"Сонце ще не зійшло, а в Країні Дурнів вже кипіла робота ..." (с) О.М. Толстой, "Золотий ключик або пригоди Буратіно"

Країна Дурнів існує не в тому розумінні, що її жителі не мають чи ще не придбали якихось знань а в тому, що і жителі і Країна існують як би поза знаннями, їх поведінка і слова відміняють закони фізики і закони здорового глузду. А оскільки ці закони все ж таки існують то і побачити цю країну і її мешканців хоч і складно, але можливо.

Складність в тому,  що мешканці без проблем закони цитують і навіть самі їх, на їх думку визначають. Тому залишається надіятись тільки на здоровий глузд і пробувати ним судити як прийняті так і майбутні вчинки і поведінку жителів Країни Дурнів.

Джерело цієї клоунади з переходами парафій, яку вже винесли на посміховище всього світу, виникло набагато раніше, ще при прийняті релігійного закону. Після оголошення  намагання захищати права релігійної організації на перехід і зміну підпорядкування, ніхто з законодавців і споживачів релігійного закону не включив при цьому здоровий глузд. Цей перехід же не має на увазі, що парафія встала, вбрала штани і мешти, взяла чемодан і перейшла вулицею з однієї хати в другу. А якщо навіть і так, то здоровий глузд підказує що мають існувати ті хати, з якої парафія вийшла і в яку зайшла. Тобто, на мові права, на мові закону це вимагає існування і в законі і  в праві ще суб’єктів права з якими парафія розриває чи будує відносини. А то у нас парафія з пустого місця переходить знову у пусте. Це потім відчувалось і були навіть намагання якось визначити правовий статус церков в законодавстві країни. Ці намагання не мали результату і все врешті обмежилось подвійною реєстрацією парафій. Тобто, крім того що парафія зареєструвалась у держави, все ж таки по здоровому глузду (чи по залишкам його) треба якось показати що той, неіснуючий суб’єкт права, до підпорядкування якого парафія якось переходить, згоден парафію прийняти.

Ну і про складніші речі. Наприклад це місце: « Головне науково-експертне управління Парламенту мало низку зауважень до законопроекту. Юристи Ради посилалися на практику Європейського суду зі справ людини, стверджуючи про необхідність автономії релігійних громад. Хоча саме це і зазначає автор законопроекту. «Є випадки, коли наближеність людини до громади і участь її у статутній діяльності цієї громади ще не означає повноправного членства. В усе це держава не втручається і залишає на розсуд самої громади», – підкреслює автор законопроекту В.Єленський. Це ж стосується і юридичної невизначеності терміну «релігійне життя». Парафія сама вирішує це питання, а відтак законопроект і не прописує чітких критеріїв, щоби не склалося враження, буцімто Держава нав’язує громадам ті чи інші норми щодо їхньої внутрішньої структури» (кінець цитати)

Безумовно, автономія громади це є альфа і омега цивілізованих відносин держави і релігійних організацій. Але тут п.Єленський, як кажуть, в живі очі тобі бреше, як шовком шиє — хоч би моргнув, вражий син (М.Вовчок).

 Автономія громади в цивілізованому світі означає що громада сама визначає і позиціонує себе автономною, сама визначає межі своєї автономії, сама визначає порядок свого утворення і правила внутрішнього життя. В християнських церквах парафії не є автономними( в жодній конфесії!!!), не визначають терміну «релігійне життя» і не прописують йому ніяких критеріїв, не встановлюють ніяких норм внутрішньої структури. Тобто, автономними релігійними організаціями є УПЦ, УПК КП, УГКЦ, РКЦ.

Ну і про зовсім складні речі, про існування яких корпоративний і штатний релігієзнавець Єленський не знає.

 Продовження цього бедламу у відношеннях держави і релігійних організацій походить від того, що списавши російське релігійне законодавство, ми з ним поперлись в Європу. Але цей варварський продукт, при реальному попаданні на територію європейської Феміди (Р І Ш Е Н Н Я  Справа "Свято-Михайлівська Парафія  проти України" (Заява N 77703/01) створює глухоніму ситуацію. Суд не розуміє як так сталось а ми не можемо зрозуміти рішення суду. Вся справа в тому, що основою відносин держави і релігії є Конституція, релігійний закон має бути частиною конституційного законодавства і ці документи (як Конституція так і закон) передбачають високу степінь легітимності, на рівні суспільного договору. Тобто, кожен громадянин країни, хоч його і не питали, від природи має і розуміє основні свої права і обов’язки і з ними згоден. І оскільки релігія відділена від держави, такий режим легітимності існує в цивілізованих країнах і у релігійних відносинах з державою. Європейський суд рахує і нас цивілізованими людьми і, якщо у нас релігійний закон показує церкву як добровільне зібрання незалежних юридичних осіб, то така ситуація погоджена і потрібна всім віруючим і всім церквам. Зрозуміло, що на початках незалежності ніхто не питав віруючих,  церкви (існуючі і неіснуючі) – чи треба вам таке визначення. Втім той перший законодавець міг подивитись структуру церкви, почитати канони – все це нісенітниця, яка тільки зараз, під час війни,  вилізла. Ну і тут як тут штатні патріоти і кон’юктурщики, типу Юраша, які взялись приводити канони у відповідність до законодавства. Підкреслю – варварського, візантійської моделі симфонії, законодавства.