Після публікації моїх спостережень про конфлікт лібералів і консерваторів у Римо-Католицькій Церкві в цілому та Ватикані зокрема, який розгорівся цього разу навколо питання целібату, себто обов’язкового неодруженого стану для священиків, деякі мої товариші в коментарях знизували плечима: що нам до їхнього целібату? Ми ж Церква «sui iuris («свого права»), себто самоуправна, вживаючи православну термінологію, для нас їхні суперечки нецікаві та неактуальні, а їхні приписи – не указ.

Однак не все так просто. Бо попри те, що УГКЦ є Церквою самоуправною, проте це стосується лише, так би мовити, її канонічної території, яка на сьогодні обмежена територією держави Україна (та й то за винятком Закарпаття – Мукачівської єпархії, з огляду на її окрему унію з Римом). Теоретично ця канонічна територія могла б і збільшитися, наприклад, при наданні статусу патріярхату. Адже Київська митрополія на момент укладення Берестейської унії охоплювала територію, яка сьогодні, крім України, включає частини Польщі, Росії, а також Литву, Латвію та Білорусь. Але це максимум, що можна було б витиснути, покликаючись на нашу історичну спадщину. Натомість сучасне душпастирство УГКЦ охоплює вірних на всіх континентах (крім, звісно, Антарктиди – там досі душпастирював тільки російський патріярх Кіріл). Але тут є свої нюанси.

До таких нюансів належало донедавна, а в деяких країнах належить і досі, явна заборона чи проховане несприйняття служіння там одружених греко-католицьких священиків. Таке ставлення з боку римо-католицьких єпископів добряче гальмувало, а подекуди й досі гальмує розвиток тамтешнього душпастирства УГКЦ. Тож якби целібат було послаблено хоча б для деяких римо-католицьких країн, то, цілком очевидно, це змінило б налаштування і до одружених греко-католицьких священиків у цілій Римо-Католицькій Церкві, адже тоді таке несприйняття виглядало б нелогічним та невиправданим. Проте папа Франциск вирішив не ризикувати єдністю Церкви та не дратувати консерваторів, тож послаблення целібату не надав. А тому на відкриття нових можливостей для душпастирювання одружених священиків доведеться ще почекати.

Іронія цілої цієї ситуації полягає в тому, що досі саме консервативні римо-католицькі єпископи були улюбленими союзниками ієрархії УГКЦ, а УГКЦ – улюбеницею консерваторів усіх мастей. Натомість ліберали трактувалися (та й досі трактуються) серед греко-католиків ледь не як слуги диявола (що не дивує, враховуючи вельми консервативну формацію в українських духовних семінаріях). Проте в конфлікті довкола питання целібату якраз перемога лібералів допомогла б покращити душпастирські позиції УГКЦ у світі.

Що цікаво, вже після оприлюднення 12.02.2020 постсинодального документа «Querida Amazonia», в якому папа так і не відважився послабити целібат, уся ця справа раптом отримала цікаве продовження для УГКЦ. Наступного ж дня, 13.02.2020, американська газета «Washington Post», яку переважно пов’язують із Демократичною партією та з лібералами, надрукувала статтю про українського греко-католицького священика як наочну ілюстрацію наявности одруженого священства в Католицькій Церкві. І тут наші релігійні ЗМІ не втрималися, перервали свою мовчанку, якою досі послідовно огортали цю тему, та переклали й оприлюднили цю статтю українською мовою.

Вийшло дуже цікаво: представлення скандалу навколо книги за співавторства папи-емерита Бенедикта XVI «De profondeurs de nos cœurs» на сайті не було, як і представлення баталій літералів і консерваторів навколо питання целібату. А от відрижку цього всього у вигляді згаданої публікації «Washington Post» переклали й опублікували. Усе вийшло в «найкращих» традиціях української провінційної журналістики: замовчуємо контекст (бо ж ми консерватори!), зате публікацію про те, які ми хороші з нашим одруженим священством – нате! Як каже українська приказка: «причіпи кобилі хвіст». Тобто хай читачі самі думають, із якого ж дива американська ліберальна преса так зацікавилася чи то о. Олегом Кіндієм, чи то УГКЦ, чи то одруженим священством і яким боком там то все чіпається. Кращої ілюстрації власної заанґажованости та журналістського непрофесіоналізму годі було чекати. Браво!

Назарій Заторський, священик УГКЦ, член Пресвітерської ради та Колегії єпархіальних радників Паризької єпархії УГКЦ, член Комісії у справах мігрантів Конференції Католицьких Єпископів Швейцарії

Zaxid.net

Теги: