Українські  політики дедалі частіше фігурують  у публічній сфери як учасники богослужінь, вирушають у паломництва та ініціюють церковні зустрічі тощо.  Властиво своєрідна мода на церковний мотив у діяльності політичних діячів сягає ще бурхливих 90-тих років.  

 

Надзвичайно насиченим церковними подіями було президентство Віктора Ющенка. На урочисті молебні у Софійському соборі збирались представники різних християнських церков держави. Він прагнув створити ледь не українську Православну помісну церкву. А найбільш резонансними стали паломництва перед президентськими виборами прем’єр-міністра Юлії Тимошенко «православними місцями» від Ватикану до Стіни плачу в Єрусалимі й лідера Партії регіонів Віктора Януковича на Афон. Останній виразно підкреслює свій образ православного. Ключовими моментами тут були урочистий молебень у Києво-Печерський лаврі перед інавгурацією нового президента та «православно» забарвлена сама інавгурація. Візити патріарха Кирила з цих нагод в Україні стали чи не найбільш обговорюваним епізодом президентської посвяти В. Януковича.

  Як  «воцерковленість» політичних діячів виглядає в світлі державного права? Розмежування церкви і держави прописане в Конституції України. Президент не має права публічно підтримувати вибрану церкву також з огляду на поліконфесійний характер держави та наявність інших релігій, зокрема ісламу і юдаїзму. Адже це не веде до діалогу і толерантності, а творить нові поділи і конфлікти. Причетність до церковної політики Януковича патріарха Кирила як голови іноземної церкви з виразно імперіалістичним характером викликала вже багато полеміки. Ще Джон Лок, порушуючи питання релігійних воєн, писав про небезпеку церкви, зверхник якої знаходиться закордоном. Хочеться також висловити сум з приводу участі у політизації церковного життя деяких ієрархів замість доручення до діалогу і розбудови громадського суспільства через проповідь любові ближнього і виконання Божих заповідей.  

  Погляньмо на справу в світлі християнського права. Христос за свідченням Євангелій  чітко відмежовував світську владу  від духовної, не втручаюсь у політичні  справи тодішньої Палестини. Церковне право католицької і православної церков чітко відмежовує політику і  церковне життя.

  Варто також запитати_ чи всі зовнішні атрибути побожності: участь у богослужіннях, паломництвах і надавання пожертв свідчать про справжню віру? Звернімося до Нового Завіту і пригадаймо притчу з Євангелія від Луки про молитву фарисея, який хизувався своїми постами, і митника, що покірно визнавав свій гріх перед Богом. Далі в Євангелії від Матвія читаємо настанову Ісуса молитись на самоті, а не привселюдно, адже Бог дивиться на серце людини. Тому «за плодами їхніми пізнаєте їх». І врешті апостол Яків у Посланні виразно зазначає, що як тіло без духа мертво, так й віра без діл мертва.

  Бог у християнстві не є лише трансцендентною  вищою істотою, він виходить до людини з пропозицією діалогу в конкретному часі і місці. У Старому завіті Бог укладає з народом завіт, дає моральне право і накладає повинність дотримуватись його. Відтак, завіт з Богом становить першу правову угоду. У Новому Завіті читаємо, що Ісус Христос не просто проповідував, але допомагав людям у конкретних потребах, зцілював хворих і втішав знедолених. Тож у центрі євангельського вчення знаходяться любов і милосердя.

  Християнин  повинен дотримуватись Божого права, відображеного у заповідях Декалогу. Принагідно згадати також, що християнські цінності лягли у підвалин сучасної Європи та причинились до народження ідей прав людини, демократії  і громадянського суспільства. Християнин покликаний до відповідальності і не лише за себе, але за суспільство, в якому живе і довколишнє середовище. Мирян дає свідчення своєї віри на своєму місці, виконуючи сумлінно свої професійні і сімейні повинності.

  Подивімось  на сьогоднішній стан України. Держава перебуває у перманентній кризі ß не лише економічній, але й політичній. Передусім, це неефективний конституційний устрій та слабке pfсвоєння демократичних норм на тлі постійних конфліктів політичної еліти останніх п’яти років й безсилля правосуддя. Нескасовані законодавчі постанови ще Радянського Союзу на рівні з новоприйнятими строюють безлад і відкривають шлях для різних маніпуляцій правом. Суди стали не захисниками справедливості, а знаряддями політичної боротьби. Українська політична еліта не лише не виправила недоліки державного устрою, але й використовувала їх для власного інтересу, залишаючись байдужими до модернізації держави.

 

 

Устрій країни – це небезпечне поєднання політики і великого бізнесу – так званої «олігархічної демократії». Економічні проблеми мають за причину не лише політичну нестабільність, але головно брак професіоналізму політиків. Адже протягом п’яти років жоден уряд не опрацював цілісну систему господарчих і реформ та загального курсу політики держави. Поодинокі дії у цьому напрямі здебільшого витікали з прагнення приподобитись електорату. Низька правова свідомість політиків і загальна зневіра у справедливості судів свідчать про справжній правний нігілізм. Ще досі панує глибоко вкорінене мислення наближене до радянської теорії держави і права.

  Яким  є досвід країн Європи у справі відносин церкви і держави? Питання втручання держави у діяльність церкви можуть мати місце лише у випадку порушення церквою чинного законодавства. Зі свого боку церква також залишається осторонь від держави і може закликати у проповідях та зверненнях захистити права свої вірян або нехтування урядом прав людини у разі порушення. Зокрема Католицька церква бореться за збереження статті заборони аборту в Польщі, а також активно висловлюється з питань етики, біоетики і охорони навколишнього середовища в Європі. Зокрема в Польщі церква з допомогою центрів душпастирства сприяла розвитку руху «Солідарність», який в остаточному розрахунку увінчався звільненням країни від комуністичного правління і переходу до демократичного суспільства. Також у Німеччині християнська демократична партія ХДС намагається основувати свою програму на християнських цінностях. З іншого боку надмірне акцентування католицизму президентом Польщі Лєхом Качинським та намагання міністра освіти Романа Ґєртиха запровадити у шкільну програму креаціонізм (релігійне бачення походження світу і людини) зіткнулись з гострою критикою в суспільній думці. Відмітною є також заклик на збереження згадки про християнське коріння Європи у Конституції ЄС. Слід відзначити також тісну співпрацю урядів країн Європи з церквою у соціальних проектах, особливо з благодійною організацією Карітас. Діяльність Конференції єпископів Європейської спільноти становить чудовий вираз діалогу і солідарності церкви і держави у розгляді суттєвих світових питань.

  Що  ж маємо в Україні? Брак соціальної інфраструктури призводить до того, що повністю соціально незахищеними є такі групи, як інваліди, сироти, люди похилого віку і психічно хворі. Хто принаймні раз мав нагоду побувати у дитячому будинку, спробував провезти неповносправного на інвалідному візку вулицями, не кажучи вже про проїзд з ним громадським транспортом, намагався отримати медичну допомогу для невиліковно хворого, або ж відвідав психіатричну лікарню, мав нагоду переконатись у елементарному нехтуванні фундаментальними правами людини в цій країні. Саме стан цих соціально вразливих соціальних груп є індикатором рівня розвитку суспільства і мірою засвоєння цінностей як правової держави, так і християнської віри.

  Може  політикам слід вивчити закон  Божий або пройти курс християнської  етики? Не зашкодить. Однак, постає питання – навіщо потрібні публічні вияви набожності політичної еліти у світській, постатеїстичній державі? З одного боку ефектність пишних релігійних молебнів додає урочистості і «благодатності» політичним подіям та допомагає створити привабливий образ політиків у ЗМІ. А з другого є своєрідним сурогатом справжніх цінностей, прагненням показати себе відкритим на «високе і прекрасне» та нові горизонти демократичного суспільства. Контроверсійність відносин з церквою, породжуючи безліч дискусій щодо їхнього характеру, легітимності тощо, є також чудовим способом відволікання уваги людей від важливих і нагальних питань. За відсутності конкретних програм реформ держави – це один зі способів маніпуляції свідомістю електорату.