Джон Берджес, професор систематичного богослов'я Піттсбурзької теологічної семінарії (США)

Джерело Public Orthodoxy

Україна опинилася на роздоріжжі, її владі і громадянам належить вирішити, як краще вибудувати відносини між церквою, державою і суспільством. Є два шляхи, і я вважаю, що християнське віровчення спонукає віруючих України вибрати другий шлях, а не перший. Пишу про це як богослов, а не як експерт із питань права; як протестант, а не православний; і як американець, а не українець.

Перший шлях веде до створення національної церкви. У цьому випадку одна певна церква отримує особливий правовий статус у державі, бо вважається, що вона якнайкраще втілює особливий релігійний світогляд, який поділяють громадяни цієї країни. Устрій національної церкви характерний для багатьох європейських країн: на думку одразу спадають Англія (Англіканська церква), Швеція (Церква Швеції) і Польща (Польська католицька церква).

Національною церквою може бути, хоча це й не обов'язкова умова, державна церква, що користується юридичними привілеями або особливими урядовими пільгами, наприклад, фінансовою підтримкою, недоступною іншим релігійним організаціям.

У будь-якому випадку (тобто заснування чи скасування) держава (іноді прямо у своїй конституції) офіційно визнає, що одна конкретна церква якнайкраще виражає та зберігає суттєвий елемент національної ідентичності. Представники цієї церкви можуть посідати чільне місце на громадянських святах, присвячених пам'ятним подіям в історії країни, а також на особливих державних заходах, де церковні та політичні лідери виступають разом на знак національної солідарності. Багато хто, можливо, навіть більшість громадян країни, незалежно від того, чи є вони практикуючими вірянами, чи ні, ідентифікуватимуть себе з цією церквою і звертатимуться до неї по допомогу в проведенні соціальних обрядів: хрещення дітей, весіль і похорону. Різними способами держава та її народ шанують цю церкву і сподіваються, що її лідери звертатимуться до них і об'єднуватимуть націю навколо цінностей, які мають особливе значення для всіх.

Національна церква може, але не обов'язково повинна, обмежувати свободу віросповідання. Інші релігійні групи також повинні мати можливість діяти вільно. Однак, як правило, вони сприйматимуть себе - і сприйматимуться національною церквою та суспільством загалом - як меншість. Їхнє коріння може видаватися менш давнім, ніж у національної церкви, або лежати за межами території нації, навіть якщо громада вже давно існує в її межах. Цікаво, що навіть самі представники цих релігійних меншин можуть підтримувати ідею національної церкви - не тому, що збираються до неї належати, а скоріше тому, що вбачають у ній засіб об'єднання країни навколо спільної історичної ідентичності.

Якби Україна пішла цим шляхом, Православна церква України (ПЦУ), найімовірніше, стала б національною церквою. У цьому разі вона претендувала б на суспільно-політичний вплив, більш значущий для життя нації, ніж інші церкви та релігійні об'єднання країни. Однак рух у цьому напрямі потребуватиме розв'язання цілої низки складних проблем, які найкраще вирішувати в умовах миру, а не війни. Чи буде така національна церква користуватися певним статусом на державному рівні? Якими правовими настановами чи іншими державними заходами буде забезпечено її особливий статус? Як ця церква будуватиме свої відносини з іншими церквами та релігійними громадами? Наскільки твердо ця церква готова визнавати права релігійних меншин і наскільки добре держава була б готова ці меншини захищати?

Другий шлях дозволить Україні наблизитися до американської моделі, яка не передбачає національної церкви. У цьому разі українське суспільство високо цінуватиме релігійний плюралізм і відкрито допускатиме релігійну конкуренцію. Держава відмовилася б визнавати за будь-якою конкретною церквою привілейоване становище тільки на тій підставі, що вона краще за інші представляє самобутню спадщину нації. Закони країни дозволять будь-якій групі громадян легко організувати нову релігійну громаду, незалежно від того, де її коріння - місцеве чи прийшло. Доти, доки церковне об'єднання діє в рамках закону, воно самостійно регулюватиме своє життя, без втручання держави. Деякі церкви та релігійні організації ототожнювали б себе з державними інтересами, але інші відкрито критикували б політику держави - і робили б це, не побоюючись репресій з боку уряду.

Звичайно, другий шлях не можна назвати типовим для історично православних країн. У тих із них, які постраждали від комуністичних репресій, часто робляться спроби повернути історичну Православну церкву в центр національної ідентичності та надати цій церкві статус національної. Так було і в Російській Федерації. Справді, деяким православним в історично православних країнах американська модель релігійної свободи видається доволі лякаючою. Вони побоюються, що вона неминуче прагне нав'язати народу секулярний ліберально-демократичний порядок і тим самим підірвати його традиційні моральні цінності.

Православні лідери на Заході відчувають додаткову тривогу. Їх тривожить, що релігійний плюралізм впливає і на православні церкви як такі. У Сполучених Штатах різні православні юрисдикції переплітаються настільки, що в одному місті чи районі буває більше одного єпископа. Така модель суперечить православному розумінню єдності церкви. Антіохійська православна, Грецька православна, Сербська православна, Українська православна, Православна церква в Америці (ПЦА) та інші Православні церкви, схоже, конкурують одна з одною і за парафіян, і за право говорити від імені православ'я в цілому.

Я з глибокою увагою ставлюся до закликів зберігати церковну єдність. Молитва Христа про те, щоб Його послідовники були єдині, - це заклик не тільки до Православних церков, а й до всього християнського світу. Ба більше, заклик до церковної єдності особливо важливий сьогодні. Моя власна традиція американського реформатського протестантизму занадто легко змирилася з поділом церков і їхньою роз'єднаністю.

Проте, я вважаю, що такий стан справ, який орієнтований не на створення національної церкви, а на забезпечення максимально повного вираження релігійної свободи, є найкращим не тільки для моєї країни, а й для України. З моменту здобуття незалежності Україна визнає і загалом підкреслює свій історичний релігійний плюралізм. Греко-католики, латиноамериканські католики, різноманітні Православні церкви, юдеї, мусульмани, лютерани, євангельські протестанти та інші зробили істотний внесок в історію та ідентичність країни. Ба більше, до і навіть під час Євромайдану Українська рада церков і релігійних організацій забезпечувала високий ступінь співробітництва та порозуміння між різними релігійними громадами, що дало змогу досягти високих результатів. Релігійний плюралізм в Україні реально існує і має зберегтися в майбутньому.

В умовах війни цілком зрозуміле бажання багатьох українців зробити все можливе для об'єднання нації. Але як західний християнський богослов, я б закликав усі українські церкви не піддаватися спокусі й не дати використати себе для просування певних політичних (а інколи й вузьконаціоналістичних) цілей. Зусилля зі створення національної православної церкви, яких докладає з моменту здобуття незалежності Україна, були зумовлені щонайменше рівною мірою як українською політикою, так і православними, богословськими за своїм змістом, зобов'язаннями щодо єдиної церкви для єдиної території. Українці можуть з повною підставою сподіватися, що настане той день, коли Українська греко-католицька церква, Православна церква України (ПЦУ) та Українська православна церква (УПЦ) стануть єдиним цілим. Але було б краще, якби ці церкви прагнули єдності на основі своїх релігійних переконань, а не через те, що держава чи її громадяни хочуть мати національну церкву, яка буде беззастережно лояльною до державних чиновників і політики уряду загалом. Підсумовуючи сказане вище, можна стверджувати, що політичний устрій, який найкраще відповідає свободі християнського Благовістя, передбачає відокремлення церкви від держави та вітає релігійний плюралізм і змагальність. Я вважаю, що Україна найкраще збереже пам'ять про своє минуле та впевнено подбає про своє минуле.

Теги: