Закінчення, початок див. тут

Рец. на: Андрей Портнов. Упражнения с историей по-украински. М.: О.Г.И.– Полит.ру – Мемориал, 2010 – 224 с.

«Наукове середовище та академічні культури в сучасній Україні: вступні міркування» – ця тема є предметом постійних наукових зацікавлень Андрія Портнова, яка розроблялася у багатьох статтях, зокрема ініціювалася автором на форумі оновленої «України модерної» (2007. № 12)

Питання, порушені у розділі, є болючими та надактуальними не лише для науковців. Однак майже ніякої суспільної реакції на них немає. Принаймні, ні псевдореформування освіти, ні очевидна деградація вузівської та академічної науки, ні проблема наукових ступенів та Болонського процесу, ні імітація наукових досягнень псевдодокторами наук, ні «етнодержавознавство», ні окультизація науки шаманськими студіями про «національно-екзистенціальну методологію», судячи з реакції на публічну лекцію А.Портнова, присвячену презентації книжки, аудиторію не зацікавили.[1] Брак рефлекцій і того, що називають «суспільною дискусією» на цю тему засвідчує дивну ситуацію: або вона усіх влаштовує, або ті, кого вона не влаштовує, відчувають, що нічого не можуть змінити.

Багато проблем у нашому академічному середовищі випливає із традиційної для пострадянських трансформацій практики перефарбування та перейменування. Борці з буржуазним націоналізмом перейменувалися на адептів методології Грушевського та «націоналізаторів» української історії (С. 105), а «наукові атеїсти» стали провідними релігієзнавцями. Але від цього нічого не змінилося. «Етнодержавознавство» не вивело українську науку на «нові горизонти». А інститут, що за бюджетні кошти вивчає «українську душу» за «Велесовою книгою» – це наші реалії, від яких нікуди не сховаєшся.

Автор починає свій розділ з феномену радянської історичної науки та радянських університетів. Багато проблем було закладено ще тоді, наприклад, скасування автономії ВНЗ, централізоване надання ступенів серез контрольні механізми ВАК, навантаження вузівських викладачів майже тисячою годин, що звело нанівець серйозну наукову  роботу, уніфіковані програми, стандарти та ін. Усе це не лише релікти тоталітаризму, це жива реальність української вищої школи, яка проголосила шлях у європейський освітній простір.

Звідси еклектизм усіх реформаторських заходів в освіті та науці. Наприклад, автономізація ВНЗ передбачає, що контроль за якістю наукової продукції здійснюють учені ради ВНЗ. Однак на практиці звання і ступені в кінцевому підсумку присвоюються центральними установами МОН і ВАК. Система надання міністерських грифів підручникам (без яких нещодавно неможливо було стати доцентом чи професором), як і самі підручники для ВНЗ – є далеко не європейською практикою, однак вона поєднана з європеїзаторською риторикою про автономізацію ВНЗ. Вимога посилити наукову роботу ВНЗ ніяк не поєднується з обсягом навчального навантаження 900 годин, яке було встановлене Сталіним напередодні війни (1940 р.)  

Окрема проблема – це система підготовки наукових кадрів. Назвати аспірантуру ”докторатом” не означає, що кандидати наук матимуть науковий рівень західних докторів, оскільки засадничо відрізняється зміст та якість підготовки, мотивація, фінансове забезпечення і т.д. Український науковець не має іншого стимулу для роботи, окрім голого ентузіазму та надії підвищити платню на 15-20 %, яка навіть при цьому буде не більшою, ніж у прибиральниці чи продавця пиріжків. Він не має пільг на проїзд у залізничному транспорті, він не може жити в готелі чужого міста, він не може купувати книжки, йому ніхто не оплачує не лише закордонних, але й місцевих відряджень. За копіювання однієї книжки в бібліотеці з нього беруть кошти, які дорівнюють його денному заробітку. Наукова праця знецінена, а на шляху нормальної кар’єри науковця виникає щодалі більше бюрократичних перешкод у вигляді ”посилення вимог”. Чомусь вважається, що якість наукової праці залежить від кількості інстанцій, які треба обійти та кількості зібраних підписів, які ”схвалюють”. Фаховою вважається не та стаття, на яку покликаються провідні учені світу, а та, що написана в рамках нормативних вимог і чітко визначеної структури. А фаховість видання залежить не від визнання його міжнародною науковою спільнотою, а від кількості докторів наук, формально приписаних до редколегії. І нікому немає діла до того, що «фаховий» збірник роками лежатиме на складі, де його споживатимуть щурі та хробаки.    

Якщо історики за радянських часів втікали від панівної ідеології у сферу джерелознавства та археографії (я би додав сюди і археологію), демонструючи «високі стандарти емпіричного дослідження» (С. 115), то сучасним історикам немає від чого втікати, крім відповіді на питання: кому ми потрібні і навіщо ми існуємо? Радянський механізм підготовки кадрів виковував сотні «тисяч бійців ідеологічного фронту», які тепер, коли немає державних замовлень, не знають, що їм робити. А держава не знає, що робити з ними. Історик тепер не має права вказувати шлях у світле майбутнє (С. 121), і йому не лишається нічого іншого, як займатися краєзнавством (з думкою про «мікроісторію»), це – в кращому разі, а в гіршому – вивчати «Велесову книгу» або порпатися у підсвідомості «великих українців».

За словами автора книжки, «стрімка провінціалізація (зі столицею включно) більшості регіональних центрів історичної науки в Україні є чи не найбільшим викликом її подальшому розвитку. Ця тенденція до цього часу не стала предметом серйозної рефлексії і достатньо слабко усвідомлюється в регіонах» (С. 116). Кожен регіон формує свою історіографічну спільноту, яка, за браком комунікацій і через виключеність зі світової науки, ризикує перетворитися на інтелектуальну секту з власним «гуру», власними правилами наукової роботи та щирою вірою у те, що «наука – тільки у нас». Одному з моїх знайомих здобувачів науковий керівник дорікнув, що в його бібліографії надто часто зустрічаються імена закордонних вчених. Він визначив це як істотний недолік роботи.

Що ж об’єднує українських істориків? – запитує автор, і відповідає: крім стилістичного, методологічного та поведінкового досвіду, сформованого в 70-80 рр., «вимоги ВАК до дисертацій на даний момент лишилися фактично єдиним загальним знаменником українського історієписання» (С. 120) Я би додав до цього ще 20 гривень за сторінку власного тексту, які треба сплатити, щоб побачити свою статтю на сторінках провінційного «фахового видання» (доктори наук друкуються безкоштовно).[2]

Ось що треба зробити, щоб опублікуватися у звичайному провінційному університетському збірнику: історик має дістати витяг із засідання кафедри (виходить, що історик поза державною інституцією виключається з кола потенційних авторів), зовнішню рецензію доктора наук (від такої рецензії ніхто не вимагає аналізу статті, там має бути лише написано, що стаття відповідає вимогам, актуальна і т.п.), лист-клопотання на ім’я ректора університету (ректору більше немає чого робити, як давати дозвіл на кожну статтю!). Потім він має сходити до бібліотеки, де його статті присвоють УДК. Зрозуміло, що заохочення наукової праці молодих науковців в цій системі не закладено. Єдине, що може втішати молодого вченого, це перспектива стати доктором наук, відкрити подібне «наукове видання» і вже самому заробляти кошти на здобувачах.

Честь української науки, на думку А.Портнова, рятують неформалізовані групи вчених, інтегровані в міжнародні наукові проекти, де абсолютно не важить їхній статус в офіційній вузівсько-академічній спільноті України, а важить лише професійний рівень (С. 127). Якщо радянські вчені «втікали» в археографію (хоча не думаю, що мотиви зацікавлення археографією в радянські часи були лише «дисидентськими»), сучасним історикам не лишається нічого іншого, як прилучатися до мережі та проблематики світової науки.

«Terra Hostica: Россия в украинских школьных учебниках истории» – це стаття є однією з найбільш цитованих в інтернет-просторі. Мені її доводилося бачити в найнесподіваніших точках глобальної мережі. Цілком органічно вона виглядає в структурі рецензованої книжки, оскільки шкільний підручник – це текст, «в якому найбільш концентровано відображаються дискурсивні практики творення легітимного образу національного минулого та відповідних йому образів ”іншого”» (С. 128) Автор визначає український підручник з історії для школяра як монологічний, безальтернативний погляд в минуле, в якому є маса символічних дат, постатей та подій, але немає найголовнішого – спроби зробити минуле несхожим на сучасне, побачити плин історичних подій очима сучасника, а не державотворця початку ХХІ століття.

Після 1991 року зміна підручників відбулася за звичним сценарієм: змінилися прапори та стратегічна мета українського народу (якому відтепер належало віковічно прагнути не до єднання з братнім народом, а до побудови незалежної держави), але методологія та стилістика лишилися незмінними. Місце «класової боротьби» зайняла «боротьба з іноземними поневолювачами», а замість «буржуазно-демократичних революцій» з’явилися «національно-визвольні» (с. 131) Деякі автори міфотворчих підручників (автор цитує Віталія Сарбея) схиляються до думки, що свідомість школярів і треба живити патріотичними міфами, але академічна наука має спиратися на принцип «самоцінності історії» (С. 133). Так з’явилася теорія «двох істин» (історія екзотерична та езотерична), яка зараз є предметом дебатів між корифеями історіографії.

Який же образ України та її історичних ворогів мають засвоїти українські школярі? Відповідаючи на це питання, автор аналізує тексти підручників для усіх класів середньої школи, починаючи з підручника для 5-класу В. Мисана. Учні знайомляться зі своїми предками: це мирні хлібороби, які сиділи, нікого не чіпали, але інші народи навколо мріяли перетворити цих хліборобів на рабів (С. 135). Москва, поляки та татари – основні історичні вороги мирних українців. На відміну від хитрих та підступних росіян, українці – свободолюбиві та простодушні. За це вони й поплатилися, коли потрапили у чергове ярмо 1654 року (С. 137).

Дуже слушно Портнов підкреслює, що автори українських підручників не змогли переконливо пояснити, простежити та утвердити спадкоємність між Давньою Руссю та козацькою Україною. Спроби вибратися зі «спільної колиски» закінчилися провалом, який очевидний навіть на візуальному рівні. В одному з відомих підручників  ілюстрації до розділів про давню Русь та козаччину підібрано так: русичі зображені з русявим волоссям, порівняно світлим кольором обличчя, що відображає поширене нині уявлення про типових росіян. Натомість українці козацької доби типологізовані в образі темноволосих, темнооких та надміру смуглявих козаків з оселядцями. Оскільки в масовій свідомості панує «козацький» образ України, її давніша історія, що погано вписується в цей образ, і навіть на символічному рівні протистоїть йому, не впливає на формування бажаних структур історичної пам’яті.

Автор аналізує підручники Г. Швидько, О. Карліної, Ф. Турченка та В. Мороко, які пропонують учневі погляд на Росію як на «архетипічну зовнішню силу, яка постійно ”наступає” на українські свободи», знищує українську козацьку демократію і т.д., хоча абсолютним ворогом України лишаються турки та татари (С. 145). Дуже цікавий момент – це різні історичні образи Росії, які постають зі сторінок різних підручників: якщо «Історія України» сприймає Росію як зовнішнього ворога, що вічно зазіхає на її волю, то «Всесвітня історі» (яку вивчає той самий учень!) пропонує шаблонно-глорифікаційні оцінки російської зовнішньої політики, які утвердилися ще в радянській історіографії (С. 150).

Завершуючи сюжет про підручники, Автор окреслює їхні типові риси: телеологія, комплекс жертви, винесення конфлікту зовні, есенціалізація сучасних політичних кордонів. Портнов зауважує, що українські підручники з історії, на відміну від російських та білоруських, за останні 17 років зазнали мінімальних змін у концептуальній побудові та методології написання. Вони є послідовно етноцентричними. Монологічність підручника з «Історії Украни» порушується хіба підручником з «Всесвітньої історії», який сам по собі теж монологічний, але при висвітленні низки подій здатен скласти конкуренцію першому.

Мотивація боротьби за підручник в сучасному політико-історіографічному просторі є абсолютно зрозумілою: це потужний засіб впливу на суспільну свідомість. «Забуваючи більшість дат та імен, а часто відкидаючи всі оцінки підручника, учень засвоює модель мислення та стиль, заданий книжкою» (С. 161) Навіть якщо учень проспав усі уроки історії, тим гірше для нього: підручник опинився в цього підсвідомості.

Лише нещодавно всерйоз заговорили про радикальні зміни в концепції та методології сучасного підручника з історії. Пропонується підручник антропологізувати, наповнити реальними людьми, поставити в смисловий центр наративу не державу чи націю, а людину. Це питання не дістало розвитку в статті «Terra hostica», але автор порушив його під час згаданої публічної лекції.[3]

Дивитися на події очима її сучасника! Це чудова ідея, яка вражала європейських істориків своєю новизною десь на початку ХХ ст., однак для багатьох українських учених, звиклих мислити в рамках етно- та державоцентризму, вона є дійсно новою. Вона відкриває можливості застосування культурно-семіотичного підходу, соціальної історії, інтелектуальної історії, мікроісторії, історичної антропології, історії ментальностей та ін.

Проте реалізувати цю ідею складніше, ніж видається на перший погляд.

            По-перше, антропологічний поворот важко буде здійснити в умовах, коли усі, передусім чиновники, які його впроваджуватимуть, мислять етнополітичними поняттями.

            По-друге, зробити підручник «об’єктивним», «деполітизованим» та «гуманним» і зробити його антропологічно орієнтованим – це засадничо різні речі, які чомусь ототожнюються в реформаторській риториці.

            По-третє, – «дивитися очима сучасника події» передбачає питання: а якими сучасниками ми населимо сторінки підручника? Погляди яких сучасників мають засвоювати учні середньої школи? Вояків УПА чи радянських партизанів? Чиї особисті страждання ми будемо описувати, крізь призму чійого сумління ми сприйматимемо реальність? Чию реакцію на війну, наприклад, ми подаватимемо як «нормальну»?

            По-четверте, – деполітизувати та деетнізувати український підручник на тлі посиленої політизаці та етнізації підручників наших сусідів означає деконструювати Україну як історично леґітимну реальність.

            Нарешті, на Заході історична наука відходить від антропоцентризму. Усе голосніше лунають заклики деантропоцентризації історії, відходу від гуманістичної візії людини як мірила усіх речей та центру наукових зацікавлень.[4] За словами Єви Доманської, «інший – це вже не тільки хтось, хто відрізняється від нас – інших людей – за ознаками раси, статі, сексуальної орієнтації чи віровизнання, але також хтось, а передусім той/та/те, що відрізняється від нас видово й/органічно (наприклад, у сенсі неорганічного буття)».[5] «Розмивання меж видової ідентичності» вказує на кризу світоглядних основ цивілізації, яка створювалася на біблійних антропоцентричних парадигмах. Дійсно, чому ми вирішили, що в центрі світової історії стоїть людина, а не пес, не кішка, не цеглина, не снікерс?  

Книжку завершує останній розділ «Голодомор 1932 – 1933 рр. як виклик для теорії геноциду: інтелектуальні генеалогі сучасних дебатів». Чомусь здається, що він логічніше би виглядав по сусідству з «Вправами по-українськи», де ця тема вже порушувалася, але автор вирішив подати метаріал в кінці.

Як правило, українські історики пишуть свої тексти на цю тему, тримаючи перед очима умовного супротивника (припустимо, Віктора Кондрашина чи Андрєя Марчукова). Перші доводять, що Голодомор був геноцидом українського народу, другі відповідають, що це була «общая трагедия народов СРСР» (наводячи якісь довгі ряди цифр та статистичних даних) або взагалі – хохляцькі вигадки. Росіяни, навіть цілком адекватні, сприймають слово «геноцид» як особисту образу і готові на все, щоб українці від нього відмовилися

Можливо, відштовхуючись від досвіду подібних діалогів, Портнов вирішив спочатку розібратися з походженням та значенням терміна «геноцид», ввести проблематику в широку інтелектуальну перспективу (С. 164). Автор розглядає визначення Рафаеля Лемкіна (який його і запровадив), визначення Нюрберзького трибуналу та Конвенції ООН, яка має юридичну силу. Крім цього, існує велика кількість визначень геноциду в науковій літературі, які наводяться та аналізуються автором (геноцид – як фізичне спланове знищення, геноцид як однобічне масове вбивство, при якому убивця визначає групу, яка підлягає знищенню, геноцид як соціальний конфлікт, геноцид як масове убивство беззахисних та бепорадних жертв та ін.) (С. 166-172) Кожне визначення має свої переваги та недоліки, однак безсумнівно, що це явище не належать до унікальних та неповторних. Це постійний складник сучасних військово-політичних конфліктів (Югославія, Руанда, Камбоджа та ін.), інтерес до яких з боку західних демократій дуже вибірковий (С. 174)

До українського Голодомору дослідник підходить не одразу, а через висвітлення кількох знакових праць, присвячених, зокрема, Голокосту та участі в ньому пересічних німців як виконавців. Чому звичайна людина бере участь у злочині масового убивства? Чим вона при цьому керується? Який зв’язок між геноцидом, війною та революцією? Зрештою, чи важить мотивація масового знищення? Чи є різниця між нацистським геноцидом та репресіями комуністичних режимів?

Портнов звертає увагу на мову опису масових убивств, на ту обставину, що намагання порівнювати комуністичні та нацистські злочини сприймається у західному світі як спроба «”нормалізувати” нацизм та ”релятивізувати” Голокост» як унікальну, безпрецедентну подію в історії людства (С. 183). «Дебати довкола цієї проблеми, – пише Портнов, – показали всю складність пошуку такого стилю розмови про комуністичні злочини, який би не применшував злочинів нацизму» (С. 184) Як біль одних людей, знищених за расовими мотивами, може применшувати біль людей, знищених за класовими чи релігійними мотивами – не дуже зрозуміло (С. 207). Це дуже дивна логіка, яку Портнов пояснює інтелектуальним спротивом дискурсу холодної війни, страхом перед релятивізацією злочинів нацизму, вірою в соціалістичну альтернативу капіталізму (С. 192)

Після розгляду дебатів поміж західних інтелектуалів Портнов безпосередньо підходить до українського Голодомору 1932-1933 рр., який, за словами автора, є справжнім викликом для усталеної теорії геноциду. Завдяки публікаціям Роберта Конквеста та Джеймса Мейса, західний світ дізнався, що «нацисти не володіють монополією на геноцид» (С. 194). У відповідь з’явився збірник Стівена Каца «Чи є унікальним Гогокост?», де стверджується, що Голокост є таки унікальним, бо «Сталін не прагнув знищити все населення України», а сам Голодомор – приклад «націоналістичного конфлікту», але ніяк не геноцид (С. 196) В низці західних публікацій звучить улюблена для російських дослідників теза, що «Великий Голод» 1932-33 рр. – результат перебудови радянського суспільства, а люди, що загинули від голоду – лише випадкові жертви, розчавлені колесами модернізації (С. 197). Деякі західні автори навіть покликаються на відсутність документальних свідчень сталінських злочинів, ігноруючи ту обставину, що режим взагалі не документував більшість своїх важливих рішень, які приймалися не в Кремлі, а на сталінській дачі.

Портнов поділяє трактування Голодомору на дві групи. «Зумисне» представлене названими вище Конквестом та Мейсом, а також Андреа Граціозі.  Доречним було би додати сюди і українських істориків Василя Марочка та Владислава Верстюка, яких автор навіть не згадує, хоча перший є керівником центру дослідження геноциду, а другий був заступником директора Інститут національної пам’яті. «Незумисне» трактування найяскравіше репрезентує російський історик Віктор Кондрашин. Саме він наразі є найактивнішим популяризатором тези про «трагедию советской деревни», яка дуже емоційно відстоюється в дебатах з українськими колегами.[6]

Інтерпретацію Граціозі автор визнає найбільш послідовною у плані доведння «зумисності» Голодомору. На думку італійського історика, події 1932 року «однозначно підпадають під закріплене в конвенції ООН визначення геноциду як ”зумисного створення для будь-якої групи таких життєвих обставин, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» (С. 204-205) При цьому Граціозі, випереджаючи нарікання, зазначає, що в геноциді винен Сталін та його режим, а не Росія та росіяни (С. 205).

Портнов звертає увагу на етнізацію цього питання, критикуючи погляди тих учених, які вважають участь етнічних українців у виконанні сталінських намірів 1932 р. свідченням того, що, грубо кажучи, українці самі себе морили голодом. Якщо це так, то голод ніякою мірою не є геноцидом (Юхан Діч).  

Подібні теорії – результат анахронічної етнізації поведінки тих людей, які мислили зовсім іншими категоріями і навряд чи ідентифікували себе з нацією в такий самий спосіб, в який Юхан Діч ідентифікує себе. Портнов приходить до слушного висновку, що участь людей з українськими прізвищами у виконанні злочинних наказів Сталіна ще не свідчить, що Годомор не є геноцидом, приєднуючись до думки Ізраєля Чарні, що дефініції повинні пристосовуватися до життя, а не навпаки (С. 209)

На завершення Портнов вказує на перспективи дослідження теми Голодомору. На його думку, найменше тема вивчена на мікроісторичному рівні, на рівні механізмів виконання злочинної політики на місцях, реакції  місцевих чиновників на вимоги центу, «стратегії забування та заперечення самого факту голоду протягом десятиліть радянської історії» (С. 214)

Мені видається, що в мікроісторичному плані якесь значення може мати емпіричний матеріал, зібраний за останні роки студентами, учнями та викладачами як за «рознарядками» згори, так і за власною ініціативою. Але цей матеріал, часом сумнівної якості та автентичності, потрібно аналізувати, перевіряти та систематизувати. Мені відомі випадки фіктивних анкетувань та зумисного спотворення інформації, наданої респондентом. Часто респонденти не хочуть давати правдиву інформацію, побоюючись репресій. Що стосується дослідження офіційної документації, то історикам не варто забувати, що «Сталін віддавав перевагу системі неформального управління країною», ручному та телефонному керівництву, при якому рішення ніде документально не фіксувалися.[7] А тим документам, які вдається розшукати, не варто довіряти: їхня формальна автентичність ще не промовлятиме на користь правдивості їхнього змісту. Вони створювалися в країні, де п’ятирічку виконували за три роки і жили за «найдемократичнішою у світі Конституцією».

Праця Андрія Портнова «Вправи з історією по-українськи» є дуже гарним і фаховим вступом до проблематики маніпулювання образом історії з метою впливу на суспільну свідомість. Завдяки рецензованій книжці російський читач довідається як маніпулюють з історією в Україні, порівнявши це з досвідом власної країни. А український пересічний інтелігент зрозуміє, що його візія минулого, яку він вважав своїм щирим та глибоким переконанням, насправді продукт ментальної імплантації. Зрештою, історики теж можуть бути як суб’єктами маніпуляції, так і її жертвами, самі того не підозрюючи. Але це вже питання про соціальну потрібність когорти «світського священства» та «вчителів життя» в умовах ринку, демократії, відкритості та ілюзії вибору.[8]  

[1] http://www.polit.ru/lectures/2010/07/29/natsiestroitelstvo.html

[2] http://sites.znu.edu.ua/historySciWorks/370.ukr.html

[3] http://www.polit.ru/lectures/2010/07/29/natsiestroitelstvo.html

[4] Науковець перед з’явою пам’яті // Україна модерна. К., 2009. № 4 (15) С. 12.

[5] Там же. С. 12.

[6]  http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/glod.htm

[7] Це питання розглядав Андреа Граціозі в статті: Новые архивные документы советской эпохи: источниковедческая критика (http://www.polit.ru/research/2008/11/19/graziosi.html)

[8] Див.: Копосов Н. Хватит убивать кошек. Критика социальных наук. М., 2005. С. 136.

Про рецензента

Сергій Савченко, кандидат історичних наук, асистент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії України