Як зазначили організатори події, українське фахове середовище потребує такого роду дискусій, у яких перетинаються різного роду думки та погляди на це питання. Захід зібрав представників із різних середовищ громадянського суспільства, яких зацікавила тематика державно-церковних стосунків і шляхів співпраці між цими інституціями та які взяли активну участь у її обговоренні.

Головні спікери, які задавали тон для дискусії, об’єднали в собі три різні середовища (релігійне, наукове та сферу державного управління). Релігійне середовище представляв о. Роман Небожук, який є кандидатом наук із державного управління і багаторічний співробітник Патріаршої курії УГКЦ. Зокрема, о. Роман зробив біблійно-історичний екскурс щодо державно-релігійних стосунків у Святому Письмі, а у другій частині доповіді представив позицію Церкви у стосунку до держави в сучасному українському контексті. Він зазначив, що «релігія не так зумовлює секуляризацію суспільства, як сприяє розвитку демократії» у суспільно-політичному житті країни, зокрема в Україні. Але це є можливим за тих умов, коли жодна із двох цих інституцій не втручатиметься у сфери компетенції одна одної, а лише співпрацюватиме у відповідному правовому полі.

Від наукового середовища своє бачення співпраці церкви і держави представляла Вікторія Хромець, кандидат наук із державного управління, доцент кафедри публічного управління та публічної служби НАДУ. Співдоповідачка запропонувала присутнім для дискусії, якою має бути взаємодія держави та церкви в публічному просторі. Попри різні роду негативи чи намагання держави схилити на свою сторону церкву, перейняти її функції, кожна з інституцій має залишатися партнерами, не переходячи межі, але співдіючи разом чи то у соціальній, чи  в гуманітарній сфері. Лише за таких умов можлива симфонія у співпраці між двома інституціями.

Від Департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні активну участь у дискусії взяв о. Олекса Петрів, котрий вкотре підкреслив необхідність Церкви бути «інтегральною частиною, інституцією громадянського суспільства». Церква покликана формувати громадянську свідомість суспільства. Є великим досягненням України сьогодні, що стосується принципу відокремлення цих двох інституцій, це великий крок вперед щодо співпраці між ними двома. Однак для подальшого розуміння цього принципу, згідно із ст. 35 Конституції України, важливо розрізняти державний або політичний процес і церковний процес. Це означає, що одна інституція не може втручатися у процес іншої. Коли такий підхід буде застосований до трактування партнерства, тоді буде зрозумілим, про що йдеться у питанні відокремленості однієї інституції від іншої. Застосовуючи цей принцип, «обидві інституції можуть просити одна в одної про взаємодопомогу».

Позицію середовища державних управлінців, яке безпосередньо опікується стосунками церкви і держави, висвітлила Лариса Владиченко, доктор філософських наук, заступник директора Департаменту у справах релігій та національностей – начальник  відділу релігієзнавчо-аналітичної роботи Міністерства культури України. Представник Міністерства культури України представила специфіку відносини релігійних інституцій та Держави в різних країнах світу в умовах сучасних трансформацій. Зокрема, було наголошено, що «маркером, який свідчить про ефективність раціональних відносин має бути високий рівень забезпечення саме релігійної свободи у країні». Спікер зазначила про існування різноманітних моделей реалізації цих відносин між Церквою та Державою, від ворожих і до лояльних. Але серед всіх моделей єдиною, яка має домінувати у суспільстві, спікер вважає модель паритетну або партнерську. І були наведені приклади на основі моделей співпраці держави і релігійних інституцій у США, Франції та Німеччини. Кожна з цих країн ставить різні акценти, але принцип залишається незмінним.

Теги: