Закінчення. Початок див. тут

А тепер прослідкуємо тенденції практичного втілення розглянутих в частині 1 акцентів роботи УГКЦ, які й дозволяють робити обґрунтовані прогнози розвитку цієї Церкви.

Методи залучення та адресна робота УГКЦ включають як традиційні, так і новітні форми. Щодо традиційних – ними є, зрозуміло, насамперед різні форми “класичної” пастирської роботи, а от на новітніх варто зупинитися докладніше, на конкретних прикладах.

Так, піклуючись про забезпечення майбутнім кліром, чернецтвом, УГКЦ вдається не лише до інформування серед пастви про діяльність своїх семінарій та інших навчальних закладів, але й проводить спеціальні табори для хлопців. Там вони, спілкуючись з братами того чи іншого чину, можуть не лише побачити особливості їх життя й харизми, але й предметніше замислитися над власним покликанням. Оголошення про подібні заходи регулярно оприлюднюються в греко-католицьких ЗМІ.

Взагалі, УГКЦ приділяє велику увагу роботі з такою перспективною адресною аудиторією, як діти та молодь. Дитячі служби, недільні школи[1] є в більшості її парафій, проводиться цілий спектр заходів від паломництв до фестивалів. Що особливо характерно (й суттєво впливає на майбутні перспективи УГКЦ): в цій роботі Церква фактично виходить за рамки не тільки суто душпастирської, але й тієї, що зазвичай називають соціальною. Адже соціальна робота релігійних організацій переважно асоціюється з допомогою знедоленим, сиротам, дітям з інтернатів, безпритульним, хворим, тощо.

Безперечно, це вагома й важлива складова соціальної діяльності Церков в умовах, коли в українському суспільстві часто ані батьки чи родичі, ані держава не справляються з виконанням належних функцій з допомоги, піклування та виховання. Й УГКЦ провадить таку роботу, насамперед через свої відповідні організації. Це, в першу чергу, - “Карітас”, “Мальтійська служба допомоги”, “Віра і світло” (має свої “філіали” цих всекатолицьких організацій), місцеві ініціативи, програми, акції – від невеликих й локальних до масштабніших, що переростають у всеукраїнські. Але навіть власне гуманітарні складові допомоги в таких рамках відрізняються виразним бажанням дати більше, ніж “рибку” - “навчити рибальству”. Й це стосується не лише дітей та молоді зі знедоленого чи кризового контингенту.

Для роботи з дітьми, в тому числі з тих родин, які не надто піклуються про духовне виховання (а то й взагалі – про будь-яке виховання нащадків), при храмах, в парафіяльних будинках поруч класів недільної школи влаштовуються ігрові кімнати. Організуються також спортивні змагання чи навіть постійно функціонуючі спортивні секції. Часом з цього приводу Церкві закидають “непряме душехватство”; втім, діти, які зазвичай охоплюються подібними заходами, часто належать до проблемних категорій, тобто, їх душами можуть не займатися ніхто більше взагалі.

В цілому ж, УГКЦ розуміє соціальну роботу ширше, згідно католицької соціальної доктрини, і не зводить її тільки до праці із контингентом знедолених. Все-таки більшість дітей й молоді країни – це пересічні підростаючі особи, зі звичайними для віку проблемами соціалізації. І саме на них робиться слушний акцент адресної соціально спрямованої діяльності Церкви. Всі діти, підлітки, молодь можуть користуватися її просвітницькими й виховними програмами, розрахованими не лише на прищеплення суто релігійних цінностей чи на гуманітарну допомогу, але й на допомогу у соціалізації. Цілком ймовірно, що таке спрямування  діяльності в царині “дитяче-молодіжної політики” може позитивно вплинути на подальший розвиток Церкви.

Особливо помітними є набутки відповідної видавничої роботи УГКЦ. Велика частка греко-католицьких видань (а це десятки книжок та журналів щорічно) адресована безпосередньо дітям та молоді, а багато популярних видань написано достатньо дохідливо та не занудно для молодого читача. Такі церковні видруки стосуються, так би мовити, практичних духовних настанов щодо формування світогляду й культури молоді. Греко-католицькі видання, особливо “Свічада”, широко представлені і в книжкових кіосках та читальнях РКЦУ, трапляються часом і в православних парафіях та на цілком світських книжкових розкладках. Серед пропонованого, передусім, - книжки з релігійної історії, богословські, філософські, психологічні дослідження, науково-популярні видання про духовні традиції нашого народу, про літургію та обряд, літературні твори, в тому числі й дитячі, авторів з християнським світоглядом, численні брошури з теми приготування до подружнього життя, родини та виховання, проблематики підліткового віку, становлення особи[2].

Наведемо хоча б один характерний приклад такої літератури: широко розповсюджувану в УГКЦ (й РКЦУ) книжечку “Святі… є…”[3]. Цей перекладений 1997 року у греко-католицькому видавництві “Свічадо” невеличкий твір Редемптористського видання 1995 р. вартий багатьох богословських трактатів та проповідей. Він являє собою дотепно ілюстровану кишенькову брошурку, яка розповідає не про конкретних святих, а про те, якою, з католицької точки зору, має бути в повсякденному житті особа, яка прагне до святості як до звичайного вибору у світоглядно великому й малому, у відношенні до себе, світу і ближніх. Такій стислій та креативно викладеній квінтесенції корисних настанов позаздрив би будь-який досвідчений ідеолог.

Так, святі є такими, що: “живуть у злагоді з собою”, ”думають позитивно”, “люблять пригоди”, “все роблять по черзі”, “мудро використовують свій час”, “не сприймають себе занадто серйозно”, і – “не замикаються у собі”, “мають відкриті серця”, “потребують інших людей”, “вміють слухати”, “вміють співчувати”, “вміють зрозуміти інших” “і не розповісти про це нікому”, “тактовні”, “вміють ділитися”, “вміють відганяти чорні думки”, “дозволяють іншим бути першими”, “знають, що кожен є кимось”, “поважають переконання інших”, “допомагають нести тягарі інших”, “знають, коли треба трошки відхилитись”, й “навіть до буденних речей підходять відповідально”. І при тому – “не мають відповіді на всі питання”, “мають свої злети і падіння”, “часом їх теж може спіткати невдача” і вони “знають, що потребують прощення”; втім, вони “піднімаються після падіння”, “будь-що починають з того місця, де знаходяться”, але - “при потребі віднайдуть інший шлях”. Це, мабуть, тому, що святі “сприймають себе такими, якими є” і “знають, що їх люблять”, “вміють все приймати з вдячністю”, “знають, коли потрібно відпочити”, “не відмовляють собі у дрібних радощах”, “знають, коли треба бути серйозним”, “і коли можна святкувати“, “вміють сісти і зосередитися” та “ніколи не перестають вчитися”, “не перестають зростати” й “завжди у пошуку”. До речі, тому й святі “добре всюди вживаються”, “приємно бути в їхньому товаристві”, тому вони “вміють співпрацювати”, “часто нагадують найкращих матерів” та “часто поєднуються в пари”.

Такі, начебто, нехитрі настанови можуть не лише підносити духовність, але й виховувати зрілу культуру (зокрема, культуру відносин) – слугувати своєрідним порадником у справі соціалізації. Нам доводилося чути від молодих греко-католиків, що це та подібні видання зацікавили прийти (чи повернутися) в Церкву навіть так званих важких підлітків. Тож такі популярні видання теж “працюють” на її майбутнє.

В радіопросторі УГКЦ розвиває свій проект – радіо “Воскресіння”, з’явилося й перше греко-католицьке ФМ-радіо “Дзвони” в Івано-Франківську. На всекатолицькому радіо “Марія” також активно працюють греко-католики, зокрема, у веденні програми “Діалоги” (розмови на актуальну суспільно-значущу духовно небайдужу тематику, спрямовані насамперед на молоду аудиторію).

Ймовірно, такі нові методи роботи з дітьми та підлітками, якщо й не принесуть УГКЦ велике поповнення, так принаймні можуть забезпечити додаткове зростання. При тому важко сказати, яке число українців з-поза цією Церквою схвально оцінять новації Церкви (стосовно дітей не лише її членів) як суспільно корисні, а яке – засудять греко-католиків, вважаючи таку роботу некоректною.

Все вищесказане про роботу УГКЦ з дітьми та молоддю стосується не лише її непоганих перспектив як Церкви “нестарої”, але й – того, якою ця Церква буде. Адже приплив молоді спонукає УГКЦ, у свою чергу, бути чутливішою до проблем сучасної людини, ширше враховувати її прагнення, інтереси. При тому, звісно, не виключаються певні можливі збитки відповідних експериментів та пошуків. 

УГКЦ нині активно освоює Інтернет, котрий вже починає перевершувати всі раніше існуючі ЗМІ за інтенсивністю та охопленням інформуванням, а також – за комунікативними потенціями. Ця Церква має вже понад сотню сайтів, і їх число примножується майже щомісяця. Тепер питання священикові можна задавати через Інтернет на офіційному сайті УКГЦ[4]. Якщо проблематика Інтернет-сповіді викликає богословські дискусії стосовно її правомірності, то надання можливості заочної консультації, безперечно, є досить слушним модерним доповненням форм служіння потребуючим. Така делікатність для потребуючих розширює коло тих з них, які можуть звернутися з хвилюючим питанням. А значить, додасть Церкві вдячних відкликів з боку віруючих та шукачів віри.

 Вірогідно, більша присутність в Інтернеті може додати УГКЦ якесь число як нових прихильників, так і опонентів. Однак, більша доступність подання-отримання інформації й комунікації між різними функціональними, географічними та рівневими її складовими явно піде на користь її розвиткові, в тому числі й у всеукраїнських масштабах.

Питання участі мирян в житті Церкви перманентно спливає протягом історії УГКЦ в різних контекстах, з критичними включно. Нині спостерігаються тенденції як посилення церковних структур, так і піднесення ролі мирян в Церкви. Таке поєднання може нести низку проблем, але не обов’язково є чимось суперечливим. Подібні явища спостерігаються в католицькій Церкві, вони мають свої нормативні підстави в документах ІІ Ватиканського Собору.

Зрозуміло, вітчизняні реалії обумовлювали й обумовлюють свою специфіку ролі мирян в розвиткові Церкви: починаючи від історичних набутків (братства) та збитків (патронат), до подій недавньої історії (діяльність світських у катакомбній УКГЦ) і до труднощів адаптаційного періоду після виходу з підпілля. Якщо за радянських часів підпільний священик був для мирян провідником української духовної нескореності (що особливо високо підносило його авторитет), а миряни для священиків – захисниками їх ненадійної свободи, то зі здобуттям Україною незалежності разом з очевидними здобутками легалізації настали інші проблеми. Тепер Церква вже не була “забороненим плодом”, гнаною, єдиним світочем, тощо, разом з тим, складнощі відбудови держави провокували (або ж оприявнювали) подальші спокуси та “згіршення”. Економічні негаразди (ще більш виразні, коли стало з чим співставити рівень життя), соціальні хвороби (наркоманія, тощо), заробітчанство, навала третьосортної попси, і т.д. – все це породжувало вже прозаїчніші, але не менш важкі виклики для Церкви. Частина мирян, зі свого боку, звиклі в період підпілля до вагомішої власної ролі (не завжди вповні згідно церковних приписів), надалі часом неоднозначно сприймали ті чи інші дії кліру (наприклад, на Львівщині траплялися випадки вимагання священників “власних”, не тих, яких спрямовувало в парафію керівництво УГКЦ). Виникали й дискусії стосовно того чи іншого реформування у Церкві, зокрема в літургійній сфері[5].

Отже, переусвідомлення мирянами власної ролі в Церкві, поруч впорядкування й розвитку церковних структур, проходять небезпроблемно. УГКЦ намагається давати тому раду. Зокрема, на проведеному 2006 р. з’їзді мирян “Відповідальність мирян за Церкву і державу”, разом з визнанням поважного місця в Церкві жертовних, активних мирян, наголошувалося на необхідності приведення ініціатив останніх у відповідність церковним правилам. Якщо надалі в УГКЦ більш-менш вдаватиметься врівноважувати мирянську активність та впорядкування церковних структур з притаманними їм функціями, то це стимулюватиме поступальний розвиток Церкви.

Говорячи про перспективи розвитку УГКЦ, варто згадати також так звані феномени “нового” душпастирства. Власне, насамперед йдеться не стільки про “прихід” Церкви в якісь сфери, де її раніше не було, скільки про відновлення активності в усіх доступних царинах та в усіх можливих (в тому числі й нових) для неї формах. Прикладом може послужити екологічне душпастирство. Очевидно, що екологічні проблеми в Україні й світі закономірно непокоять і є предметом конструктивних зусиль всіх небайдужих, однак не кожна Церква приділяє цьому постійну увагу. В УГКЦ створене Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології. Останніми роками ця Церква бере активну участь у всеукраїнських та міжнародних акціях на захист екологічного життя на планеті (зокрема, в акції “Година Землі”[6]). В УГКЦ організуються екологічні центри єпархій. Там провадяться різні тематичні заходи, зокрема – відповідні тренінги та семінари із майбутніми священиками, богословами й викладачами, де розглядаються питання екології не лише у вузькому їх значенні, але і державному та світовому масштабах. В УГКЦ підкреслюється, що кожне душпастирство повинно нести ідею збереження екології, а саме – дати зрозуміти людині про неприпустимість злочину проти екології. Кожен душпастир повинен дбати про збереження усього, що нас оточує, оскільки все є взаємопов’язаним та взаємозалежним. Подібна робота, насамперед з завтрашніми священиками, напевно втілюватиметься в майбутньому у різноманітних практичних програмах та акціях Церкви.

Оцінюючи сьогодення й перспективи розвитку УГКЦ, низка дослідників звертають увагу і на такий бік її діяльності, який виглядає як консервативний чи навіть тоталітарний. Йдеться про намагання охопити настановами всі сфери життя віруючих, добитися більшої присутності у світській освіті, принаймні – через введення уроків християнської етики в загальноосвітніх школах. Цей бік діяльності УГКЦ (як й інших Церков) – специфічно складний для аналізу, оскільки оцінюється, зокрема, як згідно світоглядних поглядів дослідників, так і їхніх думок про відповідність тих чи інших дій Церкви актуальним суспільним потребам. Очевидно, проблеми тут є, й чималі. Не претендуючи на непомильність, нам видається, що все ж більшою проблемою є існуючий перекіс в суспільстві на користь моральної вседозволеності, безвідповідальності, примітивного споживацтва. А Церква, зрозуміло, й надалі буде залишатися консервативною установою в сенсі відстоювання вічних, традиційних цінностей. Інша річ – як саме ці цінності відстоювати, як виховувати повагу до них у свої вірних, і як не перейти межу неправомірного втручання. Щодо УГКЦ – навряд чи її відповідний прямий вплив може суттєво вийти ближчим часом за територію найбільшого розповсюдження (в західній Україні), та й там є достатньо сфер для прикладання ще багатьох зусиль, оскільки загальноукраїнські негаразди не оминули й той регіон.

Що ж стосується “походу на Схід” УГКЦ, то він відбувається не стільки посередництвом примноження парафій на сході України (досить скромним) та перенесенням осідку Глави Церкви зі Львову до Києва, скільки намаганнями скеровувати діяльність таким чином, щоби вона більше відповідала всеукраїнським інтересам (участь у суспільних справах, видання, просвітництво). Очевидно, що стурбування деяких православних Церков відносно “католичення” лівобережжя й півдня України були явно даремними – УГКЦ не має й навряд чи матиме там співмірне з православними Церквами розповсюдження.

Очевидно, в УГКЦ продовжуватимуть осмислювати власну церковну ідентичність. Проблеми самовизначення, зрозуміло, є історично закономірні для УГКЦ. На сучасному етапі її розвитку можна констатувати, що відповідні пошуки відбуваються вже порівняно більш самодостатньо. У “Слові” з нагоди започаткування повернення осідку митрополита УГКЦ до Києва Любомир Гузар підкреслював, що УГКЦ має знаходити своє місце в Україні і світі згідно київського коріння власної традиції, звісно, враховуючи як свій східнохристиянський спадок, так і свою католицьку юрисдикцію[7]. Наскільки продовжиться така тенденція, залежить від зовнішніх – церковних та суспільних чинників, і від того, наскільки сама УГКЦ справлятиметься з внутрішніми завданнями розвитку.

Історичне існування УГКЦ під римською юрисдикцією мало й має як свої плюси, так і мінуси; десятиліття катакомбної, а потім і легальної її діяльності в період понтифікату Івана Павла ІІ несли свої особливості в контексті відносин з Церквою вселенською (які визначалися, зокрема, пастирськими поглядами передостаннього Папи). Ближчі роки, вже за часів теперішнього Папи Бенедикта ХVІ, покажуть, скільки і які зміни відбуватимуться в УГКЦ. Поки не схоже, щоб питання Патріархату та подібні вирішувалися легше і швидше.

Разом з тим, більший консерватизм нового Папи не приніс якихось конкретних дивідендів нечисленним, але помітним в УГКЦ ковпаківцям та догналівцям. Навпаки, велика екскомуніка отця Ковпака, греко-католицького священика-традиціоналіста, була підтримана Трибуналом Конгрегації Доктрини Віри, що не підлягає оскарженню[8]. Аналогічно і з діяльністю групи Догнала – Найвищий Трибунал Католицької Церкви, Апостольська Сигнатура, у відповідь на прохання догналівців перевірити правомірність накладення на них Трибуналом УГКЦ великої екскомуніки повідомила, що не бачить підстав для такого втручання[9]. Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури також підтвердив своє попереднє рішення про те, що перегляду виключення догналівців з Василіянського Чину не буде[10].

Водночас, катехитичну й реколекційну діяльність та публікації догналівців оцінювати доволі непросто. Тисячі їхніх реколектантів – це, ймовірно, люди, котрі потребували нестандартних підходів: серед них – групи медиків, педагогів, військових, науковців. З ініціативи реколектантів почали діяти близько ста п’ятдесяти груп “Молитовної сторожі”. Відомі десятки свідчень про зцілення та навернення; здійснилося кілька монаших та священичих покликань. З 2005 року догналівці видають свої брошури з різного змісту посланнями до священиків і мирян УГКЦ з критикою її керівництва, і, на відміну від ковпаківців, інтенсифікують свою діяльність, вимагаючи реєстрації як окремої Церкви. Деякі священики УГКЦ, які познайомилися з діяльністю підгірців, відзначають, що жива проповідь, інтенсивні реколекції мають риси харизматичні, що може послужити певним ферментом для розвитку УГКЦ, зокрема й – її ідентичності[11].  

 Зусилля церковних інституцій, де студіюють та досліджують богослов’я (насамперед – це інститути Українського Католицького Університету), можуть в майбутньому просунути справу уточнення самоідентифікації УГКЦ. Взагалі ж, на нашу думку, проблема ідентичності для цієї Церкви є питомою й навряд чи колись буде вирішена остаточно, що, втім, може слугувати й промотором у її поступі.      

Суспільно активна позиція УГКЦ стосовно тих чи інших подій в Україні – як мирян, так і священства, є традиційною. Ще з ХХ століття Церква має відповідний досвід та загартування. Останніми роками в особливо складні моменти суспільного життя провід УГКЦ самостійно або разом з рядом інших Церков видавав відповідні Звернення[12] (до віруючих, до народу, до влади), її Глава часто здійснював публічні виступи та давав інтерв’ю українським ЗМІ. Греко-католики були серед перших на барикадах Помаранчевої революції, в різних “гарячих точках”, коли треба було відстоювати українські інтереси. Серед членів патріотичних українських організацій помітне число є греко-католиками, в тому числі – й “новенькими”, які прийшли в УГКЦ самостійно, а не за батьківською традицією. Політичні симпатії областей з переважною концентрацією греко-католицьких  парафій – загальновідомі, а безкомпромісна принциповість[13] представників цієї Церкви - очікувана.

Можна з впевненістю припустити, що така суспільна позиція греко-католиків продовжуватиметься і в майбутньому. У відносинах же УГКЦ з владними чинниками очевидно буде продовжуватися в цілому по-католицькі незалежна лінія, періодична критика (коли заслужать), співпраця де і в чому можливо, та локальний вплив на території переважного розповсюдження.

Піднесення духовного суспільно корисного голосу греко-католицьких чільників в різних справах та проблемах загальнонаціональної, загальнодержавної ваги сприяє загальноукраїнському вектору еволюції греко-католицизму. Така діяльність може й далі додавати греко-католицизмові на “великій” Україні якщо не потенційних неофітів, так принаймні симпатиків в особах мислячих досі невоцерковлених українських громадян, які все ж враховують (хоча б з прагматичних міркувань та національних інтересів) думку духовних авторитетів. В ході можливих відповідних трансформацій українського греко-католицизму принаймні частина його регіональних особливостей будуть не те, щоб нівелюватися, але, ймовірно, більше підводитися під знаменник загальноукраїнських форм і методів діяльності.

Водночас, навіть (а може, й особливо) за умов подальшого розвитку греко-католицизму в бік загальноукраїнського духовного явища, його екуменічні потенції навряд чи матимуть більше шансів на реалізацію (поза принагідними спільними зверненнями, акціями, тощо).

Об’єднання греко-католицької конфесії з православними, попри декларації греко-католицькими чинниками бажання єдності, мало вірогідне в осяжному майбутньому. Цьому є ціла низка перепон: достатньо згадати хоча б одну – визнання об’єднаною Українською Церквою зверхником Папи Римського як обов’язкова умова УГКЦ, на що дуже малоймовірно колись згодяться Православні Церкви. Натомість відносини двох католицьких конфесій напевно й надалі будуть характеризуватися, при певних рухах греко-католиків із самозбереження й підкреслення власної оригінальності, тісною співпрацею у практичному бутті в багатьох душпастирських сферах.

Зрозуміло, що на розвиток УГКЦ впливають і впливатимуть її відносини з іншими Церквами, й серед них найбільше – з православними та РКЦ. Однак варто відзначити й певні зміни у стосунках УГКЦ з протестантськими деномінаціями, що зазвичай не опиняється в полі уваги дослідників. Вже у “Проекті Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви”[14] цим стосункам приділено спеціальний підрозділ. Співпраця з протестантами досі відбувалася скоріше ситуативно, переважно в біляцерковних справах (частіше гуманітарних) поза власне сакрумом. Хоча, греко-католики та низка протестантських Церков брали участь у спільних молебнях як під час Помаранчевої революції, так і на різних святкових заходах, наприклад - у столичній Софії. Також вони разом підписували (поруч представників інших Церков) згадані вище спільні відозви Церков, така співпраця відбувається в ключові моменти суспільного життя (або стосується гострих суспільних проблем). Разом з тим, УГКЦ продовжує співдії з протестантськими Церквами і в соціальній роботі. Напевно, не випадково подібні приклади стосуються насамперед молодого контингенту. Так, вже традиційним став дитячий міжконфесійний християнський фестиваль “Діти – надія світу”. Цей захід організовує “Карітас” та Церква Відродження, а учасниками є діти з греко-католицьких та протестантських Церков. На думку організаторів, такий фестиваль потрібен і дітям, й самим батькам. Звичайно, співпраця здатна зближувати дорослі покоління віруючих, та виростати неупередженими та доброзичливими одне до одного їх дітям.  

Можливо, від подібної співпраці греко-католики візьмуть щось нове. В майбутньому також напевно продовжиться тактична співдія УГКЦ з протестантськими Церквами у соціальних, благодійницьких проектах, а також у спільних заявах та зверненнях з актуальної суспільної тематики. Разом з тим, невеликі зрушення, які відбуваються (ті ж спільні молебні) дають певні підстави припустити, що з часом поле співпраці може дещо розширюватися.

Таким чином, сучасна УГКЦ, маючи низку проблем внутрішнього розвитку (зокрема, складнощі самоідентифікації, догналівці й ковпаківці) та зовнішнього характеру (зокрема, стосунки з іншими Церквами), спирається на вагомі здобутки (праця з дітьми та молоддю, актуальна сьогоднішнім потребам розбудова організаційних структур, структур “спеціалізованого душпастирства”, інтенсивна видавничо-просвітницька діяльність, вихід на нові душпастирські сфери та відповідні нові прийоми й технології). Відродження традицій УГКЦ проходить і проходитиме небезпроблемно (питання Патріархату й меж самоуправління та ін.), разом з тим Церква помітно модернізується й, напевно, модернізуватиметься надалі згідно викликів сучасності. За умов адекватного вирішення проблем функціонування можна спрогнозувати подальший її поступальний розвиток.  

УГКЦ може еволюціонувати в бік всеукраїнської конфесії, якщо її чинники (насамперед, керівні ланки та мирянський актив) спрямовуватимуть розвиток УГКЦ таким чином, щоб в її лоні могли реалізовуватися, а згодом і спрямовуватися духовні потреби українців з різних регіонів. Але й тоді навряд чи може йтися про суттєве кількісне охоплення незахідних областей України. Адже там патріотично налаштовані українці, що хотіли відновити чи прийняти воцерковлення, вже переважно зробили це в УПЦ КП або УАПЦ, а пострадянська проросійська чи прагматично-споживацька ментальність для греко-католицьких пропозицій є надто чужим ґрунтом (хіба що йтиметься про окремі навернення чи дитячий контингент “tabula rasa”, що потрапив в оазу впливу).

Зрештою, віддаючи належне керуванню екс-Глави УКГЦ Блаженнішого Любомира Гузара, можна сподіватися, що і в майбутньому ця Церква матиме достойних провідників, чий духовний авторитет в українському суспільстві буде значним, а суспільно значуща діяльність УГКЦ й надалі буде відбуватися корисно для українських націєдержавних інтересів. 

[1] Сучасний стан // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/36.0.html.

[2] Книги “Свічада” // http://www.svichado.com/index.php?action=books.

[3] Святі є… написав і намалював Міке. Ілюстрований порадник – як стати святим? - Львів, 1997. – 25 с.

[4] Запитуємо священика // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/askform.0.html?&no_cache=1

[5] М.Філевіч. Навколо літургійних питань // Патріархат. - № 1, 2004. – С.20-22.

[6] Звернення Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології з приводу всесвітньої природозахисної акції «Година Землі» // http://ecoburougcc.org.ua/ekologichni-dokumenti-tserkvi/ekobjuro-ugkts/20-zvernennja-bjuro-kievo-galitskogo-verhovnogo-arhiepiskopstva-ugkts-iz-pitan-ekologiyi-z-privodu-vsesvitnoyi-prirodozahisnoyi-aktsiyi-godina-zemli.

[7] Один Божий народ у краї на київських пагорбах // Бесіди з блаженнішим Любомиром Гузаром. – Львів, 2006. – С.120-130.

[8] Лідер українських лефевристів проголошений поза Католицькою Церквою // http://old.risu.org.ua/ukr/news/article%3B19064.

[9] “Група Догнала” шляхом застосування сили намагалася захопити храм Преображення Господнього у Чорткові // http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/scandals/38964.

[10] Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури підтвердив своє попереднє рішення щодо “групи Догнала” // http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/34298.

[11] П.Дідула. Між визнанням і поневірянням – один крок і ціла вічність // patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;141;388/

[12] Див.: Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008). – Львів: Вид-во УКУ, 2008.

[13] Наприклад: Меморандум ректора Українського Католицького Університету про відвідини УКУ представником Служби Безпеки України // http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/35811/.

[14] Мета. - №8-9 (141-142), серпень-вересень 2000. – С. 4-5, 9.

Про автора
Ольга Недавня, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.