Архімандрит Кирил (Говорун), голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ

8 вересня 2009 року Священний Синод Української Православної Церкви прийняв рішення відновити роботу комісії по діалогу з УАПЦ і створити робочу групу, яка має  розпочати офіційний діалог з УПЦ КП. Це рішення є історичним, тому що йдеться про розгортання повноцінного діалогу між усіма гілками розділеного українського Православ'я. Вперше за новітню історію України розпочато міжконфесійний діалог у такому обсязі і невипадково, що ініціатором цього процесу стала саме Українська Православна Церква.

По-перше, це рішення відповідає внутрішній логіці того шляху, який Українська Православна Церква на чолі з своїм Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром свідомо обрала ще на Соборі єпископів у грудні 2007 року. Це є шлях на подолання трагічного розділення українського Православ'я та об'єднання усіх православних України під проводом єдиного архіпастиря. Українська Православна Церква не на словах, але на ділі доводить свій намір подолати існуючий в Україні церковний розкол. Вона залишається послідовною на цьому шляху, незважаючи на перепони, які на ньому виникають.

По-друге, невипадково саме УПЦ стала ініціатором цього процесу. Відомо, які складності та непорозуміння існують у стосунках між УПЦ КП та УАПЦ. Практично ці стосунки зайшли у глухий кут та стали “недіалогібельними”. Діалог між цими структурами зазнав фіаско через те, що фактично перетворився на спроби однієї структури поглинути іншу. Наразі лише УПЦ довела свою здатність вести діалог з усіма гілками розділеного українського Православ'я. Вона довела, що насправді може бути тією силою, яка спроможна об'єднувати антагоністичні групи як всередині самої себе, так і за власними межами. З усіх представлених в Україні церковних структур лише УПЦ охоплює всі регіони України, людей з різними — інколи протилежними — політичними і цивілізаційними вподобаннями. Значною мірою це стало можливим завдяки позиції та особистості Предстоятеля УПЦ, який завоював безперечний авторитет не лише в своїй Церкві, але й за її межами — в середовищі тих, хто апріорі мав би з підозрою або й ворожнечею ставитись до “Церкви Московського Патріархату в Україні”.

По-третє, прийняте рішення свідчить, що Українська Православна Церква не залишається осторонь тих процесів, які відбуваються в суспільстві. Українське суспільство втомилося від розділень, які розривають його на частини. Воно прагне єдності і шукає джерело цієї єдності насамперед у Церкві. Якщо Церква починає хворіти на  ті самі хворобами, що й суспільство, а найбільшою хворобою нашого суспільства залишається розділеність, тоді вона перестає бути сіллю землі, про яку говорив Христос. Тому саме православні християни мають продемонструвати своїм співвітчизникам здатність вести діалог та долати розділення. Весь свій авторитет та об'єднавчий потенціал Українська Православна Церква спрямовує на те, щоб через консолідацію українського Православ'я дати потужній імпульс консолідації українського суспільства. У цьому полягає громадський вимір синодального рішення.

Діалог — це процес, який може розвиватися лише на основі довіри. Коли сторони діалогу починають використовувати його заради власних інтересів або доведення своєї правоти, він втрачає сенс. Всі сторони діалогу повинні це усвідомлювати, щоб не змарнувати ще один шанс на об'єднання, який дає українському Православ'ю історія.

Юрий Черноморец, эксперт
Визит Патриарха Кирилла заставил УАЦП изменить отношение к диалогу с УПЦ МП. В ходе визита Патриарх Кирилл сознательно и несознательно способствовал укреплению пророссийской ориентации УПЦ МП. Надежды на «укоренение» УПЦ в Украине, на то, что она обретет свою собственную идентичность, развеивались как дым. Патриарх не произнес речей на украинском, наградил русофилов (П. Толочко) и украинофобов (В. Анисимов). В его речах прозвучали слова о Западе как цивилизации, основанной на ненависти, и о русском мире как цивилизации, основанной на любви. Стало ясно, что задачей УПЦ МП, по мысли Патриарха Кирилла, может быть только втягивание УПЦ МП в «русский мир». На этом пути переговоры с УАПЦ только мешают. Ведь УАПЦ ставит условия. Она согласна «вернуться», но УПЦ должна иметь реальную самостоятельность, а не только «пользоваться правами» автономии. И УПЦ должна усилить украинскую составляющую в своей духовной жизни. После визита Патриарха Кирилла УАПЦ поставила вопрос о целесообразности дальнейших переговоров с УПЦ МП. Ведь если двери закрыты волевым решением Москвы, то зачем нам дальше стучать в окно? УАПЦ даже заявила о повороте в сторону Константинополя. Было принято весьма решительное официальное заявление, суть которого можно передать просто: возьмите нас, мы хотим быть в канонической Церкви, ибо наше церковное сознание требует этого настоятельно и немедленно.
В этих условиях УПЦ МП пошла на смелый шаг: подтвердила свою решимость возобновить переговоры с УАПЦ и утвердила состав переговорщиков, максимально открыто настроенных по отношению к УАПЦ. Можно ли ожидать объединения?
Конечно же, нет. При всей открытости УПЦ МП к УАПЦ существуют объективные трудности, препятствующие успеху переговоров. По какой модели принимать УАПЦ? В каком качестве может существовать автономная Церковь (УАПЦ) внутри автономной Церкви (УПЦ МП)? А то, что УАПЦ хочет сохранить свою целостность в случае вхождения – очевидно. Особое объединение приходов? Братство с тысячей собственных приходов и епископами?
Вторая причина – внешняя. Зачем Московскому патриархату украинофилы? РПЦ тяготится уже теми украинофилами, которые существуют в УПЦ МП. Близкие к ОВЦС МП люди и СМИ годами третируют «оранжевое лобби», записывая туда людей, принципиально далеких от всякой «оранжевости», – записывая только за то, что они не верные «россияне с украинскими корнями».
Успех УПЦ МП в переговорах с УАПЦ и признание этого объединения Патриархом Московским могли бы стать сигналом, что Патриарх печется не только о судьбе «русского мира», но знает и понимает потребности Церкви в Украине. Выпускники украинских школ уже не понимают, как можно критиковать скорбь по погибшим во время голодомора и не признавать хотя бы частичную правоту украинских буржуазных националистов. И если УПЦ МП хочет иметь в Украине будущее, а не только прошлое и настоящее, то от нее требуются смелые и нестандартные решения по привлечению в свои ряды украинских автокефалистов. А Московской Патриархии следует понять, что Украина как государство уже не вернется в состав Российской федерации, и поэтому в Украине нужно быть украинцами. Как и заповедовал апостол Павел: быть всем для всех, а не некоторыми для некоторых.
На сегодня объективно выгодно поссорить УПЦ МП и УАПЦ, разрушить даже саму возможность переговоров только одной церковной организации – УПЦ КП. И ради этого патриарх Филарет в своих интервью нелицеприятно отзывает о митрополите Мефодии и о Патриархе Кирилле. Хотя первый уже неоднократно заявлял о своей готовности ради объединения уйти в отставку, тогда как сам патриарх Филарет видит только себя во главе украинского православия. А патриарх Кирилл уже неоднократно демонстрировал свою способность к гибкости и исправлению «перегибов», тогда как патриарх Филарет весь свой характер вложил в «на этом стою и не уступлю». Но гора под ним ледяная, и, кажется, она уже тает. Но он в нее верит, и отказывается в том же интервью признать факт политической смерти своего же выдвиженца в Президенты. УПЦ КП есть чего бояться. Если УАПЦ присоединится к УПЦ МП, от этого у УПЦ МП изменится идентичность на принципиально открытую ко всему украинскому, а значит, к этой Церкви могут потянуться и приходы УПЦ КП. И тогда патриарх Филарет может пожалеть, что был против передачи храмов на баланс руководства юрисдикций, препятствуя получению церковью статуса юридического лица.
В любом случае – Украина на пороге новых вызовов, на которые УПЦ МП старается найти ответ. И то, что большинство комиссии по переговорам с УАПЦ – это признанные богословы, вселяет надежду на то, что выход будет найден. Нужно только думать и молиться, надеяться и верить. И тогда любовь победит разделение.

Андрій Юраш, релігієзнавець
На мій погляд, рішення Священного Синоду УПЦ, що проходив у Почаївській лаврі (мається на увазі рішення про комісію з діалогу з Церквами – УАПЦ і УПЦ КП – прим. ред.) не є несподіваним і не могло таким бути. Це рішення відображає об’єктивні потреби і реалії сьогодення, на які наразі не може не зважати УПЦ.

Маю зазначити, що це рішення стало своєрідним наслідком зустрічі двох векторів розвитку: внутрішнього і зовнішнього. Перший: УПЦ не може жити у «башті зі слонової кістки», а тому має знайти себе в українському суспільстві і провести певне репозиціонування в сучасних реаліях України ХХІ століття.
Однак, дуже важливо зазначити, що сама ідея про створення такої Комісії в середовищі УПЦ МП не є чимось евристичним. Це не якась безпрецедентна, модернова позиція цієї Церкви. Власне, Комісію було створено ще в 1995 р., а вчорашнім рішенням їй надано другого дихання, більш потужного поштовху до розвитку діалогу.
На мою думку, таке «друге народження» цього органу є і виявом активних внутрішніх дискусій, що точаться нині в середовищі очільників УПЦ.
Погляньмо, хто входить до складу Комісії, крім уже згадуваного архімандрита Кирила. Очолює її архієпископ Білоцерківський Митрофан, один із, як на мене, найбільш тверезомислячих архієреїв УПЦ МП, який завжди підтримував офіційну позицію Церкви, без перебільшень і радикалізму. Також у її складі ректор КДА архієпископ Антоній, поміркований реаліст з українською свідомістю. Тобто можемо сподіватися на реалістичний підхід Комісії у справі налагодження діалогу та на те, що вони докладуть максимум зусиль, щоб знайти якомога більше спільних точок дотику та шляхів взаєморозуміння.
Комісії доведеться бути обережною в усіх своїх подальших кроках і діях, оскільки вона перебуватиме під «подвійним прицілом»: з одного боку, під пресингом україноорієнтованої частки вірян та єпископату УПЦ МП, з другого – під контролем опонентів «українськості» УПЦ, що займають провідні посади в Московській патріархії.
Тому якийсь прорив, потужний крок уперед у такому діалозі я розглядаю лише як теоретично можливий.

Протоієрей Георгій Коваленко, прес-секретар митрополита Київського Володимира
Рішення Священного Синоду УПЦ про відновлення діалогу з українськими Церквами – це один із тих кроків, що впливають на майбутнє не лише УПЦ, але й усього православ’я в Україні. І навіть якщо ухвалення таких рішень не відбувається так безболісно, як би нам хотілося, однак це, безумовно, величезний крок вперед на шляху до порозуміння.
Варто зазначити, що діалог з УАПЦ триває вже не перший рік, а віднині він буде максимально інтенсивним і буде просуватися в річищі канонічно та юридично виваженому. Ось, наприклад, ми можемо спостерігати, як постійно та переконливо УАПЦ намагається формулювати свої рішення в еклезіологічній площині, і вже це є саме по собі позитивним результатом. А цим рішенням Священного Синоду УПЦ, на мою думку, буде надано значного прискорення власне діалогу між нею та УАПЦ.
Що ж стосується відносин з УПЦ КП, то рішення Синоду УПЦ про створення робочої групи є відповіддю на звернення очільників УПЦ КП, які мали місце в грудня 2007 року, та влітку 2009 року, безпосередньо перед візитом патріарха Московського Кирила. ці звернення були реакцією на ті кроки, що їх завжди намагалася вживати УПЦ для відновлення єдності православ’я в нашій державі. І саме діалог може стати тим способом, що слугуватиме якнайкращому досягненню шляхетної мети подолання розділень.
Наступними кроками нашої Церкви у налагодженні діалогу будуть формулювання та оприлюднення офіційної позиції УПЦ, відповідні публікації та відкриті звернення. Очевидно, відбуватимуться відкриті засідання Комісії та робочої групи, на яких буде озвучено консолідовану позицію відносно того, що саме і в який спосіб має бути зроблене для досягнення консенсусу.
Не можу не наголосити на тому, що  нова сторінка в діалозі з УАПЦ та УПЦ КП перегортається в контексті заяв патріарх Московського та всієї Русі Кирила, в яких він неодноразово підкреслював, що беззастережно підтримує всі об’єднавчі та миротворчі ініціативи блаженнішого Митрополита Володимира, спрямовані на зцілення роз’єднаності православних. Однак те, яким чином буде реалізовано ці ініціативи, є внутрішньою справою Української православної Церкви, тому саме вона в сукупності з іншими сторонами міжцерковного діалогу визначатиме, як буде розвиватися цей діалог всередині України.