Іоан Бурдін, священник Вселенського патріархату
Джерело фейсбук Іоана Бурдіна
Після замітки про поновлення в сані ігумена Петра Єремєєва (священника РПЦ, якого патріарх Кирил позбавив сану, а Вселенський патріарх відновив, прийняв до свого кліру та відпустив до Болгарської церкви – ред.) виникло традиційне запитання: з якого дива Вселенський патріарх розглядає апеляції кліриків іншої помісної церкви.
Про це неодноразово писав о. Андрій Кураєв. Все ж доведеться нагадати ще раз.
Суть православної еклезіології (вчення про Церкву) саме в цій єдності: всі помісні церкви визнають Таїнства одна одної. Зокрема висвячення священиків і поставлення єпископів.
Спочатку Вселенський патріарх володів першістю честі й інші церкви визнавали і визнають його право вирішувати спірні ситуації.
Канони 9 і 17 Четвертого Вселенського Собору в Халкідоні надавали єпископу Константинопольському право приймати апеляції від кліриків, незадоволених рішенням своїх митрополитів.
«Якщо клірик зі своїм, або з іншим єпископом має судну справу: нехай судиться в обласному Соборі. Якщо ж на митрополита області єпископ або клірик має незадоволення: нехай звертається, або до екзарха великої області, або до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться».
«Якщо ж хто буде скривджений від свого митрополита: нехай судиться перед екзархом великої області, або перед Константинопольським престолом, якоже сказано вище».
Російська церква, отримавши автокефалію від Константинополя і визнавши його право цю автокефалію дати (право старшинства), тим самим прийняла на себе і обов'язок шанувати Вселенський патріархат як Церкву-матір, а Вселенського патріарха як батька.
У найпершому зводі церковних правил для слов'ян, складеному Кирилом і Мефодієм, зазначено, що клірик, який має тяжбу зі своїм митрополитом, може звернутися до Константинополя.
55-й розділ російського Стоглавого Собору (1551 р.) визнає судово-апеляційну владу константинопольського патріарха.
1662 року цар Олексій Михайлович пише Константинопольському патріарху Діонісію листа з проханням прибути і вирішити церковні проблеми, що виникли.
1665 року патріарх Никон у листі звертається до Константинопольського патріарха, як до «верховного отця».
У 1663 р. Собор Східних патріархів у Константинополі, відповідаючи на запит Московської церкви, ухвалив, що «питання всіх Церков для остаточного судового розгляду подаються до Константинополя, і ним ухвалюється остаточне рішення».
Вивержений із сану католікосом і собором грузинської церкви грузинський митрополит Іона в 1784 р. був відновлений у сані Вселенським патріархом. Російський синод після цього прийняв Іону в сущому сані і дозволив брати участь у хіротоніях російських єпископів. Згодом він став вікарним єпископом у Києві.
Таким чином, право Вселенського патріарха відновлювати в сущому сані кліриків інших помісних церков - це частина не тільки церковного права, а й православної еклезіології.
Це підкреслює і єдність, і вселенську сутність Православної церкви. Того, що вона не дробиться на національні церкви, але, існуючи на різних територіях, при цьому має єдиний характер.
Теги:
dutchak1 написал: