Останні чверть століття, від початку Перебудови до сьогодення, принесли з собою і свободу сумління, включаючи свободу публічно сповідувати ті чи інші релігійні вчення чи не сповідувати жодних.

Разом із безсумнівними позитивами ці тектонічні суспільні та світоглядні зміни спричинили і цілу низку негативів, які, власне, є загалом продовженнями та зворотними сторонами позитивів, а також поставили чимало проблем, на які чітка й однозначна відповідь, мабуть, відсутня за визначенням. Однією з цих проблем стала поява (з подальшим укоріненням та поширенням) у Великій Україні, тобто створених у діаспорі, двох питомо українських та глибинно опрацьованих версій неоязичництва, які у цій статті, щоб відрізнити їх від російських чи європейських, з одного боку, та вітчизняних відверто маргінально-неонацистських версій, об’єднані під назвою "українське новоязичництво". Йдеться про "Рідну віру" та РУНВіру.

Новоязичництво і проект "української  України"

Заглиблення в історію цих релігійних течій виходить за межі даної статті; зазначу лише, що 1934 року визначний дослідник давніх вірувань та етнографії (хоча далеко не всі його результати сьогодні сприймаються у наукових колах без скепсису) професор Володимир Шаян робить спробу відродження, як він вважає, язичництва й засновує релігійний напрям "Рідна Віра". Найбільш відомою послідовницею Шаяна в Україні вважається доктор філософських наук, етнолог та релігієзнавець Галина Лозко (або ж Волхвиня Зореслава). А 1964 року Лев Силенко – людина воістину феноменальної біографії та значних, хоча і несистематичних знань) – розпочав проповідувати РУНВіру ("Рідна українська національна віра"); 1979 року він завершив книгу "Мага Віра" – священне письмо РУНВіри, основною метою якої є ствердження монотеїстичної релігії Дажбога. На обидві течії серйозний вплив справила публікація Влес-Книги (або "Велесової книги") у 1950-60-их роках. Цю книгу більшість рідновірів (зокрема, згадана Галина Лозко) вважають "Волховником", тобто священним письмом рідновірів.

З середини 1990-х поняття Рідної Віри та РУНВвіри досить широко вживаються у мас-медіа, виникають організації прихильників цих напрямів, і не тільки в Україні, а і в Росії та Білорусі – адже йдеться, як про це пишеться, про відродження істинної релігії давніх слов’ян.

Утім, неупереджені науковці стверджують, що йдеться радше не про відродження, а про створення нових релігійних культів на основі того, що сьогодні відомо про давньослов’янське та давньоукраїнське зокрема язичництво, відтак найбільш точною назвою цих культів новітньої доби і буде новоязичництво.

При цьому обидва напрями об’єднує, крім звернення до глибинних традицій та спроб їхньої реінкарнації в трансформованому вигляді, трактування християнства як зла для слов’янства, як відпочатково чужого українському єству феномена, як накинутої силою ззовні ідеологічної форми, покликаної поневолити українців й істотно загальмувати (якщо взагалі не перервати) їхній органічний розвиток, становлення сильної модерної нації. Такі твердження як "батьки-засновники", так і профетичні пропагандисти новоязичництва висловлюють у більш чи менш різкій формі, але обов’язково.

Тим часом християнство на українських землях налічує за собою неперервну традицію щонайменше в півтори тисячі років. Можна впевнено стверджувати: процеси формування українського етносу розгорталися саме в просторі буття християнської традиції, відтак українськість внутрішньо пов‘язана із християнством (не тільки й не обов‘язково в його безпосередньо оцерковленій формі), так само, як і з античністю у всьому її розмаїтті (адже протоукраїнська людність мешкала "на краю", але все ж таки в межах античної Ойкумени).

Відтак не випадково ідея "відродження української нації" (власне, її повноцінного формування) з кінця 1980-х років зазвичай включала як загальнообов‘язкову складову християнський вимір, причому у вигляді саме як українських християнських традицій, так і світового виміру вітчизняної церковної спадщини (Київ як "другий Єрусалим", який не потребує у всьому озиратися на жоден із "трьох Римів"). Але у силу різних причин, передусім панування в Україні квазіеліти, вихованої на радянських традиціях і органічно перейнятих ними, у жаданому багатьма обсязі ані "відродження нації", ані відродження українських християнських традицій, ані ствердження "другого Єрусалиму" не відбулося.

Усе це аж ніяк не сприяло нормальному соціальному самопочуттю тієї частини політично заангажованої української спільноти, для якої патріотичні ідеали – на першому чи на одному із перших місць. Ще складнішою стала ситуація з приходом до влади у Москві команди Володимира Путіна і пов’язаної з цим відвертої переорієнтації значної частини правлячих верств України на відмову навіть від позірного українства на користь розбудови "государства Украина". Об’єктивно постало питання: що всьому цьому можна реально протиставити "справжнє", питомо-українське задля ствердження проекту справді "української України" (розуміння українськості, слід сказати, у зазначеному середовищі варіюється від соціокультурного через етнічне до суто расового)? Відтак відбулася парадоксальна, на перший погляд, але закономірна, при глибшому аналізі, річ: частина опозиційної політичної та інтелектуальної спільноти, вихованої на радянському атеїзмі, який глибоко ліг у підсвідомі та позасвідомі шари психіки, за умов фактичного провалу проекту "відродження нації" відбулося – крім усього іншого – й відторгнення християнства (сприйнятого через призму його офіційних форм) на користь "питомо української", "рідної" віри в особі новоязичництва.

Прихильники такої віри (обраної в абсолютній більшості випадків, що засвідчує їхня аргументація, не з релігійних, а з суто політичних міркувань) мають на меті, щоб усе "справді українське" мало якомога менше спільного не тільки із російським, а і з тим українським, яке прибрав до рук офіціоз чи тим, яке начебто довело свою недієвість за минулі п‘ятнадцять років.

Тут можна провести певні паралелі з добою після поразки УНР, коли переважна частина українських політичних сил (чинні націоналісти, монархісти та націонал-більшовики) відкинули "інтелігентську демократію" як щось ущербне, неповноцінне, неефективне, неукраїнське. Орієнтація відтак була взята на авторитарні та тоталітарні режими, на співпрацю із ними задля здобуття УССД, на втілення авторитарних норм в українському політичному житті. Цей крок (історично цілком зрозумілий) потягнув наслідки, які, власне, відчутні й понині: ототожнення в європейській свідомості (не тільки масовій, а і значною мірою елітарній) українця з різуном-нацистом. Вивчаючи вже кілька десятиліть політичну та воєнну історію першої половини ХХ століття, можу впевнено стверджувати: таке ототожнення не має під собою підстав, але в силу певних історичних обставин і жестів знакових постатей та політичних сил має місце. З іншого боку, саме авторитарний чин українських націоналістів заклав основи для формування УПА та руху Опору; демократичні партії Західної України виявилися неспроможними на створення ефективного Опору всім окупаційним режимам. Утім, невідомо, чи було б так, якби ці партії не сповідували "мляву" демократію, а не її "сильні" варіанти, як фіни чи американці того часу. І, нарешті, щоб закінчити порівняння, лише визнання в націоналістичному середовищі вартості демократії (у її, скажімо так, "боєздатних", випробуваних Другою світовою війною формах, зафіксованих Атлантичною Хартією) дала змогу УПА та трохи згодом УГВР діяти у військово-політичному й ідеологічному планах настільки ефективно, наскільки це було в 1943-54 роках. І з тими практичними наслідками, які були виборені великою кров’ю: істотне пом’якшення на два десятиліття політики русифікації, відчутна трансформація колгоспної системи і надання громадянських прав (паспорти) колгоспникам, зрештою, фактична ліквідація ҐУЛАҐу (звичайно, пенітенціарна система залишилася складовою механізму політичних репресій, так само, як й економічного розвитку, але масштаби та жорстокість репресій просто несумірні). Принагідно: останнє робилося не через усунення Лаврентія Берії, а якраз із його ініціативи, і якби не це усунення, то ҐУЛАҐ був би ліквідований дещо раніше.

Звичайно, історичні паралелі не можуть бути остаточним і достатнім доказом, але наводять на певні думки, оскільки певна логіка історії і з християнського, і з ісламського, і з ліберально-агностичного погляду неодмінно мусить існувати.

Отже, констатуємо факт: за останні 10-15 років відбувся спалах новоязичництва в Україні не стільки як релігії, скільки як політичної ідеології; як політичного антихристиянства, ледь замаскованого антисемітизму та антиєвропеїзму (підсумково й антидемократії). Реальна спрямованість новоязичництва при цьому, якщо зважити на тексти, орієнтована не проти Москви як "третього Риму", як це декларують згадані ультрапатріоти (вона практично не згадується у цих текстах), а проти Єрусалима, Риму, Константинополя і Києва як "другого Єрусалиму" (ще раз зазначу, що Київ як другий Єрусалим – це загальна теза саме української гілки християнства, її книжників).

Звичайно, серед новоязичників є й щирі люди, достатньою мірою толерантні до інших віровизнань. Але основу відповідних громад складають не вони, а значно більш радикально налаштовані персони, для яких неприйнятними є ті інваріанти, які, власне, й становлять структурну основу феномену України (як це не парадоксально виглядає, але читання текстів та спілкування з адептами Рідної Віри та РУНВіри спонукає саме до таких висновків). Але для того, щоб розібратися у сутності новоязичницького проекту "української України", варто звернутися не до текстів його штатних ідеологів, у яких засадничі положення виявляються замаскованими під флером наукоподібних слів, а до статті програмно-політичної народного депутата Григорія Омельченка в журналі "Універсум" №7-9, 2004, де із офіцерською прямотою були розставлені всі крапки над "і".

Стаття ця її автором з того часу не дезавуйована, тому можемо сміливо посилатися на її основні положення.

Отже, починає Григорій Омельченко із справді засадничого для теперішнього стану української спільноти запитання: "...Хто ми –мешканці чи вільні громадяни незалежної держави? Ким ми хочемо бути – населенням чи Народом, Українською Нацією?" Відповідь на це запитання, на думку депутата-генерала, дуже проста: "Доки ми не повернемося до своєї споконвічної Віри, яку заховали, забетонували, а натомість нав’язали нам Християнство, запровадили насильно, мечем та кров’ю, і вручили нам єврейську Біблію як світоч, як духовний світ нашого життя, - доти будемо такими, якими є сьогодні. Народ України буде лише населенням і за шматок хліба чи ковбаси ходитиме під будь-якими прапорами, ніколи не стане Народом, вільними громадянами своєї Держави, Українською Нацією". Отже, потрібна власне українська Біблія. Нею "має стати Священна книга слов’ян "Велесова книга" і "Кобзар"... Маємо вивчати "Кобзар", запам’ятовувати і кожною клітиною усвідомлювати Шевченкове Святе писання. У ньому є відповіді на запитання, як стати Громадянином, як перетворитися на могутню Націю. Великий Кобзар заповідав нам: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…"

Зробивши це, за Омельченком, "ми повернемося до першоджерел своєї культури,.. які засипані, забетоновані християнством... Ми маємо шанс скинути з себе цю облуду і стати українцями, українською нацією... Поки що у нашого населення, кожного мешканця, а не вільного громадянина України, залишається право вибору – або й далі кланятися єврейській Біблії і їхньому Богові, або повернутися до першоджерел своїх прапращурів, скинути з себе облуду християнської релігії і відновити в душі свою Віру... І тоді ми справді зможемо стати Українською Україною". Тим часом, виявляється, "на сьогодні у нас немає нічого українського..."

Далі іде своєрідне історичне обґрунтування політичної програми – власне, це переказ низки історіософських положень Силенкової "Мага Віри": "На території, яка нині називається Україною, існувала розвинена цивілізація – країна Аратта ще за сім тисячоліть до появи християнства. Наші пращури, які населяли територію, де ми з вами зараз живемо, мали письменність, мали культуру, мали свою Віру задовго до появи християнства. Під Мелітополем Запорізької області знаходиться наша прапращурська бібліотека, якій більше десяти тисяч років – "Кам’яна Могила", про яку мало хто знає, Біблія наших предків – "Велесова Книга"... Тут, на цій землі, було зроблено найперший, найдавніший і найважливіший винахід – колесо. Тут вперше посіяли жито і випекли хліб. Тут приручили дикого коня... Сюди буде паломництво, щоб ступити босою ногою на священну Українську Землю, на її вранішню росу, мовчки постояти на Кам’яній могилі і доторкнутися до того місця, звідки починалася "біла цивілізація" на Планеті".

При цьому приклад у політичному становленні нації українцям запропоновано брати з низки європейських посткомуністичних держав: Румунії, Албанії, Болгарії і Грузії. "Грузини викликають повагу, вони вільні громадяни своєї держави. Це нація, яка опікується своїм майбутнім і зробила свій Вибір, хоч грузинів менш, як два мільйони. Зараз у нас є унікальний шанс – стати Вільними Громадянами Незалежної Держави і в своїй сутності, своїй єдності стати Українською Нацією і повернути нашу споконвічну Віру. Зламати, прорвати, пробитися крізь бетон тисячоліть християнства і повернутися до першоджерел нашої прапращурської Віри. І тоді Україною вже не керуватимуть іновірці, інородці, ми станемо Господарями на своїй споконвічній землі, дарованій нам Творцем".

 

А це все матиме, виявляється, глобальні наслідки: "Нині ми вже спостерігаємо занепад християнства як релігії, вона вже вичерпала себе зокрема й тому, що не була сприйнята з Любов’ю, а насаджена насильством, вогнем і мечем, кров’ю і смертю. Почнеться духовне очищення земного світу, відбудуться зміни свідомості на всій планеті як прорив енергії перетворень і змін... З України почнеться поштовх до розвитку абсолютно нової світової цивілізації".

Як це все можна прокоментувати, не вдаючись до різких оцінок і розуміючи зболену душу депутата, який, власне, за останні десять років пересварився ледь не з усіма політичними силами, з якими раніше співпрацював? Найперше, у цитованому тексті неважко побачити суміш аргументів проти християнства, запозичених із "науково-атеїстичної" літератури совєтської доби, поєднаних із інвективами, котрі жваво нагадують тексти Альфреда Розенберга.

Бачення ж Шевченка є типовим для типового випускника совєтської школи, коли в центр Шевченкової творчості ставиться "Заповіт" у його "революційно-демократичному" трактуванні, коли залишалися непоміченими і непрочитаними християнські лейтмотиви творчості поета (після Євгена Сверстюка та Івана Дзюби просто якось ніяково нагадувати, що Шевченко був глибоко віруючим християнином, котрий водночас категорично не сприймав офіційну Церкву, як православну, так і католицьку, її обрядовість та символіку). Власне, і згаданий "Заповіт" поза християнською традицією "мовчить", як переконливо довела ще в 1990-х Оксана Забужко. Іншими словами, позбутися "єврейської" Біблії можна, тільки викинувши на смітник "Кобзар" або дуже ретельно його відцензурувавши, краще, ніж це робилося у радянські часи.

Що ж стосується "Велесової книги", котра в науковому середовищі асоціюється з підробкою, здійсненою у середовищі російських євразійців першої половини ХХ століття, то за будь-яких обставин залучення її до української традиції виглядає надто сумнівним жестом. Не менш (хоч і по-іншому) абсурдним є у контексті новоязичництва посилання на позитивний приклад Грузії у національному самоствердженні, оскільки грузини – це християни, у котрих відсутні міжцерковні чвари, а патріарх посідає чітку позицію не тільки в суто релігійних, а і у світських питаннях, відтак чомусь їм не знадобилося викидати "єврейську Біблію", щоб "підвестися з колін". Ба більше: їм допоміг саме християнський дух. Так само і полякам. Чи, може, українці в силу свого походження чи якихось інших причин узагалі несумісні з європейськими націями? Подібні питання можна ставити й далі.

Проте, попри загальну абсурдність новоязичництва як політичної ідеології та релігійно-культурної доктрини з погляду логіки, історії та здорового глузду, вплив його в певних опозиційних колах зростає. Як бачимо, наразі йдеться про певний проект української нації, який принципово несумісний із усіма, чинними донині. Цей проект може бути побудований лише через тотальну руйнацію всього питомо українського буття – із його традицією, соціокультурними кодами, історичною пам’яттю, міфологією, професійною культурою, глибинними підсвідомими настановами. Водночас значно меншій руйнації у такому разі має бути піддана соціокультурна система совєтської людини, оскільки там відсутні глибинні українські національно-культурні коди і міститься значно більш "вільне" (якщо не вживати міцніші терміни) ставлення до християнства.

Ідеться, власне, про створення нового проекту "української України", який за умов послідовного дотримання політичних та соціокультурних настанов новоязичництва залишить "за бортом" переважну частину спадщини української професійної і фольклорної культури, яка є питомо християнською, отже, буде приречений у підсумку на поразку у вільному культурному змаганні із будь-яким маскультом, проти засилля яких він начебто виступає. Шанси на певний успіх такий проект матиме тільки за підтримки авторитарної чи тоталітарної влади. Так само повна переробка підвалин буття української спільноти вимагатиме подолання опору значної (власне, більшої) частини носіїв української самосвідомості, отже, також тоталітарних важелів державного управління. Але дехристиянізація України не вдалася навіть ЧК-ҐПУ-НКВД. Тому, якщо цей проект дійсно нав’язуватиметься, можна прогнозувати масовий рух спротиву, що діятиме також силовими засобами (60% українського населення, яке впевнено заявляє про себе як про оцерковлених християн – це дуже великий потенціал спротиву). А що в разі втілення згаданого проекту України робити із Софією Київською, з Андріївською церквою, з Київською та Почаївською лаврами? Висаджувати у повітря? Чи перетворювати їх на храми Дажбога, знявши хрести і замалювавши фрески?

Отже, реалізація проекту новоязичницької "української України" може мати наслідком не консолідацію української спільноти, а її розкол на більшу, аніж зараз, кількість національно-культурних груп. Цей проект при його реалізації насправді посилить неосовєтську культуру в Україні, оскільки послабить і без того нищену впродовж цілих періодів культуру українську. Остання в очах значної кількості українських громадян, наразі далеких від неї, втратить свою потенційну привабливість – особливо це стосується тих 20% громадян України неукраїнського етнічного походження, які в класифікації Г.Омельченка та його однодумців виступають як "інородці", котрі не матимуть права на доступ до влади.

Іншими словами, так чи інакше в українській спільноті виникне потужний розкол, а іноетнічні спільноти – навіть ті, що зараз дружні чи індиферентні до власне української, - ставитимуться до неї вороже. Ба більше: своїм антихристиянством, антисемітизмом (під виглядом "антисіонізму"), антиєвропеїзмом новоязичницький "проект Україна" змикається з радикальним ісламізмом, а ще, бодай частково, з модерними найрадикальнішими антиглобалістами з числа ультралівих й ультраправих політичних сил. Реальні наслідки такого практичного змикання у разі відчутного зростання числа прихильників новоязичництва ми сьогодні ще не можемо уявити.

Таким чином, хоча появу феномену новоязичництва й можна вмотивовано і логічно пояснити (адже сучасна Україна є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, а жодна країна Європи не має всього цього комплексу з його тривалими і складними наслідками), але знайти моральне і суспільно-політичне виправдання ствердженню цього феномену навряд чи можливо. Ново язичництво, як видається, є черговим проявом пошуків "розгубленої української людини", "людини кризи" в політико-ідеологічній та релігійно-культурній сфері за обставин, коли сама ця "розгублена людина" суб’єктивно не має достатнього опертя в українській (та і будь-якій) релігійній та соціокультурній традиції і відчужена від реальних здобутків української професійної культури. Будь-яка спроба достатньо масованого ствердження новоязичництва неминуче обернеться деструкцією українського буття.

Теги: