Частина друга. Перша частина - тут

Інформаційна політика УПЦ МП

З 1992 року УПЦ МП постійно намагалася офіційно доводити власну українськість, але протягом тривалого часу нічого не робила реального для утвердження власної української ідентичності. Ставши Церквою, що об’єднує віруючих із різноманітною мовною, культурною, політичною ідентифікацією, УПЦ МП не проводила українізації всередині себе, оскільки боялася зруйнувати власну єдність. Наростання з року в рік інтенсивності проросійської пропаганди в межах РПЦ набуло загрозливого характеру відносно цілісності УПЦ МП. За цих умов було прийнято рішення припинити діяльність найбільш проросійського сегменту активістів в УПЦ МП, і 2007 року біло відправлено на покій єп. Іполіта (Хілько) та засуджено політичне православ’я, очолюване В. Кауровим.

Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир виголосив низку програмних доповідей, із яких найбільш проукраїнською була доповідь у Варшаві. У ній митрополит Володимир охарактеризував УПЦ як самостійну Церкву, що давно готова до власної автокефалії. Державна політика України, яка раніше оцінювалася як втручання у внутрішні справи українського православ’я, була вперше підтримана як свідчення небайдужості українського керівництва, бажання створити єдину Церкву, що була б фактором єднання різноманітностей в українському суспільстві. Ідеї Варшавської доповіді було розвинуто в доповіді на Архієрейському соборі в Москві в 2007 році. УПЦ була охарактеризована як Церква, що об’єднує людей не лише східно-православної, але і західної (європейської) цивілізацій. УПЦ була представлена як втілення ідеї Петра Могили про українську Церкву як єдність Сходу і Заходу. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно, історично. Намагання перетворити УПЦ на церкву виключно із східною орієнтацією може привести лише до руйнування УПЦ.

Завершенням формування ідеологічного базису УПЦ на сьогоднішній момент є доповіді митрополита Володимира і його найближчого помічника єпископа Олександра Драбинко на відкритті конференції 9-ті міжнародні «Успенські читання». УПЦ заявила про себе як про окрему Київську Церкву, із власною ідентичністю «другого Єрусалиму». Ця ідентичність означає орієнтацію на загально-християнські, загально-православні цінності. Цінності земні, в тому числі і патріотичні, є цінностями другого порядку, що мають підкорятися загально-християнським. Цінності політичні – цінності імперські чи то державницькі – взагалі не є пріоритетними для такого роду ідентичності. Ідеал Києва як «небесного Єрусалима» свідомо протиставляється ідеї Москви як Третього Риму. В ідеї Третього Риму вбачається зрада християнській шкалі цінностей. Адже московські ідеологи християнство ставлять на службу земному, імперському, державницькому. Тут відбувається не підкорення влади кесаря владі Бога, а навпаки – підкорення Божественного – церкви, владі кесаря – державі.

В такій моделі підтримка українського елементу в церковній культурі витікає із необхідності поваги до прав україномовного контингенту віруючих УПЦ. Оскільки 68% громад приналежать до сфери української «західної цивілізаційної орбіти», то неповага до цієї церковної більшості – порушення прав цих віруючих. Керівництво УПЦ, таким чином, намагається власну політику українофільства обґрунтовувати не потребами нації чи держави (оскільки ці реальності належать до земного), а потребами віруючих (які належать до Церкви, до царства небесного).
Конкретними кроками, виходячи із поваги до прав українськомовних та українокультурних віруючих, проведено випуск українського варіанту «Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковому каналі «Глас», початок постійного книговидання українською богословської та церковно-історичної літератури.

У намаганні сформувати альтернативу до російського бачення майбутнього українського православ’я в Російському світі УПЦ МП фактично бореться сама. УПЦ КП не розуміє важливості наголошення на пріоритеті небесного над земним і полеміці із РПЦ. Українська держава не докладає системних зусиль задля підтримки українофільської тенденції в УПЦ МП. Між тим українізація в межах УПЦ МП і могла би бути мирним шляхом до вирішення всіх проблем українського православ’я.

Засновник УАПЦ в 1989 році та її лідер після відновлення в 1996 році – патріарх Димитрій (Ярема) став автором особливого різновиду ідеології самоізоляціонізму українського православ’я, який розвивав у серії послань, що склали книгу "Роздуми про страшне сьогодення". Ідеологія патріарха Димитрія базувалася на уявленні про глобальну війну між українським християнством з одного боку та глобальними "ворожими силами" – з іншого. На роль ворожих сил патріарх Димитрій призначив масонів, які нібито захопили владу в Римі, Москві та Константинополі. Одним із агентів масонів та самого диявола патріарх Димитрій вважав патріарха Філарета. В такому оточенні ворогів УАПЦ нібито веде останню війну добра зі злом. Єдиним способом оборони від глобального зла, на думку патріарха Димитрія, могла б стати повна самоізоляція, духовна та політична.

Після смерті патріарха Димитрія було оприлюднено його духовний заповіт, в якому принципово переінтерпретовувалося вчення про УАПЦ та її майбутнє. Згідно із цим заповітом УАПЦ мала обрати шлях приєднання до канонічного православ’я. А саме – до УПЦ в США, яка має статус автономної церкви в межах Константинопольського патріархату. В дусі настанов цього заповіту було створено документи помісного собору УАПЦ 2000 року. Головою-"опікуном" УАПЦ було оголошено керівника УПЦ в США митрополита Констянтина (Багана). Оскільки офіційної згоди із боку останнього так і не було отримано, то акти помісного собору 2000 року мали дещо комічне забарвлення. Адже УАПЦ оголошувала себе частиною канонічної Церкви, не маючи офіційної згоди на це самої Церкви. Проблема також ускладнювалася тим, що РПЦ не визнавала УПЦ в США, але з огляду на те, що "шлюб" не відбувся, це вже було неістотно.

Неприєднання УАПЦ до УПЦ в США пов’язують і з ефективною протидією симпатиків Москви в Україні, яким вдалося переконати керівництво держави в тому, що: на чолі УАПЦ не можна ставити громадянина іншої держави із міркувань безпеки; входження Константинополя за естонським варіантом приведе до дестабілізації ситуації в країні, чим скористають тодішні опозиційні сили. В результаті після деякого періоду вагань, керівництво УАПЦ перейшло до політики нового усамостійнення. Головою УАПЦ було обрано митрополита Мефодія, а сама УАПЦ пережила період певних протистоянь між єпископськими угрупуваннями. Кожен із трьох архієреїв, що очолював великі єпархії УАПЦ, – Мефодій в Тернополі, Макарій – у Львові, Андрій – в Івано-Франківську залишилися при владі завдяки підтримці місцевих благочинних і священства. Для створення враження, що УАПЦ шукає виходу із канонічної ізоляції, митрополит Мефодій наприкінці 2000 року і в 2001 році вів переговори із Константинополем (УПЦ КП також брала участь у цих переговорах). Діалог УПЦ КП і УАПЦ в 2005 році був політичною бутафорією. В 2005-2009 роках розвивався діалог із УПЦ, час від часу УАПЦ нагадувала про те, що не проти ввійти до складу Константинопольського патріархату.

В 2005-2009 роках зусиллями митрополита Мефодія та архієрейського собору УАПЦ було створено власне богословське вчення про УАПЦ та шляхи виходу її із канонічної ізоляції. Це вчення вигідно вирізняється власним високим богословським обґрунтуванням, глибокою постановкою проблемних питань та сміливими пошуками відповідей на виклики, що стоять перед УАПЦ.

Елементами сьогоднішнього вчення УАПЦ про себе є: усвідомлення ненормальності власного стану ізоляції від світового православ’я; відсутність претензій на помісність, які відштовхують всіх можливих партнерів по діалогу від УПЦ КП; сповідування дійсності своїх таїнств, з огляду на те, що навіть при визнанні українських автокефалістів розкольниками згідно із правилами св. Василя Великого таїнства у розкольників є дійсними; визначення себе як церкви, що перебуває поза спілкуванням із світовим православ’ям та прагне до спілкування; розуміння другорядності питання адміністративного статусу і першочерговості питання про спілкування. З огляду на останній пункт УАПЦ погоджується на статус автономної церкви в межах Константинопольського патріархату. Цей стан визнається як тимчасово необхідний. Саме в цей спосіб українські автокефалісти (УАЦП і УПЦ КП) могли б: позбавитися іміджу розкольників; об’єднатися між собою; закріпити власний відрив від Москви. Адже головним завданням для українства не є усамостійнення від всього світового православ’я, а самостійність саме по відношенню до Москви. На разі в Україні (не в діаспорі) підлеглість Константинопольському патріарху не означає полону  імперіалізму «другого Риму». Цей самий другий Рим на сьогодні не існує. Патріарх Константинопольський є володарем виключно символічного капіталу, як і папа Римський, не маючи опори на власну державу. Таке становище об’єктивно зумовлює неможливість константинопольського імперіалізму. У випадку перебування українських автокефалістів в якості митрополії в складі Константинопольського патріархату відбудеться не лише безперечне визнання їх канонічності, але ще й богословський розквіт, укріплення власної християнської і православної ідентичності, розвиток синтезу загально-християнського та українського в межах київського православ’я. Статус Київської митрополії в Константинопольському патріархаті – це надійний захист від московського церковного „імперіалізму”. Адже саме в Москві патріарх-„імперіаліст” спирається на реально існуючу державу, яка не приховує власних планів відновлення імперії. Скористатися цим шансом сьогодні – це відкрити можливості для єдиної Помісної Церкви завтра. Адже Константинополь не поділяє московської точки зору, що автокефалію слід надавати тим національним церквам, тоді, коли між православними цієї країни є повна згода. Прохання єпископів Київської митрополії в Константинопольському патріархаті було б достатньо для надання томосу про автокефалію для українського православ’я. І таким чином, українське автокефальне православ’я могло б стати ядром для формування Помісної Церкви, визнаної світовим православ’ям. Сьогодні, коли РПЦ має напружені відносини із іншими помісними Церквами, втрачає власних традиційних союзників – цей шлях є об’єктивно перспективним.

Побоювання, що існування двох канонічних Церков на території України сприятиме розколу держави, безпідставні. Вірні різних канонічних юрисдикцій, як показує досвід Греції чи США, де існує подібний досвід, взаємно визнають одне одного і починають спілкуватися протягом одного покоління, забуваючи про юридичні поділи. А от існування «розкольників» є фактором, що дискредитує український православний автокефальний рух і сприяє розколу України.
За всієї перспективності та прогресивності ідеології УАПЦ сьогодні, ця церква немає розвинутої інформаційної інфраструктури для висвітлення власних ідей. Такого роду становище є ненормальним, і УАПЦ потребує допомоги в розвитку власної інформаційної та ідеологічної роботи.

Організація «навколоцерковної» громадськості в межах широкого інформаційного комплексу проектів дозволить одразу вирішити всі основні завдання, які стоять сьогодні в умовах історичних змін в політиці РПЦ та українських церков. А саме, такого роду інформаційний концерн, негласно підтриманий українською державою (для уникнення звинувачень у безпосередній підтримці церков, що могло б оцінюватися як порушення 35-ї статті Конституції) міг би:
1)    системно оперативно протидіяти інформаційному тиску із боку патріарха Кирила, вести ефективну інформаційну політику в умовах інформаційної «небайдужості» РПЦ до справ України;
2)    підтримати і реформувати інформаційну діяльність УПЦ КП, якісно підвищивши її ефективність;
3)    підтримати проукраїнські тенденції в розвитку УПЦ МП;
4)    створити і підтримати сучасні інформаційні ресурси для пропаганди конструктивних ідей із нової ідеології УАПЦ;
5)    уникаючи юрисдикційного егоїзму, координувати зусилля задля досягнення інформаційного панування проукраїнських сил в інформаційному просторі України;
6)    продукувати ресурси для інформаційного супроводу проектів об’єднання українського православ’я;
7)    забезпечувати ресурси для інформаційного супроводу державної політики України в релігійній сфері

В умовах нового якісного виклику – інформаційної війни за відновлення Руського світу – реалізація цих завдань є єдиним шляхом уникнення перетворення православ’я в Україні на «другий Крим», а отже – для збереження української самостійності та державності.