Це ті, хто в міру і в силу свого становища і впливу на суспільство, маючи найбільшу довіру до себе народу могли б і мали б якнайбільше зробити добра для нього , для подолання всеруйнівної корупції та всіх криз, для утвердження самостійної вільної України, її розвитку і швидкого піднесення на високий рівень добробуту всіх українців. Проте за 25 років незалежності нічого суттєвого не зробили і, на превеликий жаль, і досі не роблять.
По-перше, це могла і мала б зробити влада, але… Виглядає, що слуги народу насправді служать собі, своїм особистим чи клановим олігархічним інтересам, а не народу і державі. А заради цього вони використовують ще й свою партійну приналежність. Та понад усе, особисте безмежне збагачення у них, як і в усьому світі сьогодні, на першому місці. Тому не маємо щирих, правдивих, справедливих, чесних і особливо жертовних для нашого бідного, знедоленого і змордованого народу можновладців. Чи не страшно, що українці вже зневірилися в своїх етнічних поводирях? І все частіше приходиться останнім часом чути таке: «Нехай вже хто-небудь нами править, лиш би не було війни, всеохоплюючої корупції та інших криз, щоб була для всіх робота, гідна зарплата і пенсія, щоб м олодь не виїздила з рідної землі…».
Великий і потужний вплив на народ мають ЗМІ (так звана четверта влада) – це 24 години на добу. Та, на жаль, найбільш впливові (центральні), які належать різним власникам: олігархам, представникам різних партій, кланів і сил на догоду їм (а може й комусь за межами України?), згідно відповідної їхньої редакторської політики не консолідують суспільство, а, скоріше за все, баламутять і дезорієнтують народ в політичних та інших важливих питаннях.
Так і в нас добре діє відомий принцип: «Розділяй і володарюй». І ділять вони нещасний народ на догоду невідомо чиїй ще владі… Власне від ЗМІ найбільшою мірою залежить правильне чи неправильне розуміння, вибір позиції і відповідний напрямок дій більшості народу у важливих, а то і вирішальних питаннях державотворчих процесів. Бо відомо, що в нас тільки до 8% різних лідерів, політиків і т. д., власне через ЗМІ формують те чи інше бачення і позицію інших 92% народу.
Час від часу дізнаємося від ЗМІ, що найбільшу довіру в нашого народу мають волонтери і Церква. А останнім часом до них добавилася й армія.
Так, від початку війни на Донбасі не Уряд, не Верховна Рада, не армія, а добровольці і волонтери жертвою великих втрат зробили все, щоби зупинити наступ сепаратистів. А сьогодні, виглядає, що й армія вже у відповідній готовності до захисту Батьківщини. Та, дай, Боже, щоби не було потреби воювати.
Проте довіра до Церкви викликає важливе запитання: а до якої саме довіра? В нас їх аж П’ЯТЬ традиційних.І вони не складають одну силу. Більше і гірше того, вони часто між собою навіть і ворогують, відповідно ділячи народ на своїх і чужих (зокрема УАПЦ і УПЦ КП, а також УПЦ КП і УПЦ МП). А маючи кожна своїх симпатиків, прихильників і вірян з числа можновладців всіх рівнів, вони і їх ділять на супротивників між собою. То де і яка тоді Церква у нас має найбільшу довіру до себе? Хтось скаже, що кожна в своєму регіоні. Проте і в усіх регіонах Церкви поділені і знаходяться в протистоянні між собою.
Та є ще важливіше запитання: а що таке, властиво, довіра народу до Церкви? Бо простою мовою: Церква – це вся повнота: священнослужителі і віряни. Виходить, що мова про довіру самих до себе? До того ж, як стверджують також ЗМІ : у нас більше 80 % населення називають себе християнами. Правда, якими вони є, це вже інше, хоч дуже важливе питання.
Так от, згідно еклізіології (науки про Церкву католиків і православних), голосом Церкви є голос єпископа, бо тільки в нього вся повнота влади, передана йому через рукоположення, і бере початок від самих апостолів. А священики і диякони – це тільки ними ж уповноважені делегати, які їх і представляють на своїх парафіях. Відповідними Церковними канонами вони єпископами наділені обмеженою владою, правами і обов’язками свого служіння. Тому напрошується незаперечний висновок: коли говорять про довіру до Церкви – необхідно розуміти і сприймати як твердження про довіру до єпископа (-ів).
Отже, виходить, що серед усіх наших можновладців, урядовців, депутатів, інтелектуалів, митців і т. д. найбільшу довіру до себе мають єпископи! Тож і мали б вони якнайшвидше використати цю чудову (і в значенні чуда) нагоду, щоби врятувати наш бідний, нещасний і змордований народ, і незалежність нашої України. А може вони не бачать і не усвідомлюють нашого вкрай критичного становища не лише з приводу цілком можливої широкомасштабної війни проти нас наших «добрих» сусідів. Ця війна не лише принесе нашому народу багато горя, пролиє море крові, забере тисячі, а то й мільйони людських життів, але й, цього разу, остаточно і назавжди перекреслить навіть мрію про вільну і незалежну Україну. Напевно наші вищі Церковні чини цього не розуміють? Припускаю, що так! Бо якби були свідомі цього жахливого становища, тобто добре розуміли, що наша державність, а отже і національна ідентичність: мова, культура і всі національні цінності минулого і сьогодення – буквально висять на волосині перед жахливою загрозою повного і цілковитого зникнення з лиця землі, то згідно великих можливостей свого стану, авторитету і місії служіння, мали б використати цю нагоду. А якби ще були жертовні і заради Христа, Його Церкви, свого спасіння і бідного народу, – своїх вірян – яким присвятилися служити в любові і навіть віддати своє життя заради цієї найважливішої за все на світі місії, то тільки вони, як ніхто інший, могли б рятувати наш народ і державу. Та, на превеликий жаль, ми цього не спостерігаємо. Правда, крім окремих закликів молитися і постити. А про те, що робити як діяти до і після молитви та посту, чомусь нічого не говорять…
НАШ РЯТІВНИЙ МОЙСЕЙ
- «Нам дуже потрібен наш Мойсей!» - не раз можна почути такі мудрі слова.
І кого в нас тільки не називали цим славним іменем провідника єврейського народу. І що з того?
Категорично стверджую, що кожен єпископ Христової Церкви з усіх своїх сил має намагатися і робити все, щоби для кожного священнослужителя і вірянина своєї єпархії стати Мойсеєм! Адже у всьому він має бути першим! Власне,на це, дійсно апостольське служіння, він і посвятився. Тому повинен не лише наставляти, вказувати, застерігати, вчити, але, щонайважливіше, – самому бути першим, тобто, йти попереду і вести за собою довірений йому самим Христом і Церквою – народ.
Св. ап. Павло в листі до Тита пише, що «єпископ, як Божий управитель, мусить бути бездоганний: не зухвалий, не жадібний до нечесної наживи, а гостинний, добролюбивий, мудрий, справедливий, благочестивий, стриманий, який дотримується правдивої науки згідно з навчанням, щоб був здібний і наставляти в здоровій науці, та й супротивників переконувати». Подібне цей Великий Вчитель пише і в листі до Тимотея.
У цій науці Апостола народів найважливіші наступні слова: «Єпископ мусить бути бездоганний» і «щоб був здібний і наставляти в здоровій науці, та й супротивників переконувати».
Бездоганний – це перший, приклад і взірець високого духовного життя і моральності для всіх священнослужителів, монахів і вірян. Перший у свідченні великої віри, непохитної надії, в молитві, пості, милосерді, співчутливості, співстражданні, жертовності, любові, вбогості, простоті, скромності, щирості, дружелюбності, відкритості, лагідності, смиренні, покорі, чесності, правдомовності, справедливості, у власному приниженні заради вивищення інших і слугуванні їм, при цілковитій відсутності марнославства, славолюбства, грошолюбства, захланності, образливості, гнівливості, мстивості, злопам’ятства, зловтіхи, заздрості, пишнолюбства, лукавства, лицемірства, дволичності, черствості, байдужості, зарозумілості, пихатості, чванливості, тобто – гордині.
А «наставляти в здоровій науці та й супротивників переконувати», - це не лише відправляти богослужіння, звершувати всякі обряди і в тому часі проповідувати, це не чекати запрошення на зустрічі з представниками інших Церков, конфесій, деномінацій, релігій, світських установ, організацій, преси, теле- і радіокомпаній і т. д., а як ревні апостоли, самим напрошуватися і йти до всіх на відкриті зустрічі, розмови, конференції, дискусії, за якими свідчити свою віру, позицію і намагатися навернути якомога більше на дорогу миру, правди, добра, чесності, справедливості і любові, тобто – на дорогу спасіння, на яку кличе всіх нас Сам Господь.
Міру віри, духовності і моральності наших ієрархів визначайте самі, дорогі наші українці. Хіба що підкажу: оцінюйте за критерієм вказаним Христом: «За ділами їхніми пізнаєте їх».
А про їхнє наставляння в здоровій науці і переконування супротивників стверджую категорично: якби вони всі згідно обов’язку свого чину, служіння і місії, як св. Іван Хреститель, святі апостоли і великі святителі безстрашно викривали всяку неправду, фальш, нечесність і несправедливість, хоч би не поіменно, а загально всіх можновладців, то, без жодного сумніву Україна, вже від самого початку отримання Незалежності стрімко піднімалася б на високий рівень розвитку в усіх сферах життєдіяльності держави. Хіба не всі наші земні правителі є християнами? Чи, може, вони належать до числа тих 20% - представників інших релігій і безбожників, які нами правлять на всіх рівнях влади? Якщо так, то що від них можна вимагати і чого доброго чекати? Але ж ні, бо більшість наших керівників, починаючи з найвищих, іноді у великі свята такі як Різдво, Пасха і різні посвячення, що бачимо по телебаченню, ставлять в храмах свічки і навіть (!) роблять на собі знак хреста. Не раз різні ЗМІ повідомляли, як чимало з них Главами наших Церков і навіть Папою були нагородженні різними відзнаками за великі пожертви. Та чи чистими були їхні офіри і чесними нагороди? Та все таки обов’язково необхідно йти до них на відкриту розмову і просити, і благати бути чесними та справедливими до наших бідних українців. Отже, до Президента, до Уряду, до депутатів Верховної Ради мали б йти Глави Церков, а до обласних, міських, районних адміністрацій і рад, до депутатів цих рівнів, мали б йти єпархіальні єпископи відповідних територій, і чим частіше – тим краще. «Вода камінь точить», - говорить наше мудре прислів’я. Є гарний потверджуючий цю тезу приклад.
Коли починалося зведення в столиці головної катедри УГКЦ, то за декретом і благословенням Глави кардинала Гузара, священнослужителі кожної неділі зачитували звернення з обіцянками постійних молитов за жертводавців. І це дуже діяло…
Проте є ще кращий приклад.
У 70-80-х роках минулого століття в Польщі появився рух «Солідарність». За лічені дні чи тижні повстання цієї організації легко і швидко могло б придушити КГБ разом зі спецслужбами цієї держави. Але на заваді стала Церква. На чолі з кардиналом Стефаном Вишинським всі єпископи звернулися до своїх вірних, а це 90% всього населення, про захист своєї незалежності. Звичайно, була велика підтримка і великого поляка Папи Івана-Павла ІІ… І народ піднявся, і вистояв.
Та, на превеликий жаль і біль, у нас Церква не одна. Тому нікому консолідувати все наше суспільство, ввесь наш народ. Немає національної політичної еліти, як однієї команди. Є чимало відомих інтелектуалів, професорів наших вишів, митців і т. д., але створити одну потужну силу не вдається. Та й хто так дуже до цього змагає? А Незалежність, повторюю, висить на волосині. Дивно і страшно коли хтось цього не бачить і не розуміє. І це могли б зробити наші традиційні Церкви, якби об’єднались в одну Помісну. Є уже висловлювання, що об’єднати все наше суспільство під силу тільки УГКЦ. Смішно і наївно. Такі ілюзіоністські твердження хіба що в людей з віртуального світу фантазій. Як і коли, і Північ, і Південь, і Захід, і Схід зможе об’єднати ця Церква? Через скільки десятків, а то й сотні років? Почекайте, вороги, поки ми поєднаємося під проводом УГКЦ.
Хто заперечить, що це найлегше, найпростіше і найшвидше може зробити УПЦ КП?! Її добре сприймають більшість українців по всій країні. Тим більше, власне Вона найбільшою мірою позиціонувала і в часи Майдану і понині засвідчує себе, як Церква, яка стоїть на державницьких позиціях вільної і незалежної України. А її Глава – Патріарх Філарет в час Майдану і війни на Сході став духовним символом боротьби за незалежність Церкви і України. «Якби в нас була одна Помісна Церква, то не було б війни, тому що Вона консолідувала б усе суспільство», - не раз повторював він ці слова. І це – незаперечна істина. Помісна Церква - була б найбільша, найпотужніша впливова сила в державі. Вона успішно і результативно диктувала б свою волю, як Божу волю в моральному плані, Президентові, Уряду, ВР, всім представникам влади на місцях, всім державним і приватним установам, зокрема всім навчальним закладам – всьому народу. І не було б тоді такої жахливої і всеохоплюючої корупції і всіх криз. Незаперечно, що всі можновладці боячись втратити владне крісло навіть боялися б ослухатися голосу такої Церкви.
За мужню патріотичну позицію, за неодноразові відкриті звинувачення агресорів і паліїв війни на Предстоятеля УПЦ КП зводили всякі наклепи. Та що вже говорити про явних ворогів, коли навіть єпископи УАПЦ, вишукують що завгодно з минулого проти Першоієрарха, лиш би не об’єднатися. З їхнім підходом до цієї проблеми потрібно, образно кажучи, і ключі від св. ап. Петра забрати за відречення від Христа. А на св. ап. Павла хіба що, Господи прости, анафему накласти, бо він, будучи ще Савлом, переслідував християн. Чи не цілковите безглуздя?!
Є ще трудніше запитання: невже ці єпископи, як і інших Церков, не бачать, як народ, і зокрема молодь, взагалі відходить від Церкви і віри. Багато священиків свідчать, що відправи в неділі відвідує щораз менше вірних. Очевидно, що тема духовно-морального життя і крайній критичний стан небезпеки і загрози втратити нашу незалежність наших владик не хвилює.
Одного митрополита десятки священиків не раз просили поєднатися з Церквою-сестрою. А він кожного разу відповідає: «Йдіть куди хочете, мені і катедри стане». Оце так віра!
Інший, відвідуючи парафії на храмові свята, чи звершуючи якісь освячення, запитує священиків тільки про кошторис будівельних робіт чи ремонтів. І жодного разу не запитував про духовно-моральний стан парафії: про кількість вірян в неділю і свята в храмі, число сповідників і причасників, кількість розлучених, п’яниць, наркоманів і т. д. Отже явно видно що для цього апостольського наступника найважливіше!
Якось один єпископ з Канади запитував журналістів і священиків:
- «Як часто ваш владика виходить в теле- і радіоефір зі словом до своїх вірних? Я двічі в місяць».
- Наш теж два рази…
Але далі нічого не сказали, а переглянулися між собою і посміхнулися, бо знали, що він двічі на рік промовляє до вірних: на Різдво і Великдень.
До речі, не раз журналісти світських теле- і радіокомпаній по кілька місяців намагалися через телефон додзвонитися до єпископів цілими днями очікуючи в єпархіальних управліннях добитися зустрічі з єпископами і запросити їх на різні програми, але безуспішно. Вони весь час дуже зайняті. А, може, безперервно моляться?! А мали б вони самі, як кажуть редактори різних обласних ЗМІ, не те що просити, а навіть вимагати від нас надати змогу звертатися до своїх вірних з друкованим чи живим словом для проповіді Божої науки (це їхній основний обов’язок), і ми охоче та радо надавали б їм таку можливість. Хтось скаже: «А чому священики не підказують своїм єпископам, як потрібно їм діяти? А як першим в любові, чесності та справедливості могли б і докорити їм». Це Президентові, Уряду (міністрам) і депутатам ВР сьогодні будь-хто може докоряти і навіть звинувачувати їх. А єпископам докоряти? Всім зась!
Відомі випадки, коли журналісти намагалися щось незручне запитати і тут же самі були єпископами звинувачені: «Ви хто такі? Ви що, проти Церкви?». Отже, як вище було сказано, єпископи позиціонують себе як Церкву. Вони не меншою мірою, як Папа Римський, чуються і поводяться як безгрішні та безпомильні. Їхній чин – це вже презумпція невинуватості і мандат, ще більшою мірою як в депутатів ВР, - недоторканості. Якщо такому вищому духовному чинові (на жаль, не як батькові) зважиться докорити священик, то тим самим зразу ж виносить і підписує собі вирок. За це його викреслюють зі списку благонадійних, і тоді сподіватися на кращу парафію чи якусь нагороду даремно. Це будуть йому пам’ятати до самої смерті. Тому священикам, для їхнього ж земного добра, краще завжди показувати себе перед єпископом без вини винуватим. Це ієрархи дуже люблять. А якщо добавити ще, як це постійно роблять єпархіальні отці, благочинні (в УГКЦ – це так звані декани), кар’єристи, а саме: раболіпність, плазування, улесливість і підлещення під виглядом вірності, смиренності та покори, разом з різними даруночками – то успішне майбутнє, але тільки земне, буде забезпечене.
ХТО Ж НАС ПОРЯТУЄ?
От якби були в нас у цей надзвичайно важкий і вирішальний час справжні патріоти України (а не відомо кого і чого), інтелектуали, професори вишів, митці тощо, які, усвідомлюючи наш жахливий катастрофічний стан і реальну небезпеку втратити не лише державу, але й, повторюся, як нація назавжди зникнути з лиця землі, та й поєдналися в одну потужну силу і навколо них, без сумніву, поєднався б весь народ. Під проводом таких патріотів Україна не лише вистояла б, але й швидко піднялася б на високий рівень розвитку, бо для цього в нас є все: і потенціал, і ресурси.
Переконаний, що звершити це під силу єпископам наших Церков. Просто вкрай необхідно не відкладати нічого на завтра, на потім, а вже сьогодні йти на відкриту і відверту розмову до всіх наших можновладців, починаючи з найвищих, і просити, і благати їх рятувати наш народ, нашу державу. Єпископи ж їм рівня. Вони хрестять дітей олігархів і всіх високопосадовців, вінчають їх, хоронять їх і їхніх рідних, посвячують їхні помешкання, кафе, ресторани, офіси, різні комплекси, автівки і т. д. Тож потрібно, маючи таку гарну нагоду, пояснити цим можновладцям, що наше таке швидкоплинне земне життя перед вічністю нічого не вартує, хіба що як безцінний час приготування до неї. Бо ж буде Божий Суд, якого нікому не уникнути.
До речі, припускаю, що більшість єпископів не можуть збагнути скрутного становища і зубожіння нашого бідного народу. «Ситий голодного не розуміє», - говорить мудре прислів’я. І дійсно, як наші вищі духовні батьки разом зі своїм близьким оточенням можуть розуміти своїх же духовних дітей, бідних і нещасних українців, які просто вже не знають, як далі виживати в тих жахливих кризах і постійних подорожчаннях комунальних послуг, промислових товарів і продуктів харчування, коли самі дуже добре всім забезпечені, що й не мають жодної причини переживати завтрашнім днем. На них же працюють сотні священиків і тисячі вірних. Податки, дні народження, дні ангела, Різдвяні свята і Великдень – з цього та багато чого іншого в наш час – це надзвичайно великі доходи єпископа. І мешкають вони (за всіх не стверджую) не в простих будиночках, та й з прислугою: прибиральницями, покоївками, кухарками і навіть охороною(!). Очевидно не довіряють Ангелам-охоронцям?! І не переживають вони поїздками, як бідні священики, бо, як правило, (а про винятки не чув і не знаю) мають по кілька крутих іномарок, в тому числі престижні джипи і власних водіїв. (Воістину єпископи такі самі як олігархи, а де-хто із священиків називає їх архіфеодалами). Зрозуміло, іноді їм треба їхати нашими бездоріжжями по селах. А бідний і нещасний св. ап. Павло виплітав якісь там палатки на продаж задля свого утримання, щоб не обтяжувати вірних!
Та бачать наші вищі духовні наставники, вчителі і поводирі своїх зубожілих українців переважно на прощах, на храмових святах, на різних ювілеях і т. д., коли ті (вірні) менш-більш пристойно одягнуті і виглядають якби щасливі. Але це все ілюзія.
Так і хочеться волати на весь український світ, щоб всі, кого дійсно болить доля українців і України, почули це звернення: «Дорогі наші вищі духовні поводарі! Станьте Мойсеями нашого народу! Вас сотні! Поєднайтесь в одну силу і це буде найбільша і дієва потуга в державі. Христос просив, щоб всі були – одно! І коли об’єднаємось - будемо непереможними!!!
Боже! Ми Твої грішні діти! Прости, помилуй, благослови нас і врятуй Твою і нашу Україну!
Теги:
