклідових просторах фігура стає непередбачуваною в різних історичних обставинах, але розірвати свою складну єдність не може. Можна піти й далі, розвиваючи аналогію трикутника і говорити про любовний чи нелюбовний трикутник, але зупинимось на тому, що є три різні традиції, три центри впливу, три духовні вершини християнського світу, поєднані історією та основними догматами. Християнська Трійця символізує духовну повноту і гармонію відносин, трійка ж конфесій, на жаль, демонструє розірваність і конфліктність.

Я переконаний, що уніфікувати, насильно спростити різноманіття християнства не можна без серйозних конфліктів у церквах і суспільстві. З іншого боку,

церкви не можуть залишатись у ситуації протистояння, конкуренції за території впливу

і душі вірних. Конфліктність може перетворитися на взаємодоповнюваність, а догмат Трійці може стати принципом відносин між різними, але рідними.

У трійці конфесій протестантизм відіграє особливу роль. Різність, інакшість, плюральність у відносинах конфесій не реалізуються без третього чинника. Два можуть бути лише суперниками, або друзями. Коли з’являється третій, складність відносин сягає принципово нового рівня, конфесії переходять по той бік тотальності та розірваності, де єдність можлива лише в свободі різноманіття.

Що саме додає протестантизм у взаємини двох історичних церков? У конфлікт історії він вносить неісторичний аргумент, вказує на доісторичний базис віри, який є спільним для всіх конфесій. Там, де продовжують точитись гострі бої за історію, протестантизм не бере участі і пропонує «зняття історії». Антиісторична програма протестантизму будується на ідеях реформації як циклічного повернення до витоків (ad fontes), акцентуації першоджерел віри (sola Scriptura), які можуть розумітись поза історією їх інтерпретацій; презумпції особистісної віри (sola fide), в якій екзистенція важить більше історії світу (і церкви також); проголошенні Божого суверенітету (sola Gratia) над історією (чи всупереч історії).

Протестантизм додає свій голос до дискусії історичних церков, але

своїми аргументами не продовжує, а припиняє їх суперечку.

Він має бути почутим, щоб історія перестала домінувати над особою та особистісною вірою, щоб ідеолого-герменевтична традиція не затьмарила автентичність євангельського тексту, щоб особа звільнилась та зростала в свободі та покликанні.

Водночас протестантизм не є самодостатнім і виникає в межах історичних традицій Церкви. Він зобов’язаний історії власним життям і самостверджується критикою традицій. Коли ж закінчується історичний матеріал для критики, протестантизм стає революційною силою, в ізоляції він саморуйнується. У руках реформаторів XVI ст. «чиста», рафінована ідея, вирвана з історичних обставин та умовностей, ставала страшною силою для революційних мас, що очкували царства Божого тут і тепер. Сьогодні ж

«чиста» віра, позбавлена історичних складностей, пропонує релігійний фаст-фуд

для постісторичних споживачів.

Повертаючись до витоків християнства, протестантизм знаходить там унікальну історичну ситуацію, з якої не так вже просто висновувати абстрактні принципи віри.  Виявляється, що християнська віра історична, що одкровення Бога стало плоттю та кров’ю історії. Навіть коли теорія деміфологізації «роздягає» ідею, визволяє її з історичного контексту, вона мусить і «одягати» керигму знову, щоб зрозуміти її в сучасній історико-культурній ситуації. Отже, ідея – в історії, сама історія ідейна, логосна. Ідею можна і треба побачити в історії, але не можна висмикнути звідти.

Бути різними і при цьому бути разом – історична і провіденційна доля християнських конфесій. Історія в її двох традиціях стикається з сучасністю, на боці якої виступає протестантизм. Діяння Бога в історії доповнюються особистісним виміром, історія Церкви – герменевтикою тексту. За словами Еклезіаста, «Нитка потрійна не скоро рветься» (Екл. 4:12) Головне, щоб це усвідомили самі християни, щоб побачили у конфесійному різноманітті не тільки проблеми, але й перспективи, не тільки різність, але й єдність, взаємодоповнюваність.