" Но Москва не канонизирует национальных героев за заслуги перед нацией, а в среде мирян и даже клириков (!) УПЦ КП раздаются активные призывы к канонизации Шевченко."

Отец Феогност, плохо вы учили историю РПЦ. А канонизация Николая 2, Ушакова, грабителя Киева Андрея Боголюбского, иконы Сталина, Грозного, анафема Мазепы -это не политика?

А почитайте акафисты святым, да практически все святые с Росии, в акафистах прославляются российские города, с Украинских редко Киев и еще реже Чернигов.А где же древний Луческ, Острог,древний Львов, Владимир,Чигирин, Брест,Белая Церковь, Нижин,Галич, Ужгород, их как бы как бы совсем и нету. Не акафисты а материалы по политправославию.

Притом что в Росии в храмы никто не ходит, а патриарх Кирил  набрал аж 1 процент голосов в качестве морального авторитета.

На западной Украине есть пословица: "Где начинается российский язык-оканчивается вера."

Интересные мысли, стоит поразмыслить и поговорить... Автокефалию Украина рано или поздно выборет, раз уже поставлен вопрос. Какой ценой, это уже другой вопрос.

Теперь о правилах...

Нет правил, нет соборной процедуры предоставления автокефалии. Нет четко прописанных, разработанных нормативных правил и никогда таковых не было. Автокефалия всегда скандал церкви дочери с церковью матерью, трагическое отделение и уход. Автокефалия всегда завоевывается в борьбе, плюс, исторические сопутствующие события, даже войны. Вспомним… Как боролся Константинополь отрываясь от Рима(так что и вселенский раскол учинил); так боролась Москва отрываясь от Константинополя. Вся независимость всегда доставалась в тяжелейшей борьбе, в громах и раскатах войн. Здесь нет ни виноватых, ни невиноватых. Посему, можно понять украинцев, можно понять и русских, в общем то, жизнь есть игра не по правилам; неистовая борьба рвущихся к власти амбициозных и честолюбивых иерархов, скорбь мрак и разделение; где все дико, мерзко, шатко и кратко...

Не знаю як на Вінниччині, а ось якщо проїхати на захід України, то там не тільки легко по монастирях можна знайти диски і книжки, але і почути з амвонів: «Братья и сестры, Путин это человек!»

 Хай приїде в Київ і знайде між ними різницю — пан Ігор явно з бувших, тому ревно лукавить.

   «Фашисты будущего будут называть себя антифашистами».

   Если продолжить аналогии, может получится:

   - Союз воинствующих безбожников будущего назовёт себя "Русской православной армией";

   - комсомольцы и коммунисты будущего назовутся православными священниками и владыками;

   - марксизм - канонической духовностью;

   - ЦК КПСС - церковно-каноническим квази-православно-самодержавным симулякром;

   - московский большевизм-интернацизм - "святой русью" и "русским миром";

   Взывать моспархатых к ответственности и извинению то же самое что требовать от КаПээСэСовцев вроде Симаненки или Зюганки повинности за преступления их партии - одно кубло, что (МП), что КПСС. Но указывать на кучи, которые валят их кутята очень даже полезно, пусть теперь оправдываются и убирают после себя.

ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ПОДОЛАННЯ РОЗДІЛЕННЯ ХРИСТИЯН В УКРАЇНІ…
Розділення християн в Україні, і не тільки православних, на сьогодні є одним із самих негативних чинників, який не дозволяє українській нації об’єднатись в одній вірі, думці та патріотизмі… З одного боку можна споглядати відновлення і будівництво безлічі нових храмів та монастирів, а з іншого боку подальше поглиблення розділення між однокровними братами і сестрами за церковними юрисдикціями… Церковні інституції, не помітно самі для себе, занадто формалізувались  у зовнішніх ритуалах, помпезності титулів та показовості позолочених шат, фактично забувши проповідувати слово Боже, Його Заповіді та самого Бога на фоні всеохоплюючого прославлення земних князів від влади, як державної, так і церковної…
Все більше і більше спостерігається процес віддалення церковних ієрархів від простих віруючих та рядового духовенства, від розуміння і відчуття їх помислів, проблем та настроїв.
Зовнішні церковні центри та їх провідники, яким підпорядковані діючі в Україні церкви, не бажаючи втратити свій зиск, контроль за Україною та її паствою, лицемірно говорячи про любов у Христі, роблять все для того, щоб фактично не допустити церковного і національного об’єднання українців в єдиній спільності як на загальнонаціональному державному рівні, так і на шляху до створення і утвердження єдиної помісної Православної Церкви в Україні, при цьому зберігаючи і захищаючи таку церковну єдність на території своїх материнських держав.
На сьогодні ці зовнішні церковні центри, фактично проводячи антиукраїнську політику, керуються не тільки своїми особистими егоїстичними помислами, але і уміло, як і у минулому, скеровуються владно-політичними структурами і спецслужбами тих держав на території яких фони засновані та діють…
Тож тим хто вважає себе сином та дочкою українського народу, для кого Україна є єдиною Богом даною земною Батьківщиною, пам’ятають про те, що процеси християнізації в Україні розпочались іще за часів апостола Андрія Первозванного з середини І ст.  і при цьому сповідують істинну віру Христову, спасительна сила якою у дотриманні Заповідей Божих та вияві найперше любові до своїх ближніх, а не в ідолопоклонстві новітнім «лжепророкам» що нас розз’єднують повинні задуматись над тим,  хто і для чого розділяє українців в Україні за церковно-конфесійними ознаками різних церковних юрисдикцій та перешкоджає під будь-якими вигаданими (як правило забобонними) причинами створенню і утвердженню єдиної помісної Православної Церкви в Україні. Ми повинні зрозуміти, що без єдиної помісної Православної Церкви в Україні, наш шлях до духовного, національного і церковного єднання буде знову надзвичайно тернистим і тривалим… Коли нас століттями не чую в Римі, Москві, Константинополі, то ми самі повинні створити і утвердити церковно-духовну єдність в Україні. І ця відповідальна місія покладається на істинних синів і дочок України, і найперше на церковних провідників, духовенство і вірних усіх на сьогодні діючих в Україні історично традиційних церков – Української Православної Церкви Московського патріархату, Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви та Мукачівської греко-католицької єпархії…
Будь-які, як правило замудренні та лицемірні відговорки про неможливість об’єднання українських християн в єдиній помісній Православній Церкві, це відголоски людської гордині, запроданства, невігластва і підспівування лукавому…
7 жовтня 2014 р.
Архімандрит Віктор Бедь