Ієрей Георгій Гуртовий, Олександрійська єпархія УПЦ

Джерело офіційний сайт «Софійського братства»

Громада як жива спільнота

Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов'язана з іншими нитями родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя. Коли почалася повномасштабна війна, ці зв'язки стали ще сильнішими. Разом збираємо допомогу для армії, разом горюємо і молимося  за тих, хто вже загинув. А їх з нашого  маленького села вже сім.

Люди приходять до мене не лише за таїнствами – вони приходять за порадою у сімейних справах, за підтримкою в скрутну хвилину, під час хвороби, за словом розради, коли смерть забирає близьких. Коли болить у матері серце через сина на передовій, болить і в мене. Коли радіє молода родина з народженням дитини, радію і я. Це співчуття і емпатія часто не тільки надихає, а й морально спустошує мене особливо у трагічних випадках.

Болючі питання і розкол в громаді

Але саме тут і виникає найбільший виклик нашого часу. Українська Православна Церква, до якої я належу, опинилася в центрі бурхливих дискусій про приналежність, патріотизм, канонічність. Ці дискусії точаться не десь далеко, в кабінетах ієрархів чи на сторінках інтернет-видань. Вони приходять прямо в мою церкву, в думки моїх парафіян, в сповіді, наші повсякденні розмови після богослужінь.

«Отче, – каже мені батько, чий син зараз воює на сході, – як можемо ми молитися в церкві, яка пов'язана з московськими попами, коли москалі вбивають наших дітей?».  У його словах немає злості на мене особисто – є тільки біль батька, українця, який не може зрозуміти цю суперечність. І я розумію його біль, бо це і мій біль теж. Кожного дня, читаючи новини з фронту, дивлячись на фотографії зруйнованих міст, слухаючи розповіді біженців, які знаходять притулок у нашому селі, я задаюся тим самим питанням.

Наші богослужіння змінилися з початком війни. Ми не просто лагідно українізували богослужіння, додали молитви за українських воїнів, поранених, полонених, біженців – ці молитви стали важливою частиною наших літургій. Але чи достатньо цього? Чи може молитва сама по собі бути відповіддю на виклики, які ставить перед нами історія?

 І найважче те, що наша громада розділилася. Не через сварки, не через особисті образи – люди як і раніше вітаються на вулиці, допомагають один одному у важкі хвилини. Але в питанні церковної приналежності думки розходяться. Одні авторитетні парафіяни важко сприймають думку про зміни. «Отче, – каже мені одна парафіянка, яка ходить до церкви вже кілька десятків років, – нам що, тепер  нашу церкву міняти? Ми тут хрестились, отримали благодать і прощення наших гріхів. Хіба Бог розділився на український і московський?»  У її словах – мудрість людини, яка пережила багато і розуміє, що суть віри лежить глибше за політичні розбіжності.

Але є й інші голоси. Інші парафіяни, особливо ті, чиї родичі воюють на фронті, вимагають чіткішої позиції. «Отче, – кажуть вони, – як можемо ми залишатися в церкві, яка пов’язана з  агресором?» І тут саме важке для мене, бо  розумію обидві сторони. Розумію турботу старших і може самих вірних прихожан про збереження традицій. Розумію і біль інших, їхнє прагнення до церковної незалежності, їхнє бажання, щоб церква чітко стала на бік України.

Пастирський хрест і пошук єдності на парафії

Священник  несе відповідальність. Моє рішення вплине не лише на моє особисте життя – воно визначить долю всієї парафії. Якщо я залишуся в УПЦ, частина громади може піти шукати іншого священника. Якщо перейду до ПЦУ, інша найбільш активна частина відчує себе зрадженою, кинутою.

Це не просто адміністративне питання переходу з однієї церковної структури до іншої. Це питання пастирської відповідальності, любові до людей, служіння Богу через служіння ближнім. Кожна родина в моїй парафії – важлива для мене. Як можу я вибрати між ними?

Поступово я прийшов до розуміння, що найважливіше – це зберегти єдність громади, навіть у різноманітті думок і позицій. Створити простір, де кожен може вільно висловити свої погляди, де старше покоління відчує повагу до своїх традицій, а молодше – розуміння своїх патріотичних прагнень. Всі ми прагнемо одного – миру в Україні, перемоги над агресором, благополуччя для наших родин. Розходимося лише в розумінні того, як цього досягти.

Господь Ісус Христос молився про єдність своїх учнів: «Щоб усі були одно».  Думаю, ця єдність – не однакові думки, а єдність у любові, у прагненні до Христа, у служінні ближнім. Коли ми разом просимо Бога про мир, про захист наших воїнів, про благословення нашої землі, ми відчуваємо ту єдність, яка важливіша за церковно-адміністративні відмінності.

Можливо, саме в цьому і полягає відповідь на питання, яке мучить мене: не в тому, до якої саме церковної структури належати, а в тому, як зберегти віру і любов у серцях людей, як допомогти їм знайти Бога у цих складних обставинах. Мені здається, що зараз найголовніше завдання будь-якого священника – допомогти людям не втратити віру взагалі. Коли навкруги стільки смерті і жорстокості, коли гинуть невинні, дуже легко повірити, що Бога немає. Або що Він байдужий до людських страждань.

Можливо, найважче в моєму становищі - це усвідомлення, що ідеального вибору немає. Тому кожен крок треба зважувати не раз і не два. Будь-яке рішення когось засмутить, когось розчарує. Але слідування за Христом разом з парафіянами - це те, що має залишитися незалежно від церковних структур. На цьому я намагаюся будувати свою надію, хоча й розумію, що шлях попереду буде непростим.

Теги: