Батько-композитор і донька-воїн

Уродженець Монастирищини Пилип Козицький став визначним українським композитором і... вітчимом героїні війни Гулі Корольової

Пилипа Козицького і Гулю Корольову можна назвати своєрідними втіленнями ідеалів радянської людини – творчого інтелігента і комсомолки. Очевидно, що ці визначні постаті достойні захоплення й нині.

Козицький: композитор і засновник сучасної музичної освіти

Пилип Козицький вважається гідним продовжувачем традицій української музичної класики. Та в історію України Пилип Омелянович увійшов усе-таки більше як організатор музичної творчості й освіти.

Народився Пилип Козицький 23 жовтня (за н. ст.) 1893 року в Летичівці (нині Монастирищенського району). Батько Козицького був священиком, і, без сумнівів, якби не революція, бути б священиком і самому Пилипові Омеляновичу: 1917 року він навіть закінчив Київську духовну семінарію. Але життя повернуло в інший бік, і Козицький у 1917–1920 роках продовжив навчання у Київській консерваторії (тут учився у славетного Рейнгольда Глієра). Одночасно викладав у музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка.

У 1921 році агент ВЧК застрелив славетного українського композитора Миколу Леонтовича. Та робити з убитого ворога народу не стали, а злочин приписали антирадянським елементам. Тому ніхто не заперечував, коли інший композитор, Пилип Козицький, виступив ініціатором створення Музичного товариства імені Леонтовича.

У 1920-х роках Козицький спочатку редагував музичні журнали, а відтак очолив вищий музичний комітет Народного комісаріату освіти УСРР. Історики музики стверджують, що саме Пилипові Омеляновичу слід завдячувати створенням в Україні мережі музичних шкіл.

Іншими словами, Пилип Козицький був типовим представником українського національного відродження 1920-х років. Вижив він і під час подальших репресій представників цього відродження. Можливо, йому допомогло те, що в 1935 році різко змінилися і місце його проживання, і місце роботи – Пилип Омелянович, розлучившись із дружиною, несподівано переїхав до Києва викладати в рідній Київській консерваторії.

У новій столиці Радянської України Козицький одружився з Зоєю Корольовою, матір’ю юної, відомої на весь Радянський Союз актриси Гулі Корольової. У 1938 році Козицький став директором київської філармонії. Не залишав і творчу діяльність: писав музику для кіно (зокрема для фільмів "Стожари" і "Кубанці").

Під час війни родину Козицьких евакуювали до Уфи, а після повернення з евакуації він – голова Спілки композиторів України. Помер Пилип Омелянович 27 квітня 1960 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Кіноактриса, що підняла солдат в атаку

Насправді Гулю Корольову звали Маріонеллою Володимирівною, але хто ж називатиме маленьку дівчинку таким складним і довгим ім’ям!

Гуля народилася 9 вересня 1922 року в Москві, але в 1932 році її батьки розлучилися, і дівчинка з мамою перебралися в Україну.

У кіно дочка режисера Володимира Корольова знімалася з раннього дитинства (маленькі ролі зіграла у фільмах "Каштанка" і "Баби рязанські"), але після того, як у 12 років знялася в головній ролі у фільмі "Дочка партизана", прославилася на всю країну. Як зазначають фахівці, в ті часи в усьому Союзі знімали по 4–5 фільмів на рік, тож кожний новий актор одразу ставав знаменитістю.

Але навчатися Гуля пішла не у театральний виш, а у... гідромеліоративний інститут.

Коротке життя актриси й героїні війни досі досліджене недостатньо. Вважається, що вона у свої 20 років була заміжньою двічі. Першим її чоловіком став племінник впливового державного діяча Радянської України, уродженця Городищини Георгія П’ятакова Олексій П’ятаков. Цікаво, що Гуля і Олексій побралися вже після того, як Георгія Леонідовича визнали ворогом народу і розстріляли. Та прожили воне недовго – як твердять мемуаристи, через те, що Олексій зловживав алкоголем. А другим чоловіком Гулі був Аркадій Казанський, про якого відомо тільки те, що під час війни він загинув. У 1941 році Гуля народила від Аркадія хлопчика Сашка, якого в родині з любов’ю називали Їжачком. Згодом Олександр Аркадійович Корольов-Казанський став лікарем-анестезіологом.

Коли в 1941 році родина Козицьких-Корольових евакуювалася в Уфу, налаштоване на героїзм Гулине серце не витримало бездії. Вона добровольцем зголосилася йти на фронт. Спочатку дівчину з акторським минулим відправили працювати в дивізійний клуб, але вона пройшла практику в медсанбаті й попросила відправити її на передову.

23 листопада 1942 року неподалік від Сталінграда відбувся кривавий бій за висоту 56,8. Спочатку Гуля виконувала свої прямі обов’язки – виносила поранених з поля бою. Але коли вбили командира, Гуля піднялася в повний зріст і... повела бійців у атаку! Кінозірка першою увірвалася у ворожий окоп, кількома гранатами знищила 15 ворожих солдатів і офіцерів. А потім, смертельно поранена, продовжувала вести бій, аж поки не підійшло підкріплення.

Подвиг Гулі Корольової став широко відомий завдяки книжці її подруги, рідної сестри Самуїла Маршака Олени Ільїної "Четвертая висота" (1945 рік). Та мало хто знає, що невдовзі після виходу цієї популярної серед радянської молоді книжки її авторку, Олену Ільїну, було репресовано й на кілька років відправлено до таборів. Що ж, такий зворотний бік героїчної радянської історії...