Українське релігієзнавство та його проблеми

10 10 2011 |
Віктор Єленський

 

Віктор Єленський

Доктор філософських наук, президент Української Асоціації Релігійної свободи

 

Учасники дискусії на РвУ стосовно наявності/відсутності в Україні релігієзнавства (див. Сергій Савченко "Чи має Україна релігієзнавство?..", Олег Кисельов "Так есть ли в Украине религиоведение?", Юрій Чорноморець "Чи існують підстави ставити під сумнів науковий рівень українського релігієзнавства?") схиляються,  схоже, до того, «що воно є, його не може не бути». А якщо це так, то має сенс говорити про його, релігієзнавства, якість і проблеми. Проблеми ці дуже серйозні, причому більшість з них – це проблеми всієї української гуманітаристики і соціальних наук. Звісно, розвиток будь-якої наукової дисципліни великою мірою залежить від загальної організації науки в тій чи іншій країні, її фінансування, суспільного престижу тощо. Але є речі, за які, на мою думку, відповідальна передовсім власне наукова корпорація – тобто всі ті, які працюють в певній науковій ділянці. І ці речі (знов таки, як на мене), по-перше, здатні бути радикально поліпшеними. І, по-друге, від цього поліпшення далеко не в останню чергу залежатиме загальний стан вітчизняного релігієзнавства. Отже, дуже коротко.

 

Радянські дослідники релігії займалися своєю справою за умов, коли: завдання вивчення релігії підпорядковувалися завданням її подолання; велика кількість тем і проблем в принципі не могла порушуватися; дослідження, у тому числі – соціологічні, які спростовували офіційне твердження про «країну масового атеїзму», могли з’явитися у кращому випадку тільки у збірках під грифом «для службового користування»; не тільки новітні, але й класичні немарксистські теорії релігії, а також хрестоматійні праці  були майже недоступними абсолютній більшості дослідників. До речі, методологія, яка нав’язувалася у вивченні релігії, мала не дуже багато спільного з марксизмом і мабуть, найкраще, що тоді створювалося, з’являлося під гаслом «очищення марксизму від догматизму».

 

Під час перебудови вчені почали писати і друкувати те, що раніше не мало жодного шансу бути оприлюдненим; почалося інтенсивне знайомство з класикою, але величезний шар, створений соціологами, філософами, психологами, антропологами релігії досі лишається неосвоєним. Дискусії, які стосуються фундаментальних проблем еволюції релігії в сучасному світі, проходять в основному повз українську релігієзнавчу спільноту, переважна більшість її членів не має гадки про найвідоміші праці останніх десятиліть, які є обов’язковими для студентів-релігієзнавців західних університетів, про теорії, навколо яких точаться запеклі дискусії, про серйозні спроби випрацювання теорії релігії, яка б претендувала на парадигміальний статус.

 

Це доволі тривожна ситуація (наразі я говорю передовсім про соціологію і психологію релігії) – адже йдеться про «випадіння» не з поля, створеного в елітних наукових установах, а з нормативного простору вивчення релігії й релігієзнавчої освіти, спільного у рівній мірі для німців і японців, індусів і американців, хорватів і південноафриканських вчених. Крім того, чимало проблем, які там інтенсивно і дуже інтенсивно вивчаються (релігія і економічна поведінка сучасної людини; релігія і сексуальність, релігія і здоров’я, релігія і міграція, релігія і насильство, релігія і час, релігія і нерівність і т.д. і т.п.),  у нас навіть не піднімаються; до цілих сфер релігієзнавства (когнітивного, наприклад) ніхто не приступав.  Те, що вже давно слід було б зробити – це взяти навчальні програми з вивчення релігії провідних університетів світу, всесвітньо визнані енциклопедії, підручники, настільні книги, праці, які не знати релігієзнавцеві непристойно, головні теорії, які містить цей корпус літератури, теорії «другого ешелону», без яких теж не можна рухатися вперед, дискусії навколо них – і негайно запровадити усе це в науковий обіг й навчальний процес. І, звичайно, українські дослідники просто зобов’язані друкуватися у найбільш поважних міжнародно визнаних журналах, де традиційно оприлюднюються найбільш значущі дослідження, висуваються, перевіряються і критикуються гіпотези і поява на сторінках яких вже є певним знаком якості для науковця. Ясно, що для цього нашим вченим необхідно оволодіти англійською – для молоді це вже є самозрозумілим, але це конче необхідне і для науковців середнього і старшого віку. Інакше, ми будемо плентатися в хвості у росіян, які самі далеко не в авангарді наукового прогресу. (Взагалі, якщо говорити про європейську інтеграцію у самому широкому сенсі, то треба було б звернути зрештою увагу на те, що в Україні англійською володіє десь 5% населення, (за іншими даними – до 12%), тоді як серед угорців таких 23%, румун, поляків, та італійців - 29, французів 36, хорватів 49, німців 56,  бельгійців 59, данців 86, нідерландців 87, шведів 89, серед норвежців – 91%).

 

 Друге, що треба було б зробити невідкладно, стосується підготовки наукових кадрів. Зрозуміло: така підготовка починається щонайпізніше з університету. Але зараз – про аспірантуру, куди йде особа, яка, за ідеєю, прагне присвятити себе науці. Однак молоді люди, котрі поступають в аспірантуру, в більшості своїй ще не готові до продуктивної наукової роботи. І в найкращі часи, а тим більше тепер, на тлі драматичного падіння якості вищої освіти - їх треба серйозно «дотягувати». Тобто, ретельно й професійно доводити до рівня, на якому вони були б здатні підготувати якісну дисертацію. Але навчання як таке в аспірантурі відсутнє, аспірант не вивчає курсів, які є обов’язковими для набуття ним необхідної кваліфікації, він взагалі практично не вчиться. Очевидно, що аспірант не може обмежуватися самоосвітою, настановами свого наукового керівника (дай Боже, високопрофесійного і сумлінного) та складанням кандидатського мінімуму. Він мав би засвоїти курси, яких він не вивчав дотепер і принципово поглибити знання в тих, які вивчав; вчитися методиці наукового пошуку, наукової роботи тощо. Без системи освіти, інтегрованої в процес здійснення дослідження, яке згодом буде винесене на захист, будь-яка наукова дисципліна «провалюється», позбавляється підмурку. Природно, що про досягнення певної науки у певній країні судять по її вершинах. Але справжніх вершин важко досягнути без добротного середнього рівня; чим вище рівень «середнячків», тим більш вагомими є найвищі досягнення. 

 

Третє, що треба було б зробити обов’язково (а може, навіть, передовсім), це вимогливо подивитися на ту продукцію, за якою громадськість висновує, чим, власне, є українське релігієзнавство. Тоді ми побачимо, що значна частина цієї продукції (значна настільки, що про це слід говорити) не відповідає вимогам, які висуваються до наукового дослідження. Тому що: вони насправді не є дослідженнями; не дають прирощення наукового знання; не встановлюють закономірностей; не спираються на останні наукові досягнення в своїй субдисципліні (соціології, психології чи філософії релігії); не спираються на зроблене в цій проблемі світовою наукою; натомість спираються на припущення, висновки, положення, які не піддаються верифікації; містять недостовірні посилки і спираються на неперевірені джерела; підганяються під завчасно сформульовані висновки; є культурно, ціннісно, політично та/або конфесійно упередженими; написані науковоподібним жаргоном, який затемнює зміст, або просто  камуфлює беззмістовність і авторську неспроможність. Причому  не так вже й рідко праця може містити всі перелічені характеристики. Ці тексти без належного обговорення, наукового і літературного редагування, з формальною рецензією потрапляють до фахових журналів і отримують статус наукових праць (той, хто друкувався в солідних академічних західних журналах, знає яке прискіпливе рецензування, інколи – потрійне, передує публікації і яке серйозне редакторське «чистилище» вона проходить). Окреме питання – підручники з релігієзнавства, частина яких удекорована відповідними грифами, але є, м’яко кажучи, небезпечними для інтелектуального здоров’я студентів.

 

Часто теми досліджень, у тому числі – дисертаційних, є такими, що робота приречена бути нічим більшим, ніж рефератом. Часом – це просто незносна трісканина, «примноження сутностей без потреби». При цьому проблеми надзвичайної ваги, які б мали викликати величезну увагу вчених, у науковий спосіб українськими релігієзнавцями не досліджуються. Між тим, від них чекають відповідей на цілу низку питань. Про те, наприклад, що власне відбувається з релігією після експерименту з її подолання; чому релігійно-інституційний бум і зростання автодекларацій релігійності не супроводжуються піднесенням суспільної моралі; чи заторкнуло глобальне зміщення християнства на Південь Україну і чи випадково чи не найбільш динамічні церкви очолюють чорношкірі пастори; які кореляції існують (якщо існують) між економічною ситуацією в країні і релігійністю і т.д. і т.п. Невже американці чи німці мають вивчати феномен чернецтва  в сучасній Україні і феномен, скажімо, «Посольства Божого»; православно-греко-католицький конфлікт і груповий та індивідуальний вибір на користь православної чи католицької ідентичності мешканцями одного і того ж самого села; соціокультурний і соціально-психологічний портрет сучасного духовенства і анатомію парафії; «народну релігійність», позацерковну духовність… Десятки, якщо не сотні по-справжньому гостроактуальних наукових проблем, на які немає задовільних відповідей і кожна з яких здатна вплинути на уявлення не тільки про релігію і українське суспільство, але й про сучасний світ і сучасну людину. 

 

Звичайно, низка відповідних науково-організаційних і науково-методичних заходів, здатні були б тут істотно поліпшити ситуацію. Складніше – з професійною етикою, науковою відповідальністю, культурою, порядністю й дисципліною, повагою до справи, якою займаєшся і до своїх колег. Це так швидко не покращити. Але здається, що тих, хто хотів би покласти край дисертаціям, більше схожим на роздутий шкільний твір, махровому плагіату, халтурі, елементарному непрофесіоналізмові все ж значно більше, ніж тих, кого це влаштовує.  

Теги:
37775







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
19   Svitlana
17 жовтня 2011 17:14

serhijs

В моем комментарии и близко не было того, ЧТО Вы увидели. Я лишь имела ввиду, что ОСТРАЯ публичная критика должна быть результатом максимально полного анализа работы и максимально аккуратного стиля подачи резко оппонирующих выводов.


18   slovosvit
17 жовтня 2011 16:19

Погляд історика є компетентним на площині опису (й історичного аналізу) певного факту з історії людства ( в т.ч. й факту з історії релігії) в певних історичних реаліях з точки зору запиту цього факту актуальністю сучасності. Історична методологія, історичний контекст.
Однією з проблем сучасного релігієзнавства можна вважати заглиблення великої кількості досліджень в конкретику історичних фактів, за якого губиться щочастіше аналіз загальних тенденцій та затираються сутнісні характеристики досліджуваного предмету.


17 жовтня 2011 14:42

slovosvitu:
"Тепер про історію. Історія - це не лише перелік фактів в хронологічній послідовності. Якщо хтось з тих, хто вважає себе релігієзнавцем, так думає, нема на те ради. Релігія, віра, релігійні спільноти - це частина соціальної реальності, яку досліджує історик. Хто сказав, що цю реальність мають право вивчати лиші те, хто має диплом наукового атеїста чи релігієзнавця. Тому погляд історика, тим більше історика Церкви, на релігію - це не зовсім погляд "зовні" (srhijs)


16   slovosvit
17 жовтня 2011 13:49

Послухайте, пане serhijs. Віктор Євгенович має всі підстави аналізувати стан сучасного українського релігієзнавства, бо він є представником такого і безпосередньо причетний до стану і до тенденцій з їх перспективами. сучасним українським релігієзнавцям справді є чим зайнітися і що вдосконалювати. А у Вас є якісь фахові справи?


15   serhijs
17 жовтня 2011 09:13

Світлана,
ну навіщо ви мене провокуєте? От сяду зараз і, щоб догодити вам, напишу на "всю", вам стане легше? Вам мало "оплошностей" на 14 сторінок А 4 1,5 інтерв.?
І скільки можна смакувати мій "ганебний вчинок"? Ну напишіть самі, не полінуйтеся, прочитайте, і напишіть, хто вам заважає? Реабілітуйте, обіліть, вкажіть, де попередній рецензент помилився через його "нефаховість" і т.п. А то писати писульки в 2 рядки (в стилі "а кто ты такой") - бажаючих багато, а зробити нормальну рецензійну роботу - ніхто не хоче чи не може?
Задумайтеся, врешті, над тим, про що написав В.Єленський, він написав про вас.


14   Svitlana
16 жовтня 2011 21:31

serhijs

Просто если уж Вы рискнули опубликовать острую критику, то надо было охватить ВСЮ монографию, а не поверхностные "оплюшности".


13   serhijs
16 жовтня 2011 21:17

Чому релігієзнавці, зокрема мої критики, не зреагували на появу халтури?
Одні - просто не читали (не всі релігієзнавці читають праці своїх колег), інші - розуміли, що це таке, але не хотіли порушувати цехову солідарність.

Тепер про історію. Історія - це не лише перелік фактів в хронологічній послідовності. Якщо хтось з тих, хто вважає себе релігієзнавцем, так думає, нема на те ради. Релігія, віра, релігійні спільноти - це частина соціальної реальності, яку досліджує історик. Хто сказав, що цю реальність мають право вивчати лиші те, хто має диплом наукового атеїста чи релігієзнавця. Тому погляд історика, тим більше історика Церкви, на релігію - це не зовсім погляд "зовні".


12   Bagira
16 жовтня 2011 18:11

To Oleh Hirnyk:
Відчуваю, що проблема інтерпретації текстів – актуальна річ – Ви віднайшли лише те, що хотіли почути, і зреагували лише на те що зачепило. Прагнула писати без подвійних смислів, максимально концентруючись на ключовому. Повторюсь - працюйте, вдосконалюйтесь, розвивайтесь, показуйте приклад кваліфікованих наукових релігієзнавчих досліджень!


16 жовтня 2011 15:30

BAGIRI
"Я переконана, що значно продуктивніше займатися тим видом діяльності, де Ви є спеціалістом - чи то реалізовувати своє священниче покликання, чи то займатися розвідками з історії, чи навіть ставати тим ідеальним РЕЛІГІЄЗНАВЦЕМ, тобто напрацьовувати бездоганність, – ту, яку вимагаєте від інших, а не займатися лише критичною діяльністю, а то виникає запитання – може ви на інші форми діяльності не спроможні?!"
Тобто Ви хочете сказати, що займаючись релігієзнавством священик втручатиметься в ту царину, до якої він фахово не підготовлений? На післядипломних студіях релігійних наук мені викладали переважно священики (єзуїти). Філософський факультет оо. Єзуїтів підпорядкований державному університетові. Більшість моїх колег, котрі не були священиками, після закінчення надавали перевагу церковному дипломові, хоч могли взяти державний. Причина проста: процедура ностифікації диплому в європейських наукових інституціях (Україну сюди не зараховуємо), на якому пише "Філософський факультет SJ", значно простіша, ніж державного. Натомість в Україні священиче покликання досі трактують в традиційно совєтських рамках "служителя культу", відповідно реалізація священичого покликання - це "конвеєр треб".
Стосовно дослідження історичних аспектів. В дискусії неодноразово закидали Сергієві Савченку яким правом він, не фахіець релігієзнавства, взявся рецензувати книгу релігієзнавця Докаша? Це радше питання до релігієзнавців: як сталося так, що після її виходу у 2007 році ніхто з релігієзнавців її належним чином не прорецензував. Зрештою, з цього запитання Савченко і розпочав свою статтю. Так Савченко не релігієзнавець, а історик і на книгу Докаша він, шивдше всього, натрапив у пошуках фахової відповіді на релігійні аспекти, займаючись історичними дослідженнями.
Якщо ставити питання, так, як його ставить BAGIRA, можна аналогічно поставити питання про тих, хто здобував свої наукові звання в царині наукового атеїзму, а тепер очолює релігієзнавчі інституції. На основі чого вони вважають себе фахівцями релігієзнавства?Можливо їм варто знову повернутись до наукового атеїзму,тим більше, що Великий Голодомор є дуже вагомим аргументом саме на користь атеїзму.


10   Bagira
15 жовтня 2011 22:54

Слідкуючи уважно за інформаційними подіям щодо дилеми чи існує українське релігієзнавство чи ні, виникли наступні думки. Віктор Євгенович написав чудову статтю, де чітко вказав на наявні болючі точки і вийшов на вирішення проблеми. Він своїм життєвим прикладом показує, що і як потрібно робити, щоб бути вченим із світовим ім’ям.
Проте деякі коментарі і минулі статті викликають запитання: Хто/що таке Українське РЕЛІГІЄЗНАВСТО – хиби, недоліки і проблеми якого прагне виявити ледь не кожний відвідувач сайту? Чому ставиться під сумнів сама галузь наукового знання? І найбільш активні тут ті особи, які в силу тих чи інших причин не змогли стати спеціалістами в цій царині, тобто є критиками ззовні. Беззаперечно, проблеми є, але вони носять виключно людський вимір, тому що інтелектуальні здібності та потенціал у представників „українського релігієзнавства” різний. Тому то одним вистачає сил на плідну наукову роботу, у інших згас потяг до наукового пошуку – і вони пишуть реферати шкільного рівня. Але це природна складова, що наявна у будь-якій соціальній групі, колективі: завжди є переможці, є й переможені; є вчителі, що ведуть і надихають, а є й такі, що відверто тягнуть вниз. Я переконана, що значно продуктивніше займатися тим видом діяльності, де Ви є спеціалістом - чи то реалізовувати своє священниче покликання, чи то займатися розвідками з історії, чи навіть ставати тим ідеальним РЕЛІГІЄЗНАВЦЕМ, тобто напрацьовувати бездоганність, – ту, яку вимагаєте від інших, а не займатися лише критичною діяльністю, а то виникає запитання – може ви на інші форми діяльності не спроможні?!


13 жовтня 2011 15:21

Проблема українського релігієзнавства полягає у відсутності різноманіття шкіл і напрямків. Хоча б двох основних шкіл: історичної та феноменологічної. Крім цього, відсутнє таке явище, як маргінальне релігієзнавство, тобто релігієзнавство, що існує за межами академічного середовища, позбавлене фінансової пдтримки, не пише грантових проектів, але займається написанням провокативних текстів контекстуального характеру. Мрію про часопис на котрому великими жирними літерами писматиме НЕ ВАК!


13 жовтня 2011 11:22

Добре написано.


7   kisselyov
12 жовтня 2011 10:54

Чудесная статья Виктор Евгеньевич!
Абсолютно со всем согласен – нужно быть в контексте западного религиоведения и учить изучать религию, а не только писать и говорить о ней.


6   serhijs
12 жовтня 2011 10:19

to sviy

Ось що значить принциповість молодих панянок


5   Sviy
11 жовтня 2011 21:49

Чудово, що це написав саме Віктор Єленський!

Ось Савченко теж писав про жахливий стан гуманітаристики, а slovosvit не вірила. Написав про те саме Єленський - виступів проти тези немає. Ось що значить авторитет.

Діагноз - поставлений, рецепт - виписаний. Усі побіжали до фармацій (вивчати американську мову і читати Казанову, МакКачена, Ебідей та інших)?






Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант