Перебіг подій настільки динамічний, що не встигаєш за новинами, які обвалюються на тебе лавиною. Щось встигаєш обміркувати, а щось залишається на потім. Місячний протест людей на Майдані спонукає таки задуматися: а що, власне, відбулося і відбувається? Як це сприймається різними сегментами суспільства? Молодіжним, владним, політичним, бізнесовим, мистецьким, релігійним?

Реакція Церкви була прогнозованою. Маючи досвід 2004 року, Церква фактично повторила свої заяви, в яких закликала до молитви, ненасильства, до любові і толерантності. Вона на певному етапі прийшла на Майдан, ставши разом із своїми парафіянами, надаючи їм духовну молитовну і благодійну підтримку. В залежності від конкретно конфесійного розуміння можливості або неможливості включення релігії в соціально-політичні процеси релігійні організації продемонстрували той чи інший рівень своєї присутності на Майдані. У віруючих, здається, загалом немає претензій до своїх духовних керівників, активність яких у мирному протистоянні владі відповідала релігійній ідентичності і самосвідомості протестуючих християн, іудеїв, мусульман та інших. Релігійні лідери йшли в ногу з настроями і вимогами суспільства, відповідаючи на хвилі незгоди, неприйняття, обурення, схвильованості звичайних людей, своїх вірних. Церква була поруч з народом і в періоди радісного піднесення, і в хвилини надзвичайної небезпеки. Вона підбадьорювала людей співами, читанням Святого Письма, проповідями. Творячи спільні молитви, священики різних традицій демонстрували єдність історичних і віросповідних коренів, єдність народу.

На Майдані народилося екуменічне поняття «наша українська церква», яка не фокусувалась на конфесійних або церковно-інституалізаційних особливостях. Ніхто, як правило, не запитував, до якої церкви належить та чи інша молитовна палатка, священик якої юрисдикції править в ній. Всіх об’єднали молитви «Отче наш» і «Богородице, Діво, радуйся», які з кожним днем збільшували кількість охочих звернутися до Бога і попросити допомоги, захисту, терпимості. Люди уважно вдивлялися в обличчя духівників, які приходили на Майдан і стояли на сцені об’єднано. В тому молитовному спільностоянні вони побачили омріяну помісну Церкву майбутнього.

Одним словом, сюрпризів не сталося. Просто Майдан об’єктивізував, унаочнив, оприсутнив як силу церкви, так і її проблеми. Силу всі побачили, а ось чи помітили проблеми?

Майдан виявив неоднозначність церковного відношення до духовно-морального і соціально-політичного протесту мас. Деякі конфесії пережили певні труднощі відносно солідарної позиції своєї віросповідної громади. Це стосується УПЦ, окремих протестантських деномінацій. І вірним, і священикам, звичайним пасторам, й ієрархії, релігійним лідерам, не кажучи вже про експертів, стало ще більш очевидним протистояння між різними крилами всередині релігійних спільнот. В цій кризі деяким церквам важко сформулювати і виявити єдину позицію. І зрозуміло чому. І соціально, і національно, і ментально, і мовно, і географічно, й історично, і психологічно церква представлена багатьма людськими ареалами. Вони є й в інших церквах, але там полярність політичних настроїв підпорядкована основному гаслу «Бог і Україна» і базується на засадах глибокої віросповідності та патріотизму. Принцип нейтральності, невтручання у проблемні поля сучасного життя, тим більше такі доленосні, як Майдан, віддання визначення щодо них (навіть для кліру церкви!) на відкуп самих віруючих ставить церкву у складне становище: вона вимушена лавірувати між різними точками зору, що врешті розхитує і послаблює її.

Вдаючись до узагальнюючих фраз й оцінок, які можна використати в будь-якій ситуації, церква наражається на двозначність і непрозорість своєї позиції. Це справа церкви, сказати так і стільки, як і скільки вона вважає за потрібне. Церква сама вирішує, чи вона іде за настроями і очікуваннями своїх вірян, відповідаючи їхньому рівню розуміння подій, життя, його смислів, а чи сприяє духовному зростанню людей, веде їх, спрямовує, вказує, формує, вчить. Церква-поводир чи церква-пророк? Чи завжди вірні здатні адекватно оцінити ситуацію, осмислити її? Чи достатньо тільки закликати до примноження любові і викорінення ненависті?

Життя постійно буде формулювати ці питання до церкви і церква має бути готовою відповісти на них. Люди хочуть бачити в церкві засіб Божої санкції їхніх дій, які, вони переконані, є наслідком правдивих думок і справедливих вимог. Майдан – це, дійсно, для церкви не Різдво, але це народження нової вільної від рабства і брехні людини; Майдан – це не Пасха, але це воскресіння померлої від приниження, утисків і переслідувань особи, це відбиття в її душі божественного світла, надія на наближення до Бога.

Через те, що деякі церкви не виявили себе як Церква, як солідарна спільнота, з’явилися індивідуальні протести і мирян, і окремих священиків (пасторів), яких на Майдан привели різні спонуки, але одна спільна причина – неповага з боку влади до людини як Божого творіння, приниження людської гідності, бажання захистити слабкого і упослідженого, а також бажання відкрито і голосно про це заявити.

Завдяки Майдану яснішою постала природа Української правовірної греко-католицької церкви (УПГКЦ), яка виявилася навіть агресивнішою за російські ЗМІ в їхніх оцінках подій на Майдані. Рішення Синоду цієї церкви вражають своєю ворожістю щодо України, засудженням мирних протестів, непомірними претензіями на пророчість і особливу місійність. Від них потоком йде неправдива інформація щодо причин і мети Майдану, про його учасників. Вони продемонстрували свою ненависть до всього українського та, зрештою, і християнського. Повторюючи російську оцінку подій, що відбуваються в Україні, яка, до речі, повільно, але змінюється, ця церква продовжує використовувати смішні аргументи щодо продажності учасників Майдану, щодо їх залежності від Євросоюзу та Америки тощо. Не бачачи Майдан, не будучи на ньому, правовірні розповідають про різні нісенітниці, розпалюють ненависть замість того, щоб гасити її молитвою, як це роблять інші християнські спільноти. Правовірний синод ображає людей своїми підозрами щодо добровільного і свідомого протесту тих, хто прийшов відстоювати свою гідність. Особливо багато звинувачень кидається в бік киян, які з 21 листопада стоять на Майдані і на власні очі бачили побиття мирних студентів в ніч з 29 на 30 листопада.

Соцмережі тріщать від свідчень про те, що кияни, а не правовірні, приймали і приймають у себе в квартирах студентів, обігрівають, годують, підтримують нужденних, добровільно збирають кошти: «Так і хочеться запитати цих «борців за правду»: А що ви зробили для людей? Чим ви конкретно їм допомогли? Ви зі своїм народом чи з Путіним і Януковичем? Вам мирне стояння на Майдані - це путч (заколот), бо так визначив цю народну непокору Путін. Де ви живете? В Росії? Яким повітрям дихаєте?». «Чому, якщо вам так любий Путін, не їдете до Росії чи хоча б до Східної України? Чому там не проповідуєте, не розповідаєте свої "правди"? Там вас зрозуміють і приймуть, там ви знайдете однодумців і послідовників». «Якщо ви свою церкву називаєте українською, то негоже не поважати свій народ, свою країну, так не довіряти йому, бачити в ньому тільки злодіїв і нелюдів». «Чим перед вами завинили ті діти, студенти, яких ви проклинаєте, робите з них злочинців? Тому що вони не хочуть жити в совєтській Україні?». «Хто дав вам право вирішувати за ВСІХ УКРАЇНЦІВ, з ким їм дружити, які пісні співати, які книжки читати, де стояти і де не стояти?». «Прийдіть на Майдан і ви побачите, як Україна прощається зі своїм радянським минулим: хтось радісно і весело, а хтось болісно, в муках, в корчах, в сльозах, зі страхом. Чи та комуністична пора вам мила? чи не від комуністів ви страждали? чи не гебісти вас забороняли і пхали до в’язниць?». «Свободу думати і діяти так, як Господь заповів, як совість диктує, як гідність людська закликає, - НІКОМУ не дозволимо відібрати. Тільки правда, пізнана правда, зможе визволити нас. І вас, дорогі греко-католики, правовірні».

Енергетика Майдану, що виробляється мирними протестними настроями людей, які усвідомили, що так далі жити не можна, визначає загальний дух, що тут панує. А це дух солідарності, миролюбства, єдності, усвідомлення своєї правоти. Не меркантильні чи короткотермінові цілі зібрали людей, не стільки політичні гасла, скільки неприйняття насильства і бажання кардинальних змін в житті ВСІХ українців.

Люди переконані в правочинності Майдану. Вони вільні висловлювати свій протест, вони не бояться це робити вже місяць. «Не бійтеся!» - саме до цього закликав духовний авторитет, екс-патріарх Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар 1 грудня на Майдані, де він озвучив позицію церков, всіх притомних і відповідальних в Україні людей. Звертаючись до майданівців, Любомир Гузар нагадав про духовну природу людини, про її богоподобу, про необхідність не тільки бути добрим, але і робити добро.

Скажете, знайома риторика. Так церква говорила і раніше. Але як важливо це сказати в потрібний час і в необхідному місці, нагадати про суть християнської віри в критичні і доленосні дні, вчасно виявити милосердя і любов до ближнього, і словом, і дією. Церква, якщо вона українська, не за назвою, а за своєю природою, має й надалі бути зі своїм народом, в час перемог і тріумфу, надихаючи його. В хвилини сумніву і зневіри Церква має опікувати і підтримувати тих, хто пав духом, хто розчарувався, хто заплутався і знесилився. Оскільки народ черпає в Церкві віру і надію, впевненість в істинності своїх намірів і вчинків.

Про автора

Людмила Филипович, доктор філософських наук, релігієзнавець, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ.

Фото religiopolis.org

Теги: