Питання про співвідношення, власне, про взаємодію християнства і політики є одним із найфундаментальніших серед тих, які розв‘язує людство впродовж останніх двох тисячоліть. Прагнути розв‘язати його остаточно – це значить вводити в оману себе й інших. А відмова від прагнення розв‘язувати його буквально щоденно означає намагатися негідним чином утекти від реальності.

Проте при цьому розв‘язанні слід бути вкрай обережним, пам`ятаючи, до чого призводили у минулому деякі спроби “розрубати вузол” у цім питанні. Спроби формально дуже різні, одні – тотально на користь християнства, інші – так само на користь політики, на практиці мали наслідками тотальну різанину і забуття будь-яких вищих цінностей.

Традиційно науковці, розглядаючи релігію та політику як суспільні явища, ведуть мову про три можливих розв‘язання питання про їхні співвідношення та взаємодію. Зрозуміла річ, ідеться про певні абстракції, “ідеальні типи”, як сказав би Макс Вебер, але про такі концептуальні абстракції, які описують реальні ситуації.

Другий погляд на цю взаємодію виходить із постулату, що релігія є однією із форм ідеології. Тут можливі два варіанти розгляду проблеми. Перший – так званий “атеїстичний”, за яким релігія є щось створене попами навмисно для обману трудящих мас. Отже, це ворожа ідеологія, яку треба перемогти разом із її носіями. Другий варіант – начебто протилежний, проте насправді дзеркально зворотній, з тим же приниженням релігії. Перетворення релігії на войовничу фундаменталістську ідеологію, що спостерігається під час релігійних війн у середньовічній Європі чи на сучасному ісламському Сході, тільки руйнує її як силу, що поєднує людей у піднесенні до Вищого, до Абсолюту, до Надземного. Власне, твердження, що релігія – це найкраща ідеологія (тобто духовна сила, призначена для мобілізації мас у боротьбі за завоювання земної влади) у своїй основі є профанацією, омирщенням сакральних основ феномену релігійного. Якщо релігія стає політикою, священик – державним чиновником, а Слово Боже – не більше, ніж ґрунтом для недосконалих земних трактувань Вічного на потребу сьогодення, то де ж місце священному?

Третій погляд на взаємини релігії та політики виходить із того, що це є два різних суспільних феномени, але між ними можлива певна взаємодія. Яка саме? Як її налагодити між різними витворами людського духу, один із яких просвітлений Божественним началом і спрямований до допомоги особі вийти за межі земного світу у своєму земному ж бутті, а інший є суто земним, призначеним для керування цим земним життям людини, виходячи із її властиво земних інтересів?

Для пошуку відповідей на ці запитання після того, як ми позначили основні моменти проблеми, змінимо ракурс її розгляду. Реальними суб‘єктами, в яких сконцентровано сутнісні риси релігії та політики одночасно, є Церква та політичні партії. В українській реальності останнього часу Церква (як інституція суспільства, я не веду мову про конкретні Церкви) внаслідок обставин, які об‘єктивно склалися в посткомуністичному і постколоніальному суспільстві, втягнута у вир політики. Вона, власне, виступає як не просто певний мирський суб‘єкт – вона бере активну участь у виборчих змаганнях, часом намагається провести своїх достойників до парламенту, спрямовуючи цих осіб до списку тієї чи іншої партії, агітує “за” чи “проти” конкретних політично-партійних ідеологій. Про це чимало говориться у засобах масової інформації; попри те, що предстоятелі всіх Церков проголошують своє прагнення не втягуватися у вир політичної боротьби, наголошуючи лише на своїй загальній позиції, а не на підтримці окремих партій, високопоставлені церковні діячі радо йдуть на вибори у списках тих чи інших партій або ведуть відверту політичну пропаганду з амвону.

Відтак, хоча Церкви втягнені в політичну суєтність не з вини своїх очільників, чи додає ситуація політизації ваги Церкві як такій, чи збільшує зазначена політизованість деяких впливових церковних діячів благотворний (яким він і має бути) вплив Церкви на політику, на політичні партії? Відповідь ми бачимо зі стану суспільства: ні.

Можна, не вдаючись у деталі, сформулювати парадокс: чим більше Церква заклопотана партійно-політичними справами, тим менший її благотворний вплив на ці ж самі партії, тим менша її вага в прогресивному політичному розвитку країни. І навпаки: що менше Церква переймається конкретикою партійно-політичних справ, тим благотворніший її вплив на партії, тим вагомішою вона є в політичному розвої. Чому так відбувається? Очевидно, насамперед тому, що Церква відіграє унікальну роль у  формуванні суспільного етосу – найтоншого мережива таких стосунків між людьми, які справді якнайбільше у даний конкретний момент відповідають вищому людському покликанню й Божественному началам у людині. Іншими словами: для впливу на політику Церква не повинна діяти як світська, а чи то й державна організація. Перетворення Церкви на один із державних інститутів – це принцип існування Церкви в Російській імперії, глибоко чужий як самій сутності християнства, так і півторатисячолітнім (це за найбільш скромними підрахунками, які базуються на археологічних знахідках)  християнським традиціям на українських теренах.

Тим часом саме від суспільного етосу чи не найперше залежить, які саме політичні лідери стануть проводирями партій, відповідаючи вимогам так званої політичної харизми. Йдеться не просто про те, чи будуть партійні вожді добрими християнами (хоча й це важливо і можливо лише за умови впливової і деполітизованої Церкви). Головне – якими будуть рядові партійці та виборці, чи прагнутимуть вони бачити в ролі своїх проводирів нових Іродів та Неронів, чи для них взірцями стануть люди, що дбатимуть не лише про тілесне, тварне, земне (бодай і найкраще дбатимуть), але й про людську душу, про ствердження духу як довічного неспокою, який долає бар‘єри людської самозасліпленості, самообмеженості, пихи й прагнення до приниження ближнього.

При цьому варто зауважити, що поняття етосу охоплює найрізноманітніші види стосунків, власне, є для них універсальним. Тут і культурні, й міжособистісні  стосунки, і стосунки владні, і стосунки власності. Етос – це розімкненість людської душі до інших людських душ. Тут роль Церкви неоціненна, звісно, якщо Церква не прагнутиме охопити й підкорити собі всю людську душу (адже така всеохопність – безпосередня прерогатива Вищого, Божественного).

Так, чимало партій нині в Україні несуть у своїй назві слово “християнська”. Та з кожним роком роз‘єднаність цих партій тільки зростає, коли б, здається, вони мали триматися докупи і “тонкими порухами”, власним прикладом, харизмою лідерів об‘єднувати суспільство на засадах християнського гуманізму. Знову парадокс: видається, Україна ще не дійшла того рівня розвитку суспільного етосу, коли християнськість перестане бути зовнішнім атрибутом (ба, просто словом-назвою) політичної партії, а стане її іманентною рисою. Навіть у разі, коли це буде за своєю побудовою суто світська партія, яка об‘єднуватиме людей позаконфесійних. Адже християнське підґрунтя є одним із тих визначальних чинників, що визначає європейськість Європи; знає людина про це чи ні, хоче чи ні, але вона перебуває у “силовому полі” християнських традицій.

Інша річ, коли якісь люди чи партії прагнуть свідомо руйнувати ці традиції чи коли вони вже поруйновані кимсь, - тоді маємо потворне й деформоване відбиття певних християнських форм життя, наповнених протилежним Божественному змістом. Коли ж суспільство десятиліттями зазнавало подібної руйнації, то, очевидно, щоб зросла справжня політична сила, яка матиме право щиро писати у назві “християнська” (і брати на себе цим посилену відповідальність перед виборцем), мусить минути час.

Відтак видається, що в нинішній Україні, яка декаду тому з неабиякою помпою відзначила 2000-ліття Різдва Христового, краще було б почекати із “християнсько-демократичними”, “християнсько-народними”, “демократично-християнськими”, “християнсько-республіканськими” партіями. Хоча б тому, що у їхніх вождів геть відсутнє християнські покора й смирність та прагнення до людського поєднання, а не до розбрату.

Тут постає ще одне закономірне запитання. У сучасному світі будь-яка подія, щоб стати значущою, має пройти через горнило впливових ЗМІ. Якою ж у ситуації, що склалася в Україні, має бути роль (сказати б, місія) ЗМІ? В ідеалі вони мають прагнути виконання щонайменше трьох “джентльменських домовленостей” між собою – домовленостей, які тільки піднесуть роль мас-медіа у суспільстві, зроблять їх більш шанованими. Конкретно, це:

а) якнайменше виступати з позицій однієї “християнської” партії проти іншої, скласти мораторій на роздмухування через мас-медія боротьби християн-демократів, християн-республіканців, християн-народників тощо;

б) сприяти формуванню суспільного етосу і слугувати інстанцією передачі благотворного впливу Церкви на суспільство і політику;

в) допомагати становленню потужної помісної самостійної православної Церкви в Україні, бо без цього неможливо подолати неминучу політизацію Церкви.

Зрозуміла річ, що ці домовленості за чинної політичної ситуації виглядають більш, аніж утопічно, але, видається, варто мати їх на увазі, коли йдеться про стратегічні перспективи розвитку Української держави й української спільноти.

І насамкінець. Потреба у становленні самостійної помісної Церкви в Україні не є властиво політичною проблемою, як нерідко стверджують опоненти ідеї такого становлення. Справа зовсім в іншому. Православна Церква традиційно існує у світі як система таких Церков, кожна з яких веде розмову з певним народом. Кожна із них бере участь у формуванні неповторного етосу цього народу. Кожна з них утверджує Слово Боже мовою конкретного народу і тим підносить його мову до найвищих висот. Коли якомусь із народів відмовляють у праві на самостійну Церкву і на Слово Боже рідною мовою, тим самим робиться кощунна і гріховна спроба розділення людей та народів на, так би мовити, “християн вищого ґатунку” і “християн нижчого ґатунку”.

В ролі останнього, неповноцінного перед Богом і людьми, народу і виступає в очах діячів певних ієрархів та богословів український народ (і не тільки український – народ Молдови, народ Білорусі тощо). Годі й казати, що подібна гординя, сказати більше – профанація Божественних заповідей є витвором антихристиянського розумування. Як і будь-яка відмова кожному народові у праві на самостійну Церкву. І знов-таки – засоби масової інформації тут повинні зіграти свою неоціненну роль, не політизуючи ситуацію із становленням самостійної Церкви, але й не применшуючи негативного значення відсутності її. Адже щодня, щохвилини за умови неіснування чи недомінування в релігійному житті такої Церкви відбувається руйнація і деформація суспільного етосу, отже, політична, економічна, культурна ситуація в державі постійно балансує на межі хаосу, навіть коли цей хаос прикривається шатами порядку й закону. Що ми всі, власне, й спостерігаємо в Україні.