Релігієзнавство, як і будь-яка інша наука гуманітарного профілю, має бути тісно пов’язаною з життям, в тому числі й суспільним. Теоретизування інколи може бути марним, якщо воно не дає відповіді на нагальні (або ж перманентні) проблеми соціуму. Тому варто цінувати кожну студію, кожну статтю, котра не відділяє предмет свого дослідження від злободенних питань.

Нашу увагу привернула опублікована нещодавно стаття Гліба Коваленка «Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ».

В названій роботі простежується неабияка стурбованість її автора значними успіхами на місцевих виборах у західних областях країни політичної партії ВО «Свобода». Логіка п. Коваленка наступна: «Свобода» сповідує ідеологію «радикального націоналізму», і це свідчить про її «фашизм» та плани встановити «тоталітарний режим»; галичани, що віддали свої голоси за «Свободу», у своїй більшості є християнами, до того ж, названа партія користується значною підтримкою духовенства (зокрема, греко-католицького); отже, можна спостерігати картину, коли християни йдуть всупереч соціальній доктрині Церкві і своїми діями підтримують «фашистську» та «тоталітарну» партію. Надто спрощеною, на нашу думку, є така логіка – спрощеною і викривленою. А загалом, названа стаття все ж принесла неабиякий позитив, а саме – розв’язала дискусію. Тут, насамперед, варто згадати відгук на неї о. Олега Гірника «Греко-католицький вибір після виборів: соціальна доктрина чи політична теологія?».

Якщо вірити Юрію Чорноморцю, котрий відреагував на появу відповіді о. Олега питанням «чи ще хтось зможе подискутувати...», то подальша дискусія видається дійсно доцільною. Що ж, спробуємо подискутувати.

Очевидно, що відповісти на допис п. Коваленка однією коротенькою статтею не можливо – надто складні питання він піднімає. Тому в цьому скромному нарисі ми спробуємо подати самі загальні зауваження щодо викладених Г. Коваленком ідей.

В першу чергу варто навести деякі уточнення. Страшним-престрашним злом, на гадку Коваленка, є т. зв. «радикальний націоналізм». Саме з ним автор ототожнює ідеологію ВО «Свобода». Та чи існує цей РАДИКАЛЬНИЙ націоналізм? Відповідь на це питання залежить від того, як ми будемо розглядати саме явище націоналізму. Звісно, поняття націоналізму можна звульгаризувати, спростити до звичайнісінької політичної доктрини, поставити в ряд (або ж – в спектр) інших «-ізмів». Однак також існує й інший підхід. Націоналізм можна розглядати як органічне явище, як те, що є іманентним самому буттю нації. Свого часу І. Франко, пройшовши тривалу політичну та філософсько-світоглядну еволюцію, виразно засудив ідеології неорганічного – доктринерського – характеру, ідеології, в центрі котрих стояли цінності, котрі йшли «поза рами нації» (див.: Іван Франко. Поза межами можливого). Навіть такий раціоналіст як Франко зумів побачити, що нація є явищем природним, що заперечення її цінності є злочином.

І спавді, націоналізм можна і варто розглядати як природне явище. Для кожної нації мати власний націоналізм так само властиво, як кожній людині властиво їсти, пити, дихати, любити, молитись, з рештою – жити. Інша річ, існують різні прояви націоналізму. Приміром, нація, члени котрої не можуть поскаржитись на брак патріотизму, національної свідомості, історичної пам’яті, а головне – державності, може навіть не артикулювати свій націоналізм як ідеологію. Водночас нації, існуванню котрих загрожує стан поневолення та бездержавності, зазвичай формують чітку визвольно-державотворчу концепцію (певний націоналістичний ідеологічний дискурс) й вилонюють відповідний суспільний рух, котрий цю концепцію намагається втілити в життя; в такому випадку ми можемо говорити про визвольний націоналізм.

Для української інтелектуальної традиції є притаманним розуміння націоналізму саме як ідеології вільного державного буття нації. Так чудове визначення націоналізму подає нам бл. Микола Конрад (беатифікований з-поміж інших 26-ти українських мучеників за віру Папою Іваном-Павлом ІІ влітку 2001 р.). На думку о. д-ра Конрада, націоналізм «означає думку, погляд, що вважає добрим і слушним поділ людства на нації та їм признає повне право до найдосконалішого розвитку»; при цьому «Націоналізм у вище згаданому значінні є згідний з католицькою етикою і здоровою фільософією. Такого націоналізму домагається закон природи і добро людства (тут і далі пунктир наш. – І.З.). [...] Націоналізм у згаданому розумінні вимагає добро цілого людства, бо добро людства це добро одиниць, родин та їх національних уґрупувань. [...] Державний, правдивий, націоналізм є в своїй глибині суперечний імперіялізмові, бо дає право розширяти свої границі лише до національно-географічних меж і ТОМУ є здібний обмежити гарячку мілітаризму, що нівечить працю мільйонів» (Микола Конрад. Націоналізм і католицизм). Цікаво, чому п. Коваленко, даючи оцінку т.зв. «радикальному націоналізму» нібито з позицій соціальної доктрини Католицької Церкви, радше дотримується більвицького або космополітично-ліберального трактування націоналізму, а не позицій українського мученика за віру?

Тепер, нарешті, щодо прикметника «радикальний», котрий Г. Коваленко додає до поняття українського націоналізму. Націоналізм дійсно може мати різні прояви, форми. Зрозуміло, що визвольний націоналізм за своєю сутністю є радикальним, революційним. Це пояснюється насамперед тим, що націоналізм такого типу ставить перед собою радикальну мету – визволення народу з-під ворожої окупації та побудову власної національної держави, перетворення цього народу із об’єкта на суб’єкт історії; радикалізм мети породжує радикалізм методів (морально-богослівська оцінка революційної тактики визвольної боротьби – тема нашої окремої розмови). При цьому варто пам’ятати, що додавання прикменника «радикальний» до поняття визвольного націоналізм є необов’язковим, інколи – просто зайвим: націоналізм є єдиним, його видозміни лише відповідають тому станові, в котрому знаходиться нація. На наше глибоке переконання, принципово не припустимо говорити про «радикальний націоналізм» як альтернативу «поміркованому націоналізму», розуміючи останній як «нормальний», а перший – як його (цього «нормального») збочену форму, котра включає в себе, приміром, елементи шовінізму чи імперіалізму, оскільки «-ізми» такого характеру є не сумісними з націоналізмом уже за визначенням.

Після наведених уточнень з’ясуємо, наскільки правомірним є ототожнення ідеологічних позицій та політичної практики ВО «Свобода» з «радикальним націоналізмом» чи націоналізмом взагалі. «Свобода» є правонаступницею створеної у 1991 році Соціал-національної партії України. Ще й досі ми можемо чути, як «свободівці» говорять про соціал-націоналізм як про свою базову ідеологію. Елементарна логіка підказує, соціал-націоналізм не є націоналізмом так само, як, наприкад, сіро-буро-малинове не є малиновим. Між іншим, сам соціал-націоналізм можна сміливо вважати таким собі еклектичним, «сіро-буро-малиновим», ідеологічним «коктейлем», до складу котрого входять окремі націоналістичні тези, соціальний популізм та кальки з німецького націонал-соціалізму.

Частково ВО «Свобода» навіть виконує антинаціоналістичну функцію. По-перше, навіть відмовившись від того іміджу, котрий колись мала СНПУ, «Свобода» продовжує виконувати роль страшилки, відлякуючи деяких людей від націоналізму. По-друге, «Свобода» імітує націоналізм, по-суті, є симуклякром націоналістичного руху в Україні; тож багато людей, котрі тяжіють до націоналістичних ідей і з огляду на це підтримують «Свободу», з часом можуть розчаруватися в націоналізмі.

До речі, ще одна теза про те, чому «Свободу» не можна вважати націоналістичною структурою. Ідеологи українського націоналізму завжди наголошували, що націоналізм є невідривним від християнства. Чи дотримується цього правила «Свобода»? В середовищі СНПУ пропагувалося неоязичництво як «патріотична», «рідна» релігія, протилежність «єврейському» християнству – очевидно, постулати німецького нацизму для українських соціал-націоналістів є більш рідними, ніж ідейна спадщина, скажімо, Т. Шевченка, Д. Донцова чи С. Бандери. На таких же позиціях стоять соціал-націоналісти з нинішніх маргінальних організацій (приміром, той же «Патріот України» – колишнє молодіжне крило СНПУ, а також створена за його участі Соціал-націоналістична асамблея – СНА). Звісно, ставши «білою і пухнастою», привабливою для виборців, «Свобода» відмовилася від СНПУшної категоричності в даному питанні, однак не змогла повністю відійти від ідеологічного багажу минулого (показовою є публіцистична діяльність голови київського осередку «Свободи» А. Іллєнка, статті якого користуються однаковим попитом як на сайті та у виданнях його партії, так і на ресурсах «Патріота Україна» та СНУ). Цікаво, чому Г. Коваленко, б’ючи своїм пером, чи то пак, клавіатурою комп’ютера, по «Свободі», не приділив достатньо уваги цьому питанню, а зосередив свою увагу на «радикальному націоналізмі», фашизмі та тоталітаризмі?..

(Загалом, в Україні не бракує праць, в тому числі й націоналістичних авторів, котрі пояснюють, що соціал-націоналізм – ідеологічна база ВО «Свобода» – є абсолютно не сумісним з ідеологіє українського націоналізму. Ми не хочемо зосереджувати свою увагу до виключно на критиці соціал-націоналізму й натомість відсилайємо читача до статей, приміром, П. Іванишина «Шлях до свободи: П’ємонт чи Мюнхен?», або ж І. Сути «Степан Бандера: „Ідейну зброю ворога відкинути тотально…”»).

Не будучи екстрасенсом, важко із впевненістю на всі сто говорити про ті інтенції, котрі вкладав п. Коваленко у свою статтю. Однак простежується одна виразна закономірність. Якщо уважно вчитатись, не важко помітити постмодерністсько-ліберальну стурбованість автора гіперболізованою небезпекою тоталітаризму. При цьому він відверто не маніфестує своїх ідеологічних та філософсько-методологічних засад, а прикриває власні передсудження, характер мислення та висновки доктриною Церкви.

Католицька Церква дійсно засуджує тоталітаризм. В міжвоєнний період було видано ряд енциклік, котрі засуджували тоталітарні доктрини, в центрі котрих стояло ідолопоклонство перед певними цінностями: істинними, природними і благими, такими як нація та батьківщина (саме на адекватному розумінні цих цінностей базується український націоналізм, який, виходячи із християнства, закономірно визнає центральною цінністю Бога), та хибних і доктринерських, таких як раса або клас. Зокрема, в 1931 році енциклікою Non abbiamo bisogno були засуджені крайнощі італійського фашизму, в 1937 році Папа піддав критиці німецький національний соціалізм (енцикліка Mit brennender Sorge), а також марксизм (Divini Redemptoris).

Так, нацизм і фашизм критикувалися Церквою. Але до чого тут націоналізм – ідеологія, що базується на ідеї примату нації як найбільшої суспільної цінності? Церква критикувала окремі націоцентричні ідеології за те, що вони ставили творіння – націю – вище за свого Творця, але не просто за те, що визнавали високу цінність цього творіння, як це роблять націоналісти. Католицька Церква критикувала і продовжує критикувати деспотизм (зокрема, тоталітаризм), але аж ніяк не відкидає потребу порядку і не абсолютизує свободу у її лібералістичному розумінні, адже пам’ятає слова апостола: «Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі  роблять покривало  злоби, але як слуги     Божі» (1 Пт. 2, 16).

Український націоналізм, наголошуючи, що виходить із християнства, в аксіологічному плані не ставить націю на місце Бога. Його гасло – «Бог, Україна, Свобода!». Як бачимо, Бог стоїть на першому місці, і при цьому є присутньою Свобода як цінність (згадаймо інше гасло українського націоналізму – «Свобода народам – свобода людині!»). Українські націоналісти ніколи не ставили за мету побудову тоталітарного суспільства і не звеличували колективізм (навпакти – індивідузм як питамо європейська ознака українців протиставлявся російському колективізму, зокрема, в його більшовицькій редакції). Так, в окремих випадках є потрібною міцна авторитарна влада. Проте авторитаризм ніколи не сприймався як самоціль, а лише як засіб. Візьмімо, приміром, працю одного з ідеологів ОУН Миколи Сціборського «Націократія»: в ній дійсно наголошується, що з перемогою національної революції і відновою української державності є доцільним функціювання авторитарного режиму, однак після вирішення основних постреволюційних проблем цей режим має демократизуватися (тут варто розглядати поняття демократії не як синонім лібералізму, а у властиво семантичному йому значенні, а саме як народовладдя). Та хіба можна, з християнських позицій, критикувати за це націоналізм? Що ближче соцільному вченню Церкви: авторитарні режими Франко та Салазара чи сучасні ліберальні Іспанія та Португалія з легалізованим абортами, розлученнями та одностатевими «шлюбами» (ширше – з демоліберальними правами людини і суспільства на деградацію)?

А загалом, варто подякувати п. Глібу Коваленку за те, що він розпочав надзвичайно важливу дискусію. Національне та релігійне питання не втрачали і, очевидно, найближчим часом не втратять своєї актуальності в Україні та світі – Френсіс Фукуяма явно поспішив зі своїм «кінцем історії», історію й надалі творитимуть люди, що переймаються долею свого колективу (зокрема – нації), а також захистом своєї правди (зокрема – релігійної). Ми зробили самі загальні зауваження щодо тези про суперечність націоналізму з однієї сторони та соціального вчення Католицької Церкви – з іншої. Залишається надзвичайно широке коло питань. Приміром, варто розкрити з християнських позицій природу нації та націоналізму (особливо цікавим при цьому є співвідношення націоналізму та католицького універсалізму), або ж здійснити спробу морально-богослівського аналізу революційної тактики боротьби національно-визвольних рухів. Надіємось, ми ще зможемо більш докладно ознайомити наших шановних читачів із даними проблемами. Але про це – в наших наступних дописах.

Інформація про автора 

Ігор Загребельний. Народився на Полтавщині. З 2003 по 2006 роки навчався в Колегіумі імені св. Йосафата при василіянському монастирі міста Бучач (Тернопільська обл.). З 2006 року – студент історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету. Сфера зацікавлень: історія право-консервативної думки, цивілізаційна теорія, проблематика церковно-державних відносин.