Уперше спів отця Олександра я почув на закладинах церкви у селі Лахвичі, що в Любешівському районі. Він зі своєю матушкою дивував високопрофесійним виконанням не тільки духовних творів, а й пісень світських, у тому числі стрілецьких. “Невже це звичайний сільський священик із поліської глибинки?” – подумав тоді. Тож коли репортерська дорога привела мене в село Нові Червища Камінь-Каширського району, де отець Олександр Лосєв є настоятелем тамтешнього храму, що належить УПЦ КП, познайомився з ним ближче. 

– Отче, судячи з російського прізвища, чи не росіянин Ви? Якщо так, то що привело Вас до церкви української?

– Я українець, хоча, справді, мій, на жаль, уже покійний батько за національністю був росіянином (дід перебрався з Росії до Луцька наприкінці війни). Більше того, я вчився у  російській школі. Проте, коли вступав у Ківерцівське медичне училище, іспит (диктант) писав українською мовою, маючи можливість, звичайно, обрати російську, якою провчився дев’ять років. Але то був початок переломних у долі України дев’яностих років, у Луцьку панувало патріотичне піднесення, відроджувалася нація, її цінності, віра. Цей процес настільки захопив мене, що майже водночас із медучилищем я вступив і до Руху. А потім зрозумів, що моє призначення не медицина, і, не закінчивши училища, 1992 року вступив до Волинської духовної семінарії УПЦ КП.

– Ви, безумовно, музично обдарована людина, та обрали долю сільського священика, зрікшись, очевидно, можливості більш продуктивніше розкрити свій талант…

– Про те, що буду сільським священиком, навчаючись у семінарії, не думав. Я захоплювався музикою і причому серйозно: ходив на уроки до відомих волинських педагогів у культосвітнє училище, співав в архієрейському хорі “Оранта”, займався з репетиторами. Потім служив дияконом у соборі, був заступником інспектора семінарії з богослужбової практики, ілюстратором камерного хору. І, чесно кажучи, з Луцька нікуди їхати не помишляв. І от якось викликав мене владика Яків, це вже після закінчення семінарії трапилося, та й просить поїхати у Нові Червища відслужити на святого Миколая (19 грудня) в тамтешній церкві, бо нікому. Згодом владика знову попросив їхати в Нові Червища, але вже на парафію. Хоча б тимчасово. І я поїхав. Та й залишився на постійно.

– Слухаючи Ваш спів у дуеті з матушкою, так і хочеться сказати, що ви народжені одне для одного! Чи не музика та піснеспіви поєднали вас?

– Галина також навчалась у  Волинській духовній семінарії – на регента. Закінчила  її на рік раніше, ніж я, але якийсь час класи, де ми навчалися, були через стіну. Проте в семінарії я її чомусь не помічав. Одного разу мені потрібно було взяти партитури музичних творів, я пішов до собору, в “Оранту”, а її керівник і каже: “Добре, що ти нагодився! Майже всі хористи вже розійшлись, а тут просять на вінчанні заспівати, а нам тенора не вистачає!” Чекаючи вінчання, я зиркнув униз, а на паперті стоїть дівчина гарна. Здається, в семінарії її колись бачив, і  в “Оранту” ніби приходила співати. Одне слово, підійшов до неї, запросив підтримати хористів, вона погодилась, а відспівавши вінчання, взявся провести додому. Аж біля її під’їзду зважився запитати ім’я. А ще того вечора в костелі Петропавлівському творчий звіт музучилища був, я й запропонував Галині піти подивитися. Пішли. А той концерт тоді знімало волинське телебачення. І от через кілька днів дивимося по телевізору його відеозапис і бачимо в залі, коли камера показала глядачів, і наші з Галиною обличчя. Це ж треба було, щоб перша наша зустріч потрапила на телебачення! Мить була хвилююча й приємна. А за півроку ми й одружилися.

– Важко було вам, міським жителям, звикати до села? 

– Це я суто міський житель, а матушка з Мар’янівки, що в Горохівському районі. Так, непросто було звикати. Однак за чотирнадцять років, що мешкаємо в Нових Червищах, сільським жителем я так і не став і, мабуть, не стану: не маю господарства, худоби, як то заведено на селі. 

– Тоді чим займаєтесь у вільний від служби та, звичайно, музики-співу час?

– Ремонтом! Відколи громада надала нам помешкання, то все підлагоджуємо його, бо тут і клуб був, і сільська рада, і медпункт.

– Коли ми почуємо Ваш спів не тільки в тісному колі, а, скажімо, зі сцени? 

– На сцену нам ще зарано виходити. От збільшимо репертуар, урізноманітнимо його, тоді можна буде про це говорити серйозно.

Теги: