Раніше Церква здавалася мені морем. Море велике, живе, діюче, мисляче, часом хворіюче, буремне, але яке завжди саме очищується, і завжди заспокоюється, і завжди лікує. Сьогодні більш доречним мені здається порівняння з ескадрою чи флотом, сукупністю різних-різних суден та екіпажів. Церква – це і маленькі плоти, і допотопні пароплави, і легкі човни, і білосніжні лайнери, і, напевно, деколи крейсери. Мені завжди хотілося, щоб ця наша ескадра була сучасною, щоб ніхто не губився, не дуже відставав, щоб ми всі йшли в одному темпі. І я вірю, що це можливо. Принаймні, якщо капітани – будуть з вищої ліги. Богословської та моральної.


Священик, архімандрит, кандидат богослов'я, доктор філософії, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анжелесі Кирило Говорун – один із таких капітанів. Тисячі священиків спостерігають за ним з інтересом та надією. Прямим маркером цього є те, що його книга "Публічна теологія" миттєво розходиться по священичих руках. 

Він вміє говорити про церкву та її ситуацію, ніби гортаючи епохи й цивілізації, та примудряється вписувати її в історичний контекст так, ніби пройшло вже півстоліття. Прочитавши книгу, ми вирішили поставити отцеві Кирилу запитання.

НА ЗАСІДАННІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ АКАДЕМІЇ РЕЛІГІЇ ВИСТУПАВ ПРОДІ


- Отче Кирило, як політикові сумістити віру та його повсякденне життя? Чи це можливо в принципі?


- Це складне питання, і до цього часу, я думаю, немає універсального розв'язання до нього. В різних політичних контекстах це питання по-різному вирішується. В американському контексті, наприклад, політик не може не демонструвати релігійності. Навіть якщо йому всередині душа не лежить до цього.

В Європі навпаки – навіть якщо душа лежить до цього, він не може демонструвати свою релігійність. Принаймні, так було до недавнього часу. Наразі в Європі спостерігаються певні тенденції щодо повернення релігії в публічну площину, навіть у політичну площину.

Для мене показовим у цьому сенсі став нещодавній форум, який відбувся в італійському місті Болонья. Це було засідання Європейської академії релігії, яка стала новим етапом у процесі, скажімо, повернення релігії в політичну площину. Туди був залучений цілий ряд європейських політиків, зокрема виступав Романо Проді. Говорив він не лише, як у минулому голова Єврокомісії, але і як релігійний мислитель.

Приїхав Ян Фігель, колишній єврокомісар, який тепер займає новостворену посаду спеціального європейського посланця з питань релігійної свободи. Я думаю, що він, як і Проді, належить до тієї плеяди європейських політиків, в яких душа лежить до релігії, але певні обмеження, які існували певний час в європейській політичній секулярній культурі, не дозволяли їм проявляти це.

Все більше європейських політиків більш відкрито демонструють своє релігійне бачення. Мені здається, що це гарна тенденція. Я не бачу жодної проблеми, коли політики демонструють своє релігійне переконання. Питання в тому, як далі ці переконання вони конвертують в політичний процес, чи інструменталізують релігію заради того, щоб просувати популістські програми.

У минулому церква зловживала політичним впливом, а політики зловживали церквою. Як наслідок, в ХІХ та ХХ століттях з політикою відбувся процес радикальної секуляризації – відділення церкви від держави та суспільства. Зараз ми бачимо, що ця секуляризація сходить потихеньку нанівець, навіть у Європі. Але одночасно виникають ризики повернення старих форм взаємодії між церковним і політичним, коли одне зловживає іншим. Тому треба бути обережними з обгрунтованою ейфорію з приводу повернення релігії в публічний простір, щоб не допустити старих форм зловживань.

ЦІННОСТІ ПЕРЕМАГАЮТЬ ЦІНУ


- А якщо питати ще більш приземлено. Приходить до якогось священика політик. Аморальний політик. Священику треба, наприклад, будувати церкву, і йому не завадить пожертвування, і як йому повестися: як преподобному Феодосію запитати – князь, чи тобі буде так само весело і жирно на Страшному суді? – чи м'яко поступатися, мовляв, Бог простить. Приходьте ще.


 - Це споконвічна дилема між цінностями і ціною. Цінність – це те, заради чого людина готова пожертвувати ціною. Але не завжди це робить. З цією проблемою стикаються і політики, і церковні діячі в усьому світі. В цьому випадку наш сільський батюшка не є винятком. У глобальному контексті це явище розглядається багатьма філософами як неолібералізм.

Неолібералізм – це певний філософський напрямок і водночас політична програма, яка передбачає, що економіка вирішує все. Тобто, економіка вища за цінності. Заради економічних досягнень можна пожертвувати будь-чим.

Ми в Україні сильно напружуємося з приводу європейських країн і політиків, які заради економічного процвітання власних країн готові пожертвувати, наприклад, Україною. Це теж частина зазначеної дилеми між цінностями і ціною.

По суті йдеться про конфлікт між неолібералізмом як готовністю продавати будь що тому, хто дасть кращу ціну і, власне, цінностями, які створили Європу. На щастя, можна сказати, що в європейській політиці в більшості випадків цінності все ж здобувають перемогу над ціною.

Ми звичайно не бачимо повноти картини – можливо, десь на непомітних нам рівнях ціна залишається важливішою, ніж цінності, але ми бачимо, що навіть секулярні політики в Європі, і не лише в Європі, демонструють: для них речі, які не можна помацати руками, які не можна покласти на банківський рахунок, важливіші, ніж гроші. Тим більше для церковних служителів, для яких за визначенням те, що входить до невидимого світу, важливіше, ніж те, що видиме. І тому батюшка, якого ви згадали, має прийняти відповідне рішення.

Але, на жаль, у церквах ціна часто перемагає цінності. Це парадокс, який не можна зрозуміти – чому церкви виявляються більш прагматичними. Навіть ті церкви, які проголошують консервативні цінності як частину своєї програми, виявляються у більшій мірі прибічниками неолібералізму, ніж ліберальні уряди Європи чи деінде в світі. Тому навіть ваше запитання не звучить як риторичне, а таке, що відповідає певним реаліям, з якими ми стикаємося.

- Про лібералів, до речі. Я ніколи не розуміла, чому ми, помірковані християнські консерватори, так дратуємо лібералів. От з мусульманами ми обмінюємося лайками та молитвами, а для лібералів ми мало не вороги вітчизни та демократії. А потім у вашій книзі вичитала, що ідеологія – це дегуманізований субстрат релігії. Тобто ми фактом існування ображаємо їхні "почуття віруючих в лібералізм"...


- Це питання дуже актуальне для церкви, яка поляризована щодо питання лібералізму/консерватизму. Ця поляризація між лібералами і консерваторами – частина епохи модерну. Так, церква живе поза часом у вічності, але вона виявляється досить вразливою до віянь часу.

Ми бачимо, як на церкву вплинула епоха модерну. Модерн, який з'явився у Європі десь у ХVII столітті, у православні країни проник десь наприкінці XVIII та на початку XIX століття. І деякі риси модерну дуже глибоко увійшли і в буття церкви, і у свідомість церковних діячів. Однією з рис модерну є наявність ідеологій. Модерн базується на ідеологіях. Він власне і  створив це явище. В XIX столітті, наприклад, виникли ідеології марксизму та націоналізму, а в ХХ столітті ці ідеології розгорнулися у радикальні форми радянського комунізму і фашизму. У наш час вони трансформувалися у дещо інше, а саме в ідеології лібералізму та консерватизму. Полярність лібералізму/консерватизму, до речі, відбиває більше американську модель, ніж європейське ідеологічне розмаїття. І от це поділення на лібералів і консерваторів є частиною епохи модерну. Церква виявилася дуже вразливою саме до цієї риси модерну. Тобто, замість того, щоб ставати вище цих розділень, цієї поляризації, церква повністю в неї занурилася.

- Часто священики, переважно на Заході, мімікрують під лібералів, підлаштовуються під них.


- На заході церкви також поляризовані. Вони знаходять себе і з одного, і з іншого боку ідеологічного розділення. Там церкви вже давно беруть участь в культурних війнах, які зокрема включать у себе питання біоетики. Але  здебільшого це культурні війни між ідеологіями, або ж, якщо йдеться про Америку, між двома великими партіями – республіканською і демократичною. Церкви часто зголошуються з тим, щоб бути інструментами або зброєю в цих культурних війнах. І це теж частина модерну. Інша частина модерну – це національна ідея. Тобто, націоналізм як одна із ідеологій доби модерну – це модернове явище. Його не існувало в домодерновий час.

Це одна з рис модерну, яка дуже сильно вплинула саме на православні церкви, які фактично ототожнили себе з національними ідеями й ідентичностями. Замість того, щоб мати свідомість вселенської церкви, вони у багатьох випадках пристали до партикулярної, відокремленої від інших церков національної ідеї.

В АМЕРИКАНСЬКИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ЩОДО НАЦІОНАЛІЗМУ – УКРАЇНА ВНИЗУ РЕЙТИНГУ


- Я не згодна, недавно помирала тьотя моєї близької подруги, вона з Західної України. Вона до останнього дня молилася за себе, за рідних і за український народ. На порозі власного переходу молитися за народ – це ж зворушливо. Я з сумом подумала, що в нашій церкві таке не заохочується.


- Ми зараз говоримо про націоналізм як дещо інше. На самому початку національна ідея відігравала позитивну роль у захисті прав національних меншин, у тому числі православних меншин, які існували на території Османської чи Австро-угорської імперій. Ці меншини потерпали, були вражені в правах, були громадянами другого сорту в цих імперіях. І от національна свідомість допомогла їм вибороти рівні права з іншими національними громадами. Захистити, в тому числі, своє релігійне життя, свою релігійну ідентичність і врешті-решт здобути незалежність.

Потім, з еволюцією національної ідеї, вона часто перетворювалася на привід зверхнього ставлення до інших народів. Тобто народ, який завдяки національній ідеї спочатку виборює для себе право на існування, згодом починає себе вважати кращим, ніж інші народи. Оце і є націоналізм у негативному сенсі. Цей націоналізм призвів на початку ХХ-го століття до збройних конфліктів між православними народами - так званих балканських війн. В цих війнах брали участь греки, болгари, серби, македонці.

Тобто ті люди, які жили в рамках однієї імперії, спочатку разом здобували для себе національну незалежність. Коли ж вони стали незалежними, то почали розвивати ідею зверхності по відношенню до інших. В тому числі до таких самих православних народів. І це призвело до війн між ними. Те, що ми зараз маємо на сході України, а саме війну Росії проти України – це теж наслідок націоналізму. "Руській мір", на мій погляд – це націоналістична ідеологія, де залучена концепція цивілізації, а не окремого етносу. Зараз Україна потерпає від цього націоналізму, від зверхнього ставлення до себе.

Але Україні важливо самій не заразитися зверхнім ставленням до інших. Нещодавно американський центр, який досліджує релігійне життя у всьому світі, провів масштабне дослідження ситуації з націоналізмом в Східній Європі. Він порівнював, наприклад, які народи вважають себе вищими за своїх сусідів. Хочу ще раз наголосити, що саме це є ознакою націоналізму, а не національна ідентичність, не любов до свого народу. Центр дійшов висновку, що серед православних народів націоналізм – це набагато більше поширене  явище, ніж, наприклад, серед католицьких чи протестантських. А серед православних народів перші позиції зайняли такі країни як Греція, Вірменія і Грузія – там більше 80% опитаного населення вважали, що їхня культура вища, аніж культура інших народів. На найнижчому щаблі стоїть Україна, у якої, здається, 40%. Все одно це дуже високий відсоток, але серед інших православних країн вона виявилася найменш націоналістичною – поки що. Це триває доти, доки вона виборює свою свободу і свої права.

Але знаючи парадигму, як це відбувалося в інших країнах, можна передбачати і треба боятися того, що якщо ми станемо врешті-решт незалежною державою, відновимо територіальну цілісність і суверенітет, то можемо перетворитися на таку саму націоналістичну державу, як інші держави, які теж у свій час боролися за свою незалежність і відстоювали свої права. Тобто, це треба мати на увазі і обережно ставитися до націоналізму.

Я ще раз хочу підкреслити, що ідея національної ідентичності, а тим більше націоналізму – це є частина епохи модерну. Ми досі живемо в цій епосі модерну. І церкви, на жаль, також. При тому, що багато хто в церквах часто відкидає модернізацію, бореться з модернізмом, вони виявляються настільки глибоко занурені в модерн, що навіть ототожнюють себе з його окремими рисами, як наприклад нація чи консервативна ідеологія.

- Хотіла поговорити з вами про долю нашої автокефалії. Чи ви вірите в те, що помітну деградацію нашої церкви (УПЦ МП) можна зупинити, якщо ми будемо зараз залишатися в єдності з Московським патріархатом?


- Я не думаю, що правильно називати це процесом деградації. Це є певна трансформація. Ця трансформація є такою, що відбиває один із двох діалектичних процесів усередині церкви. В церкві завжди існували відцентрові й доцентрові процеси: відкритий і закритий процес. Це є процеси відкривання церкви світові й замикання церкви в самій собі. Їх діалектика сягає ще апостольських часів. Згадаємо апостолів Петра і Павла. Апостол Петро представляв тих у ранній християнській громаді, хто вважав, що треба закритися в собі. Апостол Павло, навпаки, говорив: ми не можемо зберегти благу звістку, коли ми будемо тримати її для себе – нам треба її передавати далі. Нам треба йти у світ, в тому числі язичницький світ, виходити за межі юдейства. Між Петром і Павлом з цього приводу навіть виник конфлікт. Він представляв два різних погляди, які до цього часу змагаються один з одним.

- Відкритість і закритість – це про інше. Я про короткий повідок Москви, на якому тримають УПЦ МП.


- Стривайте, я хочу закінчити. В УПЦ до недавнього часу був, так би мовити, період апостола Павла, коли церква відкривалася, вступала в діалог із суспільством, особливо після Помаранчевої революції. А зараз ми в іншому процесі, коли перемагає замикання в собі. Роль Москви в цьому процесі в тому, що вона йому сприяє, його інспірує і підтримує. Але це збігається з внутрішнім настроєм тих, хто зараз приймає рішення всередині церкви.

Я, насправді, спостерігаю аналогічні процеси і в інших юрисдикціях в Україні. Ознакою доцентровості в цих юрисдикціях є те, що вони не готові спілкуватися одна з одною. Ця готовність зараз фактично на нульовій точці. Дивіться навіть на Київський патріархат, який здобув трофей Революції Гідності, взяв цей трофей з собою і замкнувся з ним у своїй юрисдикційній комірці.

-  Ну, нашим священикам не дозволяють з ними спілкуватися, навіть у соцмережах, наскільки я знаю.

- Я знаю, що завжди існували ініціативи, так би мовити, знизу. Коли на рівні єпископів та священників всі прекрасно один з одним спілкувалися, хоч це й відбувалося неформально. Справді, зараз створене певне силове інформаційне поле, яке змушує навіть тих відкритих священиків і єпископів, які були в УПЦ, замикатися в собі, розривати навіть ті відносини, які були раніше. Але й з боку УПЦ КП я не бачу спроб відкриватися.

- Ми самі винуваті. Ви почитайте ресурси УПЦ МП, мова ненависті повернулася в нашу церкву.

- Цей самий дискурс ненависті є в різних юрисдикціях. У кожної з них своя мотивація. В УПЦ КП ми бачимо, що дискурс неприйняття московського патріархату в Україні пов'язаний з тим, що ця церква часто є колаборантом. І це значною мірою так. Тобто, ми знаємо багато випадків, коли окремі представники церкви співпрацювали і продовжують співпрацювати з агресором. Це дає привід для того, щоб розвивався дискурс ненависті з боку Київського патріархату по відношенню до нашої юрисдикції. Цей дискурс є дзеркальною копією нашого дискурсу про розкольництво УПЦ КП. Я вважаю, що обидві мови ненависті є чужими мові Євангелія.

- Повертаючись до долі української автокефалії?


- Ви говорите про єдину помісну церкву, це мається на увазі чи ні?

- Спочатку ж треба відірватися від Москви. Перше, все-таки відрив від Москви. Доля єдності – це друге питання.


- Зараз ситуація гірша від того, що відбулося одразу після Революції Гідності, коли шансів на більш незалежний статус для української церкви було набагато більше. Ці шанси значною мірою втрачені. Зараз треба розуміти, що велика кількість і парафій, і єпархій залишаться за будь-яких умов в тому статусі, який вони мають. Питання в тому, що робити з людьми.

Я не часто буваю в Україні, але спілкуючись з духовенством, для себе роблю такий висновок: багато людей просто не мають альтернативи – куди ходити. І не бажаючи ходити в УПЦ, вони просто залишають церкву. Це є велика християнська і пастирська проблема для церкви.

Керівництво УПЦ живе за принципом малого стада: хто з нами, слава Богу, а хто відійшов від нас, теж слава Богу. Вони не думають про тих, хто міг би прийти в церкву, або про тих, хто вже залишив церкву. Це є певне консервативне бачення, яке співпадає з зазначеною вище тенденцією до замикання всередині безпечного простору.

Я думаю, що ця проблема може бути вирішена завдяки тому, що буде створена певна альтернатива для тих людей, які зараз поки цієї альтернативи не бачать. Тому що вони не хочуть ходити в Київський патріархат, бо це не визнана церква, що можна вважати об'єктивною реальністю. Вони не хочуть ходити в греко-католицьку церкву, тому що це католицька церква, і це теж об'єктивна реальність. І вони не мають куди ходити у визнану церкву, яка не була б церквою Московського патріархату. За кордоном ця проблема легко вирішується, тому що там є можливість знайти собі церкву інших православних визнаних юрисдикцій. Якщо тобі не подобається одна юрисдикція, ти йдеш в іншу юрисдикцію. І там, і там та сама благодать і те саме Спасіння. І в Україні, мені здається, може бути створена така сама можливість для людей.

 Я зараз говорю не про державні інтереси й не про політику, де більше зацікавлені в унітарній церковній структурі. Я зараз говорю про запит з боку людей, про те, що їх реально хвилює. І в цьому випадку, я думаю, оскільки ці люди є також громадянами України, держава повинна подбати про те, щоб зробити життя своїх громадян більш задовільним. Тобто життя і потреби громадянина складаються не лише з того, щоб мати добру зарплату і що поїсти дітям. Вони включають в себе також те, в яку церкву піти. Держава не повинна втручатися в церковні справи. Вона не повинна вирішувати, яка церква є неканонічною. Але держава повинна відгукуватися на запит з боку своїх громадян. Якщо є з боку людей запит на ці речі, держава повинна цьому допомагати.

- Знаєте, свій патріархат і церковна єдність були і залишаються моєю мрією. Але я не можу не бачити, що церковна ситуація погіршується, ми програємо Москві. Церкви віддаляються одна від одної, тому шлях визнання Київського патріархату та захід сюди і Константинопольської юрисдикції для незгодних сьогодні здаються мені таки кращим, ніж статус-кво.


-  Думаю, що з часом мати свій патріархат ніщо нам не завадить. Але я маю перестороги щодо Єдиної Помісної церкви. В Україні є політичні прецеденти, які стали вже правилом. Політики використовують церкви заради своїх інтересів. Поки що жодній церкві це добра не принесло. Найбільш брутальним був Янукович, і хрестоматійною стала його спроба усунення з посади митрополита Володимира.

Єдина Помісна церква – мрія багатьох людей. Але найбільш корисним це може стати для влади. Для влади уніфікованість – це зручний інструмент, щоб використовувати церкви. Якщо у нас буде кілька альтернативних канонічних юрисдикцій, то вони будуть складати одну й ту саму церкву Христову. Тобто з точки зору церкви – ніяких змін, просто різні структури управління. І з точки зору православної еклезіології – це нормальна ситуація. Хоча вона незручна з політичної точки зору, бо важко контролювати кілька юрисдикцій.

- Які ще проблеми церкви ви вважаєте гострими?


- Збільшуються тенденції авторитаризму всередині різних церковних юрисдикцій. У всьому православному світі набирає сили модель, яка зараз реалізовується в російській церкві – модель монархічна. Ця монархічна модель існувала в період середньовіччя і саме тоді стала дуже поширеною в православному світі. Вона відновлює популярність в деяких інших церквах. Я не буду їх називати, вказувати пальцем, але я повинен сказати про певну тенденцію.

Є тенденція збільшення дистанції між церковними чинами. Я маю на увазі "єпископ – священик".  До недавнього часу була зворотна тенденція, коли ця дистанція зменшувалася, і було більше порозуміння між різними прошарками всередині церкви. Зараз цього порозуміння менше. Ця тенденція в Україні має свою специфіку: в нас вищі щаблі церковної ієрархії все менше розуміють, що відбувається знизу, і не мають емпатії, так би мовити, співчуття до того, що відбувається знизу.

Зростає також фундаменталізм всередині церкви. Фундаменталізм – це універсальне явище, характерне для кожної релігії. У 80-ті роки було проведене дослідження глобального фундаменталізму, яке прийшло до висновку, що фундаменталізм – це загальне, універсальне явище.

Фундаменталізм існує в ісламі, індуїзмі, буддизмі, в християнстві в різних конфесіях. І хоча воно спочатку було ідентифіковане саме в американських протестантських конфесіях, зараз ми можемо говорити і про православний фундаменталізм, як реакцію на модернізацію після-радянського суспільства.

Фундаменталісти завжди були в церкві, але вони завжди були і залишаються меншістю всередині церкви. Зараз ми бачимо тенденцію, коли окремі помісні церкви стають заручниками цієї галасливої меншості. Іншими словами, ми маємо справу з цілою низкою певних глобальних процесів, які охоплюють багато православних церков, а не лише те, що відбувається в Україні. В Україні ж це відгукується специфічно українським відлунням. Тут православні фундаменталісти намагаються зупинити процес оновлення після-майданного суспільства, по суті – виступаючи на боці радянського минулого, корупції, несправедливості.

- Росія нам цей фундаменталізм експортувала, мир руйнується в сім'ях через те, що люди беруть біометричні паспорти, а інші кажуть, що це знак Антихриста.


- Я згоден з вами. Проте фундаменталізм – це не виключно російське явище. Натомість Росія значною мірою зробила фундаменталізм інструментом своєї політики. Якщо у багатьох інших церквах намагаються щось робити з фундаменталізмом, то в певних російських колах фундаменталізм намагаються інструменталізувати і перетворити його на зброю. Є також український природний фундаменталізм. Візьміть нашого єпископа Лонгіна Жара, який є класичним фундаменталістом.

- Росія йому дала ін'єкцію цього мракобісся.


- У нього є і румунський бекграунд. У Румунії фундаменталізм також досить сильний. Тобто, я не став би спрощувати цю картину, тому що, якщо ми будемо спрощувати картину, ми не зможемо вирішити проблему.

- Він отримав гроші від Кирила, отримав гроші від Фірташа, і при цьому прикривається кількома сотнями дітей.


- Я не володію інформацією в повній мірі. Я чув про різні його стосунки з Фірташем, але не більше того. Але аналізуючи його психотип, можу сказати, що він класичний герметичний фундаменталіст, який має підтримку всередині УПЦ. Значну підтримку. При тому, що він виступає також проти Москви. Я просто до того, якщо ми думаємо, що ми приберемо оцей чинник Москви, то все у нас тут зацвіте і запахне? А не запахне. Тому що всередині залишаться всі ті самі явища.

- Ви думаєте фундаменталісти не вимруть?


- Ні, фундаменталісти ніколи не вимруть. Фундаменталізм – це завжди реакція на модернізацію суспільства. Фундаменталізм в Україні зникне тільки тоді, коли припиниться модернізація суспільства. Якщо ви цього хочете, то тоді фундаменталізму в нас не буде. Якщо ви хочете, щоб суспільство оновлювалося і змінювалося, фундаменталісти будуть завжди. Вони є в Київському патріархаті, вони є в УГКЦ. Візьміть довгалітів, наприклад.

- Це проект ФСБ.


- Але це також люди, у яких це є певний світогляд. Спецслужби можуть використовувати цей світогляд, інструменталізуючи фундаменталізм. Втім, інструменталізація може бути тільки там, де є щирі переконання.

- В книзі ви багато пишете про Майдан.


- Майдан був спробою виходу України з епохи модерну в післямодерновий світ, де проблематика національної ідентичності відійшла на задній план і постала проблематика справедливості, гідності, які взагалі є універсальними речами, що не прив'язані до якоїсь ідеологічної схеми. Незалежно від того, людина єврей чи українець, татарин чи росіянин – якщо вона сповідує ці цінності, вона є учасником соціального процесу побудови нової нації. Я думаю, що це був головний імпульс Майдану. А зараз я бачу спробу трансформувати цей імпульс виключно в націєбудування за етнічною ознакою. Тобто, відбувається зростання націоналістичного порядку денного, який на Майдані був представлений меншістю.

Ми зараз стаємо перед дилемою: або громадянське суспільство, або нація – нація в модерновому сенсі, для якої головною цінністю є національна ідентичність. Цікаво споглядати, яким є відношення церков до цієї проблематики. Якщо йдеться про Київський патріархат, то ми бачимо тут певну тенденцію до солідаризації саме з націоналістичним порядком денним, замість того, щоб солідаризуватися із громадянським суспільством. Якщо ми говоримо про УПЦ, ми взагалі бачимо повернення до домодернових форм. Це з одного боку.  А з іншого боку, тут відбувається поляризація на "лібералів – консерваторів". Така поляризація є характерною здебільшого для РПЦ, і тепер захоплює собою УПЦ.

- Ну, ви вважаєте, що має церква вибачитися за шпигунський досвід окремих своїх кліриків, за відторгнення окремими священиками своєї армії? Зрештою, переосмислити сепаратизм деяких служителів?

- Звісно, повинна вибачитися. Але з точки зору правової держави вибачення недостатньо. Якщо є порушення закону, то має бути й покарання. Я ще в 2014-му році казав, що потрібна абсолютна рівність всіх перед законом. У тому числі для священства. Незастосування закону до всіх без винятку – хто має сан чи його не має – значною мірою призвело до сепаратизму. Люди, які звикли вважати себе винятком із закону, дозволяли і продовжують дозволяти собі підтримувати сепаратизм. Якби вони знали, що за все треба відповідати перед діючим законом, не залежно від того, заклики до сепаратизму звучать з амвону, за перегородкою іконостасу, де завгодно, то вони б зайвий раз подумали, до чого вони закликають.

Нема різниці, хто це робить – священик, єпископ, предстоятель, мирянин – вони всі мають бути рівні перед законом. І якби це застосовувалося до церкви з самого початку, то сепаратизму не було б. А у нас занадто багато винятків – той депутат, той сват, той кум, той єпископ. Вибіркове застосування правосуддя залишається однією з головних причин корупції, сепаратизму та інших негараздів у нашій державі.

Ukrinform.ua

Теги: