Кожна книга, що виходить у світ, відбиває стан науки і культури та наукових тенденцій свого часу. Сучасний стан розбудови українського церковного та світського правознавства у практичній сфері та в науково-академічній має багато перспектив та взаємозв’язків, що відбиваються у викладанні канонічного права у державних навчальних закладах та світського законодавства у духовних навчальних закладах, хоча дифузія правових норм на практиці застосовується рідко.
Книга починається з наукового викладу про канонічне право, між тим не наводиться історіографія предмету. Вся використана література про канонічне право чітко розподіляється на ту, яка написана людьми церковними, викладачами цієї дисципліни, і нецерковними, для яких це абстрактний предмет. На цій різниці автор не акцентує увагу. Наукова чіткість тут має прогалину.
У першому розділі йдеться про історію складання канонічного права, минаючи виклад саме природи канонічного права. Виклад останнього дуже важливий, оскільки показує нам спосіб створення та регламентування самого права в церкві. На стор. 14–41 автор дає короткий виклад джерел канонічного права, майже не розкриваючи історію їх появи. Також автор не помічає, що після монголо-татарської навали церковне управління перемістилося на північ Русі, у Москву. І вже там збиралися церковні собори, якими управлялася Церква на території сучасної України. Згодом, з відродженням української державності на початку ХХ ст., собори знов почали збиратися в Україні. Тобто автор чітко не вказує на залежність місць скликання соборів від стану українського суспільства, його залежності та вивільнення. Також автор коротко оглядає законодавчі органи, які створювали церковні канони — Вселенські собори. Цікаво, що місце скликання VI Вселенського собору пройшло в «імператорській палаті м. Трула» (с. 18). Такого міста немає. Собор збирався в царських палатах в Константинополі, що мали банеподібне завершення, від чого й походить назва (τρούλος — баня). Нижче (с. 18), автор пише, що Трульський собор було скликано із законодавчою метою, ніби попередні собори не мали на меті видавати закони. Згадуючи про створення Автокефальної Української Православної Церкви, автор уникає питання її істинності з точки зору канонічного права, відмежовуючись словами: «сучасні українські православні церкви, розділившись на три гілки, функціонують в Україні, визнаючи різну юрисдикцію церковної влади» (с. 40). Цього достатньо для світської правничої сфери, де Церква виступає як один із соціальних інститутів. Між тим для канонічного права такої констатації замало, оскільки воно за своєю природою єдине й не допускає потурання.
Автор пише, що канонічне право має два протилежні методи - «ікономія» та «акривія» (с. 42), незважаючи на те, що Церква не користується ними одночасно. Використання на практиці канонічних норм має свій алгоритм, про що відсутня інформація у викладеній книжці, як і про співвідношення між джерелами канонічного права. Автор розглядає співвідношення догматів та канонів як незмінних та змінних норм, як охорона внутрішнього та зовнішнього прошарку. Автор вважає, що питання незмінності канонів порушувалося тільки аж у XIX–XX ст.. (с. 44–47), хоча ці питання висвітлювалися й раніше, у добу Вселенських соборів, а те, про що пише автор, відбувалося в Російській Православній Церкві. Причому автор ніде не вказує про обговорення цих питань богословами та каноністами Еладської та Константинопольської Церков, зокрема в працях Власіоса Фідаса та ін. Також автор не згадує про важливість для сучасності канонічної спадщини грекомовних Церков, а також, зокрема, про розробку ними питань узгодження та тлумачення канонів.
Щодо канонічного права як дисципліни, автор пише, що «до 70 рр. ХХ ст.. каноністи часто змішували її (історію науки канонічного права — прим. А. У.) з догматикою та іншими богословськими науками» (с. 48), з чого автор виводить назрівання необхідності «виділення курсу каноніки з інших богословських наук та дисциплін» (с. 48). Це «виділення» аж ніяк не свідчить про відсутність розуміння у викладачів духовних навчальних закладів концепції канонічного права.
Автор безапеляційно пише про «однобокість» (або із світської сторони, або із церковної) сучасного розгляду науки канонічне право (с. 51).
Далі Богдана Совенко викладає систему церковного права у формі, притаманній праву державному. Розглядаючи концепції співіснування канонічного та державного права, автор пише лише про інтеграцію канонічних норм у державне законодавство (с. 52–53), тобто про те, що церковне право має бути одним з-поміж інших інституцій регулювання соціальних зв’язків у державі. Одним з кроків в інтеграції державного та канонічного права автор вбачає у формальному викладі канонічного права на кшталт права державного (с. 56), тобто йдеться про розмежування канонічного права на галузі права (шлюбне, кримінальне і т. д). Хоча цей розподіл скоріше призведе до уподібнення одного права іншим.
Одну з відмін канонічного права від державного автор вбачає в сталості першого: «канонічне право є архаїчною та найбільш сталою галуззю, оскільки в її основі лежать правові норми, які ґрунтуються на церковних догматах та канонах» (с. 59), а найбільшою гарантією дотримання права вважає внутрішню мотивацію (с. 60.).
У другому розділі йдеться про становлення та розвиток канонічного права, початок якого автор вбачає у хрещенні Русі та встановленні християнських контактів на державному рівні. Останнє й спричинило запозичення візантійських церковних норм та доповнення їх власним законодавством. Виникало церковно-державне право удільних князів та правові збірники на кшталт візантійських номоканонів. Розподілення компетенції церковного та державного права автор показує на прикладі церковного та державного суду, які мали чіткі сфери своєї юрисдикції (с. 87–88).
В контексті взаємозв’язку церковного та державного права автор відмічає вплив канонічного права на державне кримінальне право, та поступове витіснення канонічного права із сфер державного декретом 1917 р. у зв’язку із відокремленням Церкви від держави (с. 93). Те саме відбулося із церковним шлюбним правом (с. 95–97), що призвело до унеможливлення провести розвідки щодо відсутності заборони шлюбу, що виникають через родинні стосунки (с. 98). Автор вважає, що «зазначена тема дає нагоду для вищого духівництва поставити питання про можливість клопотання перед державною владою щодо таких модифікацій шлюбного законодавства, які б враховували хоча б частково норми канонічного шлюбного права, не лише релігійно обґрунтовані, але й раціональні з біологічного та морального погляду… Постає взаємна потреба визнання державою цивільно-правових наслідків церковного шлюбу, тобто його цивільно-правової дійсності. У такому випадку здійснювати церковні шлюби стало б можливим без попередньої їх реєстрації в державних органах» (с. 99). У цьому контексті автор вірно зазначає, що «саме Церква відповідальна за правильне тлумачення та застосування канонів, у зв’язку з виникаючими сучасними проблемами» (с. 100). Між тим на сьогодні через конституційне відокремлення Церкви від держави, а школи від Церкви унеможливлюється рецепція канонічного права до сучасного законодавства (с. 100).
Визначення дефініцій «канонічне» та «церковне» право автор робить навіть із використанням (з-поміж інших джерел) «Енциклопедії українознавства» та наводить таку думку, що канонічне право Церкви «для православної гілки» це комплекс правових норм, які регулюють становище Церкви як інституту щодо інших соціальних інститутів, а церковне право направлене на регулювання суто внутрішньо церковних відносин (с. 108).
Короткий огляд вивчення канонічного права у Візантії та в Російській Православний Церкві автор наводить, акцентуючи увагу на виданих курсах канонічного права або на роботах каноністів з окремих питань канонічного права (сс. 124–147). Тут же автор виділяє роботи, які здебільшого написані світськими дослідниками і стосуються питань співвідношення канонічного права зі світським правом. Цей перелік має зайві книжки, що стосуються загальних питань церковної історії (The Oxford Dictionary of Byzantium, а також «Православна Церква», митрополита Діоклійського Калліста (Уера)) (с.147). Поряд з цими дослідженнями наводиться цікава робота: Archbishop Peter (L’Huillier) The Church of the Ancient Councils: The Disciplinary Work of the First Four Ecumenical Councils. Автору, мабуть, невідомо те, що ця робота була перевидана видавництвом московського Стрітенського монастиря у 2005 р. під назвою «Правила первых четырех Вселенских Соборов».
Короткий огляд наукової канонічної спадщини, що виникла на канонічних теренах Російської Православної Церкви, завершено констатацією браку досліджень канонічного права в Українській Православній Церкві (с. 147). Мабуть, під цим твердженням мається на увазі відсутність робіт українських вчених, які працювали на території України, але й вони, як звісно, входять до складу Російської Православної Церкви. Хоча дифузія відбувалася. Як зазначає далі автор, студенти західноукраїнських навчальних закладів приїздили на навчання до Києво-Могилянської Академії, завершуючи його в Росії та зоставшись викладати в Московській чи Санкт-Петербурзькій Академії (с.149). Поступово, збагатившись досвідом російських шкіл, в Україні також створювали осередки вивчення канонічного права - як в духовних навчальних закладах, так і в світських (с. 153). Автор розглядає можливі курси, їх актуальність, в яких викладалося б канонічне право (с. 157–165).
У другому розділі, автор, спираючись на свідоцтва св. Григорія Великого, Фоми Аквінського, доводить необхідність співпрацювання Церкви з державою, положення котрого мають бути закріплені в канонічному праві (с. 177–195). Слід зазначити, що моделі взаємовідношень Церкви і держави, про які йдеться в книзі, є тією чи іншою трансформацією візантійської симфонії. Мабуть, минуле детермінує майбутнє. Також автор наводить нинішній стан взаємовідношень Церкви та держави, який пов’язаний із сучасними нормативними актами.
Наведення автором сучасного стану нормативно-правової бази у сфері регулювання процесу повернення церковного майна в Україні (сс. 196–203) наводить його на думку необхідності перш за все надати Церкві правового статусу в державі (с. 203). У разі надання Церкві статусу юридичної особи існуюча нормативно-правова база стане актуальним регулятором державно-церковних відносин. Але на перешкоді розв’язання цієї проблеми стоїть багатоконфесійність Української церковної громади. Слід зазначити, що автор не виділяє якусь окрему Церкви як істинну, й звідси — констатує толерантне ставлення закону до всіх релігійних громад України (с. 203). Також необхідно врегулювати механізм передачі культового майна «з врахуванням форми власності, у якій воно перебувало до передачі релігійним організаціям» (с. 205). Одним із важливих кроків додержавно-церковного порозуміння є воцерковління державної влади (с. 209). Насамкінець автор зазначає, що церква і держава за тривалі часи існування випрацювали багато точок дотику, щоб побудувати відносини між собою на користь збереження та відродження національних духовних традицій (с. 211), не вказуючи, що деякі національні традиції були язичницькими, а значить протилежні християнській свідомості.
Про автора
Ухтомський Андрій Олексійович, кандидат богослов’я, викладач КДАіC УПЦТеги:
