Українське православ'я: шлях до відновлення церковної єдності

1 07 2016 |
Митрополит Олександр (Драбинко)

Частина перша:


УКРАЇНСЬКЕ ЦЕРКОВНЕ ПИТАННЯ ТА КОНСТАНТИНОПОЛЬ

 

Всеправославний Собор завершився. І українське питання, як відомо, на ньому не розглядалося. Не виносилося на розгляд Собору й інше важливе для України питання. А саме, процедура проголошення автокефалії (з якої ще на рівні погодження соборних документів не змогли знайти консенсусного рішення Константинополь та церковна Москва). Однак той факт, що українське церковне питання не розглядалося на Соборі, ще не означає, що Константинополь погодився з тим, що улікування церковного розділення в Україні є виключною канонічною прерогативою Руської Православної Церкви. В українському експертному середовищі поширена думка, що після завершення Собору на Криті Константинополь може повернутися до розгляду церковної кризи в Україні, виступивши ініціатором примирення та відновлення церковної єдності. Однак, які саме моделі канонічного урегулювання може запропонувати Фанар? Відповідь на це питання частково міститься у історичній площині, тобто у аналізі досьогоднішніх українських ініціатив Константинополю.

Українське православ'я: шлях до відновлення церковної єдності

В тій або іншій формі участь Константинополя у розв’язанні сучасної канонічної кризи, триває з початку 90-х років минулого століття.

 

1 квітня 1990 р. прийнята до юрисдикції Константинопольського патріархату Українська Греко-Православна Церква Канади, яка об’єднувала канадців православного походження. А вже 1993 р. Україну з оглядовою місією відвідав глава цієї Церкви Митрополит Вінніпезький і всієї Канади Василій (Федак).

 

12 березня 1995 р. була прийнята до юрисдикції Вселенського патріархату Українська Православна Церква в США. Обидві Церкви до свого входження у співпричастя з Константинополем існували на засадах самопроголошеної автокефалії. Одна з них — Православна Церква в США — історично походила від єпископату УАПЦ другої, польської формації, та перебувала у єдності з автокефальними структурами в Україні впродовж 1990-1995 рр.[1]

 

14-15 вересня 2000 р. у Києві відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, в якому взяв участь ієрарх Вселенського патріархату митрополит Костянтин (Баган), якого рішенням цього собору  було обрано «духовним опікуном» УАПЦ.

 

12-14 червня 2001 р. у Стамбулі, в резиденції Константинопольського патріарха, мала місце зустріч учасників Змішаної комісії для вивчення шляхів досягнення єдності Православної церкви в Україні, в якій взяли участь представники УПЦ КП та УАПЦ, а також митрополит УПЦ в США Костянтин. Учасників зустрічі прийняв Вселенський патріарх Варфоломій, а її результатом стало підписання домовленостей («Συμφωνητικών») про майбутнє об’єднання УПЦ КП та УАПЦ в одну церковну структуру.

 

24 березня 2005 р. під час зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком архієпископ Скопелоський Всеволод (Майданський), архієрей у юрисдикції Константинопольського патріархату, заявив, що «Матір-Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка — Московський патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в цій церкві до 1686 року»[2].

 

За крок до виникнення паралельної Константинопольської юрисдикції, на думку експертів, була Україна і 2008 р., під час візиту до нашої країни Вселенського патріарха Варфоломія з нагоди святкування 1020-ої річниці хрещення Київської Русі (25‑27 липня 2008 р.). За тогочасних політичних умов, як знову ж таки вважається в експертному середовищі, представникам української влади та УПЦ КП не вдалося погодити з патріархом Варфоломієм умови створення в Україні канонічної юрисдикції, яка би була  альтернативною до Руської Православної Церкви. Проект «другої канонічної» не був утілений. Разом з тим, звертає на себе увагу низка заяв, які були зроблені Святішим патріархом Варфоломієм під час візиту. Так, у своїй історичній промові 26 липня 2008 р. на Софійській площі патріарх Варфоломій, зокрема, заявив таке[3]:

 

1)     Рішеннями Вселенських Соборів[4] і з огляду на столітню церковну практику, Константинополю, «як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов'язкову місію» дбати про «дотримання канонічного порядку (taxis)»;

2)     Константинопольський патріархат є Церквою-Матір’ю для Української Православної Церкви;

3)     Приєднання Української Церкви до Російської держави було незаконне (анексією) та відбулося «в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков» та «дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері»;

4)     Як Церква-Мати Константинополь не тільки має право, а й зобов’язаний «підтримувати в межах усталеної Православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, “щоб зло не стало більшим” для Святої Церкви в Україні і Церкви взагалі»;

5)     Зустрічаючись з «вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков», Константинополь історично погоджувався з цими умовами та надав автокефалію місцевим Церквам Греції (1850), Сербії (1831), Болгарії (1945) та Албанії (1937).

 

Як бачимо, хоча Константинополь і не пішов на створення власної юрисдикції в Україні 2008 р., у промові патріарха Варфоломія були чітко окреслені канонічні повноваження Вселенського патріархату, а також визначена еклезіологічна позиція патріархату стосовно України, яка обґрунтовує можливу участь цієї Церкви у вирішенні українського церковного питання. 

 

Нарешті, згадуючи пов’язані з Україною ініціативи Константинополя останнього часу, потрібно вказати і на участь єпископів Вселенського патріархату у переговорах між УПЦ КП та УАПЦ у червні 2015 р. Як відомо, в переговорному процесі взяли участь два єпископи Константинопольського патріархату: єпископ Едмонтону і Західної Єпархії УПЦ в Канаді Іларіон (Рудик) та єпископ Памфільський Даниїл (Зелінський), правлячий архієрей Західної Єпархії УПЦ в США. Прикметно й те, що ці два архієреї не лише взяли участь в переговорному процесі, але й поставили свої підписи під Підсумковим рішенням спільного засідання Комісій для ведення діалогу УПЦ КП та УАПЦ (8 червня 2015 р.). Адже, кожен, хто розуміється на церковному етикеті та специфіці взаємостосунків між Фанаром та єпископами української діаспори, зрозуміло: підписання цього документу не могло відбутися самочинно, без погодження з Вселенською Патріархією.

 

Ці та інші ініціативи Константинополя зазвичай діставали гостру негативну оцінку з боку Московського патріархату, який розглядає Україну як невід’ємну частину власної канонічну території і намагається мінімізувати участь Вселенського патріархату у церковному житті нашої країни. Прекрасно усвідомлюючи ці тенденції, Константинополь діє обережно і таким чином, аби не зашкодити всеправославній єдності та своєму авторитетові у християнському світі. Саме тому чимало ініціатив Вселенської патріархії озвучуються сьогодні через ієрархів Українських Православних Церков в США та Канаді, які перебувають в юрисдикції Константинополя.

 

Ієрархи української діаспори — зручний інструмент для Константинополя. З одного боку, це єпископи Вселенського патріархату, які перебувають у канонічному послуху патріархові Варфоломію. З іншого, — це де-факто автономна церковна структура, яка об’єднує українську православну діаспору. А отже, за конфліктної ситуації, якщо невдоволення Москви досягатиме критичного рівня, — завжди можна сказати, що озвучена таким чином щодо України позиція — це не позиція Вселенського патріархату в цілому, а лише «приватна пастирська думка» ієрархів українського походження.

 

Константинополь дійсно нерідко демонструє відмінні (і навіть альтернативні) до Московського патріархату підходи стосовно українського питання. Але думка про те, що Константинополь це нібито «церковний відділ Вашингтону», яка періодично озвучується сьогодні у фундаменталістських церковних колах Росії, — неґрунтовна і базується на викривленому розумінні реальності. Фанар, звісно, бере до уваги політичні та гео-політичні аспекти української церковної проблеми. Але вирішити її у антиканонічний спосіб, порушуючи або ігноруючи канонічну традиції Церкви, Константинополь не може.  Адже, як заявив патріарх Варфоломій у вже цитованій нами промові: будь-яке порушення Вселенським патріархом канонічного порядку завдає шкоду єдності Церкви, оскільки він сам є гарантом дотримання канонічності.

 

Ієрархам, які отримали виховання та богословську освіту у духовних школах Руської Православної Церкви, інколи важко зрозуміти ієрархів Вселенського та інших давніх Патріархатів, еклезіологічна свідомість яких формувалася в рамках дещо відмінної помісної канонічної традиції. Утім, не варто поспіхом оголошувати усі незрозумілі до кінця підходи «єретичними» або такими, що нібито свідчать про наявність «папістських» тенденцій у розвитку канонічної свідомості Вселенського патріархату. Більш плідним є інший підхід — спробувати зрозуміти канонічну логіку Константинополя та виявити критерії, якими він користується в оцінці української ситуації.  Зазначимо тут лише три — очевидні — чинники, які безсумнівно враховує Фанар, що намагається одночасно допомогти українському православ’ю відновити свою єдність та не порушити єдність православного світу в цілому. Отже, шукаючи оптимальну модель для подолання канонічної кризи в Україні, Константинополь не може не враховувати:

 

1)     Позицію (або, точніше, у множині — позиції) Помісних Православних Церков (включно з Руською); 

2)     Позиції представників православної церковної спільноти України (де Константинополь не буде ігнорувати думку представників УПЦ КП та УАПЦ, але разом з тим особливим чином дослухатиметься і до думки канонічного православного єпископату України); і, нарешті,

3)     Позицію української держави.

 

Як і будь-яка інша Помісна Церква, Константинополь, звісно, зацікавлений в утвердженні власної церковної структури та її присутності в світі. Тому ймовірно, що однією з моделей улікування розколу, яка розглядається Фанаром сьогодні, є відновлення канонічного статусу до 1686 р., тобто відновлення — у тій або іншій формі — присутності в Україні Константинопольського патріархату.

 

Логіка Константинополя може бути наступна: якщо значна частина православних України не хоче сьогодні належати до Московського патріархату, то чому би не відродити в Україні Митрополію Константинопольського патріархату, який, за словом патріарха Варфоломія, є «патріархатом наднаціональним і надрегіональним» та демонструє свою відкритість до України?

 

Як відомо, Всеправославний Собор прийняв документ, який визначає зміст поняття Автономної Церкви та регламентує порядок надання Автономії. Таким чином, як вважають аналітики, Константинополь, який неодноразово робив заяви про те, що вважає себе Церквою-Матір’ю для Православної Церкви в Україні, може запропонувати православним ієрархам та церковним громадам в нашій країні статус Автономної Церкви у складі Вселенського патріархату.

 

Інший принциповий підхід, який, на думку експертів, також може бути застосований Константинополем стосовно України — це надання повної канонічної незалежності або автокефалії. Зрозуміло, що надання автокефалії меншою мірою відповідає власним або, умовно кажучи, корпоративним, інтересам Вселенського патріархату. Разом з тим, впродовж останніх сторічь Константинополь вже неодноразово демонстрував здатність заради загальноцерковного блага діяти всупереч своїм власним інтересам. Адже, за словами Святішого Патріарха Варфоломія, «Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату»[5].

 

Не виключеним (хоча й маловірогідним) виглядає сьогодні й застосування інших, компромісних моделей подолання церковного розділення в Україні. Наприклад, втілення так званої еладської моделі,  на яку свого часу звертали увагу представники УАПЦ[6].

 

Чого чекати православній Україні у післясоборний час? Якою буде позиція Руської Православної Церкви і чи не захоче вона (випереджаючи канонічні ініціативи Константинополя або відповідаючи на них) використати нову, ухвалену Всеправославним Собором, процедуру проголошення Автономії, аби надати УПЦ статус Автономної Церкви у складі Московського патріархату? Коли саме і які саме канонічні моделі подолання існуючого розколу може запропонувати Вселенський патріархат?

 

Звісно, багато в чому майбутня канонічна модель подолання наслідків розколу в українському православ’ї залежить від позиції Московського та Константинопольського патріархатів. Не варто, однак, недооцінювати і голосу канонічного православного єпископату України. Значною мірою майбутнє українського православ’я залежить не від зовнішніх церковних центрів, а саме від позиції українського єпископату: нашої згуртованості та єдності, дієвості нашого патріотизму та здатності стратегічно мислити, вміння прощати та визнавати власні історичні помилки і, зрештою, мужності у захисті канонічних прав давньої Київської Церкви.

 

Стратегічна лінія церковного будівництва, якої дотримувався Блаженніший Митрополит Володимир, була спрямована перш за все на те, щоби очолювана ним Українська Церква здобула власну суб’єктність, почала сприйматися у православному світі, як Церква, що має самостійну позицію та самостійно визначає своє канонічне майбутнє. «Давня Київська Церква, — повторював Митрополит Володимир — гідна високого помісного статусу. Але щоби стати рівноправною автокефальною Церквою у родині Помісних Православних Церков єпископат нашої Церкви має згуртуватися та забезпечити розуміння наших канонічних потреб зі сторони вселенського православ’я».

 

Автокефалія, Автономія чи нинішній канонічний статус УПЦ як Самокерованої  Церкви з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви? За інших історичних умов вибір між цими канонічними можливостями, можливо, мав би суто технічне значення. Однак в умовах церковного розділення, яке сталося в Україні, це, технічне за своєю природою питання, набуває й виразного етичного та пастирського значення. Адже за умов, що склалися сьогодні в нашій країні, той або інший юрисдикційний та канонічний статус Української Церкви відкриває або, навпаки, обмежує наші можливості подолати церковний розкол та його наслідки.

 

Частина друга:

 

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА І СПАДЩИНА МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА

 

        1. Потреба самовизначення УПЦ


Українське православ’я та українське суспільство потерпають від розділення. Значна частина православних України перебуває у складі Української Православної Церкви під юрисдикцією Московського патріархату. Решта православної спільноти України обрала інший шлях — самопроголошеної автокефалії. Проте ні перший, ні другий шляхи не є нині для Православної Церкви в Україні оптимальними.

 

Єднання на основі наявного статусу Української Православної Церкви (самокерована Церква з правами широкої автономії у складі Московського патріархату) унеможливлюють настрої в українському суспільстві після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі, а також тісний зв’язок між Московським патріархатом та сучасною російською державою, яка визнана «державою-агресором» рішенням Верховної Ради України від 27 січня 2015 р.[7].

 

 Об’єднання на основі самопроголошеної автокефалії не є прийнятним для більшості кліриків та громад Української Православної Церкви, які донині, нерідко всупереч своїм патріотичним настроям, зберігають вірність канонічному устрою Церкви. Адже абсолютна більшість із них перебуває у складі УПЦ не тому, що вона є носієм (або інструментом) ідеології «російського світу», а через те, що Українська Православна Церква є сьогодні єдиною в нашій країні церковною структурою, яка перебуває у канонічному та молитовному зв’язку зі світовим православ’ям.

 

Склалася непроста та драматична ситуація. Однак, її не можна розцінювати як патову. Вихід з існуючого положення у новій — історично відповідальній — позиції канонічного православного єпископату України. Як чітко зазначено у постанові Верховної Ради, наша держава «залишається об’єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації»[8]. І це не залишає нам можливості бути «понад сутичкою». В інтересах збереження та утвердження в Україні канонічного православ’я в нових історичних умовах, — необхідно наважитися на історичне рішення: облаштування церковного життя на засадах повної канонічної незалежності або автокефалії. Прийшов час реалізації обіцянок, що були дані єпископатом УПЦ 1992 р.: зробити всі заходи, щоб законним шляхом вирішити «устремління Української Православної пастви до повної незалежності, тобто канонічної автокефалії»[9].

 

За життя Блаженнішого Митрополита Володимира та Святішого Патріарха Олексія II вважалося, що в церковному житті України існує повільна тенденція до повного усамостійнення. Стан розколу суттєво ускладнював життя Православної Церкви в Україні. Однак існувала надія, що його улікування буде пов’язане з динамічним розвитком та поетапним удосконаленням канонічного статусу Української Православної Церкви (від прав широкої автономії до законної канонічної автокефалії).

 

Нові історичні умови внесли свої корективи у цей «повільний» план. Умови існування Церкви у Росії та Україні почали суттєво мінятися. У сучасній Росії спостерігається спроба відродити нову візантійську «симфоні́ю» (від грец. συμφωνία — «співзвуччя», «згода») у церковно-державних стосунках. Натомість в Україні Церква розвивається у іншому напрямку, який передбачає більшу міру незалежності церковного життя від державної «опіки» (не зважаючи на періодичні спроби держави «відформатувати» церковне життя під певні політичні інтереси). Змінилося і ставлення до української церковної проблеми в українському та російському суспільствах. У сучасній російській свідомості вираз «українська автокефалія» став синонімом «розколу» та остаточної «втрати» України. (І це — всупереч тому незаперечному факту, що канонічна автокефалія, навпаки, поверне до молитовного спілкування з православними братами у Христі мільйони православних українців, які сьогодні перебувають у стані канонічної ізоляції). Натомість для нинішнього українського суспільства подолання церковного розділення та єднання на базі автокефалії стало одним з центральних символів національної єдності.

 

Стало зрозуміло, що за нових політичних умов, керівництво Московського патріархату суттєво обмежене у виборі канонічних ініціатив для улікування церковного розділення у сусідній країні. З одного боку, на це впливають антиукраїнські настрої у російському суспільстві, які змушена брати до уваги Патріархія. З іншого, у сучасній Росії існують виразні тенденції до контролю церковного життя з боку світських структур, які вважають блокування української автокефалії одним з пріоритетних завдань сучасної російської політики у релігійній сфері.

 

Радикально змінилася ситуація і в самій Україні. Анексія Криму та збройне протистояння на Донбасі завдало суттєвої травми українському суспільству. Імперські сили розраховували на розкол України. Однак, цього не сталося. Натомість загроза ззовні об’єднала суспільство на патріотичних засадах. Україна вистояла і згуртувалася. І у цій, об’єднаній та оновленій Україні, наша Церква, на жаль, в очах суспільства перетворилася на «чужу» церковну структура («філіал Російської Церкви»). Впродовж десятиліть українське суспільство з належною повагою приймало позицію та систему канонічної аргументації Української Православної Церкви. Однак з початком збройної агресії Росії все змінилося. Українську Православну Церкву перестали сприймати як вітчизняну церковну структуру. Подобається це нам або ні, але в очах значної частини (аби не сказати — більшості) сучасного українського суспільства ми перетворилися на «Церкву держави-агресора». Існує навіть спеціальний флештег, який, на жаль, сьогодні популярний у соціальних мережах: #Церкваокупанта. Мені дуже боляче, що Церкву, в якій я виріс і вихований, Церкву, до якої я належу і яку люблю всім серцем, сприймають як «церкву окупанта». Боляче й інше: споглядати, як відбувається дискредитація в очах суспільства самого поняття канонічності. Десятиліттями, визначаючи свою юрисдикційну або конфесійну приналежність, українці звертали особливу увагу на канонічний статус Церков. Однак сьогодні слово «канонічність», на жаль, для багатьох українців стало синонімом «конфесійної погорди» та «фарисейства».

 

Зовнішня загроза змінила суспільство. Заради захисту суверенітету і цілісності держави, суспільство відкинуло суперечки і згуртувалося. Таких самих змін чекали і досі чекають і від церковного середовища. Але й зараз, коли минуло два роки протистояння України імперській агресії,  наша Церква, на жаль, досі остаточно та однозначно не визначилась. Суспільство чекає від нас чіткого та однозначного засудження новітньої імперіалістичної політики та збройної агресії Росії. А ми, абсолютизуючи один з моментів протистояння, говоримо про те, що в Україні триває «громадянська війна» («междоусобная брань»). Суспільство чекає, що в умовах фактичної війни за незалежність ієрархія УПЦ чітко і однозначно стане на бік своєї пастви, на бік українського народу та активно підтримуватиме український суверенітет та державність. А ми — говоримо про те, що Церква «над сутичкою» й намагаємося поєднати лояльність до власної країни з лояльністю до імперського центру (і це — на тлі активної підтримки частиною наших кліриків діяльності незаконних формувань «ДНР» та «ЛНР»). Суспільство чекає від нас, що ми, врешті-решт, сядемо за стіл переговорів з представниками Київського патріархату і УАПЦ. А ми не лише нехтуємо цими очікуваннями, але й перервали будь-який переговорний процес та повернулися до лексики початку 1990-х, що була вироблена світськими журналістами, чужими євангельській вірі та церковній культурі.

 

Ми сунемося у минуле. І тим самим — наражаємо нашу Українську Православну Церкву на небезпеку маргіналізації, на поступове перетворення найчисельнішої, найдієвішої та найвпливовішої колись у суспільстві Церкви на «Церкву меншості», Церкву, яка в очах суспільства буде передусім асоціюватися не з вселенським православ’ям, а з політизованими теоріями «російського світу». Вдумаємося у дані недавніх соціологічних опитувань, які демонструють «наявність сталої тенденції: число прихильників УПЦ з 2010р. знижується (у 2010р. воно становило 24% всіх опитаних, у 2013 — 20%, у 2014 — 17%, наразі — 15%); натомість зростає число прихильників УПЦ-КП: порівняно з 2000р., воно зросло вдвічі — з 12% до 25%»[10].

 

Важливо усвідомлювати: шлях самоусунення від життя та проблем сучасного українського суспільства — включно з самоусуненням від процесів конституювання власної помісної Церкви — це шлях в нікуди. Шлях до масштабної історичної поразки нашої Церкви, яка, ігноруючи нові історичні виклики, врешті-решт, поступиться своїм становищем та впливом тим церковним спільнотам, які ми звично називаємо «неканонічними».

Ми звикли до унікального статусу єдиної Православної Церкви в Україні, ієрархія якої має беззаперечний канонічний статус. Але канонічність не дає нам права на байдужість та бездіяльність. «І не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» — казав колись фарисеям і саддукеям Іоанн Хреститель (Мф. 3,9). І ці ж слова можемо колись почути і ми, якщо тільки не здолаємо байдужість свого серця.


        2. Спадщина Блаженнішого Митрополита Володимира

«Якщо одна людина хоче примиритися з іншою, вона повинна зробити перший крок назустріч тому, з ким хоче примиритися, хоча б той був і неправий. Так само і в питанні об’єднання з тими, хто перебуває в розколі, — не треба чекати кроків лише з іншої сторони. Бо якщо ми вже сьогодні не розкриємо один одному обійми любові й не будемо щиросердно шукати єдності, робити це завтра може бути вже пізно». Ці слова належать Блаженнішому  Митрополиту Володимиру і містяться у його Духовному Заповіті — документі, де підсумовується увесь церковний досвід нашого спочилого Предстоятеля.

 

Духовний Заповіт  і, ширше, вся спадщина Митрополита Володимира та вироблена ним у останні роки лінія церковного розвитку — сприймаються сьогодні багатьма як частина історії. Іншими словами, як щось, що належить виключно до минулого. Проте, саме ця спадщина могла би допомогти нашій Церкві достойно відповісти на виклики часу. Блаженніший Митрополит Володимир був прихильником відновлення діалогу між Українською Православною Церквою та УПЦ Київського Патріархату. Постійно наголошував Блаженніший і на необхідності подолання церковного розділення та його наслідків.  Важливим є й інший заклик, який присутній у Заповіті Блаженнішого: розглядати автокефалію не як синонім розколу, а як одну з моделей єдності Православної Церкви в Україні із Вселенським Православ’ям.

 

Повертаючись до цієї — окресленої Блаженнішим Митрополитом Володимиром — лінії розвитку нашої Церкви, нам варто припинити шукати виправдання, чому саме ми не об’єднуємося зі своїми братами з невизнаних церковних спільнот. І почати шукати реалістичні об’єднавчі сценарії та реальні моделі відновлення церковної єдності.  

 

У пошуках такого сценарію та фундаменту для відновлення єдності варто згадати про події та документи першої половини 1990-х років, коли Українська Православна Церква наважилася на сміливий та принциповий крок: соборно визначила, що має всі необхідні умови для свого автокефального буття.

 

1-3 листопада 1991 р. в Києві відбувся Собор УПЦ, в якому взяли участь усі тодішні єпископи нашої Церкви, представники від духовенства, чернецтва та мирян усіх єпархії УПЦ. Цей Собор визначив, що новим канонічним статусом УПЦ має стати «повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше довершення самостійності Української Православної Церкви»[11]. З огляду на складні умови, в яких відбувався цей Собор, його історичне значення іноді недооцінюють. Рецепція рішень цього Собору дійсно викликає певні проблеми для сучасної УПЦ. Адже в них тісно пов’язані два питання — концептуальне питання статусу Православної Церкви в Україні та ставлення до тодішнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета. А втім, абстрагуючись від обставин та персоналій, варто зазначити: головне рішення Всеукраїнського Собору 1991 р. — констатація необхідності автокефального буття УПЦ на новому історичному етапі — було стратегічно вірним.

 

Колишнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета та наступного главу УПЦ Митрополита Володимира нерідко вважають опонентами в питанні автокефалії. Мовляв, перший Предстоятель УПЦ був прихильником повної канонічної незалежності, а Митрополит Володимир — прихильником збереження канонічного підпорядкування УПЦ Московському патріархату. Така точка зору демонструє дещо спрощений погляд на складну історичну дійсність.

 

Митрополит Володимир та його попередник на посаді Предстоятеля УПЦ дійсно дотримувалися різних поглядів на деякі важливі питання церковного життя. Та їхня відмінність полягала, скоріше, не у ставленні до самої ідеї автокефалії, а у виборі шляхів її досягнення. Самопроголошення автокефалії та Київського патріархату УАПЦ 1990 р. було реакцією частини Української Церкви на незворотні історичні процеси: розпад СРСР та відновлення української державності. Тим не менше, самопроголошений Київський патріархат існує вже чверть століття, а згуртувати православний народ України за допомогою цієї — неканонічної — автокефалії й досі не вдалося[12]. Розуміючи, що невизнана автокефалія неспроможна об’єднати Православну Церкву в Україні, Митрополит Володимир вважав, що здобуття законного помісного статусу (тобто канонічної, визнаної православним світом автокефалії) має відбуватися поетапно та в межах канонічного права.

 

Теоретично Всеукраїнський Собор УПЦ 1991 р. мав декілька можливостей:

 

1)     соборно проголосити автокефалію і звернутися до Руської Православної Церкви та інших Помісних Православних Церков про з проханням її визнати;

2)     соборно проголосити необхідність автокефалії та звернутися з проханням її дарування до Руської Православної Церкви;

3)     проголосити необхідність автокефального буття УПЦ і звернутися з проханням про дарування до Вселенського Константинопольського патріархату, який вважає, що надання автокефалії є його прерогативою.

 

1991 р. Митрополит Філарет був певний, що найоптимальніший шлях отримання автокефалії — це її дарування Московським патріархатом, який, мовляв, під тиском історичних обставин погодиться на автокефалію так само, як рік перед тим погодився на «незалежність в управлінні» УПЦ. Цей сценарій, утім, виявився помилковим. І згодом, фактично втративши вплив на життя УПЦ, Митрополит Філарет пішов шляхом побудови Київського патріархату вже на основі самопроголошеної автокефалії.

 

Обійнявши посаду Предстоятеля, Митрополит Володимир зіткнувся з ситуацією, коли самопроголошена, невизнана Світовим Православ’ям автокефалія стала для переважної більшості духовенства та парафіян УПЦ синонімом «філаретівського розколу». Форсувати процес отримання канонічної автокефалії в таких історичних умовах було вельми ризиковано. З одного боку, проти автокефалії рішуче заперечувала церковна Москва. З іншого — прихильники канонічної єдності з Руською Православною Церквою з числа єпископів УПЦ.

 

Ситуація змушувала Митрополита Володимира бути особливо обережним, публічно висловлюючись про питання автокефалії та майбутнє Української Церкви. І все ж, переглядаючи документи УПЦ першої половини 90-х років, можна переконатися, що питання повної канонічної самостійності не було знято з порядку денного життя нашої Церкви.

 

«Ми не тільки одностайно схвалюємо і підтримуємо устремління Української православної пастви до повної незалежності, тобто канонічної автокефалії, але і робимо всі заходи, щоб законним шляхом вирішувалось це життєве питання нашої Церкви», — стверджували  учасники Харківського собору[13]. Подібні ж твердження містилися й у інших важливих документах УПЦ. Зокрема у Зверненні на ім’я глави української держави від 9 березня 1993 р., де засвідчувалося сподівання, що УПЦ «посяде у недалекому майбутньому своє законне місце серед найстародавніших автокефальних Православних Помісних Церков світу»[14]. «Ми віримо в можливість, з Божого благословення, подальшого удосконалення незалежності і самостійності Української Православної Церкви включно до статусу Помісної Церкви», — писали на адресу Святішого Патріарха Олексія II учасники Всеукраїнської православної конференції, що з благословення Митрополита Володимира відбулася в Києві у січні 1995 р[15].

 

Обережно висловлювався про можливість та корисність автокефалії і сам спочилий Предстоятель. «Слід пояснити, — стверджував Митрополит Володимир у одному зі своїх виступів, — що сама по собі ідея автокефалії будь-якої Помісної Церкви не несе в собі нічого негативного. Автокефалія — це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій Помісній Церкві є свідченням кількісного і якісного зростання цієї Церкви, свідченням її спроможності до самостійного буття»[16]. «Історія і сучасний стан Української Церкви, — писав спочилий Предстоятель УПЦ в одному зі своїх останніх текстів, — дають підстави сподіватися, що в майбутньому наша Церква отримає новий — помісний — канонічний статус. Одначе наш шлях до бажаної церковної та національної єдності має спиратися не на канонічному самочинні, а на довірі до Вселенського Православ’я, яке, щиро у це вірю, у час, що його знає Господь, наділить нашу Церкву і новим канонічним статусом, і належним їй місцем у диптиху Помісних Церков»[17]

 

«Цей статус має вінчати усі наші зусилля», — висловився якось про автокефалію Митрополит Володимир[18]. Чому саме «увінчувати»? Бо отримання автокефального статусу — складний та тривалий процес, що, з точки зору Митрополита Володимира, передбачав певну поетапність. Спочатку було потрібно стабілізувати ситуацію в УПЦ. Згодом — дочекатися «психологічної рецепції» нових канонічних прав УПЦ (які фактично бути тотожними правам дещо обмеженої автокефалії) з боку церковних кіл України та Росії. Новим етапом мало бути фактичне позиціювання УПЦ як самостійної Православної Церкви на всеправославному рівні, а також вихід на безконфліктні взаємини між УПЦ та самопроголошеним Київським патріархатом. Наступна фаза процесу мала передбачати відновлення церковної єдності: конституювання на канонічній базі УПЦ єдиної Православної Церкви України. Нарешті, на фінальному етапі свого розвитку Православна Церква в Україні, яка відновила перед тим свою єдність, мала отримати удосконалений канонічний статус, тобто стати повноцінною Помісною Церквою, автокефалія якої визнається повнотою вселенського православ’я.

 

Станом на 2008 р. Митрополиту Володимиру вдалося вивести УПЦ на передостанній етап цього «еволюційно-автокефального» шляху. Святкування 1020-ої річниці хрещення Київської Русі та візит до України з цієї нагоди Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія засвідчило всьому православному світові: хоча УПЦ формально є складовою Московського патріархату де-факто вона вже давно переросла рівень автономії і прямує до повної канонічної незалежності. Того ж року вперше розпочався і формальний переговорний процес між УПЦ та УПЦ КП.  9 вересня 2009 р. Священний Синод УПЦ створив робочу групу, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з представниками УПЦ КП (журнал №45). А 2 жовтня цього ж року (у форматі робочих груп з підготовки діалогу) відбулася і перша офіційна зустріч повноважних представників між УПЦ та УПЦ КП.

 

Як засвідчила подальша історія, обраний Митрополитом Володимиром стратегічний напрямок був вірним. Однак досягнути своєї шляхетної мети Митрополиту Володимиру не вдалося. Здоров’я Предстоятеля погіршувалося, вплив Митрополита на формування стратегічного курсу УПЦ меншав. Натомість, вплив проросійського вектору в житті УПЦ, що лобіювався політиками і олігархами, — навпаки, збільшувався. Останні роки Блаженнішого Митрополита Володимира пройшли у доволі сумних обставинах. Нерозуміння з боку деяких співбратів-архієреїв, чисельні критичні публікації на адресу Митрополита та його оточення у російських та контрольованих проросійськими політичними силами ЗМІ, демарш проти Митрополита Володимира на ювілейному соборі УПЦ (липень 2011) з боку донецького бізнесмена В.Нусенкіса… Згадуючи про ці історичні події сьогодні, коли Україна стала жертвою російської агресії, коли анексовано Крим та триває війна на Донбасі, можна сміливо стверджувати: протидія курсові Митрополита Володимира та процесам консолідації українського православ’я походила з владних політичних кіл Росії та була однією з частин підготовки до майбутньої гібридної війни Росії проти незалежної української державності.

 

Частина третя:

 

КАНОНІЧНА АВТОКЕФАЛІЯ — ШЛЯХ ДО ЄДНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я

 

КАНОНІЧНІ ПРАВА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА АВТОКЕФАЛІЮ

 

Христос попереджав своїх учнів про спокусу земною владою. «Ви знаєте, — казав Він, — що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами нехай не буде так: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом» (Мк. 10, 42-44). Та хіба можемо сказати, що наше церковне життя влаштоване за цим шляхетним і братолюбним принципом? Наша християнська віра і православна еклезіологія стверджують, що єдність Церкви не тотожна адміністративній єдності, а ґрунтується на єдності у вірі, молитві й таїнствах. Та історія свідчить: Помісні Церкви, що історично були пов’язані із земними імперіями, не були зацікавлені у канонічному становленні місцевих Церков, які входили до їхніх юрисдикцій, і тому зазвичай надавали таким Церквам автокефалію лише під тиском історичних обставин. Не є винятком і Московський патріархат, до складу якого з 1686 р. входить Православна Церква України.

 

Тут, у давньому Києві, відбулася свята подія Хрещення Русі. Зі святих стін Києво-Печерської лаври вийшли численні місіонери та святителі, які долучили до світла Христового євангельського вчення і народи, котрі жили на території сучасної Росії. Тож чи має давня Київська Церква, яка є сьогодні однією з найчисельніших Церков світового православ’я, канонічне право на самостійне буття чи автокефалію? Згадаймо еклезіологічні передумови для заснування нової автокефальної Церкви:

 

  • Можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади;
  • Визначеність території майбутньої помісної Церкви, її (часткова або повна) політична самостійність;
  • Мовна та культурна ідентичність народу, який живе на цій території;
  • Прагнення автокефалії більшістю єпископату, духовенства та церковного народу.

 

Як бачимо, ситуація в Україні відповідає більшості наведених вище критеріїв.

 

  • Канонічна Українська Православна Церква має всі необхідні умови для автокефального буття. Вона налічує 53 єпархії, 83 єпископи, понад 10 тисяч священнослужителів, повноцінну систему духовної освіти (що складається з 17 духовних навчальних закладів, включно з Київською Духовною Академією та 8-ма Духовними Семінаріями), 207 монастирів, включно з трьома Лаврами, близько п’яти тисяч ченців та черниць, а також близько 12 тисяч парафій;
  • Україна є самостійною державою, суверенітет якої визнається усім світом;
  • Український народ має власну мову та самобутню культуру, яка вирізняє його з-поміж інших народів світу.

 

Окремої згадки потребує останній критерій — прагнення автокефального буття більшістю єпископату, духовенства та церковного народу. Свого часу про таке прагнення засвідчив Всеукраїнський Собор УПЦ 1-3 листопада, а також єпархіальні збори, які перебували цьому Собору в різних регіонах України. Згодом, усвідомивши неготовність повноти Руської Церкви надавати автокефалію Православній Церкві в Україні, чимало з тих, хто тоді висловлювався за новий та удосконалений канонічний статус нашої Церкви, поклали на уста «печатку мовчанки» або навіть переглянули своє ставлення. У сучасній Українській Православній Церкві існують як прихильники, так і противники помісного статусу. Проте тенденції останніх років яскраво засвідчили: кількість прихильників автокефалії серед вірян та духовенства неухильно зростає.

 

Чи вдасться нам колись досягти повної однодумності серед вірян, духовенства та єпископату стосовно питання автокефалії? На жаль, така перспектива виглядає сьогодні сумнівною. Адже серед наших вірян є і ті, хто бажає зберегти канонічну підлеглість Московському патріарху. Утім, на наше глибоке переконання цих наших братів за жодних обставин не можна змушувати до переходу в нехай і законну автокефальну Церкву. Це наша принципова позиці:  юрисдикційний вибір має бути зроблений вільно, а не під примусом зовнішніх обставин. Важливо, аби і прихильники автокефального статусу, і ті, хто прийме рішення лишитися у складі Руської Церкви, мали можливість вільно відвідувати храми та жити за своїми переконаннями. Також є вкрай важливим завданням, аби громади, які увійдуть до складу Помісної Православної Церкви в Україні, і ті, хто залишиться у складі Руської Церкви, зберегли між собою мир та євхаристійне спілкування.

 

Як свідчать соціологічні дослідження, кількість прихильників автокефалії в Україні неухильно зростає. Так, згідно опитування, здійсненного соціологічною службою Центру Разумкова[19], за останні 6 років число прихильників УПЦ-КП зросло на 10%. Якщо 2010 р. прихильниками цієї церковної спільноти себе вважали 15% опитаних, то станом на березень 2016 р. такими назвали себе чверть опитаних (25%). Така ж тенденція була зафіксована і серед тих опитуваних, які відносять себе до послідовників православ’я. Якщо 38% таких опитуваних віднесли себе до УПЦ КП, то до УПЦ себе відносять 23% (тобто на 15% менше)[20].

 

Про бажання суспільства бачити Українську Церкву повністю канонічно незалежною свідчать й інші дані цього ж опитування[21]:

 

  • 24,4% опитуваних погоджується з твердженням, що «Православні України мають згуртуватися навколо УПЦ КП» (для порівняння — 2010 р. цю ж ідею підтримувало 16,7%, тобто з того часу підтримка даної ідеї збільшилася на 7,7%);
  • 23,6% опитуваних вважає, що «Православні Церкви України повинні об’єднатися в єдину Церкву, яка домагатиметься незалежності» (2010 р. цю ідею підтримувало 13,8% опитуваних, підтримка ідеї збільшилася на 9,8% опитуваних);
  • лише 10,1% опитуваних згідні з твердженням, що «Українська православна церква має залишатися невід’ємною частиною Руської (Російської) православної церкви». Порівнюючи це з даними 2010 р., можна побачити, що підтримка такого — умовно кажучи, проросійського — вектору розвитку УПЦ з боку суспільства зменшилося більш, ніж удвічі: з 22,3% опитуваних до 10,1%.

 

З огляду на обставини історичного характеру, більшість прихильників автокефалії є сьогодні членами самопроголошеного Київського патріархату. Користуючись цим, деякі церковні діячі говорять про те, що «вибір зроблено». Для прихильників автокефалії, мовляв, існує неканонічний Київський патріархат та УАПЦ, а канонічна УПЦ має незмінно лишатися частиною Московського патріархату. Хоча така позиція і може здатися комусь логічною, вона не витримує критики з євангельського та пастирського погляду.

 

Приналежність до канонічної Церкви, на жаль, не гарантує нам автоматичного спасіння. Не наблизить до нього і фарисейська погорда, з якою ми інколи ставимося до своїх братів, що відокремилися від УПЦ, оголошуючи їх «надбанням» ворога роду людського. Натомість, прощаючи нашим братам їхні немощі та піклуючись про їхнє навернення, ми виконуємо заповідь Доброго Пастиря, Який «прийшов знайти і спасти загибле» й готовий полишити дев’яносто дев’ять овець, аби відшукати ту, що заблукала (Мф. 18, 11-13).

 

«Автокефалія — це не засіб об’єднання Церкви, а вже результат її консолідованості», — стверджували і стверджують деякі представники нашої Церкви. Проте в умовах збройної агресії проти України, що триває два роки поспіль, ця позиція вже втратила свою конструктивність. Політизація церковної свідомості, залучення церковних діячів до гібридної війти проти України та інші сумні події останнього часу яскраво засвідчили: реального сценарію консолідації українського православ’я, який був би альтернативним автокефальному, просто не існує. Подолання розколу та його наслідків в Україні можливі сьогодні лише на основі автокефального статусу Української Церкви.

 

Закінчення див. тут

 

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської Митрополії

 

[1] Варто зазначити, що якщо прийняття у спілкування канадських ієрархів відбулося без помітної негативної реакції з боку Московського патріархату, то входження до складу Константинопольського патріархату УПЦ в США викликало заперечення з боку Святішого патріарха Олексія II. Див.: Лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II до Святішого Патріарха Варфоломія № 1308 від 18 травня 1995 р.

[2] Скріплений підписом архієп. Всеволода оригінал заяви знаходиться у  особистому архіві проф. О.Н.Сагана.

[3] Див. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації. 26 липня 2008 р. Софійська площа.

[4] Канон 3 Другого, канони 9, 17 і 28 Четвертого та канон 36 П’ятого-шостого Вселенських Соборів.

[5] Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації. 26 липня 2008 р. Софійська площа.

[6] Архієпископ Уманський Іоан (Модзалевський) (УАПЦ). Компроміс по-грецьки // Дзеркало Тижня. 30 жовтня 2009 р. «Прообразом современной “элладской модели” была модель “киевская”». Интервью  с Архиепископом  Уманским Иоанном (Модзалевским), Председателем Богословско-канонической Комиссии УАПЦ  // Релігія в Україні. 12.11.2009.

[7] Звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. Ухвалено Верховною Радою України 27 січня 2015 р.

[8] Там само.

[9] Звернення Харківського Собору Єпископів УПЦ до Президента України Л.М. Кравчука // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи і матеріали. К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2012. С. 57–58. Там само на с. 26-28 розміщено фотокопію цього історичного документу.

[10] Релігія і Церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження // Релігія, Церква, cуспільство і держава: два роки після Майдану (інформаційні матеріали). Інформаційні матеріали підготовлені до чергового засідання постійно діючого Круглого столу «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин» 26 травня 2016р. за сприяння Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. К., 2016. C. 22.

[11] Визначення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. з питання повної самостійності УПЦ.

[12] «Єднанню заважала і заважає Москва» — твердять деякі автокефальні діячі. Звісно ж, заперечувати той факт, що церковне життя України перебуває у сфері геополітичних інтересів Росії, неможливо. Адже про це відверто висловлюються не лише російські експерти, але й офіційні особи. Але не варто й абсолютизувати «російський» чинник. Зрозуміло, що і в самій Україні рецепція самопроголошення автокефалії серед церковного народу досі не відбулася.

[13] Звернення до Президента України Л.М. Кравчука // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. С. 57–58.

[14] Звернення до Президента України Л.М. Кравчука від 9 березня 1993 р. №192.

[15] Звернення Всеукраїнської Православної конференції до Святішого Патріарха Олексія II від 24 січня 1995 р.

[16] Митрополит Київський і всієї України Володимир.  Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики. Виступ на Ювілейній конференції «Українська Православна Церква на межі тисячоліть» // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи і матеріали. К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2012. С. 104–105.

[17] Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Мысли разных лет. Вказ. вид. С. 227-228.

[18] Там само. С. 228.

[19] Загальнонаціональне дослідження проведене соціологічною службою Центра Разумкова з 25 по 30 березня 2016р. за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. Дослідження здійснювалося в усіх регіонах України, за винятком АР Крим та окупованих районів Донецької і Луганської областей. Опитано 2018 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

[20] Аналогічні тенденції були засвідчені і у результатах дослідження, проведеного минулого (2015) року соціологічною групою «Рейтинг» (Rating Group Ukraine).  Серед тих, хто вважає себе православними, відносна більшість (38%) відносять себе до УПЦ КП, 20% — до УПЦ (МП). За даними цієї ж соціологічної групи,  серед лідерів релігійних конфесій українці найбільш довіряють лідерові самопроголошеного Київського патріархату Філарету (40%) та главі Римо-Католицької Церкви Папі Римському Франциску (35%)

[21] Див.: Релігія і Церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження. Вказ. Вид. Діаграми на с. 31-32.

Теги:
3299







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
3   Tim
5 липня 2016 13:31

13moiseev,

ну при БМВ он хотя бы делил епархии и назначал туда очень интересных персонажей (админ не любит слова "клоун"). за что имел неплохую прибавку к зарплате.

а вот как можно (пусть даже за доллар) продать то,что никому не нужно? кому нужен голос опального викарного епископа без админ.должностей? разве что будет вопрос о "канонических епископах", которые перешли в КП... вот тогда эта вереница может увеличиться..типа Илария там..вообще половину викариев держат в Киеве викариями, чтобы они на приходах к КПшникам не ушли и шуму было меньше.



2   13moiseev
5 липня 2016 13:04

Он никогда не разрабатывл и не занимался этим вопросом, кто пишет ему все эти тексты?
Столько времени был при Блаже, а толку было 0, сейчас же НАСТАЛ его звездный час. Кроме как совершать богослужение в вышиванке и продавать свой голос за доллар - ни на что более он не способен. Жаль что он все время колотит воду.


1   josephus
2 липня 2016 01:20

"Завтра буде вже пізно" - правильно! Це "завтра" вже давно настало і сідати за стіл "переговорів" з фсб буде тільки Надюха, яка любить посміхатися катам України angry


Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант