Рец. на: Андрей Портнов. Упражнения с историей по-украински. М.: О.Г.И.– Полит.ру – Мемориал, 2010 – 224 с.

Історія як засіб маніпуляції

Вправи з історію – це не лише маніпулювання образом минулого. Це творення такого минулого, яке би надавало леґітимності певним діям у сучасному. «Той, хто визначає минуле, володіє сучасним, а хто володіє сучасним, визначає майбутнє». Україна поки що не має «Великого Брата», який би міг визначити минуле, сучасне і майбутнє. Монополія на історичну пам’ять – лише мрія тих, хто хоче перетворити власний «туннель реальності» на єдино можливий. Історична політика або політика пам’яті, яка проводиться в Україні після 1991 року – політика еклектична, суперечлива, парадоксальна, якщо її взагалі можна назвати політикою. Вона почалася (хто навчався у школі на початку 90-х – це добре пам’ятає) з порізаних ножицями шкільних підручників, в яких вирізанню підлягали згадки про Леніна, Маркса та Енгельса, ІІІ Інтернаціонал, «Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію» та ін. Потім був багатовекторний та еклектичний щодо історичної пам’яті Кучма, однозначний у своїй риториці про західний вектор, свідомий власного месіанства, але не менш еклектичний у своїй символічній політиці Ющенко, і нарешті – не цілком зрозуміло, що чекати в сфері історичної політики від нового керівництва держави. Попри очевидність радикального розриву із символічною політикою попередника, невідомо, як далеко цей розрив може зайти, де перебуває та межа української ідентичності, перехід через яку поставить під сумнів існування України як «національно-політичного проекту». 

Що таке українське пострадянське наукове середовище? Що у ньому лишилося радянського? Як змінилася місія гуманітарних наук та науковця-гуманітарія? Чому в науковому середовищі розмиваються критерії науковості, чи можна вважати ці критерії, сформовані позитивізмом ХІХ – початку ХХ ст., постійними і незмінними? Що стоїть за постмодерністичними деклараціями тих, кого полонила софістика «лінгвістичного повороту»? Чи існують в Україні історики-постмодерністи? Чи потрібно контролювати якість наукової продукції і чому чинну систему контролю безперешкодно проходять «дослідження» «Велесової книги» та «національно-екзистенціальної методології»? Чому політики не слухають істориків, а пересічні громадяни їх відверто зневажають («історію перекручують за гроші!»)?

Нова книжка Андрія Портнова складається з кількох блоків питань: перший – історія як засіб легітимації («міф заснування») сучасної України та формування ідентичностей в сучасному українському суспільстві; другий – «наукове середовище та академічні культури в сучасній Україні»; третій, представлений статтею про образ Росії в сучасних українських підручниках; і четвертий, присвячений багаторічним бурхливим дебатам з приводу того, чи був Голодомор 1932-33 рр. геноцидом української нації. Українському читачеві книжка добре відома, оскільки більшість вміщених у неї матеріалів – це статті, опубліковані автором в різний час у різних виданнях, статті помічені і добре цитовані не лише в Україні.

Читач книжки про «Вправи з історією» – це російський інтелектуал-гуманітарій, мало знайомий з українськими пострадянськими реаліями, або знайомий із джерел не дуже доброзичливих для України. Праця буде корисною і українському читачеві, який всерйоз вважає нашу дійсність, зокрема сиутацію в науці, нормальною.

Пропонований матеріал – це не рецензія в класичному розумінні, це скоріше коментарі на полях книжки. Андрій Портнов буває часто делікатно лаконічним (аналітично безстороннім!), або лишає читачеві самому вирішувати, чи здатні, наприклад, «українські гуманітарії, за прикладом барона Мюнхаузена, витягнути самі себе з болота?» Тож автор рецензії спробує викласти власне розуміння тих питань, які автор книжки  (риторично чи ні?) лишає відкритими, розраховуючи на уважного читача.

У першому блоці «Вправи з історією по-українськи» автор зосереджує увагу на «історичній політиці» перших трьох президентів: Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Головна авторска теза в умовах заклинань політиків та журналістів про «національну консолідацію», пошук «національної ідеї», «духовне єднання» і т.п. на перший погляд видається досить парадоксально: «відсутність послідовної державної політики пам’яті в пострадянській Україні багато в чому підтримує стабільність суспільства» (С. 14) Жоден регіональний міфологічний наратив за роки незалежності так і не перетворився на панівний, на єдину репрезентацію України як цілісності. Кожна велике місто мало власну «політику пам’яті» та «політику пам’ятників»: Львів радикально переіменував свої вулиці, зніс усі радянські виразно ідеологічні пам’ятники (крім пам’ятників радянським солдатам), натомість увів до кола героїв української нації Джохара Дудаєва, на тій, мабуть, підставі, що той убив багато москалів;[1] Київ виявився менш послідовним, лишивши багато радянського по сусідству з націоналістичним (наприклад, Олену Телігу з Володимиром Леніним та Михайлом Фрунзе). Дніпропетровськ, навіть порівняно з Києвом, пасивний у символічній політиці: у місті є комісія з перейменувань, але майже немає самих перейменувань. Випадки останніх можна порахувати на пальцях однієї руки. Усі ленінські пам’ятники лишилися цілими і неушкодженими (вночі, буває, якість радикали обливають їх фарбою), як і пам’ятники меншим вождям пролетаріату, а біля їх підніжжя часто лежать свіжі квіти.

Така ситуація свідчить, на думку автора, про відсутність в Україні стратегії «дерусифікації». Радянська ідентичність продовждує бути вагомим складником соціального усвідомлення мешканців сходу та півдня України. Одеса Гурвіца – скоріше виняток, ніж правило. В усіх українських містах на суспільну легітимацію можуть розраховувати пам’ятники деідеологізовані (Остап Бендер, сліпий Паніковський, Леонід Утьосов тощо), пам’ятники «сивої» данаціональної давнини (наприклад, давньоруські князі). Безпроблемно увіковічнитись на всій території України можуть також ті персонажі, які успішно пройшли крізь ідеологічний фільтр проекту «український радянський народ»: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та ін. Відтак, у символічному універсумі сучасної України велику частку має «Україна наша радянська», що творилася під пильним ідеологічним наглядом упродовж 40-80 років ХХ ст. Принаймні, поки що саме цей проект (як би ми до нього не ставилися) об’єднує українців у великий символічний простір (С. 99) За межами суспільного компромісу лишилися «ОУН-УПА», «Велика Вітчизняна війна», Голодомор, Бандера, Петлюра, Мазепа, Сталін та ін. Лише Грушевському вдалося одержати всеукраїнську санкцію завдяки міфу про «першого президента» (с. 99).

Портнов торкається і ролі мовного фактору, зокрема, проблеми нормативної та «суржикової» української мови, яка перетворилася на мовлення більшості українців. Попри декларування національної орієнтації і реальні досягнення щодо впровадження української мови в школи, ВНЗ, адміністрацію та суди, українська – не стала мовою соціального престижу. На рівні масових стереотипів українська мова на сході і півдні України і надалі сприймається як мова селюків та бандерівців. Носії україномовності в більшості підсвідомо соромляться своєї мови, уникаючи її застосування у публічних місцях. Так складається враження, що Дніпропетровськ, наприклад, «російськомовне місто». Це не відповідає дійсності. Значна частина мешканців міста-мільйонера застосовує український суржик вдома, у приватному спілкуванні; на російську переходить на вулиці, роботі, транспорті, адміністративних установах або в розмові по телефону. Що це за явище?

Одним словом, українська мова неприваблива, і що зробити для зламу цього соціолінгвістичного факту – невідомо. Україна, навіть за правління дуже послідовного уряду, не може дозволити собі ту мовну політику, яку проводили європейські держави у ХVІІІ – ХІХ ст. Вона не може примусити людей говорити українською. Однак, якщо «українофони», прибічники дерусифікації, ототожнюють «націю з мовою та українськість з україномовністю» (С. 27), насправді усе значно складніше: в сучасній Україні дуже легко знайти україномовного українофоба, російськомовного українофіла та російськомовного русофоба. Україномовність та російськомовність наразі вже не є базовим маркером ідеологічної та політичної ідентичності, відтак, поклики окремих політиків на права «русскоязычного населения» не більше, ніж передвиборча риторика, яка збувається після підрахунку голосів.

Цей момент особливо важливо підкреслити для російського читача книжки Портнова: всупереч офіційній пропаганді Кремля, яка фактично ототожнює російськомовних українців з росіянами, мова спілкування ще не свідчить про політичні симпатії. Точніше, усе менше про неї свідчить. Російськомовні українці – це українці, які аж ніяк не мріють, щоб їхня столиця перемістилася до Москви. Ностальгія за радянським минулим властива не лише українцям, що спілкуються російською: тим більше, що це ностальгія не стільки за ядерно-космічною величчю Радянського Союзу, скільки за соціальними стандартами, що є принципового різними «ностальгіями». (С. 29) Автор приходить до висновку, що «повне винесення радянського за рамки легітимного образу минулого було неможливим, враховуючи і настрої значної частини населення, і зовнішньополітичний тиск Росії» (С. 29) Думаємо, перший чинник є більш вагомим: люди ще пам’ятають про дешеву ковбасу та безкоштовні квартири молодим фахівцям. Хоча нав’язування Росією (зокрема, медіями та міхалковським кінематографом) модернізованого героїчного епосу у вигляді ВВВ вражає своїм агресивно-рекламним тиском, реінтегрувати колишніх «братів» через спогади про «спільні окопи» навряд чи вдасться. Для цього потрібно, як мінімум, спільний політичний дах і монополія на інформаційний простір.  

В Україні мобілізаційний потенціал війни доволі слабкий. Можливо тому, що українці не асоціюють поняття «державної величі» з величиною ракет середнього та далекого радіусу дії. Можливо й тому, що український підручник виплекав з України образ жертви, а не завойовника (до цього ми ще повернемось). Може й тому, що українці свідомо чи несвідомо поділяють думку одного з президентів про здобутки його правління: «Зате у нас немає війни». Так чи інакше, мобілізувати українців через героїзацію події ІІ Світової війни не вдалося ще жодному українському уряду. Витворений націонал-демократичним та націоналітичним табором шляхетно-лицарський образ ОУН та УПА на усіх українців не вплинув. Патріотичний, прооунівський кінематограф провалився ще більше за міхалковський (принаймні, за межами Галичини фільм про Шухевича «Нескоримий» нікого не зацікавив). Тема УПА продовжує бути конфліктною. Портнов зазначає, що спроби визнати вояків УПА ветеранами війни, з усіма пільговими наслідками, скінчилися невдало, а тема «перейшла до розряду ”вічних”» (С. 31) Українське суспільство 90-х років виявилося неготовим до такого рішучого розриву з радянським минулим, і в цілому воно не вимагало ані осуду комуністичних злочинів, ані люстраційних заходів щодо очищення влади, воно хотіло лише ковбаси. (С. 32).[2] Через це влада «оновилася» в традиційний для України спосіб: пообіцявши народу багато ковбаси, яку раніше відбирали братні республіки, вона перейменувалася та змінила кольори прапору. Майже усі лишилися задоволеними.

Опис історичної політики українських президентів був би неповним без церковного сюжету. Не секрет, що Церква, попри її самоідентифікацію як «Тіла Христового» (1 Кор., 12: 27), бере активну участь у політичних процесах, а ще частіше – її в цих процесах активно використовують. Створення єдиного символічного, «духовного» простору, який би об’єднав українців, було мрією Леоніда Кравчука, який засвоїв типово радянський, кадебітський підхід до Церкви як слухняного інструменту. Однак перший президент не врахував, що часи КДБ вже минули: неслухняних священиків чи ієрархів вже не можна було заслати до Сибіру, розстріляти чи позбавити сану. Тому спроба створити «в незалежній державі незалежну Церкву» завершилися найбільшим в історії православ’я церковним розколом: виникненням релігійної структури, яка охоплює мільони віруючих, але не визнається вселенським православ’ям.

Дозволимо собі незгодитися з оцінкою подій 1992 року Портновим. Автор пише, що тоді «частина єпископату УПЦ на чолі з митрополитом Київським…Філаретом (Денисенком) самопроголосила Київський патріархат» (С. 34) Складається враження, що Церква розкололася на дві частини. Насправді ж, «частину єпископату» складав лише сам Філарет та єпископ Почаївський Яків, які на момент творення «незалежної церкви» були позбавлені архієрейського сану. Єпископат УПЦ діяльність Філарета та Кравчука не підтримав, обравши на Харківському архієрейському соборі нового Предстоятеля  – митрополита Володимира (Сабодана).

Пишучи про роль православ’я в житті сучасної Росії, Анатолій Красіков прийшов до висновку, що «політики нової Росії мають лише дуже приблизні уявлення про сутність православ’я. В більшості випадків вони настільки ж далекі від релігійності, як і в радянські часи».[3] Ці спостереження підходять і для українських реалій. Відвідування державцями храмів у супроводі журналістських телекамер не зробило їх релігійнішими. За словами Портнова, українські політики розуміють церковне єднання як «механічне об’єднання існуючих конфесій за типом передвиборчого блоку або парламентської коаліції» (С. 38). Відтак, «Єдина Помісна Церква» в устах політиків перевторюється на ритуальну риторику (С. 38). В цьому є свій позитив. Страшно уявити, що було б, якби якийсь філантроп-екуменіст з ідіотичною непохитністю заходився об’єднувати церкви…

Андрій Портнов, вірний своїй початковій тезі про позитиви української багатоманітності, вважає, що «сама реальність співіснування трьох православних та греко-католицької церков сприяє збереженню плюралізму» (С. 38) В цілому з цією думкою можна погодитися з одним зауваженням: церковний розкол, відсутність Євхаристії – завелика плата за плюралізм. Київський патріархат творився як суто політичний проект, який не може бути еклезіологічно леґітимізований покликами на історичні приклади тривалого невизнання автокефалій (Російської Церкви 1449 р., Болгарської та ін.), оскільки сам спосіб утворення КП (через неканонічні хіротонії колишнім єпископом) не має нічого спільного з проголошеннями апостольськими помісними церквами неканонічних автокефалій.

На жаль, в «церковному сюжеті» книжки не дістали розвитку теми історичної міфології, яка продукується різними церквами задля суспільної легітимізації та мобілізації вірних (Москва – останній притулок православ’я на землі, «малоросійство – українство», «Скоропадський – Сабодан», «Мазепа – Денисенко», Рим – вікно в Європу для українців тощо).[4] Шкода, що автор не скористався таким очевидним приводом для рефлексій як церковно-символічна політика Віктора Ющенка, яка, на відміну від невиразної політики його попередника, була яскраво-претензійною: сходження з учнями на Говерлу, проповіді про релігійне єднання, передача президентом благодатного вогню народу, імітація євхаристичного таїнства, есхатологічні мотиви майданної риторики та парадигматичний образ Мойсея, що веде укранський народ з радянського минулого до європейського «Ханаану» (цим же образом скористався свого часу Богдан Хмельницький, коли 1648 року кияни зустрічали його як «руського Мойсея», що вивів «народ руський з лядської неволі»).

Не дуже зрозумілим лишився висновок про те, що Московський патріархат не зацікавлений у врегулюванні церковних конфліктів в Україні. Усі зацікавлені, але кожен по-своєму. Не думаю, щоб УПЦ не була зацікавлена у поверненні храмів у розгромлених галицьких єпархіях, однак її еклезіологія не дозволяє їй погодитися на «механічне», «коаліційне» єднання, про яке автор сам доволі критично висловився.  

Загалом, релігійні процеси на пострадянському просторі – це окрема складна тема, яка потребує шонайменше цілої книжки. Хоч як би благочестиві політики старалися об’єднати церкви, незаперечним лишається той факт, що «моральна еволюція сучасного суспільства триває зовсім незалежно від церкви», а індивідуальна релігійність більшості номінальних віруючих слабкою та ідейно еклектичною.[5]

Пошуки «міфа заснування», які проводилися Кравчуком, раптово скінчилися його поразкою на виборах президента. Історико-символічну політику його наступника – вихідця зі зрусифікованого Дніпропетровська Леоніда Кучми, автор характеризує як найбільш амбівалентну, що цілком відповідало його «багатовекторній» стратегії. Починаючи з мовних декларацій («російська мова – не іноземна, але державна тільки українська») і закінчуючи «вічною» темою УПА, новий президент обрав тактику уникання гострих формулювань та зглажування суперечностей, часто за допомогою замовчування (хоча вдавати, ніби не існує теми волинської різанини 1943 р., вже було неможливо).

На думку Портнова, відповіддю на таку багатовекторну аморфність став розвиток регіональних історичних міфологій: з одного боку, Галичина з-під пера шанувальників цісаря Франца Йосифа постає цивілізацією, культурою, осередком плюралізму та толерантності, натомість східна Україна – краєм варварства, сірості, невиразності та уніфікації, регіоном, де усі міста не відрізняються одне від одного (Ю. Андрухович). З іншого боку України лунали голоси: «ми годуємо цих бандерів!». При цьому Портнов зауважує принциповий момент: автрійський міф сприймається безболісно, оскільки ніхто не вважає його політично актуальним. Австро-Угорська імперія навряд чи відродиться. Але проімперські декларації та символічні акції на сході України викликають значний суспільний резонанс. Автор наводить приклад дебатів з приводу заснування Дніпропетровська (Катерина чи козаки?) Можна згадати й інший приклад, коли на місцевому єпархіальному центрі УПЦ зводилося погруддя св. Катерині Олександрійській, ініціаторам цієї справи довелося доводити патріотам, що в цій акції не малося на увазі вшанування Катерини ІІ. Ті, правда, не дуже повірили.

Амбівалентний Кучма поступився одновекторному, але не менш амбівалентному Ющенкові в той час, коли була надзвичайно розкручена тема про «дві України» (Див.: https://polit.ua/lectures/2010/11/10/22history.html)  Ця формула, пише Портнов, «виступила універсальним механізмом пояснення, що одержав майже абсолютну дискурсивну владу» (С. 69). Особливим попитом образ розколотої України користувався в західній пресі. Доходило до тверджень про «антиринковість» проросійського східного регіону та «проринковість» і «проєвропейськість» західного (всупереч реальному стану речей, за якого саме західні регіони є економічно депресивними і малоініціативними). Пригадується навіть переконлива картинка з інтернету, де синім кольором позначалася безнадійна в європейських перспективах східна Україна, а помаранчевим – центральна та західна, сповнена оптимізму щодо свого майбутнього в Європі.

Дійсність, як показує автор, була складнішою: у Дніпропетровську, позначеному синім кольором, третина виборців мала помаранчеві симпатії, а в Херсонській (теж маркованій синім) – половина. Однак ця складна дійсність не мала попиту в ЗМІ, на відміну від простішої схеми «двох Україн», яка «замінила серйозне вивчення та дискусію про регіоналізм, не дозволила серйозно обговорити легітимізацію усіма таборами політичної боротьби 2004 р.» (С. 72).

Від себе додам, що «корупція, тіньова економіка та неякісна музика», які, на думку Миколи Рябчука, характеризують колишню «підросійську», «прорадянську» Україну (С. 73), насправді – незмінний атрибут всього нашого українського життя. Щоб перевірити цю тезу, не варто проводити соціологічне дослідження: достатньо поцікавитися, чому в 90-ті роки галицькі абітурієнти масово атакують дніпропетровські, харківські та донецькі ВНЗ (зворотньої хвилі помітно не було); звернути увагу на розмах будівництва нових дво– і триповерхових будинків, власниками яких є безробітні галицькі селяни (часто «інваліди» із субсидіями на газ); проїхатися автобусом «Львів – Самбір», прослухавши репертуар улюблених пісень мешканців прикарпатських районів. Відтак я цілком приєднуюся до авторської думки, що «радянськість» – «не прерогатива сходу чи півдня України», а політична «антирадянськість» жителів Львова, як показав Ярослав Грицак, здатна мирно співіснувати з елементами радянського патерналізму (С. 74).

Віктор Ющенко виступив у ролі примирителя нації на її шляху до омріяного фіналу скорботного історичного шляху – вступу до Європейського Союзу. Він прагнув примирити ветеранів усіх армій, віруючих усіх церков та релігій, мешканців усіх «двадцяти двох Україн», як іронічно висловився Грицак. Однак примирення відбулося хіба що в його мріях. Україна замість вступу до ЄС вступила до СОТу (що провладні ЗМІ прагнули подати як архідосягнення євроінтеграції!), а єдності не вдалося досягти навіть серед найближчих соратників Ющенка. Оперування символами ІІ Світової війни, як зауважує А. Портнов, були еклектичними: у президентських фразах про примирення «Друга Світова війна» якось уживається з «Великою Вітчизняною», а вояки УПА разом з воїнами Червоної Армії спільно виборюють незалежність (С. 80-81) Новим у промовах президента стала згадка про Голокост, але без питання про учась у ньому українців (С. 81).

Безсумнівною заслугою Ющенка у символічній політиці стала промоція Голодомору як геноциду української нації, як аналога Голокосту. Історики усіх областей шукали свідчення очевидців і писали «книги пам’яті», студенти усіх ВНЗ та учні шкіл допитували своїх бабусь і дідусів, стояли на площах із запаленими свічами, проводилися конференції та круглі столи, за якими доводили російським, що наш Голодомор – це не лише «отдельные недоработки хозяйственной политики тов. Сталина», і навіть не лише «общая трагедия народов СССР», як вважають в Інституті україністики та білорусистики МДУ ім. Ломоносова.[6] З ініціативи Ющенка було прийнято навіть закон, який забороняв заперечувати факт Голодомору.  

Визначення Голодомору як геноциду спровокувало справжній вибух заперечення з боку офіційних російських істориків. Вони сприймають таку кваліфікацію як образу на власну адресу і на адресу всього російського народу. Обурюючись формулюванням «Голодомор – геноцид» вони тим самим визнають, що сучасна Росія як спадкоємець СРСР несе історичну та моральну відповідальність за події 1930-х років.

Ще одним заходом Ющенка було створення Інституту національної пам’яті, на який покладалися великі сподівання. Однак, на думку А. Портнова, Інститут виконував суто декоративні функції, якихось помітних результатів своєї роботи не показав (С. 89). Особистими зусиллями Президент намагався реконцептуалізувати постать Івана Мазепи (він навіть просив Алексія ІІ зняти з нього анафему, накладену іншим нашим земляком Стефаном Яворським з ініціативи Петра І). Загалом, попри очевидну амбівалентність, автор оцінює символічну політику Ющенка як більш послідовну, порівняно з діями Кучми і Кравчука (С. 101).

Розділ про політику пам’яті завершується висновком про її ситуативність, політичну мотивованість, відсутність суспільних дискусій ані про «історичну політику», ані про «культуру пам’яті», ані про «національну ідею», яка «не спрацювала». Але одразу виникає питання: чи є у нас суспільство, яке було б здатне обговорювати ці проблеми? Що значить суспільне обговорення?

Уявімо суспільну дискусію у Львові: «Наші вояки боролися за незалежність! Москва – геть! Дякую Богові, що я не москаль! Слава Україні! Героям Слава! Ура!» Суспільна дискусія в Донецьку чи Симферополі виглядатиме так: «Эти бандеровцы-фашисты совсем распоясались, навязывают нам свое УПА! Они оскверняют память наших бойцов, ветеранов, которые отдали жизни за великую Победу!!!» і т.д. і т.п. Чи можна чекати від нашого суспільства іншого формату обговорення? Чи можуть плоди цього обговорення перетворитися на політичні рішення? І чи не буде від цього гірше? Хіба можливе суспільне обговорення в країні тотального імітування «обговорень», «народних волевиявлень», конференцій, дискусій, науки та освіти? До речі, про це автор пише у наступному розділі.

Далі буде (закінчення).



[1] При цьому, як пише автор, нові антирадянські пам’ятники в Галичині, стилістично є відтворенням радянського «героїчного» шаблону. Ця теза ілюструється фотокартками: Бандера стоїть у позі Леніна, його мужній плащ розвіває вітер, а суворий, всезнаючий погляд спрямований у світле майбутнє.

[2] Я пригадую, що аргумент «зате була дешева ковбаса» був вирішальним у народних трамвайних дискусіях 90-х з приводу радянського минулого.

[3] Красиков А. Свобода совести и государственно-конфессиональніе отношения в постсоветской России // Новые церкви, старые верующие – старые церкви, новые верующие. Религия в постсоветской России. М., 2007.

[4] Савченко С. Українські православні церкви: історична міфологія як засіб конструювання ідентичності // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2010 рік. Кн. 2. Львів, 2010. С. 185 – 194.

[5] Фурман Д., Каариайнен К. Религиозность в России в 90-е гг. ХХ в. – начале ХХІ в. // Новые церкви, старые верующие – старые церкви, новые верующие. Религия в постсоветской России. М., 2007. С. 84, 87.

[6] https://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/glod.htm

Про рецензента

Сергій Савченко, кандидат історичних наук, асистент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії України

Теги: