Іоанн Манузакіс – сучасний православний теолог із Греції, що останніми роками викладає в університетах США . У 2007 році він видав книгу «Бог після метафізики. Теологічна естетика». У ній йому вдалося створити таку теорію Богопізнання, що поєднує вірність думці святих отців із використанням філософської методології доби постмодерну. Система теогносії І. Манузакіса є різновидом містичного емпіризму, в межах якого були вже створені  теорії богопізнання Джоном Бреком, Сергієм Хоружим, Іоанном Романідесом, Олексієм Нестеруком. На тлі цих попередників І. Манузакіс відрізняється кращою продуманістю власної теорії. Останню відрізняє співзвучність із кращими теологічними системами двадцятого століття та радикальніша відкритість до постмодерного філософствування. Від православних західні теологи чекають книг, написаних мовою філософії та теології останніх десятиліть. І. Манузакіс своє книгою доводить: можна висловити традиційні православні вчення мовою філософії та теології доби постмодерну. І при цьому православна думка нічого не втратить і навіть дещо вИграє.
На його думку, теорія про людське сприйняття Одкровення Бога має бути не «логікою», а «естетикою». Манузакіс під естетикою розуміє вчення про чуттєве пізнання реальності, посилаючись на «Критику чистого розуму» Канта. Теорії про сприйняття прекрасної чи величної реальності — це лише частина естетики. У період постмодерну теологія не може бути «логікою»: люди більше не вірять у гіпотези та теорії про Бога. Лише безпосередній досвід переживання Бога може бути достовірним для сучасної людини. Видатний католицький теолог Г.У. фон Бальтазар зробив звідси висновок про необхідність відмови від схоластичної теології і повернення до патристичного розуміння теології як вчення про славу Божу, яку споглядають люди з духовним (містичним) досвідом. Манузакіс робить цю ідею трьохтомника Бальтазара «Слава Божа. Теологічна естетика» висхідною для власної теології. Після краху метафізики мислити Бога можливо лише в межах естетики (p. 5). Естетика при цьому повинна бути феноменологією і герменевтикою досвіду чуттєвого сприйняття Бога. Згідно із Манузакісом, для естетики мають значення три способи чуттєвого пізнання Бога: бачення, слухання і дотик (p. 2, 5). Якщо феномен Бога неможливий для чуттєвого сприйняття в цих модусах, то Бога немає. Якщо ж можливий – то Бог є (p. 5). Практична побудова естетики як феноменологічної та герменевтичної науки має підтвердити чи спростувати можливість теології в добу постмодерну.
У феноменології бачення Бога Манузакіс спирається на досягнення сучасного французького філософа Ж.-Л. Маріона. Людське мислення є інтуїтивним, а отже – споглядальним. Коли людина намагається мислити Бога, вона схильна створювати «образи» Божественного. Всі ці образи є плодом або фантазії, або розсудкового мислення. Ці образи, навіть найабстрактніші, антропоморфічні. Всі ці образи з точки зору теологічної естетики і феноменології є «ідолами». «Ідея Бога» західноєвропейської філософії є найбільшим ідолом в історії людської культури. Звільнення від «ідолів» не може відбутися через просте припинення мислення про Бога: якщо немає інтенції на предмет, то він не з’явиться для свідомості. Відповідно, для пізнання Бога необхідна інтенція свідомості, за якої, однак, людина мала б утримувалась від роботи уяви і думки по створенню уявлень і понять про Бога, які за Манузакісом можуть бути лише «ідолами». На думку Манузакіса, це завдання є важким для людської свідомості. Наприклад, Левінас приймає ідею нескінченності як таку, що не може бути створена свідомістю, а значить є знаком Іншого, Бога. На думку Манузакіса, дійсним феноменом Бога для людської свідомості може бути лише те, що справді не може бути сфантазоване уявою чи мисленням. Всі «ідеї», в тому числі і нескінченності – це лише продукт мислення. Феномен Бога, не створений уявою чи мисленням, повинен бути саме чуттєвим. Людина не може зробити Бога пізнаним. Манузакіс погоджується з тезою «Картезіанських медитацій» Гусерля, що для пізнаваності іншої людини необхідною умовою є наявність у неї тілесності. Тим більше необхідна тілесність для пізнання того абсолютно Іншого, яким є Бог (p. 19). Людина не може надати тілесності Богові. Лише сам Бог може стати доступним для чуттєвого сприйняття – в разі втілення.

Манузакіс звертається до текстів Григорія Ниського, який стверджує, що Бог завжди відкритий для людського пізнання, але люди знають Його відповідно до міри власної здатності Його пізнати (p. 19). Відкритість Бога для пізнання забезпечується не чудесними теофаніями, описаними в Старому Завіті, а тією унікальною теофанією, якою є Ісус Христос. На думку Григорія Ниського, «Божа з’ява в плоті» робить усі інші теофанії зайвими. Ісус Христос є такою з’явою Бога, що не сконструйована людською уявою чи мисленням. Він є не «ідолом», а «іконою». Згідно із релігійною філософією Маріона, «ікона» — це символічне виявлення Іншого, що радикально відрізняється для людської свідомості від «ідола»: людина з очевидністю визнає, що образ Христа і Бога-Любові не міг бути нею придуманий. Людина намагається споглядати в образі Христа щось близьке до своїх потреб, але цей образ не піддається владі людської свідомості. Христос завжди являє більше, ніж того потребує сама людина. Такий образ Христа створюється не проповіддю історичної церкви, а лише Євангелієм. А тому споглядання втіленого Христа і створення його «образу-ікони» залежить від слухання Євангелія.
У герменевтиці слухання Бога Манузакіс спирається на філософію Ж. Дерріди. Щоб почути мовлене, необхідно перш за все навчитися «мовчати». Євангеліє є розповідь, а не збірник догматичних тез про Бога чи норм релігійної моралі. Щоб почути розповідь, необхідно перш за все відмовитися від накидання тексту смислів, створених власною свідомістю. А це і називається «мовчанням». По-друге, необхідно відмовитися від проведення власною свідомістю різноманітних розрізнень в Євангельській розповіді. Традиційна теологія розрізняє в тексті смисл і букву, важливе і другорядне, Божественне і людське. Згідно із Манузакісом, у релігійному тексті, як і в поезії, такі розрізнення не правомірні. Те, що здається людині другорядним сьогодні, завтра може усвідомлюватися як найважливіше. Необхідність прийняття всієї розповіді Євангелія без розрізнень людина розуміє тоді, коли на досвіді власного говоріння до Бога впевнюється у важливості всіх елементів власних молитовних прохань до Бога чи гімнів хвали, звернених до Нього ж. Людина хоче бути почутою Богом вся сукупно – як особистість. Це навчає людину сприймати Бога як цілісну Особистість, про яку сповіщає Євангеліє. Людина, що має в своїй свідомості образ Особистості Христа, створений під впливом слухання Євангелія, здатна на нову інтенцію щодо Бога: а саме, людська особистість може бажати пізнати самого Бога в дотику до нього.
Феноменологію дотику до Бога Манузакіс створює під впливом філософії М. Мерло-Понті. Саме дотик створює впевненість в істинності всього чуттєвого пізнання. Лише дотик до предмета пізнання дозволяє бути абсолютно впевненим у реальності предмету пізнання. Дотиком людина впевнюється в істинності пізнаного спогляданням і слухом. Суть пізнання дотиком у тому, що Бог торкається людини, а людина – Бога. Посилаючись на Аристотеля, Манузакіс стверджує, що органом пізнання для відчуття дотику є все тіло людини. У часи постмодерну необхідно відмовитися від уявлення про суб’єктивність як розумне Я. Кордони суб’єктивності – це кордони людського тіла. Суб’єктивність – це самовідчуття. Пізнання іншої суб’єктивності –  це пізнання її тіла. Таке пізнання дається в поцілунку (p. 137-139). Тільки особистість пізнає, а особистість є перш за все саме певним тілом. Звідси Манузакіс робить висновок, що пізнаним є те, до чого особисто доторкнулася людина. Інше є іншим настільки, наскільки воно є тілесністю, що належить іншій особистості. Предметом пізнання є інші особистості – наскільки вони мають тілесність. Тому світ пізнається як такий, що належить комусь. Світ – це те, чим спільно володіє людська особистість разом із іншими. Звідси випливає висновок, що пізнання є спів-знанням, свідомість є феноменом інтенційного спілкування. Особисте існування є спів-існуванням з Іншими. Прийняття всіх як інших можливе лише за умови тієї відкритості, яка є любов’ю (p. 141). Відмова від прийняття і пізнання іншого в його іншості означає відмову від відносин любові, а значить – і від пізнання іншого. Дотик є відносинами любові. Такий дотик може бути подарованим кожній віруючій особистості в причасті (p. 150). Євхаристичний дотик Бога до людської особистості в її тілесних кордонах – це дотик містеріальний (p. 150). У цьому дотикові немає просторової чи часової дистанції із Богом як іншим. Час особистості, яким вона живе тепер, тотожний із часом священної історії, в якій діє Бог. Але дотик до Бога в Євхаристії можливий лише при інтенції особистості саме на те, щоб доторкнутися до Бога. У разі ставлення до євхаристійних дарів як до звичайної матерії світу чи як лише до тіла Ісуса, взаємний дотик особистості та Бога не може відбутися  (p. 151-152). Дотик особистості і Бога, якщо такий відбувається, стається завдяки дії Бога. Він може в євхаристійних дарах доторкнутися до людини. Але цей самий дотик стає і дотиком людини до Бога. А отже, в цих відносинах знімається суб’єкт-об’єктна дихотомія. Звільняючись від полону власної темпоральності, людина, залишаючись собою, жива есхатологічним часом. Адже дотик особистості до Бога означає подолання всіх причинних закономірностей, якими особистість була зв’язана. Спілкування з Богом через дотик дає людині особливу духовну свободу, свободу бути новим творінням. Вже тут і зараз особистість, що торкнулася Бога, живе життям майбутнього віку.
У цілому теорія теогносії Манузакіса має два витоки: теологію Григорія Ниського і сучасну французьку філософію. Містичний емпіризм у Манузакіса переростає в містичний сенсуалізм. При цьому Манузакіс підкреслює, що містичний досвід, на його думку, – це духовний досвід особистості взагалі. Межі, що раціональність встановлює в житті особистості містичному, є надуманими. Все життя особистості є містичним. Своєю чергою, містичний сенсуалізм Манузакіса переростає у феноменологію чуттєвого досвіду переживання з’яви Бога. Це феноменологія саме того досвіду, що повинен мати християнин, а не віруючий взагалі. Православна специфіка теорії теогносії Манузакіса – у висновках із його теорії трьох стадій чуттєвого пізнання Бога. Релігійна скульптура Заходу привертає увагу особистості як самодостатній предмет споглядання. Православна ікона відсилає до Іншого. Західна релігійна музика зосереджує увагу на собі. Православний спів у формі гімнів розповідає про дії та слова Іншого. Євхаристійні дари на Заході – предмет поклоніння вже самі по собі. Православні ж вбачають у них тіло, що дозволяє доторкнутися до Бога. Такі міркування Манузакіса є відкритою апологією православ’я і прихованою критикою католицизму. Протестантизм же не удостоюється навіть прихованої критики.
Містичні відчуття Бога, за Манузакісом, є безпосередніми, інтуїтивними, особливо дотик. Таке вчення відрізняється від інтелектуального інтуїтивізму. Адже Манузакіс наголошує на не-інтелектуальному характері інтуїцій. Але це і не якісь особливі містичні інтуїції, що характеризувались би над-інтелектуальністю і над-чуттєвістю. Це саме містичні чуттєві інтуїції. Саме відмова від традиційного уявлення про містичну інтуїцію як над-чуттєву і над-інтелектуальну дозволяє Манузакісу не повернутися до неоплатонізму в теорії теогносії. Саме визнання чуттєвого характеру містичних інтуїцій, поряд із постулюванням єдності свідомості і тілесності в людській особисті, дозволяє Манузакісу розвинути власний містичний сенсуалізм як постмодерне вчення. Наголос на чуттєвості, а не на «досвіді» дозволяє уникнути різноманітних варіантів містичного емпіризму. Для Манузакіса використання понять «містичний досвід» чи «досвід» означало б повернення до одного із видів метафізичного мислення. І сам містичний сенсуалізм не був би можливим, якби методологія осмислення відчуттів була б не феноменологічною і герменевтичною, а метафізичною. Манузакіс повертається до отців і не лише дає власну інтерпретацію містичної патристичної теології, але, фактично, від отців іде ще далі вглиб традиції — аж до біблійного світогляду, якому невластиве метафізичне мислення. Фактично, ставши на позицію отців, Манузакіс приймає нову програму повернення – «До Писання!». Відтак знаменно, що містичний емпіризм, як і інші напрями неопатристики, зрештою усвідомлює необхідність радикального повернення до євангельського світогляду і стилю богопізанння.
Неопатристичний містичний емпіризм у творчості сучасного грецького теолога Манузакіса стає постмодерною феноменологією містичних відчуттів – бачення, слуху і дотику. Загалом теорія теогносії Манузакіса має два витоки: теологію Григорія Ниського і сучасну французьку філософію. Феноменологію містичного бачення Бога Манузакіс створює за допомогою філософії Маріона, герменевтику містичного слухання – з використанням постмодернізму Ж. Дерріди, феноменологію містичного дотику — на основі філософії Мерло-Понті.