НАЙДАВНІША ІКОНА І ВІДНОВЛЕНИЙ МОНАСТИР

Найсильніше враження від нещодавньої поїздки у Мукачево – звичайно, Мукачівська Богородиця. Це одна з найдавніших (а може і просто найдавніша) ікона на Закарпатті. Ікона візантійського письма, із грецьким написом на ній. А ще там дата – 1453, рік падіння другого Риму – Константинополя. Перед тією датою, а також і після неї чимало священиків тікало світ за очі з приреченої столиці Візантії, рятуючи численні церковні цінності. Москва вважає, що найбільше з тієї спадщини дісталося їй. Може і так. Але і Закарпаття не було обділено. І хай образ потрапив на Закарпаття доволі пізно, а все ж він вже має тут свою тривалу історію.

Роки три тому довелося бачити репродукцію цієї ікони на виставці у Києві. В Українському Домі було зібрано знімки кількасот найбільш шанованих в Україні ікон Богоматері. Серед них і кілька з історичної Мукачівської єпархії – Марія-Повчанська, Клокочівська, Імстичівська, Мукачівська. Остання на фото виглядала дуже темною. Зараз же її відреставровано, знято нашарування століть і вона засяяла первозданним ликом. Це треба бачити.

Нині древня ікона встановлена у церкві-монастирі св. Миколая Чудотворця. Це велика споруда 25 на 10 метрів, з одного боку у ній церква, з іншого – помешкання монахів. Ця обитель – спадкоємниця традицій Мукачівського монастиря, що існує з XІV-XV ст., де ігуменами були славні Й.Базилович і А.Кралицький. Тільки знаходиться новий монастир на протилежному боці Латориці, ніж старий, у районі вул. І.Франка. Ще 1992 р. у Мукачеві зібрали 5000 підписів за відновлення греко-католицького монастиря, і 1996 р. під нього виділили цю земельну ділянку. 16 липня 2009 року освячено нинішню споруду, але розбудова монастиря продовжується, як каже його настоятель о. Веніамин Довганич.

Головну монастирську ікону ще 1926 р. на прохання василіян передав у Мукчаево Папа Пій ХІ –як запоруку відновлення культу Діви Марії та побожності серед вірних. На всі богородичні свята при монастирі відбувалися багатотисячні відпусти з найбільшим Успенським. Але в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. енкаведисти ліквідовали монастир, а всіх 33-ох монахів перевезли до Імстичева. Ікону сховали родичі одного з монахів – Юліана Миновича, у яких вона перебувала до 1997 р., потім була передана до Малоберезнянського монастиря, а 2009 р. повернулася до Мукачева.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ХРАМ МІСТА

А у центральному мукачівському храмі зберігається унікальна копія цієї ікони. Мабуть, це єдина ікона, яка побувала в усіх селах Закарпаття – у 2005-2006 р. її возили по цілій області і біля неї молилися десятки, якщо не сотні тисяч людей. Сам цей Успенський собор будувався упродовж 1830-1850-х років і був освячений 1859 р. Починав же його будувати ще славетний В.Довгович, з приводу чого варто встановити меморіальну дошку. Це конкафедральний храм Мукачівської єпархії: основні служби владика проводить в Ужгороді, але час від часу буває і тут. Преосвященний Мілан каже, що особливо любить цей храм, оскільки тут дуже емоційна паства, яка масово підхоплює пісно співи. Храм було повернуто греко-католикам 1992 р. але майже цілком порожнім – без ікон, з голими стінами, без підлоги, не кажучи про електропроводку. Збереглися тільки три старовинні люстри з латуні, центральна і найбільша – 1905 р., дві бічні – трохи молодші. Вони були зовсім чорні від часу. 2006 р. їх від реставрував фахівець, розібравши кожну на сотні деталей і почистивши кожну. Зараз вони сяють, ніби золоті. Реставрація самого храму тривала з 2002 по 2009 рік. Перекрили дах, заново поштукатурили стіни. Крім копії Богородичної ікони, яка вже має власну історію, у церкві виставлено ще копію Туринської плащаниці, а також мікроскопічну частку Животворного Хреста. Їх у кількості двох штук було передано на Закарпаття 2007 р. (інша зберігається в ужгородському соборі). Тоді же потрапила до мукачівського храму і срібна копія цвяха, яким прибивали Спасителя. Трохи далі від реліквій – дві шафи-сповідальні. Стіни храму поки не розписані – тільки склепіння і олтарна частина. Настоятель О.Йосип Ловска хвалиться, що цієї весни було 3000 пасок, звертає увагу на рідкісний сюжет на хорах – двох ангелів Судного дня. А 2011 р. над входом до храму В.Кабацій виконав фреску “Успіння”.

ДЕРЕВ’ЯНЕ ДИВО

Ще одна зупинка – церква Зіслання Святого Духа. Вона останнім часом прозвучала на цілу Україну, оскільки у ній встановлюють найбільшу в державі вітражну ікону роботи Ю.Варги висотою 5 метрів і загальною площею 20 кв. м із 9 окремих частин. За сюжетом це “Таємна вечеря”, але незвичної композиції – не традиційно горизонтальної, а вертикальної. Самої ікони ми не побачили – її ще тільки готували до встановлення у храмі. Отець Василь Копин показав нам її зображення на своєму мобільному телефоні. Але церква унікальна не тільки цим. Ще кілька років тому на перехресті вул. О.Митрака і сусідньої був порослий чагарником пустир, куди скидали сміття, там же тинялися підозрілі особистості. Тільки 2001 р. тут освятили невелику дерев’яну каплицю місткістю до 27 чоловік. Спочатку громада налічувала менше 10 осіб, та через кілька років зросла вже до сотні. Тому спершу прибудували навіс, потім розширили саму каплицю і врешті-решт 20 квітня 2008 р. владика Мілан освятив наріжний камінь майбутньої церкви – теж дерев’яної. На Закарпатті вже з десяток нових дерев’яних церков, але ця різко виділяється на їхньому тлі – і розмірами (20 на 15 м в основі, а висота з хрестом – 21 м), і віртуозним різьбленням О.Красавіна, і сміливим поєднанням дерева зі склом – вітражними вікнами, а тепер й іконою. Упродовж одного року майстри з Міжгірщини завершили стіни і перекриття. Смерекову деревину довелося везти зі Львівщини, на Закарпатті не знайшлося підхожої (екологія, вирубки!). Потім розгорнулися внутрішні роботи, всередині церква нагадує цілий лабіринт. 2011 р. тут встановили хори. На сьогодні у будівництво вже вкладено 1 млн. грн., але це ще не кінець. В одному з кутків встановлено вертеп з фігурами у людський зріст. Колись криміногенне перехрестя змінилося до невпізнання, тому один з сусідніх мешканців, далекий від церкви, все ж приніс до храму свою пожертву – за те, що на вулиці стало тихо-спокійно і красиво. Цього літа громада планує ще встановити біля церкви дитячий майданчик із качелями. На останній Великдень до цього храму принесли 300 пасок, і надалі громада має тенденцію до розширення.

У СЕСТЕР-ВАСИЛІЯНОК

Наступна зупинка – Стрітенський монастир василіянок на вул. Горького, 35. У внутрішній каплиці – білі стіни із однією іконою Богородиці. Освячення реконструйованої обителі відбулося 15 лютого 2011 р. на Стрітення. Орден засновано Василієм Великим, чию пам’ять вшановуємо 13 січня на Старий новий рік, а його жіночий підрозділ – Василевою сестрою Мокриною. На Закарпатті орден існував ще у дорадянські часи, монашки жили в Ужгороді на території нинішньої обласної (а тоді міської) лікарні, надавали духовну і санітарну допомогу пацієнтам аж до 1949 р. Після їх розігнали, але вони створили своєрідний підпільний монастир у миру – жили на різних квартирах, але підтримували свої контакти між собою. Одна з найбільших довгожительок того покоління – нещодавно померла сестра Теофіла (у миру Манайло). Два десятиліття тому орден відроджується. У Мукачеві наразі три сестри. Цей будинок орден купив 1996 р, а 2008 р. реконструював одноповерховий котедж у двоповерховий з об лаштованими підвальними приміщеннями. Другий поверх з десятьма келіями поки облаштований тільки зсередини, а ззовні ще не поштукатурений. 2010 р. обитель отримала державний акт реєстрації. Настоятелька сестра Теодора каже, що по цілій Україні зараз 200 василіянок, з них кількадесят на Закарпатті – в Ужгороді, Мукачеві, Рахові, Берегові і Великому Бичкові. Показує бібліотеку, яка ще тільки починає створюватися.

ЦЕРКВА У РИШТУВАННЯХ

П’ята зупинка – Церква Преображення Господнього на вул. М.Токаря. Вона гігантська – 26 на 24 м, висоту матиме 27 м. Наріжний камінь владика освятив 19 серпня 2004 р. Поки споруджено стіни. Замість склепіння поки тільки дерев’яна опалубка. Дуже тяжко знайти майстрів, які би узялися за такий величезний купол, але 2013 р. церкву все одно планують завершити. Поки же громада молиться у сусідньому гуртожитку, де на першому поверсі облаштовано каплицю.

РОСВИГІВСЬКА ПЕРЛИНА

Шоста зупинка – церква у мукачівському передмісті, а колись окремому селі Росвигові. Першу згадку про церкву на цьому місці датують 1692 р. А 1703 р. згадують уже дерев’яну церкву Св. Михаїла – чи то ту саму, чи то нову. 1750 р. тут існувала вже друга дерев’яна Михайлівська церква. Нарешті, за 1851-1864 збудовано нинішню кам’яну, освячену вже на честь Різдва Богородиці. На одній зі стін – мікроскопічні часточки мощів 24 святих, в тому числі двох євангелістів. Найстаріша реліквія – дзвін, який зберігся ще від церкви, збудованої 1703 р.

СЛУЖЕБНИЦІ

Сьома зупинка – Згромадження Сестер-Служебниць Непорочної Діви Марії. Орден служебниць ще має монастирі в Ужгороді (чотири монашки) і Усть-Чорній (дві). У Мукачеві їх аж семеро. Багато спільного з василіанками, але є і свої відмінності. У тих одяг чорний, у служебниць – темно-синій. Тут більше уваги приділяється роботі з дітьми і молоддю, печуть проскури для Служби Божої, працюють у лікарнях, доглядають за літніми людьми. Своя внутрішня ієрархія. До монастиря приймають дівчат від 17 років. Спершу вони кандидатки (від півроку до двох), потім іде новіціат (два роки), коли вже носять габітус – чернече вбрання, і врешті-решт стають сестрами, котрі поверх вбрання ще носять хрестик. Обитель спершу заснували у подарованому ордену будинку на вул. О.Невського, але дім був аварійний, то ж його продали і, доклавши грошей, купили 2004 р. цей, на північно-західній околиці міста. За час існування монастиря через нього пройшло з 30 сестер. Троє на різних етапах відчули, що це не для них, і повернулися до життя у миру, але і вони час від часу навідують сестер, зберігаючи найкращі спогади про монастирський період своєї біографії. За правилами чину, полишити обитель можуть не тільки кандидатки чи новіціатки, а й навіть сестри, хоча це буває дуже рідко. На одному місці довго не засиджуються. Монашки часто перебираються із одного монастиря до іншого – залежно від того, де виникне додаткова потреба у виховательках чи робочих руках. Настоятелька сестра Миколая лише пару тижнів як повернулася з навчання у Римі. Свого часу вона закінчила Дрогобицький педінститут, але після нього пішла у черниці. Її батьки спершу того не сприйняли, але потім змирилися, а зараз навіть пишаються донькою. Щось подібне було і з кожною іншою сестрою.

Наші письменники і кінематографісти давно вже боргують твір про сучасне духовенство. От про бандитів написано чимало (у М.Дочинця – цілий роман “Лис у винограднику”). А про той прошарок, який зараз тільки набирає сили – всього нічого. Є цікаві образи у того же М.Дочинця у романі “Вічник”. Є два гарні фільми Д.Кешелі про покійних владику І.Маргітича і архімандрита В.Проніна. Більше не пригадується. На відміну від російської літератури і кіно, де ця тема набирає розмаху. То ж хочеться вірити ,що не обійдуть її й наші автори.

Теги: