«Нова газета»: Патріарх без Аятоли

Фото: Сергій Карпухін / ТАСС

Олександр Солдатов, оглядач

Джерело «Нова газета»

Загибель духовного лідера та правителя Ірану викликала глибокий сум у глави РПЦ. Чим аятоли Ірану духовно близькі патріарху?

У Неділю Торжества Православ’я, 1 березня, патріарх Кирил (Гундяєв) направив президенту Ісламської Республіки Іран свої «глибокі співчуття у зв’язку з убивством Верховного керівника аятоли Сеєда Алі Хаменеї». Голова РПЦ віддав належне «глибоким релігійним переконанням» ісламського лідера, убитого під час американсько-ізраїльської військової операції, силі його духу та характеру. У контрасті з патріархом голова Духовного управління мусульман РФ шейх Равіль Гайнутдін «не помітив» знищення аятоли, а висловив співчуття мирним жителям — жертвам ударів по Ірану, зокрема сім’ям учениць школи для дівчат у місті Мінаб. «Ще один виток ескалації багатостороннього конфлікту на Близькому Сході, — попереджає шейх, — загрожує перерости у війну, яка зачепить не лише багато країн регіону, а й перекинеться на інші регіони світу».

Проте обидва російські релігійні лідери «не помітили» тисяч жертв тоталітарного режиму Ісламської Республіки, трагедія яких, очевидно, і створила метафізичні, духовні передумови для нинішньої ескалації ситуації навколо Ірану…

«Ми до ісламу ближчі!»

Патріарші співчуття — особливий жанр, виділений на офіційному сайті Московської патріархії у окрему рубрику.

Причинами для її поповнення стають як смерті політичних та релігійних лідерів, інших великих світу цього, так і загибель простих людей у результаті воєн, терактів та стихійних лих. З останніх — патріарші співчуття у зв’язку з терактом у мечеті Ісламабада, залізничною катастрофою в Таїланді, обвалом лісів на будівництві в Ефіопії, авіакатастрофою в Індії, землетрусом у М’янмі тощо. Але марно шукати в рубриці хоча б одне слово співчуття постраждалим на територіях, підконтрольних Україні, де, як досі стверджує патріарх, проживають мільйони православних християн, що належать до його пастви. Останнє пов’язане з Україною співчуття Кирила датоване 5 листопада 2021 року, коли померла настоятелька Корецького монастиря у Рівненській області, що перебував у прямому підпорядкуванні патріарха.

Після початку СВО України та української пастви в сакральній географії РПЦ немає, хоча тема «гонінь на канонічне православ’я» з боку «режиму Зеленського» експлуатується церковною пропагандою. Таке відокремлення пастирської опіки (якої немає) і військово-політичної позиції (яка заявляється дуже гучно) саме по собі багато говорить про природу РПЦ: у якій мірі вона залишається релігійною структурою, а в якій — переродилася у політичну.

Тут криється відповідь і на непросте, на перший погляд, питання: чому патріарх Кирил та його однодумці декларують свою близькість до ісламського світу і не втомлюються «засуджувати» західних християн. Адже при всіх конфесійних розбіжностях ті, хто поділяє віру у Христа як Бога, мали б, за ідеєю, бути ближчими православним, ніж ті, хто вважає Христа лише одним із пророків.

Для політичної (хай і клерикальної за формою) структури догматика та богослів’я вирішальної ролі не грають, навпаки — іноді вони заважають.

«Нова газета» публікувала характерні вислови глави РПЦ на цю тему: «Одного разу наш президент Володимир Путін… на питання журналістів щодо ставлення православ’я до католицизму та ісламу відповів: “Ми до ісламу ближчі”. Я теж так вважаю». Незважаючи на те, що висловлювання Кирила про поклоніння християн і мусульман одному й тому ж Богу викликали помітні розколи в РПЦ, патріарх продовжує їх повторювати. Новозавітні фрази типу «Відкидаючий Сина не має і Отця; а визнаючий Сина має і Отця» (1 Ів., 2:23) при цьому не беруться до уваги.

У лютому цього року Кирило доволі твердо припинив спробу своїх підлеглих — професійних богословів — відкрити дискусію щодо синкретичного ісламсько-православного вчення про війну із сатанинським Заходом, викладеного в книзі Апті Алаудінова «Військо Ісуса (Іси, мир Йому) у битві проти війська даджаля-антихриста», яка активно поширюється у ЗС РФ. І це зрозуміло: автор — герой Росії, командир спецназу «Ахмат», генерал-лейтенант і заступник начальника головного управління Міноборони РФ з військово-політичної роботи. Патріарх, власне, підтримав повзучу ісламізацію Європи: «Храми на Заході перепрофілюються, найкраще… якщо їх перетворюють на мечеті. Чому? Бо у мечетях хоч Богові моляться!» 

Тим часом під носом у патріарха, у «першопрестольному і царюючому» місті Москві, статистика відвідуваності богослужінь уже багато років складається не на користь православних: наприклад, у 2023-му на Курбан-байрам навколо небагатьох столичних мечетей (їх всього чотири) зібралось близько 250 тисяч мусульман, а в понад 600 храмах на Різдво того ж року було лише близько 120 тисяч православних.

Свої своїх пізнали

Серед численних ісламських шкіл і течій РПЦ — за ініціативою того ж Кирила (у часи його митрополитства, голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату) — обрала у 1995 році для «богословського діалогу» саме іранських шиїтів.

Цей напрямок ісламу об’єднує лише близько 15% від загальної кількості мусульман, серед яких домінують суніти. У шиїзмі більше містики, але головне — віра в непогрішимого імама, призначеного самим Аллахом.

Слід віддати належне прозорливості майбутнього патріарха Кирила: у демократичній атмосфері 90-х він зміг почути нотки майбутнього авторитарного реваншу. На внутрішньому контурі ідеологію, відому сьогодні як «русский мир», виробляв створений Кирилом Всесвітній Російський Народний Собор, а зовні почалося зближення з різного роду фундаменталістськими та тоталітарними силами. Однією з них було шиїтське керівництво Ісламської Республіки Іран, яке пропонувало як альтернативу західній глобалізації власну модель теократичної держави — таємну мрію патріарха Кирила. Він сам так висловлював цю мрію: «Іран — релігійна держава, де принципи віри покладені в основу розвитку суспільства. З іншого боку, Іран — сучасна держава… Дуже цікаво зрозуміти основні ідеї, якими надихаються іранці, поєднуючи сучасне державне життя з релігійними принципами». Перший офіційний візит у Тегеран майбутній предстоятель РПЦ здійснив 4–8 вересня 1995 року — відтоді зав’язалась його дружба з главою Організації культури та ісламських зв’язків аятолою Мухамедом Алі Тасхірі, який став бажаним гостем у Москві.

З 1997 року, поперемінно в Москві та Тегерані, почала засідати спільна російсько-іранська комісія з діалогу «Православ’я — Іслам», склад якої з боку РПЦ формував Священний синод. Першим головою комісії був заступник Кирила протодиякон Віктор Петлюченко, зараз її очолює митрополит Казанський Кирил (Наконечний). Цікаво, що на першому ж засіданні комісії в Тегерані було засуджено прозелітизм, тобто звернення шиїтів до православ’я і навпаки. Назва комісії ніби натякає на богословський діалог, але клерикалізм — явище політичне. На засіданнях у Москві та Тегерані обговорювали міжнародні відносини, глобалізацію, права людини, охорону довкілля, але майже не торкались релігійних протиріч між ісламом та християнством.

Комфортна ніша в океані гонінь

Незважаючи на те, що християнство прийшло на землі Ірану (тоді — Перської імперії) значно раніше ісламу, сьогодні християни складають лише близько 1% населення країни і піддаються серйозній систематичній дискримінації. В основі іранського теократичного тоталітаризму лежить давнє ісламське право — шаріат, тому всі чоловіки, що перейшли з ісламу в християнство, підлягають смертній карі, а жінки — довічному ув’язненню.

На практиці це виконується рідко, але протестантські церкви, які не готові повністю відмовитися від місіонерства, закриваються, а КСІР періодично проводить рейди для виявлення домашніх («катакомбних») церков, лідери яких зазнають арештів. Широкий міжнародний резонанс отримало страта у 2012 році тегеранського пастора Надархані Мохаммада Алі Дадха. Аятола Хаменеї заявляв, що саме домашні церкви християн становлять загрозу національній безпеці, спрямовуючи на них гнів прихильників ісламської революції. Міністр розвідки Ірану зазначав, що припинення місіонерської діяльності здійснює його відомство. За оцінкою авторитетної правозахисної організації Open Doors, Іран займає друге місце у світі після Північної Кореї за масштабами переслідувань християн. Папа Римський, Держдепартамент США та різні міжнародні інституції постійно висловлювались на захист іранських християн, але РПЦ проблеми не помічає.

Вона має тегеранський храм св. Миколая, збудований у роки Другої світової війни, а також цвинтарний храм у столиці Ірану, молитовний дім в Ензелі на березі Каспійського моря і тимчасовий храм у селищі російських атомників при АЕС у Бушері. Незмінним настоятелем цих храмів (а також приходів РПЦ в ОАЕ та Афганістані) з 1995 року є архімандрит Олександр (Заркешев) (мирське ім’я — Айдар).

Іранські власті визнають «традиційними» церкви етнічних меншин — ассирійців та вірмен, які компактно проживають на заході країни. За ними закріплено три місця в парламенті. З V століття Ассирійська та Вірменська церкви розірвали спілкування з православними Візантії, однак у XIX столітті, у контексті зближення Персії з Російською імперією, петербурзький синод відкрив у перському Азербайджані Урмійську місію, через яку до православ’я приєднався місцевий ассирійський єпископ Мар-Іонан з п’ятьма кліриками. Розпад Російської імперії та події Першої світової війни боляче вдарили по цій місії, проте її залишками до 1928 року керував єпископ Мар-Ілля у юрисдикції емігрантського (карловацького) російського синоду, налаштованого антирадянськи. До початку 1990-х Російська зарубіжна церква підпорядковувалася і Миколаївському храму в Тегерані, який у 1992 році був включений до складу Суздальської єпархії (нині — Російська православна автономна церква). Однак домовленості митрополита Кирила (Гундяєва) з іранським керівництвом призвели до відмов у візах представникам Суздальської єпархії, і в січні 1995-го «приймати храм» приїхав ветеран церковної розвідки архімандрит (пізніше — митрополит) Феофан (Ашурков). По суті, храм перейшов у ведення російських диппредставництв, а нащадків російської еміграції початку ХХ століття в Ірані залишилось лише кілька осіб.

…Падіння теократичного режиму аятол, якщо до нього призведе нинішня американо-ізраїльська військова операція, відкриває великі перспективи перед християнською місією, оскільки противники режиму в Ірані здебільшого орієнтовані на Захід і сприймають християнство як світоглядну альтернативу ісламізму. Помітне зростання числа «катакомбних» домашніх церков в Ірані за останні десятиліття свідчить про певну протестну моду на християнство. Але неможливо уявити участь РПЦ у цьому процесі — будучи вірним послухом Кремля, її керівництво надто тісно пов’язало себе з нинішнім іранським режимом.