Ігор Ісіченко — архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, що зареєстрована як ХПЄ УАПЦ (оновлена), історик Церкви, літературознавець — аналізує роль протестантів у ранньомодерній та сучасній Україні.
Прокоментуйте, будь ласка, недавнє підписання Петром Порошенком указу “Про святкування 500-річчя Реформації в Україні”.


Очевидно, що цей указ дуже потрібний для того, щоб пригадати нам наше місце у подіях, які розгорнулися в Європі в XVI столітті. Епоха Реформації жодною мірою не зводиться до створення протестантських конфесій, хоч це і важлива сторона цієї реформи. Це епоха очищення від тих задавнених хвороб, якими рясніло життя церкви в епоху Середньовіччя. Це час духовної віднови церков і Західної [католицької — прим. ред.] і Східної [православної], час, якій простягнувся фактично на XVI-XVII століття.

Україна тоді входила до складу Речі Посполитої, і нам, обтяженим стереотипами, які винесені ще з радянської школи, важко усвідомити, що Річ Посполита тоді була найбільш демократичною державою в Європі. Державою, яку називали azylem heretyków (притулком для єретиків), тобто місцем, куди тікали протестанти із країн, де їх переслідували. І саме в Речі Посполитій не існувало інквізиції, саме там дуже активно розвинулась реформатська [кальвіністська] церква, захоплення якою перейшло майже ціле покоління шляхти, особливо Великого князівства Литовського. Це наше минуле, і указ Порошенка — це дуже добрий сигнал про нове прочитання цього минулого.

Як би Ви схарактеризували роль і місце протестантів у середньовічній Україні?


[Як науковець] я займаюся ранньомодерним часом. Це вже не Середньовіччя, це XVI-XVIII століття. Саме тоді в Україні і формується потужна верства культуротворчих сил, що перебувають під впливом протестантської доктрини. Особливо наприкінці XVI століття. Тоді ситуація була в чомусь співвідносна із серединою ХХ століття в Північній Америці, коли студентська молодь «перехворіла» захопленням східними культами.

Може, через одного шляхтичі Речі Посполитої проходили через звернення до іншої конфесії. Часом поверталися до власної [православної], як це було з митрополитом Іпатієм Потієм, який замолоду мав захоплення кальвінізмом.

Серед творців української культури було чимало людей, які належали свідомо і послідовно до, насамперед, реформованої церкви, меншою мірою до інших відгалужень протестантизму.

Це, насамперед, невідомий нам автор “Апокрисису”, такого полемічного твору кінця XVI століття. І загалом на той час складалася така дуже дивна, цікава і характерна ситуація, коли в оточенні князя Костянтина Острозького, який вважався небезпідставно головним меценатом православної церкви і фундатором Острозької академії, зустрічалося чимало шляхтичів-протестантів, і контакти ці не були ворожими. Був пошук солідарності на підставі спільного служіння Речі Посполитій, захисту своїх громадянських прав.

Власне, наприкінці XVI — на початку XVII століття створюється така дуже характерна ситуація, коли православні й протестанти в середовищі шляхти об’єднуються для захисту своїх громадянських прав проти релігійних утисків. Хоча треба сказати, що релігійні утиски в Речі Посполитій були мало помітними до 30-40-х років XVII століття.

Серед подібного виміру представників протестантських кіл можна назвати Станіслава Оріховського. Він не став протестантом, але формувався в оточенні самого Мартіна Лютера, при домі якого жив у Віттенбергу. Він розгорнув дуже активну полеміку із католицькими публіцистами на Перемищині, дискутуючи довкола проблем шлюбної дисципліни в католицькій церкві (мається на увазі передусім безшлюбність духовенства — целібат), щодо хрещення і його правомочності, коли воно прийнято не в католицькій церкві (він сам був католицьким священиком).

І нарешті, серед творців української державної доктрини ми маємо назвати й ідеолога Гадяцької унії 1658 року — документа сьогодні, на жаль, ще мало поцінованого, який, якби він виконав свою функцію, міг би змінити долю Європи Нового часу. За Гадяцькою унією Україна мала ввійти до складу Речі Посполитої як окрема третя [її] частина — Велике князівство Русь. Юрій Немирич, який писав цей проект, був социніанином, а потім уже перейшов на православ’я.

Отже, маємо ціле ґроно тих представників протестантських визнань, які формували українську культуру. Але, крім того, існували десятки й десятки протестантських громад на Закарпатті, Волині, в Галичині, скрізь у містах, де існувало Магдебурзьке право і була німецька меншина, в якій неодмінно зустрічалися прихильники лютеранства. Отже, для нас, для української культури, для історії України, Реформація — це дуже істотна і плідна епоха.

Чому, на Вашу думку, прореформаційні симпатії української шляхти XVI століття виявились такими нестійкими, а Контрреформація — настільки успішною?


Знаєте, сьогоднішня культурологія та взагалі гуманістика уникає терміну «Контрреформація». Говориться про Велику Реформу. Реформу, яка, розпочавшись у 1517 року у Віттенбергу, пішла значно далі, ніж Мартін Лютер міг це собі уявити. І ця Реформа, повторюю, не звідна для того, щоб утворити ті чи інші протестантські конфесії. Реформа охоплює поступово всю Церкву. Вона виявляється в утворенні нового динамічного ордену єзуїтів, у Тридентському соборі. Й кожна нова свіжа постать, яка виявляється в релігійному житті [християнського] Заходу чи Сходу, мусить захищати себе від звинувачень у протестантизмі. Так було із Ігнатієм Лойолою, так було із Іоанном від Хреста, і з Терезою Авільською.

Зрештою, так було і з колом київських книжників, які зібралися довкола Петра Могили. І давайте не забувати, що саме наша [українська православна] Реформа якраз і почалася з приходом Петра Могили на київський митрополичий престол. Його та його послідовників звинувачували в тому, що вони навертають на західні вчення учнів, які вступали до Лаврської школи. Уявимо собі сьогодні, із нашими стереотипами, що школа Києво-Печерської лаври вважалася осередком лібералізму. Бо там учили латинської мови, там виклади провадилися латинською мовою, там викладалися науки абсолютно тотожні тим, що вивчалися у західноєвропейських школах. Та й утворювалася вона, правду кажучи, за моделлю єзуїтської колегії.

Отже, Реформа у нас мала дуже багато вимірів. У цьому також заслуга тієї ініціативи, з якою виступав Мартін Лютер. Бо ж йому не йшлося на початку про створення якоїсь альтернативної [до католицизму] конфесії, а про оздоровлення всієї Церкви як містичного Тіла Христового. Про звільнення її від корупції, від казарменої дисципліни, від освітчення (в розумінні секуляризації) Церкви, від перетворення церковної ієрархії на світських феодалів, і багато-багато від чого ще, що, на жаль, ще не відійшло в минуле, а лишається й для нас сьогодні проблемами, які ми маємо долати в процесі духовного відродження й нашого воцерковлення після часів комуністичної пустелі.

Оцініть, будь ласка, перспективи протестантизму в сучасній Україні. Чи може цей релігійний рух бути суспільно впливовим? Якщо так, у який спосіб?


Ми тут можемо вже говорити про певні підсумки. Представники протестантських конфесій в нас відіграли важливу роль на обох Майданах. Знаємо, як постраждали протестантські визнання під час війни на Донбасі. Протестантські священики стали чи не першими жертвами цієї війни — російської агресії на Донбасі. Наші капелани зараз дуже гармонійно працюють із протестантськими працівниками, які перебувають у зоні військових дій і допомагають духовній реабілітації наших солдатів. Я думаю, що було б нечесно не згадати і про Турчинова, його місце в політичному житті України.

Очевидно, що неможливо говорити про протестантизм як єдине цілісне явище. Воно різноманітне, внутрішньо суперечливе, часом досить хаотичне, особливо коли людина приходить у протестантську громаду на хвилі обурення пережитими у традиційній — православній чи католицькій — церкві духовними ранами. Це несе свої хворобливі явища.

Я думаю, що сьогодні у багатокультурній, багатоконфесійній реальності України протестантські визнання знайшли своє гідне і вшановане місце. І сподіваюсь, що нікому із представників цих визнань не спаде на гадку закинути сучасній Україні, українській владі нетолерантність щодо них.

Чи потрібні Україні протестанти? Для чого?


Знаєте, я б тут слово «протестанти» трішки поширив, бо в українській мові воно полісемантичне, багатозначне. Це було б абсолютно неетично оцінювати мені, православному єпископові, значення протестантизму як явища конфесійного. Але думаю, що будь-якій культурі, будь-якій нації потрібні протестанти в розумінні людей, які ламають стереотипи, які кличуть до їхнього перегляду, які ставлять під сумнів звичайні речі, тих, які стають альтернативою духовному закостенінню. Саме в цьому сенсі протестанти, звичайно, нам завжди потрібні.

Ви як архієпископ автокефальної церкви звернулись до патріарха українських греко-католиків з проханням про встановлення євхаристійного спілкування та адміністративної єдності. Це нагадує подібні ранньомодерні перемовини українських православних і протестантів. Чи можливе подібне зближення вашої єпархії з якоюсь з протестантських церков? За яких умов?


Я думаю, що подібного зближення бути не може через абсолютно різну канонічну дисципліну і, найголовніше, різне розуміння сакраментального життя [здійснення святих таїнств] церкви. Але можливі добросусідські стосунки. Це не має сумніву. Крім того, я б уточнив трішки, що не було звернення особистості до особистості, хоча у нас із блаженнішим патріархом [Української Греко-Католицької Церкви] Святославом прекрасні стосунки. Звернувся собор Харківсько-Полтавської єпархії [Української Автокефальної Православної Церкви], який проходив 2015 року, до Архієрейського синоду Української Греко-Католицької Церкви. І синод, який проходитиме на початку вересня 2016 року, розгляне уже не тільки це звернення, але й відповідь нашу на пропозиції, які надходили нам від греко-католицької церкви. Таким чином, діалог уже є, він уже йде. Хоч немає ще євхаристійної єдності [двох наших церков], але є прецедент тієї справжньої християнської культури стосунків, якої насправді найбільше бракує нам в Україні.

Запитання ставив Максим Балаклицький


Фото kharkiv.svoboda.org.ua

Теги: