Пропонуємо читачам ознайомитись із інтерв’ю єпископа Адріана, правлячого архієрея Хмельницької єпархії Української Автокефальної православної Церкви (УАПЦ), який погодився розповісти місцевій пресі про актуальні питання, що стосуються історії Церкви та Її сучасного життя, зокрема на теренах Хмельниччини.


Кореспондент (далі – «Кор.»): Ваше Преосвященство, розкажіть коротко про Церкву та єпархію, які ви представляєте. Сподіваюсь, пересічним хмельничанам буде цікаво дізнатися більше про УАПЦ.


Єпископ Адріан (далі – «Є. А.»): Українська Автокефальна православна Церква фактично є спадкоємицею Київської Митрополії, котра, як відомо, через драматичні події кінця ХVII століття потрапила з-під впливу Константинопольського патріархату у трьохсотрічне поневолення і гніт московських царів. І лише у 20-ті роки ХХ століття поновилися спроби здобути церковну незалежність, які, однак, зазнали краху. Та завдяки цим спробам наша Церква рясно поповнилася цілим сонмом новомучеників за віру, що полягли від рук катів – будівничих більшовицького богоборчого «світлого майбутнього». Тим самим Церква стала Церквою-мученицею; адже Українська Церква ніколи не була державною релігією, а завжди перебувала в немилості у можновладців та політиків.

Хмельницька Єпархія УАПЦ в такому вигляді, як вона є, існує вже другий десяток років. Але окремого керівника – правлячого єпископа вперше отримала лише півтора року тому, згідно з відповідним рішенням Архієрейського Собору УАПЦ, який надав саме мені такі повноваження. Раніше нею опікувалися архієреї, кафедри яких перебували в інших єпархіях.

Щодо того, що пересічному хмельничанину бракує інформації про нас, то скажу, що, по-перше, кожен, хто більш-менш цікавиться церковним життям, і орієнтується на релігійній карті області, нас легко знайде. По-друге, нині православні церкви загалом, а наша – особливо, перебувають в умовах якщо не інформаційної блокади, то тотальної байдужості. В умовах сучасного секулярного суспільства про Церкву прийнято згадувати або в поганому контексті, або ж зовсім не згадувати. Чого варті сумнозвісні репортажі про священиків на мерседесах, або ж бізнесменів і ділків у рясах… Де йдеться про недостойну поведінку або відвертий кримінал, то це ніяк не стосується Церкви Христової. Але є, звісно, хороші приклади – як ось ваш часопис, що намагається неупереджено висвітлювати духовне життя і дбати про високі моральні стандарти читача. Та, на жаль, зазвичай засоби масової інформації згадують про Церкву лише один-два рази на рік – на Пасху і Різдво.

Кор.: Ви сказали, що ваша Церква є спадкоємицею Київського Престолу; як тоді сприймати заяви з боку інших церков, що претендують на цей статус, зокрема УПЦ (в складі Московського патріархату) та УПЦ КП; крім того, також УГКЦ називає себе церквою-мученицею? Чи немає тут суперечності?


Є. А.: Спочатку хочу зауважити, що УАПЦ, на відміну від інших юрисдикцій, ніколи не відривалася від власного народу. Ми послідовно стоїмо на українських державотворчих позиціях і не прислуговуємо політичним силам і релігійним центрам поза межами України. На відміну від тої ж УПЦ (її керівництво перебуває в Москві), або від УГКЦ (Ватикан). Щодо УПЦ КП, то вона, на мою думку є глибоко політично-анґажованою церквою, що заважає їй функціонувати відповідно до церковних вимог, норм і традицій, а змушує прислуховуватись до побажань, а іноді – прямих вказівок політиків та можновладців, які її спонсорують. «Ми будемо підримувати ту політичну силу, яка буде підтримувати нашу церкву» – сказав Патріарх Філарет. Думаю коментарі тут зайві.

Щодо статусу церкви-мучениці, то, звісно, перетягування ковдри в цьому питанні неприйнятне. Без сумніву, УГКЦ суттєво постраждала від більшовицької влади. Вона була ліквідована в 1946 році на Львівському «соборі», інспірованому радянською владою. Духовенству УГКЦ було запропоновано увійти до складу РПЦ, або ж зазнати репресій (в основному заслання в Сибір). Ця Церква має багато мучеників-українців, але на захист УГКЦ різко виступив Ватикан і міжнародні організації, що змусило совєтську владу зменшити тиск і надати можливість духовенству виїхати за кордон.

На відміну від УГКЦ, УАПЦ зазнала тотального винищення в 30-х роках минулого століття: майже сто відсотків єпископату та священства були фізично винищені кривавим ленінсько-сталінським режимом. Духовенству і вірним УАПЦ ніхто не надавав вибору між життям і смертю, і жодна держава світу чи міжнародна організація не висловила свого протесту на захист православних українців.

Однак, якщо ми ведемо мову про мучеництво саме православної церкви, то маємо пам’ятати, що УГКЦ є, в першу чергу, церквою католицькою, яка не може претендувати на історичну місію в Україні, оскільки, з’явилася на українських теренах лише з часу Берестейської унії 1596 року. Греко-католики, будучи фактично прихованими католиками, залишили собі наш східний обряд, таким чином намагаючись проводити активну політику прозелітизму. До речі, уніатська церква – зовсім невластива конфесія для Хмельниччини навіть з огляду на цю кількавікову ретроспективу. Однак, закордонна підтримка робить свою справу і вони часто-густо за умов толерантного ставлення православних вкорінюються і утворюють свої громади. Не секрет, що при реєстрації громади їм відразу адресно надходять кошти на будівництво храму, на зарплату священику, а також автомобіль для його потреб. УАПЦ позбавлена таких благ, і живе виключно за рахунок пожертв прихожан.

Щодо УПЦ, то на сьогодні навряд чи можна говорити про успадкування нею української церковної традиції та українського духу. Вона, зрозуміло, великою мірою є породженням РПЦ радянського періоду, і досі значною мірою є п’ятою колоною в політичному, культурному, мовному та ментальному аспектах. Звісно, є й винятки, але загальна картина така, що ця церква служить скоріше Богові і Москві, аніж Богові і власному народові.

В цьому контексті можна згадати слова Збіґнєва Бжезінського, всесвітньо-відомого політолога, соціолога, колишнього радника президента США з питань безпеки: «Якщо віруючі якоїсь країни духовно підпорядковані вищому духовному керівництву іншої країни хоч би на 20%, то така країна ніколи не зможе побудувати самостійної держави».

Якщо ж розглядати УПЦ КП, то і її не можна вважати спадкоємицею Київського Престолу. Як на мене, ця церква – результат церковно-політичної кон’юнктури, що склалася на кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття. Вона виникла не як компроміс між різними церквами (на той час діаспорною УАПЦ, що активно відроджувалася в Україні на чолі з Патріархом Мстиславом і його наступниками та Українським Екзархатом РПЦ на чолі з митрополитом, пізніше – патріархом УПЦ КП Філаретом), а як спосіб виходу з конфліктного становища всередині РПЦ та спроба легітимізації патріарших амбіцій Філарета (за сприяння президента Леоніда Кравчука).

Зовні виглядало все логічно; адже, справді, відповідно до апостольських правил, незалежна держава повинна мати і свою незалежну Церкву. Все було б не так погано, якби не спосіб, в який відбувалося утворення УПЦ КП – шляхом маніпуляцій і обману велика частина парафій УАПЦ була загнана до «УПЦ КП». Саму ж УАПЦ власне Філарет незадовго до цих подій називав неканонічною і безблагодатною, та відверто перешкоджав діяльності блаженної пам’яті Патріарха Мстислава. Нині ж УПЦ КП зросла чисельно. Однак, говорити про якісне зростання складно. Адже абсолютна більшість єпископату, які стояли біля витоків церковної Автокефалії в згаданий період, тепер повністю усунуті від справ, або ж зацьковані. Ставка робиться на молоді кадри, які знають історію УПЦ КП лише з книжок, дозволених п. Філаретом. Тобто методи управління та умови функціонування церковних структур в УПЦ КП залишилися суто «совковими» в дусі «митрополітбюро». Змінилася лише вивіска. Ну й мова богослужіння.

Кор.: Тож, чи можливо якось зрушити процес об’єднання українських церков з мертвої точки? Якими нині є реальні міжконфесійні стосунки?


Є. А.: Я тут не скажу нічого нового. Зрозуміло, що всі ми втомилися від трагічного розділення, яке нині існує… Як то кажуть, низи хочуть, а верхи не можуть. Прості віряни і більшість священства раді були б служити Богу в єдиній Церкві. Але причиною є людські слабкості керівництва – бажання влади та небажання поступитися нею. Верхівка УПЦ КП не бажає об’єднуватися з нами на паритетних умовах: «Ми – кожух, а ви – ґудзик. Хіба може бути рівноправний союз між ними?», – такими були слова патріарха Філарета під час одного з переговорних процесів.

Перша ж і основна наша вимога на об’єднавчих переговорах – це збереження після об’єднання цілісності структур УАПЦ і УПЦ-КП, принаймні на 3-5 років. Інакше, просте механічне приєднання УАПЦ до УПЦ КП може стати джерелом нових напружень і конфліктів та подальших відколів тих, хто буде чимось незадоволений. Тобто об’єднання – це не таке вже й просте завдання. Але й не надто складне; і першим кроком, який би засвідчив про добрі наміри, могло б стати євхаристійне єднання між нашими церквами.

Отже, для швидкого і безболісного процесу об’єднання церков в Україні не вистачає політичної волі та, якщо розглядати УПЦ (МП) партнером у цих процесах, політичної волі керівництва нашої країни-сусіда – Росії, яка втративши вплив і на церковне життя в Україні більше не зможе здійснювати реального впливу на нас і нашу владу та посягати на нашу незалежність.

На особистому ж рівні стосунки між рядовими священиками, та навіть і багатьма архієреями є добрими – про що свідчать факти співслужінь і особиста дружба. Бо від цього тимчасового і умовного розділення та роздробленості, які існують між нами нині, страждають всі однаково – і більші і менші.

Незважаючи на підніжки, які ставляться нам на шляху, ми сприймаємо УПЦ та УПЦ КП не як конкуруючі юрисдикції, але як братні церкви, і намагаємося виявляти повагу до наших співбратів. Адже головна мета у нас спільна – розбудова Української Помісної Православної Церкви.

Кор.: Які ваші стосунки з політичними структурами? Чи отримуєте якусь допомогу від них?


Є. А.: Є такі представники політичних партій, що намагаються загравати з Церквою. Є такі, що готові нас підтримувати і допомагати нам в плані розбудови храмів, є цілком байдужі, а є й такі, що вороже ставляться до нас (як, скажімо, комуністи). Ми радо приймаємо будь-яку поміч, адже саме наша Церква нині перебуває в скруті. Нам бракує як храмів, єпархіальної інфраструктури, так і матеріальних ресурсів на елементарне виживання священнослужителів. Щодо участі наших вірних у політичних партіях, рухах, виборчих кампаніях тощо, то це справа кожного. Але ми не благословляємо політичну діяльність власне кліриків – священнослужителів різних рівнів. Священик повинен служити біля Престолу Божого, а не біля політичної трибуни. Так вимагають церковні канони і здоровий глузд.

Кор.: Скажіть, Владико, чи є в місті Хмельницькому храми УАПЦ? Коли там відбуваються богослужіння?


Є. А.: В нашому місті на разі є три невеликі церковці, зокрема – храм на честь Іоана Хрестителя, що поблизу Педагогічної академії на вулиці Проскурівського Підпілля 165-А. Служби Божі в нас служаться щонеділі і в свята – о 9.00 та вечірні богослужіння – о 17.00 напередодні недільних і святкових днів. Мова богослужінь – українська. Бо як каже, апостол Павло, «…в Церкві волію п`ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!…». Поруч ми розпочинаємо будівництво Свято-Богоявленського кафедрального собору. Запрошуємо всіх людей доброї волі долучитися до святої справи, а саме – будівництва храму во славу і подяку Богові.

Кор.: Дякую за розмову. Сподіваюсь на наступні серії інтерв’ю.


Є. А.: Спаси Вас Боже!

Теги: